Цьогоріч Олена та Петро Чеханюки відзначили б сорокову річницю свого подружнього життя. Але не судилося… Бо щасливі роки, які мали б прожити разом, радіючи сімейній ідилії, перекреслила найбільша надзвичайно важка в історії атомної енергетики аварія на Чорнобильській АЕС. Петро Олексійович – один з ліквідаторів наслідків чорнобильської катастрофи. З того моменту пройшло 37 років. Тоді йому виповнилося 25, сьогодні було б – 63. У подружжя двоє дітей, вони  подарували трьох онуків – бажаних і довгожданих, яких мріяли няньчити разом, але яких так і не встиг побачити дідусь, а тепер споглядає на них із небес…

Розповідь ковельчанки Олени Чеханюк – гірка душевна сповідь вдови пожежника-ліквідатора аварії на ЧАЕС Петра Чеханюка. Їхню історію дружина загиблого пожежника оповідала і зі сльозами на очах, і з посмішкою на вустах. Щастя і горе, любов і біль втрати переплелися у ній.  

l

– Ми познайомилися у Криму, як і безліч молодих пар тоді, – згадує романтичне знайомство з коханим чоловіком пані Олена. – Таких, як він, не зустрічала: спортивної статури, усміхнений і впевнений у собі. Обидва з Ковеля, а зустрілися і покохали один одного так далеко від дому. Звичайно ж, повернувшись у рідне місто, не розлучались ні на мить, почали зустрічатися. Невдовзі одружилися. Ми молоді: працювали, старалися і раділи життю. Народилися діти: син і донька.

Однак довго тішитися домашнім затишком молодому подружжю не довелося. 1986 рік. Аварія на Чорнобильській АЕС дуже багатьом українцям змінила життя. Сім'ю Чеханюків ця чорна біда не оминула. Серед тих, хто скуштував гіркоти полину, й ковельський пожежник Петро Чеханюк. Молодим бійцем місцевої пожежної частини у 1987 році він разом з іншими працівниками пожежної охорони брав участь у ліквідації техногенної катастрофи. 

– Петро знав, що їде гасити пожежу. Але наскільки це небезпечно, тоді нікому не було відомо, – ділиться спогадами вдова ліквідатора. – Лише після повернення відчув це на собі. Розраховуватись за Чорнобиль довелося непомірно великою платою – власним здоров'ям і життям…

Із перших слів своєї розповіді Олені Павлівні не сила було стримати емоцій. Втираючи хустинкою очі, вона зізналася, що саме цього боялась, тому так важко було погодитись  на інтерв'ю. 

– Я ще вчора напередодні нашої зустрічі наплакалася, – говорить, втамовуючи свій душевний біль, моя співрозмовниця. – Пригадалося все: і радість, і горе. Переглянула сімейні фотографії, і думки понесли у минуле… 

Ось її Петро на спортивних змаганнях, тренувальних зборах, вони разом з дітьми у парку, на озері, в лісі… Та вистачило дев'яти місяців (був комісований тричі), які він провів у Чорнобилі, щоб вони непоправно підірвали здоров'я чоловіка. У 2008 році перестало битися його серце. Але він навіки залишився у пам'яті найрідніших людей.

– Ви на той момент – ще молоде подружжя, не встигли й натішитися сімейним життям, і ось – розлука. Дорога в невідомість. Як на це відреагували Ви? Важко було відпускати? – розмовляємо ми про потаємне.

– Я не мала права з цього приводу чоловікові перечити, бо це була його робота. Їхати в Чорнобиль стало його рішенням, це був його вибір. Хоча вже тоді мали двійко маленьких дітей, тому Петро міг би залишитися вдома. Але тоді від обов'язку ніхто не ховався. Адже хто ж, як не ми самі, захистив би наших дітей? 

Петро Олексійович тричі був у відрядженнях: три місяці в 30-кілометровій зоні від Чорнобиля, три місяці вдома. Разом з іншими ліквідаторами змивав піною радіоактивний "бруд" з доріг, вулиць, машин. Коли приїжджав додому, нічого про те, що довелося бачити та пережити, рідним не розказував. А що було розповідати? Тоді було складно усвідомити всі наслідки катастрофи. 

– А позитивні моменти з цієї сторінки життя запам'яталися? – знову запитую я, навмисне міняючи тему розмови, аби хоча б на мить зник смуток у очах цієї милої привабливої жінки. І в мене вийшло.

– Мій Петро був компанійською, позитивною і товариською людиною, мав багато друзів, – "розквітла" моя співрозмовниця. – Він любив активний спосіб життя. Жоден спортивний захід у нашому місті не відбувався без його участі. Навіть втративши здоров'я, зовсім не змінив свого характеру, ставлення до життя. Наші сімейні поїздки на озеро, в ліс, на екскурсії – це незабутні моменти, кращі роки, які залишили по собі лише теплі спогади. Він був люблячим дбайливим чоловіком, турботливим татом, справжнім сім'янином. 

– Чоловік по життю – "морж": щоранку плавав у річці. Коли почали боліти спина та ноги, лікарі заборонили купатися, – перейшла на болюче Олена Павлівна. – Тоді й виявили, що в нього відбувається руйнація тазового суглоба. Йому зробили операцію, після якої його серце билося лише два місяці…

l

Вдова ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Олена Чеханюк вже десять років очолює Ковельський міський осередок "Союз Чорнобиль України". Її місія – допомагати тим, над ким пронісся чорнобильський смерч. 

– Особливо непросто сьогодні вдовам ліквідаторів аварії на ЧАЕС, – розповідає Олена Павлівна. – Мізерні пенсії, вік, хвороби дають про себе знати. У наших жіночок зараз тільки одна думка: ліки та "комуналка". Я знаю їхні болі, бо відчула їх на собі. У свій час важко було і мені, коли втратила чоловіка. Тоді не могла ніде знайти бодай психологічної підтримки, не знала, куди і до кого звертатися, аби хоч щось дізнатися про соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. І от мене доля звела з хорошими людьми, і я звернулась до місцевого осередку "Союз Чорнобиль України". Згодом мене обрали головою цієї організації. 

– Які завдання на порядку денному? – говоримо далі про сьогодення організації.

– Серед пріоритетів – надання інформаційної допомоги. 

Цьогоріч Олена та Петро Чеханюки відзначили б сорокову річницю свого подружнього життя. Але не судилося… Бо щасливі роки, які мали б прожити разом, радіючи сімейній ідилії, перекреслила найбільша надзвичайно важка в історії атомної енергетики аварія на Чорнобильській АЕС. Петро Олексійович – один з ліквідаторів наслідків чорнобильської катастрофи. З того моменту пройшло 37 років. Тоді йому виповнилося 25, сьогодні було б – 63. У подружжя двоє дітей, вони  подарували трьох онуків – бажаних і довгожданих, яких мріяли няньчити разом, але яких так і не встиг побачити дідусь, а тепер споглядає на них із небес…

Розповідь ковельчанки Олени Чеханюк – гірка душевна сповідь вдови пожежника-ліквідатора аварії на ЧАЕС Петра Чеханюка. Їхню історію дружина загиблого пожежника оповідала і зі сльозами на очах, і з посмішкою на вустах. Щастя і горе, любов і біль втрати переплелися у ній.  

