Без цукру цілими ягідками

Це найпростіший спосіб. Чисті, перебрані, а головне, абсолютно сухі ягоди чорниць висипають на тарілку чи піддон, застелений целофаном або харчовою плівкою. Ставлять ємність в морозильну камеру для попередньої заморозки мінімум на годину. Після цього зсипають чорниці в пакет, випускають з нього повітря і щільно зав'язують.

Цілі ягоди з цукром

Для цього знадобляться контейнери і цукор. Співвідношення ягід і цукру – 2 до 1 відповідно. Підготовка ягід стандартна – перебираємо і миємо при необхідності. Далі викладаємо чорниці шарами, пересипаючи їх цукром. Закриваємо контейнери кришками і складаємо в морозильну шафу.

Заморожені таким способом чорниці, можуть бути використані для приготування вареників, пирогів, киселів і морсів.

Пюре без цукру

Цей спосіб також нескладний, але потрібно трішки ваших зусиль, щоб подрібнити чисті ягоди блендером. Потім пюре розкладаємо в пластикові стаканчики або невеликі контейнери на один раз використання. Ємності щільно закриваємо, можна для цього використовувати харчову плівку, і відправляємо в “морозилку”.

Заморожені таким чином чорниці можна використовувати для прикорму дітей. У цьому випадку ягоди необхідно пробити блендером якомога ретельніше, щоб не відчувалися шкурки.

Чорничне 

пюре з цукром

Цим способом виходить практично заморожене сире варення. Ягоди змішують з цукром і пробивають блендером. Якщо хочете отримати солодку заготовку, то ягід і цукру візьміть в пропорції 1:1, а якщо трохи з кислинкою, то - 2:1.

Далі ягоди заморожують вищезазначеним способом в стаканчиках або порційних контейнерах.

З такої заготовки виходить відмінна начинка для пирогів, а також наповнювач для десертів.

Заморозка чорничного соку

Цей спосіб дозволить зберегти корисний чорничний сік на тривалий термін. Для цього з ягід витискаємо сік будь-яким звичним для вас способом. Потім розливаємо в стаканчики або невеликі пляшечки і щільно закриваємо кришками або харчовою плівкою. Головне – заливати сік не до самого краю, оскільки при заморожуванні сік буде розширюватися і може вилитися.

Як правильно розморожувати

Щоб зберегти максимум корисних речовин, чорниці заморожують швидко, на максимальній потужності морозильної камери. 

Розмороження ж проводять повільно. У тарілку викладають необхідну кількість ягід і виставляють її на нижню полицю основної камери холодильника. Після того, як чорниці “відійдуть”, тарілочку з ягодами прибирають з холодильника і дають відігрітися при кімнатній температурі.

Підготувала 

Вікторія ЗІНЧУК.

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 359

Пасажирське вагонне депо Ковель, яке очолює Олександр Стречен, було засноване в 1993 році і відтоді стало одним із провідних в «Укрзалізниці», адже забезпечує високу культуру обслуговування подорожуючих, успішно впроваджує передові технології ремонту та відновлення рухомого складу. А його працівники робили і роблять все настільки сумлінно та професійно, що не лишається жодних сумнівів: всі вони – від керівника до фахівця первинної ланки — на своєму місці.

Про те, як працюють наші залізничники під час війни, чим допомагають нашій країні та про головні пріоритети в роботі, розповів начальник пасажирського вагонного депо Ковель Олександр СТРЕЧЕН.

— Війна не могла не вплинути на роботу пасажирського вагонного депо Ковель, але, незважаючи на це,   колектив робить все, щоб виконувати свої обов’язки безперебійно, — наголосив  Олександр Іванович. – Якщо взяти планові цифри з ремонту та експлуатації вагонів, то вони сьогодні перевиконуються.

— Як це виглядає в реальності?

— Якщо взяти до прикладу пункт перестановки вагонів  у Ягодині, то за травень там переставлено вагонів на 170 відсотків більше запланованої норми. Це пов’язано з тим, що зараз все ще залишається значним потік наших співвітчизників, які бажають виїхати за кордон. 

Наразі відремонтували візки європейського стандарту 1435 мм на 30 вагонів. А це — два состави по 15 пасажирських купейних вагонів “Аммендорф” габариту 1-ВМ, які є зручнішими для пасажирів і завдяки яким зможемо перевозити більшу кількість людей. Сьогодні чекаємо дозволу на пропуск цих вагонів від польських колег.

Коли  говорити про капітальний ремонт пасажирських вагонів, то за цим показником завдання перевиконано на 158 відсотків. А це великий «плюс», адже таким чином даємо більше вагонів для перевезення пасажирів та спецконтингенту.

— Які сьогодні в умовах воєнного стану окреслено головні пріоритети в роботі працівників очолюваного Вами залізничного підприємства?

—Безумовним пріоритетом   є роботи, що пов’язані з пришвидшенням Перемоги. Працівники депо виконують всі види ремонту: деповський, капітальний ремонт 1-го та 2-го об’єму, капітально-відновлювальний ремонт вагонів. В цехах депо ми своїми силами виготовляємо понад 500 найменувань деталей та запчастин, необхідних вагонникам у роботі. 

Зокрема, більше сотні пластмасових виробів, у подальшому використанні яких є значні переваги: пластмаса м’якша, не скрипить, вона довговічна. І навіть якщо пластмасова втулка виходить з ладу, то її пускають на переробку.

— Ваш колектив – один з кращих в «Укрзалізниці». Нагадайте нашим читачам про найвагоміші здобутки.

— Ми займаємо лідируючі позиції невипадково. І хоч у нас найстаріший парк в «Укрзалізниці», ми робимо те, що в інших депо зробити не можуть. Пасажирське вагонне депо Ковель – одне з найбільших підприємств не тільки місцевого залізничного вузла, а й області, яке цього року відзначило свій 30-річний ювілей. І хоч цей ювілей порівняно невеликий, але за нашим досвідом пішли «старожили»: і Синельникове, і Бахмач, і Гребінка. 

Якщо вже згадувати основні   здобутки, то у є у нашій колективній біографії визначні дати. Ось лише деякі з них: у 2000 році організували перший випуск вагонів після капітального відновлювального ремонту, у 2001 році започаткували співпрацю з Польщею, у 2004 році на рейки поставили вагони-автомобілевози для швидкісних поїздів. До речі, останній досвід жодне депо не спромоглося повторити. У 2009 році вперше в Україні розпочали капремонт купейних вагонів. 

— А в чому секрет успіху очолюваного Вами підприємства?

— У великій самовідданості та любові до обраної справи. Мій колишній заступник Микола Панченко (на жаль, уже покійний) якось жартома сказав: «Обкопати канавою, залити водою, обгородити колючим дротом – а ми все-одно будемо працювати».

Сприяє успішній роботі й те, що ми – самі собі господарі і ні від кого не залежимо. Маємо власні маневрову бригаду і локомотиви, своїх складачів поїздів та машиністів. Окрім того, багато деталей для ремонту вагонів виготовляємо власними силами.

— Через важливість залізничних об’єктів багато хто вважає, що в цій галузі працювати у воєнний час небезпечно. Чи відчувається на підприємстві сьогодні кадровий «голод»?

— Проблема в кадрах є. Це стосується, в першу чергу, спеціальності «залізничник». До прикладу, з числа випускників Здолбунівського вищого професійного училища залізничного транспорту, серед яких – оглядачі, слюсарі, фрезерувальники та інші спеціалісти, до нас мало хто потрапляє на роботу. На цей процес значною мірою впливає й рівень заробітної плати, яка сьогодні на залізниці має бути значно вищою. 

