Наближають Перемогу без зброї у рукахЦі світлини – фотографії жінок, волонтерок, які з перших днів війни і до сьогоднішнього часу часто залишаються в “тіні”, але основна їхня місія – це щоденна допомога армії, добровольчим батальйонам, переселенцям та малозабезпеченим нашим громадянам. Багато з них сьогодні заробляє і перераховує кошти, збирає посилки з сусідньої Польщі, куди виїхали з дітьми та онуками з початку вторгнення росії в Україну.
Ось пані Лариса з онуком рано-вранці на зупинці – їдуть у Варшаву, самотужки несуть важелезні сумки, аби передати зібране для потреб наших захисників на передову. А це - пані Ніна під час одного з благодійних ярмарків у польському місті Муравіце: пекла й продавала паски, печиво, інші смаколики, щоби зібрані кошти передати на українську армію.
Сьогодні розповідь про них – наших землячок-волонтерок за кордоном. Мешканка с. Поворська Лариса Філозоф, котра в цивільному житті працювала страховим агентом, виїхала від війни до Польщі з онуком та ще з кількома дітками, яких їй довірили її односельчани. Вона, звичайна поворчанка, зуміла не лише сама влаштуватися, але й відразу почала допомагати облаштовуватись іншим вимушеним переселенцям з Поворської громади та й не тільки – всім, хто цього потребує.
З перших днів перебування у польському м. Цеханові стала до волонтерських лав – щодня з ранку до вечора працює у волонтерському центрі. А ще – на гуманітарному складі. Допомагає речами, дитячим харчуванням переселенцям, котрі прибули до нас із окупованих територій. Збирає й відправляє посилки військовим на передову, територіальній обороні. 
Без діла пані Лариса не сидить. Не має на це часу і терпіння, бо так хоче нарешті почути те довгождане слово - Перемога! Жінка вважає, що її пришвидшити може кожен українець навіть без зброї у руках. Тому працює, невтомно працює, аби зароблені гроші вкласти в допомогу хлопцям, які воюють з ворогом на передній лінії вогню – 14-й бригаді для бійців Поворської громади. Вже не одна посилка, зібрана її стараннями, поїхала до наших воїнів на передову.
– А чи важко збирати необхідне для бійців? –запитую в жінки якось під час телефонної розмови.
– Нелегко, – зізнається вона. – Але я просто зобов'язана виправдати сподівання наших хлопців, їх рідних. Люди складають список, перераховують мені зібрані кошти. А мені потрібно підібрати все, що потребують наші солдати. Це, зокрема, сучасна амуніція, зручне обмундирування, взуття. Бувають проблеми з наявністю необхідних речей, з розмірами. Але хто шукає, той завжди знаходить.
Опинившись у незнайомій місцевості, тим паче незнайомій країні, багато хто почувається розгубленим, втрачає орієнтир. Але це не про нашу наступну героїню – ковельчанку Ніну Цимбалюк. Через війну в Польщу вона поїхала з двома дітьми, поїхала вперше і розраховувати могла лише на власні сили, на допомогу волонтерів, до яких трохи згодом долучилася й сама.
– Волонтерство – не для слабких, воно дуже виснажує й емоційно, і фізично. У багатьох людей не вистачає сили бути волонтерами, і це – нормально. Тому мене приємно дивує і надихає, що жінки, яких я знаю, до війни ніколи волонтерством не займалися, а от сьогодні – без них було би важко обійтися. Вони не шкодують ані часу, ані сил, ані здоров'я: збирають кошти, самі їх заробляють, купують все необхідне й передають, передають, передають, – ділиться думками волонтерка Олена Мерзлякова. – Мене з Ніною Цимбалюк "познайомила" війна. Вона вже кілька разів передавала допомогу для переселенців і для літніх мешканок Поворської громади, за що їй величезна вдячність. Ніна не сидить, склавши руки: намагається заробити, щоб мати змогу сюди передати. Влаштовує на проживання українців.
І, виявилося, не тільки цим займається. Пані Ніна у вільний від роботи та волонтерства час вивчає польську мову. Адже без цього важко реалізовувати задумане. Сьогодні вона організувала щось на зразок невеличкої клінінгової компанії, таким чином даючи можливість українцям у Польщі заробити на життя.
Серед підопічних ковельчанки – мама двох діток з Мелітополя, якій, щойно з'являється змога, перераховує кошти.
Пані Ніна долучилася до організації передвеликоднього благодійного ярмарку для збору коштів на потреби ЗСУ.
Приємно, що в усіх починаннях наших землячок підтримують місцеві жителі, губернатори міст, в яких вони знайшли тимчасовий прихисток, особисто з ними спілкуються. Пані Ніну з дітьми на Великдень запросив мер міста Муравіце, де нині проживає. Їх шанують і поважають, цікавляться їхнім життям. Адже сьогодні й з нашими землячками також асоціюють усіх українських жінок, цілу Україну, яка стоїть і бореться, бере на себе невимовний тягар війни.
Вікторія ЗІНЧУК.
Залишити коментар