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 32

"Моя мета – зробити ковельські парки і взимку, і літом красивими. Аби в будь-яку пору року там можна було знайти гарні локації для довгих, неквапливих прогулянок з фотоапаратом і кавою, щоб надихнутися та відпочити. Над цим повсякчас працюємо і сподіваємося, що ковельчани берегтимуть цю красу". Ці слова належать директору комунального підприємства "Ковельські парки", депутату і голові фракції ВО "Батьківщина" Ковельської міської ради Вірі ФЕДОСЮК. Сьогодні спілкуємося з нею. 

l

– Віро Іванівно, у Ковельській міській раді Ви – голова фракції ВО "Батьківщина" й водночас очолюєте КП "Ковельські парки". Як вдається суміщати свою депутатську діяльність з основною роботою? 

– Робота в парках – це, перш за все, спілкування з людьми, як, власне, і депутатська діяльність. В якомусь сенсі функції, які доводиться мені виконувати, об'єдналися. Свої зустрічі з ковельчанами проводжу не тільки в приймальні депутата чи у себе на робочому місці, а й безпосередньо на території ковельських парків. 

– Розкажіть про свою депутатську роботу, діяльність колег по фракції у цей непростий час. 

– 2022 рік для України та українців став найскладнішим з часів проголошення Незалежності. Агресія рф, яка триває досі, стала справжнім випробовуванням на міцність, і депутатів в тому числі. Але ми не здалися, не опустили рук і продовжили боротьбу, кожен – на своєму "фронті". З 24 лютого 2022 року для нас головним завданням було вистояти, допомогти і перемогти.

Ковельська міська рада ні на день не припиняла свою роботу. Ми проводили засідання комісій, збиралися на голосування у залі, приймали важливі для міста та громади рішення. Дбали не лише про посилення обороноздатності, а й про підтримку економіки. Зокрема, разом з колегами ініціювали та прийняли рішення "Про звернення депутатів Ковельської міської ради щодо деескалації ситуації на Українському кордоні з боку російської федерації", "Про вжиття термінових заходів щодо стабілізації цін на продукти харчування та зупинення інфляції в Україні" та ін.

Питання розглядалися різні, більшість з яких стосувалися обороноздатності нашої громади, її життєдіяльності в умовах воєнного стану.

Ключовим аспектом діяльності фракції ВО "Батьківщина" є постійний діалог з громадянами. Саме тому регулярно проводимо зустрічі з виборцями та засідання фракції, на яких депутати дискутують не лише відносно питань, які вносять на розгляд сесії міської ради, а й з приводу інших суспільно-важливих проблем. 

Так, за цей період підготували 101 депутатське звернення та запит, з них 77 – про матеріальну допомогу на лікування. Сприяли зміцненню матеріально-технічної бази наших освітніх закладів. Зокрема, центру професійного розвитку педагогічних працівників, ліцеїв № 10 та № 12, ЗЗСО № 2, а також ЗДО № 14 та ДОКТ № 11. Допомогли ЖБК ім. Гагаріна в придбанні газонокосилки та відеокамер для облаштування під'їздів, сприяли у проведенні капітального ремонту прибудинкової території по вул. Незалежності, 75, а також щодо встановлення пристрою примусового зниження швидкості на перехресті вулиці Грушевського і Винниченка, облаштування пішохідного переходу по вул. Шевченка,  проведення капітального ремонту та грейдерування вулиць міста.

Кожен наш депутат опікується галуззю, до якої дотичний. Наприклад, Тетяна Середюк – освітою, Олена Клімашевська – спортом, Олег Кіндер – комунальною сферою, я – екологією та соціальними питаннями. 

Щодо конкретної роботи, то, зокрема, депутат Юрій Рудь порушував питання стосовно спрямування коштів, передбачених Програмою фінансової підтримки та розвитку Ковельського МТМО, для преміювання медичних працівників до Дня медичного працівника, щодо ліквідації стихійного звалища по вул. 22 січня, а також ліквідації підтоплень в районі ІІ Ковеля.

"Моя мета – зробити ковельські парки і взимку, і літом красивими. Аби в будь-яку пору року там можна було знайти гарні локації для довгих, неквапливих прогулянок з фотоапаратом і кавою, щоб надихнутися та відпочити. Над цим повсякчас працюємо і сподіваємося, що ковельчани берегтимуть цю красу". Ці слова належать директору комунального підприємства "Ковельські парки", депутату і голові фракції ВО "Батьківщина" Ковельської міської ради Вірі ФЕДОСЮК. Сьогодні спілкуємося з нею. 

ххх

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 126

Навесні, коли сонечко світить і пташки щебечуть, більшість відчуває приплив оптимізму, енергії та життєрадісності. Це викликано безліччю різних факторів.

Дні стають довшими, сонця – більшає, а що більше сонячного світла, то менше мелатоніну (гормону, який регулює ритм сну) виробляє шишкоподібна залоза в нашій голові. Крім того, велика кількість світла провокує стрибок рівня серотоніну в мозку, а це змушує нас почуватися щасливими.

На жаль, не всім так пощастило. Організм деяких людей повільніше адаптується до зміни температур, тому весна діє на них протилежним чином – людина стає млявою, постійно втомленою. Цей стан часто називають “весняним загостренням”, але в медичних довідниках немає такого терміну. Під ним мається на увазі комплекс симптомів, більше схожих на симптоматику сезонного афективного розладу. Втома, дратівливість, запаморочення, головний біль, відчуття пригніченості або депресії – усе це наслідки втоми організму після зими та адаптації до нових погодних умов.

Зазвичай саме зима з її короткими сонячними днями та холодом асоціюється із втомою, депресією. Але дослідження показують, що організм деяких людей має проблеми із пристосуванням до змін погоди, кількості світла і коливань температури. Змучений холодами, він потерпає від додаткового стресу і починає екстрено пристосовуватися до нових умов навколишнього середовища.

Крім того, в міжсезоння у нас змінюється обмін речовин, що впливає на викид нейромедіаторів. Якщо восени організм готується до зими і всі процеси в ньому уповільнюються, то навесні вони прискорюються, і часто досить різко. Чим людина здоровіша, тим легше вона пристосовується до цих змін. Хворі ж люди (не тільки психічно, навесні загострюються всі хронічні захворювання) переносять їх важче. Багато залежить і від особливостей нервової системи: чим людина більш нестійка емоційно, тим гірше вона переносить стреси.

Цей процес може виявитися неприємним, але, на щастя, симптоми найчастіше минають через 2-3 тижні.  Ось кілька порад, як легше пережити цей період.

Отож, прокидайтеся трохи раніше. Так, ви маєте дотримуватися здорового режиму сну, але бажано спати трохи менше, ніж ви звикли взимку. Поставте будильник на 30-60 хвилин раніше. Незабаром відчуєте, як сон став глибшим і спокійним, а настрій потрохи повертається до норми.