Водночас ми робимо все можливе для заохочення наших працівників. Зокрема, встановили гнучкий графік роботи, який дає можливість нашим працівникам, особливо зараз у літню пору, встигати поратись по господарству, а комусь десь і підзаробити.

Мені, як керівнику підприємства, важливо, щоб на підприємстві залишалися працівники з великим досвідом роботи, які досягли пенсійного віку.

Ситуація, пов’язана з війною, на мою думку, не вплинула на бажання чи небажання в нас працювати. Звісно, наші поїзні бригади їздять на Схід країни, і тут є певні ризики, але наші состави, Божою милістю, жодного разу не потрапляли під ворожі обстріли. Ми віримо в те, що все лихе й в подальшому нас омине.

Багато наших колег нині служать у Збройних Силах України. Серед них, на жаль, вже є захисники, які вважаються безвісти зниклими.

— А чи долучається колектив пасажирського вагонного депо Ковель до волонтерського руху?

— У перші місяці після широкомасштабного вторгнення росії в Україну нашими вагонами перевезено не одну тисячу тонн гуманітарної допомоги у різних напрямках   країни. Один з двох автомобілів, які нещодавно були привезені з Німеччини, відремонтували працівники   депо, і зараз він разом з іншим, якого довели до ладу спеціалісти ПТМ «Ковельтепло», слугує нашим бійцям на передовій.

— Які проєкти можуть бути втілені найближчими роками?

— Основний акцент ми робимо на зв’язки з Європою: перевезення вантажних і пасажирських вагонів. В процесі – будівництво вузької євроколії у напрямку з Любомля до станції Мацеїв. 

У планах – реалізувати пропозицію польських колег стосовно запуску потягу від Варшави до Ковеля. З’явились перспективи   прокладання вузької колії до Львова.  

Головне – участь у наближенні Перемоги. Тому,  скільки є ще сил спільно, разом з іншими колективами працюватимемо задля того, щоб кожен українець якнайшвидше дочекався цього дня.

Вікторія ЗІНЧУК.

НА СВІТЛИНАХ: начальник пасажирського вагонного депо Ковель Олександр СТРЕЧЕН; трудові будні вагонників.

Фото автора. 

  

Пасажирське вагонне депо Ковель, яке очолює Олександр Стречен, було засноване в 1993 році і відтоді стало одним із провідних в «Укрзалізниці», адже забезпечує високу культуру обслуговування подорожуючих, успішно впроваджує передові технології ремонту та відновлення рухомого складу. А його працівники робили і роблять все настільки сумлінно та професійно, що не лишається жодних сумнівів: всі вони – від керівника до фахівця первинної ланки — на своєму місці.

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 912

Пам’ятаю, як мене, маленьку дівчинку, одного чудового дня мій старший братик вперше завів у бібліотеку. 

Очі розбігалися від розмаїття книжечок, які ще тоді, в перший день, поставила собі за мету перечитати геть усі. Мабуть, воно так і сталося згодом. Бо в це чудове місце, де пахне книжками, бігла, щойно закривала останню сторінку прочитаної книги, аби натомість взяту нову й поринути в чудовий світ казкових історій. Знову і знову поспішала туди, куди йшла з великим бажанням та звідки поверталася з ще більшим нетерпінням – швидше б поринути у ті чарівні світи… 

Збігали роки, дорослішала, змінювалися інтереси та вподобання, але любов до книги залишилася та ж сама. Книга — мій вірний друг, моя панацея від стресу та інших життєвих негативів, яка допомагає втекти від часом непростої реальності. 

А у дитячу бібліотеку через багато років завітала не так давно – пів року тому. І не одна, а з трирічною донечкою Олександрою, яка теж, мені на радість, потягнулась до книжок. Тепер вона – одна з активних «читачок» дитячої бібліотеки у Ковелі. І хоч книжечки поки донечці читаю я, але щоразу від неї чую запитання: «Мамо, коли я вже буду читати сама?». Із задоволенням працюємо зараз над цим.

Сьогодні бібліотека для дітей Ковельської територіальної громади – єдина дитяча книгозбірня в місті для допитливих малюків та юних інтелектуалів, творчий простір для спілкування та проведення цікавого дозвілля.

У бібліотеці є ігрова зона для наймолодших відвідувачів, зал для підлітків. Тут цікаво навіть батькам. Фонд бібліотеки налічує понад 40 тисяч примірників друкованих видань різного жанру.  

У свою чергу, працівники Ковельської дитячої бібліотеки намагаються зробити перебування юних читачів у цьому просвітницькому закладі пізнавальним, наповненим яскравими враженнями і гарним настроєм. Завдяки їхній роботі бібліотечна справа у нашому місті продовжує плекати свої цінності, що сьогодні, як ніколи, потрібно дітям. І дітки приходять туди і за книгою, і на творчі заняття, і просто аби гарно та весело провести дозвілля.

Вікторія ЗІНЧУК.

НА СВІТЛИНАХ: у Ковельській  бібліотеці для дітей.

Фото автора.

Пам’ятаю, як мене, маленьку дівчинку, одного чудового дня мій старший братик вперше завів у бібліотеку. 

Очі розбігалися від розмаїття книжечок, які ще тоді, в перший день, поставила собі за мету перечитати геть усі.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 297

Зізнаюся: ніколи не звертала уваги на пандуси біля   будівель. Лише один нещодавній випадок змусив над цим питанням замислитися. 

Чоловік на інвалідному візку намагався за допомогою встановленого поряд пандуса потрапити у магазин. І тільки тоді я зрозуміла, що на той пандус ніхто з тих, хто має в цьому потребу і не заїде, і не з’їде з нього самостійно ніколи. 

Вдалося покупцеві на кріслі колісному це лише завдяки сторонній допомозі. Справа в тім, що поверхня облаштованого там пандуса виявилася слизькою.  

Проблема пандусів у магазинах – не єдина. Деякі підприємства та установи часто не доступні для людей, які переміщуються на кріслах колісних. Але не варто забувати й про те, що пандус сам по собі проблеми пересування для тих, хто ним користується, не вирішує. Він непридатний для людини, коли немає поручнів чи занадто крутий кут нахилу.  

На жаль, подібні недоречності часто ускладнюють життя людей з ураженням опорно-рухового апарату й у нашому місті. Але ніколи не треба сидіти, як кажуть, склавши руки, а, натомість робити все для того, щоби навколо нас не виникало ще більше нерозв’язаних проблем. Саме такого принципу дотримуються члени громадської організації «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії», котрі нещодавно зібралися біля приміщення КЗ «КДЮСШ ім. Євгена Кондратовича», аби нарешті поставити “крапку” в питанні облаштування пандуса біля цього спортивного закладу. 

— Суть питання  в тому, що люди з інвалідністю без сторонньої допомоги не можуть потрапити до спортзалу Ковельської дитячо-юнацької спортивної школи, — розповідає представниця ГО «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії» Ольга Яренчук. — Немає навіть найелементарнішого – перил чи поручнів біля входу у заклад.  

Сьогодні варто задуматися й над тим, що багато наших захисників і захисниць повертаються з війни з різними травмами. Вони також матимуть бажання займатися спортом, вболівати за своїх дітей та онуків, але потрапити у заклад їм буде складно.

— Олю, знаю, що члени громадської організації «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії» активні завжди і в усьому, зокрема й у спорті. Наскільки вагоме місце Ковельська КДЮСШ сьогодні займає в житті кожного з вас?  

— Ми займаємося паралімпійським видом спорту БОЧА, проводимо там різноманітні змагання, у тому числі всеукраїнського рівня. Зокрема, провели Кубок незламності нації з БОЧА, на якому вдалося зібрати значну суму коштів для військового ковельчанина на протезування.  

— Це Вас ще більше надихнуло?

— Надихнуло. Але водночас в черговий раз побачила фото наших захисників з ампутованими як нижніми, так і верхніми кінцівками. На жаль, багато з них будуть пересуватися на кріслах колісних, милицях, за допомогою рулятора. І мені стало соромно за себе. Адже я розумію: у керівництва і депутатів міської ради у період воєнного стану  багато проблем. Але якщо мене запитає Герой  на кріслі колісному: “Олю, що ти робила, коли я був на передовій, на “нулі”? Як   можу з побратимами, такими як я, сьогодні потрапити на перший поверх аби пограти в шахи?”.  Що я йому відповім? – продовжує Оля. — Тому для нас дуже важливо якомога швидше вирішити цю проблему, й дуже хочеться, щоб нас нарешті почули представники міської влади, адміністрації КЗ «КДЮСШ». Адже за стільки років можна було якщо не ліфта встановити, то хоча би поручні.

Але наявність пандусу чи ліфта – це  ще не все. Вони мають бути зроблені з певними параметрами. Адже в Ковелі, за словами членів ГО «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії», не всі пандуси біля закладів і установ  такі, якими можна користуватися.

Саме про це йшлося під час зустрічі, ініційованої представниками громадської організації «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії», яка символічно відбулася біля Комплексної дитячо-юнацької спортивної школи імені Євгена Кондратовича. Замовником проєкту пандуса біля КЗ «КДЮСШ» виступило управління культури, молоді, спорту та туризму міськвиконкому. Про це повідомив присутній на зустрічі заступник начальника управління Роман Лис. Він поінформував про те, що розробником проєкту є ПП «Ковелькомунпроєкт». З його слів, проєкт пандуса розроблений відповідно до всіх вимог і норм ДБН. 

Попри це, голова громадської організації «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії» Володимир Кравчук вказав на недоліки проєкту й висловив сумніви в подальшій придатності пандуса для використання людям, котрі пересуваються на візку, зокрема, через те, що, зважаючи на певні розрахунки, кріслом колісним на ньому буде неможливо розвернутися. 

— Недоліки в проєкті з’явилися тому, що, готуючи його, проєктанти не радилися з людьми, —  переконаний Володимир Кравчук. – Тому перш, ніж проєктувати й облаштовувати такі об’єкти, потрібно обговорювати це з людьми, які ними згодом будуть користуватися.

Підтримав думку членів ГО «Асоціація осіб з інвалідністю «Добродія в дії» й представник організації, що  виконуватиме підрядні роботи, Сергій Васковець, котрий зазначив, що варто уважно вивчити розроблений проєкт пандуса й внести туди необхідні зміни. 

Про це незабаром йшлося на наступній зустрічі, під час котрої, як повідомила згодом редакції   Ольга Яренчук, директор ПП “Ковелькомунпроєкт” Віктор Дубина запевнив людей на кріслах колісних, що цей проєкт розроблений за нормам ДБН (Державні Будівельні Норми) та буде втілений в життя з врахуванням усіх зауважень. Віктор Дубина  зазначив, що це в нього вже не перший такий проєкт, який був реалізований. Тож члени Асоціації осіб з інвалідністю «Добродія в дії» щиро сподіваються, що невдовзі біля найпопулярнішого в місті спортивного закладу з’явиться зручний та доступний пандус.

З цього приводу відбулася   зустріч з міським головою Ігорем Чайкою, який нещодавно вів прийом громадян. Тож, дай, Боже, щоб справа, яка зрушила з «місця», швидше успішно завершилася.  

Вікторія ЗІНЧУК.

 

Зізнаюся: ніколи не звертала уваги на пандуси біля   будівель. Лише один нещодавній випадок змусив над цим питанням замислитися. 

Чоловік на інвалідному візку намагався за допомогою встановленого поряд пандуса потрапити у магазин. І тільки тоді я зрозуміла, що на той пандус ніхто з тих, хто має в цьому потребу і не заїде, і не з’їде з нього самостійно ніколи. 

Вдалося покупцеві на кріслі колісному це лише завдяки сторонній допомозі.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 385

– Олеже Вікторовичу, так склалися обставини, що Ви у волонтерстві – з початку широкомасштабного нападу на Україну. Коли взялися за організацію допомоги для військових та тероборони? В чому вона полягає і як у Вас організовано власне процес допомоги?

– З перших днів війни записався у місцеву тероборону і паралельно почав шукати інші способи, як допомогти нашій державі та армії. 

Так і почав організовувати допомогу військовим та переселенцям. Знайшов однодумців, з якими закуповували та організовували  з-за кордону поставки бронежилетів, дронів, тепловізорів, форми, генераторів, старлінків, екіпірування та інших потреб військових. 

У перші тижні війни налагодили процес передачі гуманітарної допомоги – було відправлено тонни важливого вантажу у населені пункти в Київській, Харківській, Запорізькій, Херсонській областях. З Ковеля, посортована відповідно до потреб, гуманітарна допомога відправлялась автомобілями, вантажівками, «Новою поштою» та навіть потягами в ті регіони, які постраждали від окупації.

В перші дні та тижні у Ковелі було багато переселенців, тому активно допомагали усім з розміщенням та організацією швидкого харчування для тих біженців, які проїжджали через Ковель транзитом.

Спільно з закордонними друзями та партнерами створили фонд у Польщі, який реалізовує важливі гуманітарні та благодійні ініціативи для України. Вдалось закупити генератори, пожежну машину для рятувальних служб та машину швидкої допомоги у дитячий будинок на Волині.

У такий складний час соціально-вразливі верстви населення опинились у дуже скрутному становищі, тому частково моя фінансова і гуманітарна допомога була реалізована й серед населення нашої громади, яке цього потребувало.

– Ви в Ковельській міській раді очолюєте депутатську комісію з питань планування, бюджету і фінансів. Які її завдання і напрацювання? 

– Основне завдання – контроль раціонального використання бюджетних коштів. 

На постійних комісіях розглядаємо проєкти рішень ради і готуємо висновки з цих питань, також готуємо питання до розгляду ради.

– Чи легко бути дієвим депутатом з огляду на те, що, окрім депутатської роботи, чимало часу займають бізнес-справи, громадська діяльність, волонтерство?

– Ви правильно відзначили і відділили депутатську діяльність від інших справ, адже у багатьох людей складається думка, що депутати ходять на роботу у міську раду і отримують за це зарплатню. Але це не так. Депутатська діяльність відбувається на громадських засадах.

Звичайно, часу на все, що хотілося б втілити, не завжди вистачає. Депутатська робота потребує багато часу, але я свідомо обрав цей шлях і хочу продовжувати робити кращим місто та громаду.

Для мене бути депутатом – це велика відповідальність перед виборцями, тому намагаюсь докладати чимало зусиль, щоб не розчарувати тих, хто за мене голосував.

– Що найважливіше Вам, депутату Ковельської міської ради, вдалося зробити за роки депутатства?     

— За два з половиною роки діяльності вже вдалось втілити в життя певні задуми, але багато ще попереду. Значну частину часу займає вирішення нагальних соціально-побутових питань виборців, з якими провів більше сотні зустрічей. Подав десятки звернень та запитів щодо вирішення проблемних питань у громаді, більша частина з яких була вирішена. 

Сприяв відкриттю академії Step у Ковелі. Спільно з командою завершили реалізацію міжнародного проєкту «Транскордонний центр діалогу культур Польща-Білорусь-Україна» на базі стадіону «Локомотив», зокрема, сприяв залученню державної субвенції у розмірі 20 млн. грн. на реконструкцію спортивного ядра стадіону «Локомотив». 