Спробуйте контрастний душ. Це корисно для кровообігу та судин, що зіграє важливу роль в акліматизації сонного організму до весни. Після таких водних процедур ви гарантовано прокинетеся, а там і симптоми загострення повністю зникнуть.

Фізичне навантаження, денне світло і свіже повітря допоможуть організму адаптуватися до весняного тепла. Немає можливості гуляти щоранку в парку? Паркуйтеся трохи далі від офісу або виходьте на пару зупинок раніше, щоб прогулятися пішки. Неспішна прогулянка допоможе вашому тілу налаштувати внутрішній годинник і швидше акліматизуватися.

Приміщення необхідно провітрювати в усі пори року, незалежно від погоди. Кисень додає мозку енергії, а це, своєю чергою, лікує від нудьги. Оптимальна кількість провітрювань приміщення – три рази. З огляду на те, що більшість людей цілий день перебуває на роботі, провітрювати необхідно хоча б два рази (вранці перед роботою і ввечері).

Сонячне світло підвищує рівень серотоніну, що безпосередньо пов’язано з вашим настроєм. Завдяки сонячному світлу в організмі синтезується вітамін D. Він зміцнює імунітет і допомагає боротися з депресією – це те, що потрібно у період “весняного загострення”. Навіть у похмурий день на вулиці все одно достатньо світла, щоб уповільнити вироблення мелатоніну і збільшити вироблення серотоніну.

А ще важливо, так би мовити, уникати “небезпечних зон” емоційної нестабільності – не тримайте зла, не сваріться з людьми, намагайтеся частіше бачитися з друзями, але уникайте тих, хто нудьгує, інакше заразитеся їхнім поганим настроєм.

Займіться собою – вдосконалюйте зовнішність, змініть зачіску, побалуйте себе обновкою, бажано яскравого кольору, сходіть в басейн, займіться фізкультурою. Але не перевтомлюйтеся, бережіть сили і насолоджуйтесь прекрасними весняними днями.

Підготувала 

Вікторія ЗІНЧУК.

Навесні, коли сонечко світить і пташки щебечуть, більшість відчуває приплив оптимізму, енергії та життєрадісності. Це викликано безліччю різних факторів.

Дні стають довшими, сонця – більшає, а що більше сонячного світла, то менше мелатоніну (гормону, який регулює ритм сну) виробляє шишкоподібна залоза в нашій голові. Крім того, велика кількість світла провокує стрибок рівня серотоніну в мозку, а це змушує нас почуватися щасливими.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 40

– Доброго дня, Валаріє Валерієвно!

– Доброго дня і вам!

– А де це ви так довго пропадали?

– Чому довго? Мене лише два дні не було.

– А нам здалося, що два тижні…

Свідком цієї щирої розмови між лікарем-ветеринаром Валерією Жигжжавиною і хазяйкою її чотирилапого пацієнта – фокстер'єра Гаррі стала нещодавно. Саме з цією чудовою жінкою, професіоналом своєї справи мала нагоду поспілкуватися. Вона легко знаходить підхід до своїх хвостатих пацієнтів, з радістю й надією до неї йдуть на прийом їхні люблячі господарі. А вона зустрічає з усмішкою, без зайвих зволікань поспішає на допомогу хворим тваринкам, відкладаючи всі інші справи, не рахуючись із часом. Бо улюблена робота рятує, лікує від страшних спогадів, які довелося їй, мешканці Маріуполя, пережити рік тому, коли на їхнє мирне щасливе життя у рідному місті зазіхнув ненависний ворог…

Пані Валерія з 2008 року – практикуючий лікар-ветеринар. За першою освітою лікар-реабілітолог, вона здобувала другу, як каже жінка, омріяну освіту в Донецьку, де й починався її професійний шлях. Працювала ветеринарним лікарем у притулку для бездомних тварин в Красноармійську, потім у загальній практиці. 

У 2019 році з чоловіком та дітьми повернулася у Маріуполь, а вже 16 березня 2022 року були змушені покинути рідні терена. 

– До 24 лютого 2022 року в місті ніякої напруги не відчувалося. Ніхто і не гадав, що в нас відбуватимуться якісь бойові дії. Ми не були готові до цього, не робили запасів, – пригадує події недалекого минулого Валерія Валеріївна. – У нас було звичайне життя: дім – робота, все у звичному режимі. 22 лютого у мене було день народження, яке, як завжди, відзначала в колі сім'ї та друзів. Ми святкували, раділи цій зустрічі і навіть не уявляли, яке страшне нас чекає післязавтра.

l

Наша розмова розпочалася з цих болючих для моєї співрозмовниці спогадів. Важко було ними ділитися, не хотілося навіть подумки знову опинятися в тому хаосі, серед руїн і розбитих надій, відчувати страх, який сковував душу, аж поки не вдалося вирватися з того пекла. Але таки продовжила, не зупинилась на пів слові.  

– 24 лютого о пів на шосту ранку мені зателефонував чоловік (тренер вищої категорії, суддя міжнародного класу), котрий знаходився у командировці в Луцьку. Він був дуже схвильований, казав, що треба негайно збирати речі, брати дітей і їхати з Маріуполя, бо почалася війна. Казав, що в Луцьку вже були вибухи.

Я тим часом збиралася на роботу. Не могла повірити почутому, бо в нас все було на той момент тихо. Схожі на вибухи звуки періодично вчувалися з боку військової частини, яка розташовувалася неподалік від нашої домівки. Гадала, що це військові навчання, як часто бувало до цього.

Трохи згодом подзвонили друзі з Харкова, які теж говорили про те, що до них прийшов ворог. 

І ось ще один дзвінок – від подруги й колеги, з якою працювала в одній ветеринарній клініці. Вона сказала: "Збирайся! Ми їдемо звідси". Я їй розгублено: "Та як же так? Куди їхати? Нам на роботу – в нас операція". І тоді ще не усвідомила, наскільки все серйозно.

Коли перші пристрасті трішки вляглися, я все-таки зібралася й відправилася на роботу. Але вже десь з 10-ї ранку люди почали відміняти прийоми. З боку центру лунали вибухи, кругом обстрілювали. Рух транспорту призупинився. Люди страшенно панікували. 

Але не пані Валерія. Бо разом з родиною мешкали на лівому березі міста, де все було тихо і спокійно. Увечері того страшного дня настало повне затишшя. Жінка ще й тоді не розуміла і не сприймала того, що розпочалася повномасштабна війна. Це усвідомлення прийшло лише кілька днів потому, коли Маріуполь повністю взяли в облогу рашистські загарбники й з міста вже не випускали. А до цього була можливість виїхати,та нею тоді не скористалася. І довелося побачити багато такого, що й досі не вкладається в неї в голові. 