Активно співпрацював з місцевими громадськими організаціями, діяльність яких була направлена на покращення екології, чисте довкілля, створення велодоріжок, безпеку та комфорт ковельчан. Також вдалось у минулому році спільно з благодійним фондом ВО «Ветерани за Україну» подарувати 34-м дітям-сиротам у Ковелі нові планшети для навчання, у зв’язку з тим, що діти змушені були займатись дистанційно.

Спільно з командою було підготовлено проєкти для грантових програм: «Чисте місто», «Молодіжне підприємництво», медичний кластер, розвиток туристичного кластеру «Полісся», освітні проєкти Еразмус+ та EcoRobotoMatic.

– А чи маєте ще якісь нереалізовані плани?

– Життя розділилось на до і після 24 лютого. Усі амбітні плани й проєкти стали нічим в порівнянні з тим масштабом горя, біди, розрухи, розпачу, які принесла війна. Тому частину діючих і запланованих проєктів, особливо, що були пов’язані з міжнародними партнерами,   довелось призупинити.

Вважаю зараз найважливіше — працювати на забезпечення якнайшвидшої Перемоги, тому підтримка армії в пріоритеті.

В подальшому важливими напрямками, які я планую розвивати у нашій громаді, — це освітня галузь і створення вищого навчального закладу у Ковелі, екологічні проєкти, а саме збільшення зелених насаджень, очистка річки Турії, біорізноманіття та вирішення проблеми зі сміттям. Також енергоефективність і енергонезалежність та безпека – зокрема, встановлення більшої кількості відеокамер.

Наразі пишемо та подаємо проєкти у різні європейські інституції для допомоги нашій державі й в подальшому також будемо продовжувати цю діяльність.

– Як Ви вважаєте, що є головним обов’язком кожного депутата?

– Головні обов’язки – відкритість та захист інтересів громади. Важливо чути про потреби населення та оперативно на  них  реагувати. Необхідно шукати шляхи, як робити громаду кращою та моніторити і контролювати діяльність органів місцевої влади, щоб не було зловживань. 

 – До речі, як Ви комунікуєте із жителями ковельської громади?

– Я відкритий до комунікації. Моя контактна інформація є у загальному доступі, тож зв’язатись по телефону або особисто зустрітись зі мною може кожен бажаючий. Щосереди проводжу зустрічі з жителями громади у своїй приймальні по вул. Залізнична, 5. Також завжди швидку відповідь надаю у соцмережах. Інформую про важливі події у своєму телеграм-каналі. 

– Які слова Ви хотіли б сказати ковельчанам у цей непростий час?

– Перемога обов’язково настане! Не втомлюйтесь вірити, допомагати та підтримувати тих, хто цього потребує. Не забувайте, якою ціною нам дається свобода.

Окремо хочу подякувати кожному воїну за те, що ви робите все ближчою найголовнішу сторінку нашої держави – сторінку української перемоги.

Дякую усім українцям, які в епіцентрі бойових дій та в тилу допомагають  усіма можливими способами захищати наших людей, нашу Україну. 

Світло обов’язково переможе темряву!

Розмову вела Вікторія ЗІНЧУК.

– З перших днів війни записався у місцеву тероборону і паралельно почав шукати інші способи, як допомогти нашій державі та армії. 

Так і почав організовувати допомогу військовим та переселенцям. Знайшов однодумців, з якими закуповували та організовували  з-за кордону поставки бронежилетів, дронів, тепловізорів, форми, генераторів, старлінків, екіпірування та інших потреб військових. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 396

У «Вістях Ковельщини» постійно з’являються розповіді про депутатів міської ради, інтерв’ю з ними. Сьогодні нашими співрозмовниками є члени фракції «Сила і Честь» Ігор Пініс (голова), Галина Стасюк, Микола Печенюк. Вони виявили бажання поспілкуватися із журналістами втрьох, отож розмова вийшла дещо об’ємнішою, аніж зазвичай. 

Теми розмови актуальні: війна і волонтерство, діяльність фракції, участь у соціально-економічному розвитку Ковельської громади.

Але про все – по черзі.

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 996

Цьогоріч Олена та Петро Чеханюки відзначили б сорокову річницю свого подружнього життя. Але не судилося… Бо щасливі роки, які мали б прожити разом, радіючи сімейній ідилії, перекреслила найбільша надзвичайно важка в історії атомної енергетики аварія на Чорнобильській АЕС. Петро Олексійович – один з ліквідаторів наслідків чорнобильської катастрофи. З того моменту пройшло 37 років. Тоді йому виповнилося 25, сьогодні було б – 63. У подружжя двоє дітей, вони  подарували трьох онуків – бажаних і довгожданих, яких мріяли няньчити разом, але яких так і не встиг побачити дідусь, а тепер споглядає на них із небес…

Розповідь ковельчанки Олени Чеханюк – гірка душевна сповідь вдови пожежника-ліквідатора аварії на ЧАЕС Петра Чеханюка. Їхню історію дружина загиблого пожежника оповідала і зі сльозами на очах, і з посмішкою на вустах. Щастя і горе, любов і біль втрати переплелися у ній.  

l

– Ми познайомилися у Криму, як і безліч молодих пар тоді, – згадує романтичне знайомство з коханим чоловіком пані Олена. – Таких, як він, не зустрічала: спортивної статури, усміхнений і впевнений у собі. Обидва з Ковеля, а зустрілися і покохали один одного так далеко від дому. Звичайно ж, повернувшись у рідне місто, не розлучались ні на мить, почали зустрічатися. Невдовзі одружилися. Ми молоді: працювали, старалися і раділи життю. Народилися діти: син і донька.

Однак довго тішитися домашнім затишком молодому подружжю не довелося. 1986 рік. Аварія на Чорнобильській АЕС дуже багатьом українцям змінила життя. Сім'ю Чеханюків ця чорна біда не оминула. Серед тих, хто скуштував гіркоти полину, й ковельський пожежник Петро Чеханюк. Молодим бійцем місцевої пожежної частини у 1987 році він разом з іншими працівниками пожежної охорони брав участь у ліквідації техногенної катастрофи. 

– Петро знав, що їде гасити пожежу. Але наскільки це небезпечно, тоді нікому не було відомо, – ділиться спогадами вдова ліквідатора. – Лише після повернення відчув це на собі. Розраховуватись за Чорнобиль довелося непомірно великою платою – власним здоров'ям і життям…

Із перших слів своєї розповіді Олені Павлівні не сила було стримати емоцій. Втираючи хустинкою очі, вона зізналася, що саме цього боялась, тому так важко було погодитись  на інтерв'ю. 

– Я ще вчора напередодні нашої зустрічі наплакалася, – говорить, втамовуючи свій душевний біль, моя співрозмовниця. – Пригадалося все: і радість, і горе. Переглянула сімейні фотографії, і думки понесли у минуле… 

Ось її Петро на спортивних змаганнях, тренувальних зборах, вони разом з дітьми у парку, на озері, в лісі… Та вистачило дев'яти місяців (був комісований тричі), які він провів у Чорнобилі, щоб вони непоправно підірвали здоров'я чоловіка. У 2008 році перестало битися його серце. Але він навіки залишився у пам'яті найрідніших людей.

– Ви на той момент – ще молоде подружжя, не встигли й натішитися сімейним життям, і ось – розлука. Дорога в невідомість. Як на це відреагували Ви? Важко було відпускати? – розмовляємо ми про потаємне.

– Я не мала права з цього приводу чоловікові перечити, бо це була його робота. Їхати в Чорнобиль стало його рішенням, це був його вибір. Хоча вже тоді мали двійко маленьких дітей, тому Петро міг би залишитися вдома. Але тоді від обов'язку ніхто не ховався. Адже хто ж, як не ми самі, захистив би наших дітей? 

Петро Олексійович тричі був у відрядженнях: три місяці в 30-кілометровій зоні від Чорнобиля, три місяці вдома. Разом з іншими ліквідаторами змивав піною радіоактивний "бруд" з доріг, вулиць, машин. Коли приїжджав додому, нічого про те, що довелося бачити та пережити, рідним не розказував. А що було розповідати? Тоді було складно усвідомити всі наслідки катастрофи. 

– А позитивні моменти з цієї сторінки життя запам'яталися? – знову запитую я, навмисне міняючи тему розмови, аби хоча б на мить зник смуток у очах цієї милої привабливої жінки. І в мене вийшло.

– Мій Петро був компанійською, позитивною і товариською людиною, мав багато друзів, – "розквітла" моя співрозмовниця. – Він любив активний спосіб життя. Жоден спортивний захід у нашому місті не відбувався без його участі. Навіть втративши здоров'я, зовсім не змінив свого характеру, ставлення до життя. Наші сімейні поїздки на озеро, в ліс, на екскурсії – це незабутні моменти, кращі роки, які залишили по собі лише теплі спогади. Він був люблячим дбайливим чоловіком, турботливим татом, справжнім сім'янином. 

– Чоловік по життю – "морж": щоранку плавав у річці. Коли почали боліти спина та ноги, лікарі заборонили купатися, – перейшла на болюче Олена Павлівна. – Тоді й виявили, що в нього відбувається руйнація тазового суглоба. Йому зробили операцію, після якої його серце билося лише два місяці…

l

Вдова ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Олена Чеханюк вже десять років очолює Ковельський міський осередок "Союз Чорнобиль України". Її місія – допомагати тим, над ким пронісся чорнобильський смерч. 

– Особливо непросто сьогодні вдовам ліквідаторів аварії на ЧАЕС, – розповідає Олена Павлівна. – Мізерні пенсії, вік, хвороби дають про себе знати. У наших жіночок зараз тільки одна думка: ліки та "комуналка". Я знаю їхні болі, бо відчула їх на собі. У свій час важко було і мені, коли втратила чоловіка. Тоді не могла ніде знайти бодай психологічної підтримки, не знала, куди і до кого звертатися, аби хоч щось дізнатися про соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. І от мене доля звела з хорошими людьми, і я звернулась до місцевого осередку "Союз Чорнобиль України". Згодом мене обрали головою цієї організації. 

– Які завдання на порядку денному? – говоримо далі про сьогодення організації.

– Серед пріоритетів – надання інформаційної допомоги. 

Цьогоріч Олена та Петро Чеханюки відзначили б сорокову річницю свого подружнього життя. Але не судилося… Бо щасливі роки, які мали б прожити разом, радіючи сімейній ідилії, перекреслила найбільша надзвичайно важка в історії атомної енергетики аварія на Чорнобильській АЕС. Петро Олексійович – один з ліквідаторів наслідків чорнобильської катастрофи. З того моменту пройшло 37 років. Тоді йому виповнилося 25, сьогодні було б – 63. У подружжя двоє дітей, вони  подарували трьох онуків – бажаних і довгожданих, яких мріяли няньчити разом, але яких так і не встиг побачити дідусь, а тепер споглядає на них із небес…

Розповідь ковельчанки Олени Чеханюк – гірка душевна сповідь вдови пожежника-ліквідатора аварії на ЧАЕС Петра Чеханюка. Їхню історію дружина загиблого пожежника оповідала і зі сльозами на очах, і з посмішкою на вустах. Щастя і горе, любов і біль втрати переплелися у ній.  

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 316

"Моя мета – зробити ковельські парки і взимку, і літом красивими. Аби в будь-яку пору року там можна було знайти гарні локації для довгих, неквапливих прогулянок з фотоапаратом і кавою, щоб надихнутися та відпочити. Над цим повсякчас працюємо і сподіваємося, що ковельчани берегтимуть цю красу". Ці слова належать директору комунального підприємства "Ковельські парки", депутату і голові фракції ВО "Батьківщина" Ковельської міської ради Вірі ФЕДОСЮК. Сьогодні спілкуємося з нею. 

l

– Віро Іванівно, у Ковельській міській раді Ви – голова фракції ВО "Батьківщина" й водночас очолюєте КП "Ковельські парки". Як вдається суміщати свою депутатську діяльність з основною роботою? 

– Робота в парках – це, перш за все, спілкування з людьми, як, власне, і депутатська діяльність. В якомусь сенсі функції, які доводиться мені виконувати, об'єдналися. Свої зустрічі з ковельчанами проводжу не тільки в приймальні депутата чи у себе на робочому місці, а й безпосередньо на території ковельських парків. 

– Розкажіть про свою депутатську роботу, діяльність колег по фракції у цей непростий час. 

– 2022 рік для України та українців став найскладнішим з часів проголошення Незалежності. Агресія рф, яка триває досі, стала справжнім випробовуванням на міцність, і депутатів в тому числі. Але ми не здалися, не опустили рук і продовжили боротьбу, кожен – на своєму "фронті". З 24 лютого 2022 року для нас головним завданням було вистояти, допомогти і перемогти.

Ковельська міська рада ні на день не припиняла свою роботу. Ми проводили засідання комісій, збиралися на голосування у залі, приймали важливі для міста та громади рішення. Дбали не лише про посилення обороноздатності, а й про підтримку економіки. Зокрема, разом з колегами ініціювали та прийняли рішення "Про звернення депутатів Ковельської міської ради щодо деескалації ситуації на Українському кордоні з боку російської федерації", "Про вжиття термінових заходів щодо стабілізації цін на продукти харчування та зупинення інфляції в Україні" та ін.

Питання розглядалися різні, більшість з яких стосувалися обороноздатності нашої громади, її життєдіяльності в умовах воєнного стану.

Ключовим аспектом діяльності фракції ВО "Батьківщина" є постійний діалог з громадянами. Саме тому регулярно проводимо зустрічі з виборцями та засідання фракції, на яких депутати дискутують не лише відносно питань, які вносять на розгляд сесії міської ради, а й з приводу інших суспільно-важливих проблем. 

Так, за цей період підготували 101 депутатське звернення та запит, з них 77 – про матеріальну допомогу на лікування. Сприяли зміцненню матеріально-технічної бази наших освітніх закладів. Зокрема, центру професійного розвитку педагогічних працівників, ліцеїв № 10 та № 12, ЗЗСО № 2, а також ЗДО № 14 та ДОКТ № 11. Допомогли ЖБК ім. Гагаріна в придбанні газонокосилки та відеокамер для облаштування під'їздів, сприяли у проведенні капітального ремонту прибудинкової території по вул. Незалежності, 75, а також щодо встановлення пристрою примусового зниження швидкості на перехресті вулиці Грушевського і Винниченка, облаштування пішохідного переходу по вул. Шевченка,  проведення капітального ремонту та грейдерування вулиць міста.

Кожен наш депутат опікується галуззю, до якої дотичний. Наприклад, Тетяна Середюк – освітою, Олена Клімашевська – спортом, Олег Кіндер – комунальною сферою, я – екологією та соціальними питаннями. 