– 28 лютого перестали працювати магазини, не працювали банкомати. Світла не стало десь 5 березня. Ми й досі залишалися у місті, – оповідала свою історію жінка. – За цей час ми встигли запастися деякими продуктами і не голодували. Але насправді, коли таке відбувається, їсти не хочеться…

l

Мій чоловік перебував у лавах територіальної оборони. Через Київ він приїхав у Маріуполь на початку березня. Тим часом ми не сиділи, склавши руки, бо мали триматися разом, щоб протистояти нападнику. Разом з іншими місцевими активістами формували сухі пайки, складали тушонки та інші продукти, збирали ліки, які роздавали людям, що їх потребували. 

Ми з дітьми переїхали у центр міста, вдома залишилися лише мої батьки і старенька бабуся. На лівому боці стало нестерпно жити: деяких вулиць на той час вже не було, вони були вщент розбиті та спалені. 

– Чи довелося зіткнутися віч-на-віч з ворогом? – не змогла не запитати я.

– Лише на блок-постах, коли вибиралися з міста. У Маріуполь рашисти на той час ще не зайшли, тоді місто обстрілювали з неба. Але страшні наслідки їхнього "визволення" таки відчули на собі.

А як важко бачити, як війна змінює людей. Їхні неадекватні вчинки, м'яко кажучи, лякали. Вони вдиралися до магазинів, мародерили. Забирали речі, які взагалі не потрібні були в той момент. Вломлювалися у крамниці з одягом, навіщось виносили кондиціонери, телевізори…Чи це були наслідки стресу та паніки, чи люди вдавалися до цього задля наживи - не знаю, але й досі не можу згадувати ці події без почуття відрази.

Я тоді працювала в місцевому штабі, куди привозили поранених хлопців, яким намагалася надати первинну допомогу. На цій роботі сконцентрувалася. Мій мозок заблокував усі інші емоції, я усвідомлювала, що не можна зупинятися, і ні в якому разі боятися, бо твій страх може нашкодити, завадити рятувати чиєсь життя.

– Як вдалося виїхати?

– Ми збиралися у непростий момент. Вже не було бензину, автомобілів. Виїжджали під обстрілами, хоч і був відкритий "коридор". Бердянськ, Оріхове, Токмак – це вже були повністю окуповані українські території. З Маріуполя до Токмаку ми їхали цілий день, а з Токмаку до Запоріжжя – ще десь 12 годин.

Ми старалися триматися колони. Можливо, нас рятувало те, що в мого чоловіка донецька прописка. На ворожих блокпостах запитували: "Ви в росію?". Ми змушені були відповідати: "Звичайно, в росію". Іншого виходу в нас не було, бо з нами їхали діти, літні люди. Ми намагалися посміхатися, поводитися невимушено, а насправді страх сковував наші душі. Надія і світло з'явилися, коли ми виїжджали з Токмака – далі ворог не зайшов. Емоції "пішли" вперед, коли нарешті побачили українських військових, синьо-жовті прапори…

l

Ми приїхали в Запоріжжя. Але в мого чоловіка серед знайомих та друзів дуже багато тренерів та спортсменів, які пропонували поїхати в Луцьк. Там нас зустріли так, як ніде ніхто нас ще не зустрічав. Це були неймовірні відчуття. Приймали, наче найрідніших. І лише тоді відчули, що ми в безпеці.

– А в Ковелі як опинилися? Як вдалося продовжити улюблену справу?

– Згодом. Так склалися обставини, що ми переселилися в село поблизу Ковеля. Обжилися з сім'єю там. І домашні улюбленці разом з нами. Саме для них потрібно було придбати дещо у ветаптеці. Чудовий зоомагазин знайшла в Лукові. 

Зайшла туди, поспілкувалася з продавцем-консультантом Мирославою, а вона мені відразу: "Ви – ветлікар". Я їй на це здивовано: "А звідки ж ви знаєте?". Вона мені: "Ви дивитеся, як ветлікар". "А що у вас для мене є робота?" – запитую знову. І чую у відповідь: "Я вас познайомлю з моїм керівництвом. Це – чудові люди". 

Невдовзі мені зателефонувала власниця зоомагазину Світлана Сиротюк і запропонувала роботу. Ось так я потрапила в чудову сім'ю під назвою "Барбос", і опинилася у Ковелі. Працюю вже майже рік.

– Сумуєте за домом? Хтось з рідних людей залишився у Маріуполі?

– Вісімдесят відсотків моїх друзів виїхали з Маріуполя. Хтось у Німеччині, Польщі. Деякі – у росії. Хоча не за своїм бажанням туди відправилися. Як моя подруга, наприклад. Не можу її за це засуджувати, бо на той час іншого виходу вона не мала – потрібно було рятувати важко хвору доньку. Зараз шукає можливість повернутися додому, в Україну. 

Мій тато залишився в Маріуполі. Він працює на дачі, вирощує полуницю. Йому нелегко, звісно, там, але поки справляється. Він не хоче звідти виїжджати, не хоче залишати рідну домівку. Там – його коріння. Та й, зрештою, навіть, якби і хотів, то поки такої можливості немає, бо піклується про нашого родича – інваліда дитинства. Мама зараз тут з нами.

l

"Мрія дитинства" – ось так називає свою професію, яка для неї стала життєвою необхідністю, лікар-ветеринар Валерія Жигжжавина. Мабуть, любов до тварин, прагнення будь що їм допомогти, врятувати, відчувають як господарі чотирилапих наших друзів, так і самі хвостаті брати наші менші. Тому, коли трапляється така необхідність, ідуть до неї, телефонують, консультуються.

– Найскладніше й водночас найприємніше в нашій професії – це спілкування з людьми. Але іноді люди, часто самі цього не усвідомлюючи, можуть бути дуже жорстокими зі своїми "улюбленцями". 

– Тим не менше вони звертаються за допомогою ветеринара?

– Згвертаються. Буває, за тим, щоб перекласти відповідальність на ветлікаря, звинуватити, наприклад, у тому, що ми надаємо послуги дорого, а тварина – безнадійна, й таке інше.

– А в чому проявляється жорстокість?

– Деякі люди навіть не бажають розуміти, що вони поводяться зі своїми підопічними жорстоко. Тварини не отримують належної турботи та догляду. Їх не вакцинують, неправильно годують. А вакцинація та інші профілактичні заходи, правильне харчування – це запорука здоров'я тварин.

Власникам домашніх тварин слід звертатися за допомогою ветеринара, щойно помітять, що їхні хвостаті підопічні погано почуваються, адже вони хворіють на ті ж захворювання, що й люди, тільки не можуть нам про це сказати. Онкозахворювання та інші патології, змінені вірусні інфекції дуже часто доводиться лікувати. І якщо хвороба в занедбаному стані, то дуже важко її побороти, й тваринка гине. За примусовими показниками інколи доводиться застосовувати таку неприємну процедуру, як евтаназія. Це найважче сприймати завжди, жоден ветлікар до цього не звикне і ніколи не примириться з цим. Втрата кожного пацієнта для мене – це особисте горе, великий біль і сльози.