Щодо конкретної роботи, то, зокрема, депутат Юрій Рудь порушував питання стосовно спрямування коштів, передбачених Програмою фінансової підтримки та розвитку Ковельського МТМО, для преміювання медичних працівників до Дня медичного працівника, щодо ліквідації стихійного звалища по вул. 22 січня, а також ліквідації підтоплень в районі ІІ Ковеля.

"Моя мета – зробити ковельські парки і взимку, і літом красивими. Аби в будь-яку пору року там можна було знайти гарні локації для довгих, неквапливих прогулянок з фотоапаратом і кавою, щоб надихнутися та відпочити. Над цим повсякчас працюємо і сподіваємося, що ковельчани берегтимуть цю красу". Ці слова належать директору комунального підприємства "Ковельські парки", депутату і голові фракції ВО "Батьківщина" Ковельської міської ради Вірі ФЕДОСЮК. Сьогодні спілкуємося з нею. 

ххх

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 403

Навесні, коли сонечко світить і пташки щебечуть, більшість відчуває приплив оптимізму, енергії та життєрадісності. Це викликано безліччю різних факторів.

Дні стають довшими, сонця – більшає, а що більше сонячного світла, то менше мелатоніну (гормону, який регулює ритм сну) виробляє шишкоподібна залоза в нашій голові. Крім того, велика кількість світла провокує стрибок рівня серотоніну в мозку, а це змушує нас почуватися щасливими.

На жаль, не всім так пощастило. Організм деяких людей повільніше адаптується до зміни температур, тому весна діє на них протилежним чином – людина стає млявою, постійно втомленою. Цей стан часто називають “весняним загостренням”, але в медичних довідниках немає такого терміну. Під ним мається на увазі комплекс симптомів, більше схожих на симптоматику сезонного афективного розладу. Втома, дратівливість, запаморочення, головний біль, відчуття пригніченості або депресії – усе це наслідки втоми організму після зими та адаптації до нових погодних умов.

Зазвичай саме зима з її короткими сонячними днями та холодом асоціюється із втомою, депресією. Але дослідження показують, що організм деяких людей має проблеми із пристосуванням до змін погоди, кількості світла і коливань температури. Змучений холодами, він потерпає від додаткового стресу і починає екстрено пристосовуватися до нових умов навколишнього середовища.

Крім того, в міжсезоння у нас змінюється обмін речовин, що впливає на викид нейромедіаторів. Якщо восени організм готується до зими і всі процеси в ньому уповільнюються, то навесні вони прискорюються, і часто досить різко. Чим людина здоровіша, тим легше вона пристосовується до цих змін. Хворі ж люди (не тільки психічно, навесні загострюються всі хронічні захворювання) переносять їх важче. Багато залежить і від особливостей нервової системи: чим людина більш нестійка емоційно, тим гірше вона переносить стреси.

Цей процес може виявитися неприємним, але, на щастя, симптоми найчастіше минають через 2-3 тижні.  Ось кілька порад, як легше пережити цей період.

Отож, прокидайтеся трохи раніше. Так, ви маєте дотримуватися здорового режиму сну, але бажано спати трохи менше, ніж ви звикли взимку. Поставте будильник на 30-60 хвилин раніше. Незабаром відчуєте, як сон став глибшим і спокійним, а настрій потрохи повертається до норми.

Спробуйте контрастний душ. Це корисно для кровообігу та судин, що зіграє важливу роль в акліматизації сонного організму до весни. Після таких водних процедур ви гарантовано прокинетеся, а там і симптоми загострення повністю зникнуть.

Фізичне навантаження, денне світло і свіже повітря допоможуть організму адаптуватися до весняного тепла. Немає можливості гуляти щоранку в парку? Паркуйтеся трохи далі від офісу або виходьте на пару зупинок раніше, щоб прогулятися пішки. Неспішна прогулянка допоможе вашому тілу налаштувати внутрішній годинник і швидше акліматизуватися.

Приміщення необхідно провітрювати в усі пори року, незалежно від погоди. Кисень додає мозку енергії, а це, своєю чергою, лікує від нудьги. Оптимальна кількість провітрювань приміщення – три рази. З огляду на те, що більшість людей цілий день перебуває на роботі, провітрювати необхідно хоча б два рази (вранці перед роботою і ввечері).

Сонячне світло підвищує рівень серотоніну, що безпосередньо пов’язано з вашим настроєм. Завдяки сонячному світлу в організмі синтезується вітамін D. Він зміцнює імунітет і допомагає боротися з депресією – це те, що потрібно у період “весняного загострення”. Навіть у похмурий день на вулиці все одно достатньо світла, щоб уповільнити вироблення мелатоніну і збільшити вироблення серотоніну.

А ще важливо, так би мовити, уникати “небезпечних зон” емоційної нестабільності – не тримайте зла, не сваріться з людьми, намагайтеся частіше бачитися з друзями, але уникайте тих, хто нудьгує, інакше заразитеся їхнім поганим настроєм.

Займіться собою – вдосконалюйте зовнішність, змініть зачіску, побалуйте себе обновкою, бажано яскравого кольору, сходіть в басейн, займіться фізкультурою. Але не перевтомлюйтеся, бережіть сили і насолоджуйтесь прекрасними весняними днями.

Підготувала 

Вікторія ЗІНЧУК.

Навесні, коли сонечко світить і пташки щебечуть, більшість відчуває приплив оптимізму, енергії та життєрадісності. Це викликано безліччю різних факторів.

Дні стають довшими, сонця – більшає, а що більше сонячного світла, то менше мелатоніну (гормону, який регулює ритм сну) виробляє шишкоподібна залоза в нашій голові. Крім того, велика кількість світла провокує стрибок рівня серотоніну в мозку, а це змушує нас почуватися щасливими.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 273

– Доброго дня, Валаріє Валерієвно!

– Доброго дня і вам!

– А де це ви так довго пропадали?

– Чому довго? Мене лише два дні не було.

– А нам здалося, що два тижні…

Свідком цієї щирої розмови між лікарем-ветеринаром Валерією Жигжжавиною і хазяйкою її чотирилапого пацієнта – фокстер'єра Гаррі стала нещодавно. Саме з цією чудовою жінкою, професіоналом своєї справи мала нагоду поспілкуватися. Вона легко знаходить підхід до своїх хвостатих пацієнтів, з радістю й надією до неї йдуть на прийом їхні люблячі господарі. А вона зустрічає з усмішкою, без зайвих зволікань поспішає на допомогу хворим тваринкам, відкладаючи всі інші справи, не рахуючись із часом. Бо улюблена робота рятує, лікує від страшних спогадів, які довелося їй, мешканці Маріуполя, пережити рік тому, коли на їхнє мирне щасливе життя у рідному місті зазіхнув ненависний ворог…

Пані Валерія з 2008 року – практикуючий лікар-ветеринар. За першою освітою лікар-реабілітолог, вона здобувала другу, як каже жінка, омріяну освіту в Донецьку, де й починався її професійний шлях. Працювала ветеринарним лікарем у притулку для бездомних тварин в Красноармійську, потім у загальній практиці. 

У 2019 році з чоловіком та дітьми повернулася у Маріуполь, а вже 16 березня 2022 року були змушені покинути рідні терена. 

– До 24 лютого 2022 року в місті ніякої напруги не відчувалося. Ніхто і не гадав, що в нас відбуватимуться якісь бойові дії. Ми не були готові до цього, не робили запасів, – пригадує події недалекого минулого Валерія Валеріївна. – У нас було звичайне життя: дім – робота, все у звичному режимі. 22 лютого у мене було день народження, яке, як завжди, відзначала в колі сім'ї та друзів. Ми святкували, раділи цій зустрічі і навіть не уявляли, яке страшне нас чекає післязавтра.

l

Наша розмова розпочалася з цих болючих для моєї співрозмовниці спогадів. Важко було ними ділитися, не хотілося навіть подумки знову опинятися в тому хаосі, серед руїн і розбитих надій, відчувати страх, який сковував душу, аж поки не вдалося вирватися з того пекла. Але таки продовжила, не зупинилась на пів слові.  