Особливу увагу потрібно приділяти харчуванню домашніх улюбленців, адже якщо не дотримуватися правильного раціону, то можуть виникнути великі проблеми. Люди приходять і кажуть, що весь час годують собаку кістками. Запитують не раз: "Чому не можна ними годувати"? А я у свою чергу запитую у них: "А чому самі їх не їсте?".

Жорстокість виявляється ще й у тому, що господар звертається з проханням приспати тварину, бо вона йому, приміром, набридла, тому що неслухняна, багато гавкає, кусається, ходить в туалет не туди, де треба тощо. Дякую своєму керівництву за те, що я в цій клініці можу дозволити собі забрати тварину, поставити на місце такого горе-господаря.

l

– Але приємні робочі моменти, звичайно, "перекривають" усе прикре – говорить пані Валерія. Це, наприклад, пологи, коли ти чуєш на УЗД серцебиття маленької істоти. Приємно, коли після хвороби тварина починає їсти, оговтується, коли прокидається після важкої операції і радісно виляє хвостиком. Або ж просто коли господарі дякують, телефонують і розповідають, як справи у моїх пацієнтів, присилають їхні радісні фото. І втома тоді зникає, і негативні емоції також.

– А які пацієнти найбільше запам'яталися?

– Один песик був з цікавим випадком. У нього на лапі з'явилося дуже велике новоутворення. І воно росло. Собачку відмовилися оперувати, сказали, що він безнадійний. А ми взялися за цей випадок. На жаль, лапку довелося ампутувати. Але зараз наш пацієнт живий-здоровий, прекрасно почувається і на трьох лапах. 

Співпрацюємо з волонтером Ольгою Телючик, яка займається бездомними тваринами. Робимо їй знижки на послуги, за якими звертається, по можливості надаємо їх безкоштовно.

Ковельчани Леся Ратошинська з чоловіком – не волонтери, але байдуже пройти повз тваринку, що потребує допомоги, не можуть. Вони підгодовують тварин, багато роблять для них процедур.

Безкоштовні послуги ми надаємо домашнім улюбленцям наших військових. Вони платять лише за медикаменти, яких у нас немає в той момент в наявності. Дехто з наших захисників – постійних клієнтів – зараз знаходиться в Бахмуті. Ми за них дуже хвилюємося і молимося за них…

– Маєте вдома своїх чотирилапих друзів?

– Авжеж. Декстер – французький бульдог, який з нами приїхав з Маріуполя. На жаль, мій улюбленець собачка породи кане-корсо Каджар загинув як герой. Він захищав свою територію, і його розстріляли. Я не змогла його забрати з собою. Бо як з дітьми покинула свою домівку 25 лютого минулого року (поїхала зранку на роботу), більше туди не поверталася. Хоча прорватися на лівий берег намагалися не раз…

Маємо лабрадора Паппі – від неї ще щеням відмовилися. Врятований котик, і ще одна кішка теж живуть з нами. Ми приймаємо всіх (усміхається – авт.). А ще у нас в клініці живе кішка Матильда. Господар приніс її присипляти, він не хотів розуміти, що кішечку можна лікувати. В неї патологія серця, зараз вона отримує ліки і почувається тут, наче справжня хазяйка.

– Чи плануєте повертатися у Маріуполь після його деокупації?

– Я дуже сподіваюся, що над українським містом Маріуполем невдовзі знову майорітиме синьо-жовтий прапор. І над усіма українськими територіями, які були загарбані ворогом: над моїм улюбленим Бердянськом, Запоріжжям, Кримом…

Але в Маріуполь я не повернуся. Занадто багато там крові, смерті, важких подій і спогадів. Я дуже полюбила Волинь та Ковель… Зараз ще не розмовляю українською, але обов'язково буду. Так, як наш викладач української мови й не інакше…

А ще хочу залишитися в Ковелі через те, що тут знайшла не тільки прихисток, а й ще одну  дружню сім'ю під назвою "Барбос". Наша команда –  власники ветеринарної клініки "Барбос" Світлана та Микола Сиротюки, мої колеги Богдана і Наталія, продавці-консультанти зоомагазинів Мирослава, Валентина та Ольга. З ними маємо великі плани: як мінімум, відкрити цілодобовий стаціонар у нашій клініці. Й на цьому, звісно, не зупинятися.

Вікторія ЗІНЧУК.

НА СВІТЛИНАХ: робочі будні Валерії ЖИГЖЖАВИНОЇ у ветеринарній клініці "Барбос"; чоловік Валерії Сухебатор з їхнім чотирилапим улюбленцем Каджаром, який загинув у Маріуполі.

Свідком цієї щирої розмови між лікарем-ветеринаром Валерією Жигжжавиною і хазяйкою її чотирилапого пацієнта – фокстер'єра Гаррі стала нещодавно. Саме з цією чудовою жінкою, професіоналом своєї справи мала нагоду поспілкуватися. Вона легко знаходить підхід до своїх хвостатих пацієнтів, з радістю й надією до неї йдуть на прийом їхні люблячі господарі. А вона зустрічає з усмішкою, без зайвих зволікань поспішає на допомогу хворим тваринкам, відкладаючи всі інші справи, не рахуючись із часом. Бо улюблена робота рятує, лікує від страшних спогадів, які довелося їй, мешканці Маріуполя, пережити рік тому, коли на їхнє мирне щасливе життя у рідному місті зазіхнув ненависний ворог…

Пані Валерія з 2008 року – практикуючий лікар-ветеринар. За першою освітою лікар-реабілітолог, вона здобувала другу, як каже жінка, омріяну освіту в Донецьку, де й починався її професійний шлях. Працювала ветеринарним лікарем у притулку для бездомних тварин в Красноармійську, потім у загальній практиці. 

У 2019 році з чоловіком та дітьми повернулася у Маріуполь, а вже 16 березня 2022 року були змушені покинути рідні терена. 

 

Коментарів до новини: 1
Переглядів новини: 169

Світло, яке пронизує темряву. Світанок, що завжди наступає після нічних сутінків. Ось такі пейзажі "ловила" фотокамера ковельчанина Максима Бурди протягом служби у лавах ЗСУ. Багато його фоторобіт ми бачимо саме такими – символічними для України: поступово, але невпинно до нас повертається украдене темрявою світло…

24 березня у ковельській Галереї мистецтв відкрилася воєнна фотовиставка світлин "Небесний Фотограф" солдата ЗСУ, фотографа та активіста міста Ковеля Максима Бурди, який організували 26 січня 2023 року в районі Бахмута на Донеччині. Захід присвячений пам'яті Героя, адже ця виставка, яку організували його рідні та друзі, – давня мрія Максима, яка сьогодні стала реальністю.

Переглянути фотосвітлини та вшанувати пам'ять полеглого прийшли представники міської влади, друзі, одногрупники, побратими та небайдужі мешканці громади.

Давню мрію Максима здійснили його рідні за активної підтримки Ковельської міської ради. 

"Ось і настав той день, про який так мріяв Максим. Яким би щастям було, якби цю виставку він міг би споглядати сам. Але не судилося. Він загинув за кілька днів до свого 26-річчя під Бахмутом. Тапер йому назавжди двадцять п'ять, – говорить міський голова Ігор Чайка. – Стоячи тут, в оточенні цих прекрасних фотографій, дивишся на світлу й радісну посмішку Максима, розумієш, що при всьому трагізмі – це все-таки виставка про життя, про безсмертя, про безмежну любов Героя до своєї мами Ірини Миколаївни, коханої дівчини Марії, друзів, з якими гуляв вулицями рідного міста. І оце відчуття життя, відчуття прекрасного він не втратив навіть на війні, поряд зі жорстокістю, темрявою і постійною загрозою смерті. 

Переконаний, що ця виставка подорожуватиме країною, і все більше людей дізнається, яким був ковельчанин, український воїн, Герой Максим Бурда. Незабаром частину цієї виставки побачать за океаном, адже наші партнери з американського міста Шамблі зацікавилися роботами Максима. Також про своє бажання бачити його фотороботи вже повідомили й інші міста –партнери Ковеля, зокрема, польський Бжег Дольний".

Чимало сил для підготовки цієї виставки доклала дівчина Максима Марія Лукашук, з якою вони планували одружитися.

"Майже два місяці нам знадобилося, аби втілити мрію Максима в життя. Впродовж цього часу ми відбирали фото, давали їм назви, технічно оформляли, створювали макети, – згадувала пройдений шлях до відкриття омріяної її коханим виставки Марія Лукашук. – Усі представлені тут фото умовно можна поділити на дві категорії: ті, що були зроблені протягом 2022 року, коли Максим перебував на навчаннях, і ті, які були зроблені в 2023 році, коли виконував бойові завдання біля Бахмута".

Детально, так, аби нічого не забути і не пропустити, розповідала Марія про фототвори її коханого Максима, про відчуття, які вони викликали у них.

На виставці можна побачити фотороботи, які знайомлять з головними фактами з біографії Максима, а також з побратимами, з якими починав свій військовий шлях. Поряд можна побачити світлини, що демонструють різні навчальні ситуації, військову рутину та відносний відпочинок, портрети його побратимів. Далі – роботи, споглядаючи які, можна помітити певний перелом – перехід його військової служби в більш важкий період, коли він виконував завдання біля Бахмута.

"Велику роль у житті Максима відігравало число "24", – продовжує розповідати дівчина Героя. – 24 лютого розпочався його військовий шлях. Також на цей день припадає наша річниця. 24 березня ми відкриваємо його виставку, яка буде діяти до 24 квітня. 

Максим багато розповідав про свою мрію, до якої горіла душа, для нього було важливо, щоб ця виставка відбулася навіть після смерті. Сьогодні дуже вдячна всім, хто допомагав втілити цю мрію у життя".

Вірним другом, до кінця відданим своїй справі, який завжди йшов до своєї мети, життєрадісним, добрим та чесним – таким залишився Макс у пам'яті друзів та одногрупників, котрі того дня ділилися спогадами про нього.  

А й справді, Максима Бурду знали як сміливу, надійну і дуже щиру людину. За особливу мужність  і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, наш земляк був посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. 

До повномасштабного вторгнення Максим працював весільним фотографом, був співзасновником молодіжного хабу "Ватра – правильний простір", учасником молодіжної ради, членом партії "Національний корпус", добровольцем тероборони, солдатом Збройних Сил України.

Народився Максим Бурда 30 січня 1997 року в м. Ковелі. Ще з дитинства займався спортом та брав участь у військово-патріотичному таборі "Волинська Січ". Навчався в Національному університеті "Острозька академія", де здобув ступінь магістра спеціальності "Журналістика". Свою дипломну роботу присвятив воєнній фотографії, адже займався мистецтвом фотографування ще з шкільних років. Саме фотографія запалювала очі Максима неймовірним світлом та надихала жити і творити. 

Вже у дев'ятому класі юнак відзняв перше весілля. Рідним казав, що стане найвідомішим фотографом у світі і вперто йшов до своєї мети. Постійно відшліфовував майстерність, навчався, підвищував кваліфікацію, купував якісну апаратуру та читав спеціалізовану літературу. 

Працював фотографом, часто брав участь у різних соціальних проєктах. Не покинув свого захоплення і під час військової служби, яку проходив у складі 3-ї Окремої Штурмової Бригади, де виконував завдання зі знищення окупантів. Служив у взводі вогневої підтримки, був оператором безпілотника, займався аеророзвідкою.

Перебуваючи під постійними обстрілами, Максим лишився вірним своєму справжньому покликанню. Символічним є його позивний "Фотограф", який він обрав під час вступу до лав ЗСУ. Через світлини він фіксував побут, навчання, портрети своїх побратимів, непрості емоції, які викликає війна.

Восени 2022 року Максим Бурда створив телеграм-канал, присвячений воєнній фотографії. Збройні Сили України неодноразово публікували його роботи на своїх офіційних сторінках. І вже під час служби талановитий фотограф отримував багато пропозицій щодо організації його персональних виставок в різних містах України. 

До цієї виставки увійшло 140 світлин різного формату. Роботи сильні та вражаючі, які змушують задуматися та переосмислити життя.

Фотосвітлини Максима Бурди можна буде переглянути та придбати до 24 квітня у Галереї мистецтв, що вулиці Незалежності, 89.

Частина коштів з продажу фоторобіт та листівок буде перераховано до благодійного фонду "Янголи Азову", що опікується пораненими, полоненими бійцями та їхніми родинами.

Вікторія ЗІНЧУК.

Фото з архіву 

Ковельської міської ради.

Світло, яке пронизує темряву. Світанок, що завжди наступає після нічних сутінків. Ось такі пейзажі "ловила" фотокамера ковельчанина Максима Бурди протягом служби у лавах ЗСУ. Багато його фоторобіт ми бачимо саме такими – символічними для України: поступово, але невпинно до нас повертається украдене темрявою світло…

24 березня у ковельській Галереї мистецтв відкрилася воєнна фотовиставка світлин "Небесний Фотограф" солдата ЗСУ, фотографа та активіста міста Ковеля Максима Бурди, який організували 26 січня 2023 року в районі Бахмута на Донеччині. Захід присвячений пам'яті Героя, адже ця виставка, яку організували його рідні та друзі, – давня мрія Максима, яка сьогодні стала реальністю.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 118

Мужні, стійкі, надійні і безстрашні – це, ми, українці. Такими нас знає весь цивілізований світ. За нас вболівають, нас підтримують, нас згадують в молитвах, нами гордяться. Бо є ким пишатися, є про кого розповідати. На фронті воїни нашої громади нищать ворога – нещадно і запекло. А ті, хто в тилу, наші невтомні волонтери, звичайні пересічні українці, прийшли на поміч державі, людям та армії.

Вкотре поталанило мені в моїй професійній діяльності, адже знову мала честь познайомитися з   ковельчанкою, яка разом із чисельними своїми однодумцями повсякчас намагається підставити своє плече українським військовим. Знайомтеся – Валентина Зелених, голова волонтерського центру Патріотичного корпусу «Отаман». 