– 24 лютого о пів на шосту ранку мені зателефонував чоловік (тренер вищої категорії, суддя міжнародного класу), котрий знаходився у командировці в Луцьку. Він був дуже схвильований, казав, що треба негайно збирати речі, брати дітей і їхати з Маріуполя, бо почалася війна. Казав, що в Луцьку вже були вибухи.

Я тим часом збиралася на роботу. Не могла повірити почутому, бо в нас все було на той момент тихо. Схожі на вибухи звуки періодично вчувалися з боку військової частини, яка розташовувалася неподалік від нашої домівки. Гадала, що це військові навчання, як часто бувало до цього.

Трохи згодом подзвонили друзі з Харкова, які теж говорили про те, що до них прийшов ворог. 

І ось ще один дзвінок – від подруги й колеги, з якою працювала в одній ветеринарній клініці. Вона сказала: "Збирайся! Ми їдемо звідси". Я їй розгублено: "Та як же так? Куди їхати? Нам на роботу – в нас операція". І тоді ще не усвідомила, наскільки все серйозно.

Коли перші пристрасті трішки вляглися, я все-таки зібралася й відправилася на роботу. Але вже десь з 10-ї ранку люди почали відміняти прийоми. З боку центру лунали вибухи, кругом обстрілювали. Рух транспорту призупинився. Люди страшенно панікували. 

Але не пані Валерія. Бо разом з родиною мешкали на лівому березі міста, де все було тихо і спокійно. Увечері того страшного дня настало повне затишшя. Жінка ще й тоді не розуміла і не сприймала того, що розпочалася повномасштабна війна. Це усвідомлення прийшло лише кілька днів потому, коли Маріуполь повністю взяли в облогу рашистські загарбники й з міста вже не випускали. А до цього була можливість виїхати,та нею тоді не скористалася. І довелося побачити багато такого, що й досі не вкладається в неї в голові. 

– 28 лютого перестали працювати магазини, не працювали банкомати. Світла не стало десь 5 березня. Ми й досі залишалися у місті, – оповідала свою історію жінка. – За цей час ми встигли запастися деякими продуктами і не голодували. Але насправді, коли таке відбувається, їсти не хочеться…

l

Мій чоловік перебував у лавах територіальної оборони. Через Київ він приїхав у Маріуполь на початку березня. Тим часом ми не сиділи, склавши руки, бо мали триматися разом, щоб протистояти нападнику. Разом з іншими місцевими активістами формували сухі пайки, складали тушонки та інші продукти, збирали ліки, які роздавали людям, що їх потребували. 

Ми з дітьми переїхали у центр міста, вдома залишилися лише мої батьки і старенька бабуся. На лівому боці стало нестерпно жити: деяких вулиць на той час вже не було, вони були вщент розбиті та спалені. 

– Чи довелося зіткнутися віч-на-віч з ворогом? – не змогла не запитати я.

– Лише на блок-постах, коли вибиралися з міста. У Маріуполь рашисти на той час ще не зайшли, тоді місто обстрілювали з неба. Але страшні наслідки їхнього "визволення" таки відчули на собі.

А як важко бачити, як війна змінює людей. Їхні неадекватні вчинки, м'яко кажучи, лякали. Вони вдиралися до магазинів, мародерили. Забирали речі, які взагалі не потрібні були в той момент. Вломлювалися у крамниці з одягом, навіщось виносили кондиціонери, телевізори…Чи це були наслідки стресу та паніки, чи люди вдавалися до цього задля наживи - не знаю, але й досі не можу згадувати ці події без почуття відрази.

Я тоді працювала в місцевому штабі, куди привозили поранених хлопців, яким намагалася надати первинну допомогу. На цій роботі сконцентрувалася. Мій мозок заблокував усі інші емоції, я усвідомлювала, що не можна зупинятися, і ні в якому разі боятися, бо твій страх може нашкодити, завадити рятувати чиєсь життя.

– Як вдалося виїхати?

– Ми збиралися у непростий момент. Вже не було бензину, автомобілів. Виїжджали під обстрілами, хоч і був відкритий "коридор". Бердянськ, Оріхове, Токмак – це вже були повністю окуповані українські території. З Маріуполя до Токмаку ми їхали цілий день, а з Токмаку до Запоріжжя – ще десь 12 годин.

Ми старалися триматися колони. Можливо, нас рятувало те, що в мого чоловіка донецька прописка. На ворожих блокпостах запитували: "Ви в росію?". Ми змушені були відповідати: "Звичайно, в росію". Іншого виходу в нас не було, бо з нами їхали діти, літні люди. Ми намагалися посміхатися, поводитися невимушено, а насправді страх сковував наші душі. Надія і світло з'явилися, коли ми виїжджали з Токмака – далі ворог не зайшов. Емоції "пішли" вперед, коли нарешті побачили українських військових, синьо-жовті прапори…

l

Ми приїхали в Запоріжжя. Але в мого чоловіка серед знайомих та друзів дуже багато тренерів та спортсменів, які пропонували поїхати в Луцьк. Там нас зустріли так, як ніде ніхто нас ще не зустрічав. Це були неймовірні відчуття. Приймали, наче найрідніших. І лише тоді відчули, що ми в безпеці.

– А в Ковелі як опинилися? Як вдалося продовжити улюблену справу?

– Згодом. Так склалися обставини, що ми переселилися в село поблизу Ковеля. Обжилися з сім'єю там. І домашні улюбленці разом з нами. Саме для них потрібно було придбати дещо у ветаптеці. Чудовий зоомагазин знайшла в Лукові. 

Зайшла туди, поспілкувалася з продавцем-консультантом Мирославою, а вона мені відразу: "Ви – ветлікар". Я їй на це здивовано: "А звідки ж ви знаєте?". Вона мені: "Ви дивитеся, як ветлікар". "А що у вас для мене є робота?" – запитую знову. І чую у відповідь: "Я вас познайомлю з моїм керівництвом. Це – чудові люди". 

Невдовзі мені зателефонувала власниця зоомагазину Світлана Сиротюк і запропонувала роботу. Ось так я потрапила в чудову сім'ю під назвою "Барбос", і опинилася у Ковелі. Працюю вже майже рік.

– Сумуєте за домом? Хтось з рідних людей залишився у Маріуполі?

– Вісімдесят відсотків моїх друзів виїхали з Маріуполя. Хтось у Німеччині, Польщі. Деякі – у росії. Хоча не за своїм бажанням туди відправилися. Як моя подруга, наприклад. Не можу її за це засуджувати, бо на той час іншого виходу вона не мала – потрібно було рятувати важко хвору доньку. Зараз шукає можливість повернутися додому, в Україну. 

Мій тато залишився в Маріуполі. Він працює на дачі, вирощує полуницю. Йому нелегко, звісно, там, але поки справляється. Він не хоче звідти виїжджати, не хоче залишати рідну домівку. Там – його коріння. Та й, зрештою, навіть, якби і хотів, то поки такої можливості немає, бо піклується про нашого родича – інваліда дитинства. Мама зараз тут з нами.

l

"Мрія дитинства" – ось так називає свою професію, яка для неї стала життєвою необхідністю, лікар-ветеринар Валерія Жигжжавина. Мабуть, любов до тварин, прагнення будь що їм допомогти, врятувати, відчувають як господарі чотирилапих наших друзів, так і самі хвостаті брати наші менші. Тому, коли трапляється така необхідність, ідуть до неї, телефонують, консультуються.