Життєва мудрість, материнська доброта цієї жінки поєднуються з іншим: сила духу і сила волі її просто вражають, адже те, що взяла на свої плечі, не кожна молода людина змогла б осилити. А вона ось уже рік, від початку повномасштабного вторгнення, гідно несе довірену їй таку важливу і відповідальну волонтерську «ношу».

l

— Бабуню, як ви знаєте, що нам тут потрібно? – почула якось вона в телефонній розмові питання.

— Нам кажуть, що треба, то ми й передаємо, — просто, як є, відповіла йому «Бабуня».

— Щойно вийшли з «нуля». Брудні, мокрі, пошарпані. А тут нас чекають від вас передачі. Знімаємо ми свої просяклі «шкари», одягаємо ваші, сухенькі і теплі шкарпетки, закутуємося в ваші плащ-палатки, заварюємо каву з сухим молоком і пригощаємося вашими пирогами. Ми зараз наче вдома в рідному селі. Дякуємо вам…

«Після таких розмов я завжди плачу, — зізнається пані Валентина. — Але це так треба, то материнське чуття – вони ж усі мої сини й онуки». Ці сльози її не пригнічують, а, швидше, навпаки, надихають, додають снаги. 

— Сльози відчаю і страху були, коли рік тому 24 лютого о шостій ранку мені подзвонила онучка, яка вчиться у нашому військовому ліцеї, — пригадує минулорічні події Валентина Зелених. – Вона сказала, що їх підняли, тому що почалася війна. Потрібно було забирати дітей. Заціпеніла, зібралася, поїхала й забрала: онучку та її однокурсниць. Повезла додому в Рожище. Пам’ятаю, всю дорогу давала їм інструктажі, як поводитися, якщо почнуть бомбити. Й водночас подумки молилася, щоб цього не сталося, щоб встигла завезти дітей туди, де безпечно. А вдома 90-річна мама, син щойно повернувся з-за кордону. 

День я просто проплакала, потім вирішила, що вивезу в Польщу маму, невістку та онуків, а сама повернуся до двох своїх синів, котрі відразу, не зволікаючи, пішли до військкомату.

— Ще перед повномасштабним вторгненням була активізована робота Патріотичного корпусу «Отаман», яка бере початок з 2015 року, коли стало зрозуміло, що просто необхідно проходити підготовку до подальшої війни, — перейшла до головного моя співрозмовниця. — А вже у 2016 році була створена громадська організація, метою якої було проведення інформаційної роботи з цивільним населенням та організація військових вишколів.

Через систему цих тренінгів пройшло більше 280 наших земляків і не тільки. А вже в 2022 році після повномасштабного вторгнення було створено групи для допомоги в охороні кордону з Білоруссю, проведення інформаційної роботи з населенням прикордоння. 

А далі робота набирала обертів. Сьогодні «отамани» захищають Україну у лавах ЗСУ. Інші члени організації забезпечують потреби бійців.  Саме з цією метою в лютому 2022 року було прийнято рішення створити волонтерський центр Патріотичного корпусу «Отаман», який  доручили очолити Валентині Зелених. І, як виявилося згодом, вибір був правильним.

– Мої хлопці сказали мені, що їх можуть перекинути звідси в будь-який момент, а я маю взяти усе під свій контроль, бо залишатимуся тут, — розповідає про своє рішення очолити волонтерів пані Валентина. – Я довго думала тоді, чим зможу допомогти нашим військовим. Дістала зі своїх запасів по мішку борошна та цукру і перших два тижні пекла печиво, возила його на вокзал переселенцям, у тероборону. 

Мужні, стійкі, надійні і безстрашні – це, ми, українці. Такими нас знає весь цивілізований світ. За нас вболівають, нас підтримують, нас згадують в молитвах, нами гордяться. Бо є ким пишатися, є про кого розповідати. На фронті воїни нашої громади нищать ворога – нещадно і запекло. А ті, хто в тилу, наші невтомні волонтери, звичайні пересічні українці, прийшли на поміч державі, людям та армії.

Вкотре поталанило мені в моїй професійній діяльності, адже знову мала честь познайомитися з   ковельчанкою, яка разом із чисельними своїми однодумцями повсякчас намагається підставити своє плече українським військовим. Знайомтеся – Валентина Зелених, голова волонтерського центру Патріотичного корпусу «Отаман». 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 143

Наш співрозмовник – начальник Ковельського районного управління ГУ ДСНС України у Волинській області, полковник служби цивільного захисту Володимир ВОЙТАНІК.  

l

– Яка оперативна обстановка сьогодні на Ковельщині  в умовах воєнного стану?

– Ситуація, звичайно, напружена, але стабільна і контрольована. Протягом 2022 року мали показник, який фіксує збільшення кількості пожеж в екосистемі, зокрема, які виникали внаслідок спалювання сухої трави (172 пожежі). Переважна більшість пожеж виникала в житловому секторі (297 пожеж), у яких загинуло дев'ять осіб.

З початку 2023 року в районі виникло 36 пожеж. З них 33 пожежі – в житловому секторі, під час яких загинуло 3 особи і троє осіб травмовано.

Сьогодні у зв'язку з погодними умовами спостерігається значне підняття рівня грунтових вод, що призводить до підтоплення житлових будинків та присадибних ділянок. Рятувальники постійно здійснюють заходи щодо ліквідації цих підтоплень.

– Серед пожеж, які мали місце, чи траплялися такі, що пов'язані з неправильним використанням нових у нашому побуті приладів? Адже хвиля відключень електрики по всій країні спонукала українців, зокрема, й жителів нашого регіону, запастися не тільки свічками, але й іншими засобами, які допомагають обігрітися чи приготувати їжу – наприклад, газовими балонами та пальниками. Але чи варто ризикувати та розміщувати вибухонебезпечні пристрої у себе вдома? 

– У нас був зафіксований лише один такий випадок, коли в гаражному приміщенні загорівся електрогенератор, внаслідок чого його власниця отримала опіки.

Звичайно, люди користуються такими приладами. А ми, в свою чергу, інформуємо, як правильно ними користуватися. Спільно з Ковельською міською радою розробили листівки-рекомендації з користування приладами для обігріву, які розповсюджуємо й поширюємо у пунктах незламності, які сьогодні постійно працюють на базі пожежно-рятувальних частин, що діють у Ковельському районі. Два пункти незламності встановлено у місті Ковелі. 

Але ризикувати однозначно не варто, адже це може призвести до різного роду надзвичайної ситуації та завдати не лише серйозної матеріальної, а й фізичної шкоди. Тому якщо вже використовувати ці прилади, то необхідно чітко дотримуватися певних вимог. Спочатку ознайомитися з інструкцією. Це перше правило при використанні взагалі будь-яких приладів.

– Є такі будинки, де мешканці все ж можуть увімкнути електроприлад через генератор. Але ставити їх у приміщенні категорично забороняється. Що варто знати тим, кому акумуляторних ламп і свічок недостатньо?