– Найскладніше й водночас найприємніше в нашій професії – це спілкування з людьми. Але іноді люди, часто самі цього не усвідомлюючи, можуть бути дуже жорстокими зі своїми "улюбленцями". 

– Тим не менше вони звертаються за допомогою ветеринара?

– Згвертаються. Буває, за тим, щоб перекласти відповідальність на ветлікаря, звинуватити, наприклад, у тому, що ми надаємо послуги дорого, а тварина – безнадійна, й таке інше.

– А в чому проявляється жорстокість?

– Деякі люди навіть не бажають розуміти, що вони поводяться зі своїми підопічними жорстоко. Тварини не отримують належної турботи та догляду. Їх не вакцинують, неправильно годують. А вакцинація та інші профілактичні заходи, правильне харчування – це запорука здоров'я тварин.

Власникам домашніх тварин слід звертатися за допомогою ветеринара, щойно помітять, що їхні хвостаті підопічні погано почуваються, адже вони хворіють на ті ж захворювання, що й люди, тільки не можуть нам про це сказати. Онкозахворювання та інші патології, змінені вірусні інфекції дуже часто доводиться лікувати. І якщо хвороба в занедбаному стані, то дуже важко її побороти, й тваринка гине. За примусовими показниками інколи доводиться застосовувати таку неприємну процедуру, як евтаназія. Це найважче сприймати завжди, жоден ветлікар до цього не звикне і ніколи не примириться з цим. Втрата кожного пацієнта для мене – це особисте горе, великий біль і сльози.

Особливу увагу потрібно приділяти харчуванню домашніх улюбленців, адже якщо не дотримуватися правильного раціону, то можуть виникнути великі проблеми. Люди приходять і кажуть, що весь час годують собаку кістками. Запитують не раз: "Чому не можна ними годувати"? А я у свою чергу запитую у них: "А чому самі їх не їсте?".

Жорстокість виявляється ще й у тому, що господар звертається з проханням приспати тварину, бо вона йому, приміром, набридла, тому що неслухняна, багато гавкає, кусається, ходить в туалет не туди, де треба тощо. Дякую своєму керівництву за те, що я в цій клініці можу дозволити собі забрати тварину, поставити на місце такого горе-господаря.

l

– Але приємні робочі моменти, звичайно, "перекривають" усе прикре – говорить пані Валерія. Це, наприклад, пологи, коли ти чуєш на УЗД серцебиття маленької істоти. Приємно, коли після хвороби тварина починає їсти, оговтується, коли прокидається після важкої операції і радісно виляє хвостиком. Або ж просто коли господарі дякують, телефонують і розповідають, як справи у моїх пацієнтів, присилають їхні радісні фото. І втома тоді зникає, і негативні емоції також.

– А які пацієнти найбільше запам'яталися?

– Один песик був з цікавим випадком. У нього на лапі з'явилося дуже велике новоутворення. І воно росло. Собачку відмовилися оперувати, сказали, що він безнадійний. А ми взялися за цей випадок. На жаль, лапку довелося ампутувати. Але зараз наш пацієнт живий-здоровий, прекрасно почувається і на трьох лапах. 

Співпрацюємо з волонтером Ольгою Телючик, яка займається бездомними тваринами. Робимо їй знижки на послуги, за якими звертається, по можливості надаємо їх безкоштовно.

Ковельчани Леся Ратошинська з чоловіком – не волонтери, але байдуже пройти повз тваринку, що потребує допомоги, не можуть. Вони підгодовують тварин, багато роблять для них процедур.

Безкоштовні послуги ми надаємо домашнім улюбленцям наших військових. Вони платять лише за медикаменти, яких у нас немає в той момент в наявності. Дехто з наших захисників – постійних клієнтів – зараз знаходиться в Бахмуті. Ми за них дуже хвилюємося і молимося за них…

– Маєте вдома своїх чотирилапих друзів?

– Авжеж. Декстер – французький бульдог, який з нами приїхав з Маріуполя. На жаль, мій улюбленець собачка породи кане-корсо Каджар загинув як герой. Він захищав свою територію, і його розстріляли. Я не змогла його забрати з собою. Бо як з дітьми покинула свою домівку 25 лютого минулого року (поїхала зранку на роботу), більше туди не поверталася. Хоча прорватися на лівий берег намагалися не раз…

Маємо лабрадора Паппі – від неї ще щеням відмовилися. Врятований котик, і ще одна кішка теж живуть з нами. Ми приймаємо всіх (усміхається – авт.). А ще у нас в клініці живе кішка Матильда. Господар приніс її присипляти, він не хотів розуміти, що кішечку можна лікувати. В неї патологія серця, зараз вона отримує ліки і почувається тут, наче справжня хазяйка.

– Чи плануєте повертатися у Маріуполь після його деокупації?

– Я дуже сподіваюся, що над українським містом Маріуполем невдовзі знову майорітиме синьо-жовтий прапор. І над усіма українськими територіями, які були загарбані ворогом: над моїм улюбленим Бердянськом, Запоріжжям, Кримом…

Але в Маріуполь я не повернуся. Занадто багато там крові, смерті, важких подій і спогадів. Я дуже полюбила Волинь та Ковель… Зараз ще не розмовляю українською, але обов'язково буду. Так, як наш викладач української мови й не інакше…

А ще хочу залишитися в Ковелі через те, що тут знайшла не тільки прихисток, а й ще одну  дружню сім'ю під назвою "Барбос". Наша команда –  власники ветеринарної клініки "Барбос" Світлана та Микола Сиротюки, мої колеги Богдана і Наталія, продавці-консультанти зоомагазинів Мирослава, Валентина та Ольга. З ними маємо великі плани: як мінімум, відкрити цілодобовий стаціонар у нашій клініці. Й на цьому, звісно, не зупинятися.

Вікторія ЗІНЧУК.

НА СВІТЛИНАХ: робочі будні Валерії ЖИГЖЖАВИНОЇ у ветеринарній клініці "Барбос"; чоловік Валерії Сухебатор з їхнім чотирилапим улюбленцем Каджаром, який загинув у Маріуполі.

Свідком цієї щирої розмови між лікарем-ветеринаром Валерією Жигжжавиною і хазяйкою її чотирилапого пацієнта – фокстер'єра Гаррі стала нещодавно. Саме з цією чудовою жінкою, професіоналом своєї справи мала нагоду поспілкуватися. Вона легко знаходить підхід до своїх хвостатих пацієнтів, з радістю й надією до неї йдуть на прийом їхні люблячі господарі. А вона зустрічає з усмішкою, без зайвих зволікань поспішає на допомогу хворим тваринкам, відкладаючи всі інші справи, не рахуючись із часом. Бо улюблена робота рятує, лікує від страшних спогадів, які довелося їй, мешканці Маріуполя, пережити рік тому, коли на їхнє мирне щасливе життя у рідному місті зазіхнув ненависний ворог…

Пані Валерія з 2008 року – практикуючий лікар-ветеринар. За першою освітою лікар-реабілітолог, вона здобувала другу, як каже жінка, омріяну освіту в Донецьку, де й починався її професійний шлях. Працювала ветеринарним лікарем у притулку для бездомних тварин в Красноармійську, потім у загальній практиці. 

У 2019 році з чоловіком та дітьми повернулася у Маріуполь, а вже 16 березня 2022 року були змушені покинути рідні терена. 

 

Коментарів до новини: 2
Переглядів новини: 592