– Генератор становить кілька небезпек – ураження струмом, опіки, ймовірність вибуху та отруєння чадним газом. 

Як перед цим згадував, у нас був уже випадок пожежі індивідуального гаражу внаслідок короткого замикання електрогенератора. Рятувальникам вдалося оперативно ліквідувати пожежу, оскільки власники вчасно виявили дим з гаража. Однак під час цієї пожежі власниця намагалася самотужки витягти генератор з будівлі, у результаті чого отримала опіки обох рук.

Взагалі будь-які з цих приладів заборонені для використання в квартирах, але якщо ви все ж наважилися увімкнути, то потрібна хороша вентиляція, напоготові вогнегасник та постійна увага до пристрою під час його роботи.

Тим, хто користується електрогенераторами в побуті, варто пам'ятати про те, що генератори повинні встановлюватись на відкритому повітрі на відстані не менше 6 метрів від генератора до вікон, дверей та будівель гаражів. 

Генератор потрібно тримати сухим, заборонено використовувати в умовах підвищеної вологості, а також обмежити доступ до нього стороннім особам або тваринам. 

Робіть перерви в роботі генераторів відповідно до вимог, передбачених паспортом виробника. Рекомендовано виключати пристрій через 5 годин роботи хоча б на 30 хвилин. Пальне та мастило потрібно тримати на відстані не менше 10 метрів у спеціальних каністрах. 

– Дехто ставить у квартирі чи на балконі автомобільний акумулятор. Та все ж, які прилади не можна підключати до автомобільних батарей?

– Встановлення вдома автомобільного акумулятора в принципі  завжди несе небезпеку. Тому якщо і живити прилади від акумулятора, то робити це краще на балконі або ж провітрювати помешкання під час зарядки. Окрім того, через використання акумулятора у квартирі чи будинку може статися вибух, якщо водень та кисень будуть виділятися за наявності іскри. 

Наразі на Ковельщині не зареєстровано пожеж чи вибухів внаслідок неправильної експлуатації автомобільних акумуляторів, однак такі випадки вже зафіксовані в інших районах.

Ми радимо не встановлювати акумуляторні системи самостійно через відеоуроки в You Tube чи за порадами друзів. Це може призвести до нещасного випадку. Як правило, якісні і правильно підключені акумулятори не вибухають.

– Наскільки сьогодні є відчутною для ковельських надзвичайників допомога місцевої влади?

– Без підтримки ніколи не залишаємося. Отримуємо її у вигляді як  матеріальному, так і фінансовому. У громадах діють програми захисту, завдяки яким фінансується і відповідно покращується матеріально-технічний стан пожежно-рятувальних підрозділів Ковельщини. Загалом таких у нас працює дев'ять, з яких – сім пожежно-рятувальних  частин і два пожежних рятувальних пости. 

Вже в цьому році міська рада придбала для потреб Ковельського управління ГУ ДСНС України у Волинській області необхідне обладнання, що допомагає рятувальникам в період воєнного стану. Протягом 2022 року оновлювалася техніка, рятувальне спорядження та обладнання. Удосконалюється цифровий зв'язок – за рахунок місцевих  субвенцій ми придбали радіостанції для усіх пожежних частин. 

Важливо також покращувати умови перебування наших працівників на своїх робочих місцях. Робота в цьому напрямку триває. 

Не маю права не згадати відчутну допомогу наших друзів з міст Оберкохена, Барзенгхаузена та Вальсроде. Зокрема, наприкінці минулого року німецькі благодійники передали нам пересувний генератор потужністю 35 кВт, за допомогою якого є можливість забезпечувати роботу пожежно-рятувальної частини.

– Користуючись нагодою, Ви можете звернутися до жителів Ковельської громади із побажаннями.

– Для того, щоб наше суспільство було більш обізнаним та знало, як убезпечити себе і своїх близьких від пожеж та інших надзвичайних ситуацій, ми постійно проводимо з людьми роз'яснювальну роботу.  

Тому хотілося б звернутися до жителів Ковельщини і ще раз нагадати: щоб убезпечити своє житло і майно від пожежі під час відключень електроенергії та не спричинити пожежі, використовуючи електричні, газові обігрівачі чи пічне опалення, потрібно суворо дотримуватися правил пожежної безпеки. А в разі надзвичайної ситуації негайно телефонувати до служби порятунку за номером "101".

А побажати хочу терпіння, незламності та твердості духу. Віримо в себе, підтримуймо близьких, допомагаймо тим, хто цього потребує, творімо добро і спільними зусиллями наближаймо нашу Перемогу.

Розмову вела 

Вікторія ЗІНЧУК.

Наш співрозмовник – начальник Ковельського районного управління ГУ ДСНС України у Волинській області, полковник служби цивільного захисту Володимир ВОЙТАНІК.  

ххх

– Ситуація, звичайно, напружена, але стабільна і контрольована. Протягом 2022 року мали показник, який фіксує збільшення кількості пожеж в екосистемі, зокрема, які виникали внаслідок спалювання сухої трави (172 пожежі).  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 112

Всім  труднощам 

і  викликам  наперекір

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 232

Її  поезія – 

як  оголений  нерв

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 365

Згідно з результатами опитування, проведеного українською комунікаційною агенцією Postmen, кожен третій українець (34%) не планує відзначати новорічні та різдвяні свята цього року. Водночас попри війну в країні, 66 відсотків респондентів планують святкувати Новий рік та Різдво. При цьому 94% опитаних робитимуть це вдома.  

Як відзначили організатори дослідження, багато респондентів критикували  рішення досліджувати передноворічні настрої, що показує, наскільки чутливою і неоднозначною є сама ідея святкування для багатьох українців під час війни в країні.

А от як мешканці ковельської громади цьогоріч відзначатимуть зимові свята і чи будуть відзначати взагалі, дізнавалися. 

ххх

Олена МЕРЗЛЯКОВА, волонтерка (с. Поворськ):

 «Цього року свята не радують. Новий рік не виключення. Хіба що ялинку вдома поставимо, щоби під неї покласти даруночки дітям. А от на Різдво маю намір організувати колядування на підтримку ЗСУ. Адже планую після новоріччя знову їхати до наших хлопців на Схід. Тому, думаю, кошти нам знадобляться не тільки, щоб заправитися на дорогу, а й на придбання чогось необхідного для наших воїнів. Сподіваюся мені вдасться залучити до цієї справи якомога більше своїх односельчан».

ххх

Андрій МИРОНЮК, депутат Ковельської міської ради:

 «Особисто я нічого не святкую. Оскільки вважаю, що на разі не до свят. Мені дуже болить за наших хлопців, які зараз воюють та знаходяться в окопах. Водночас я не засуджую тих, хто символічно відзначає ті чи інші свята. Людям потрібно також розслаблятися та знімати напругу, відволікатися від жахів сьогодення. Але це не про мене. Це, все ж таки, залежить від психологічної закалки.

Але у будь-якому випадку, як на мене, відзначення тієї чи іншої подій чи свята має відбуватися не в «показовій формі». Ми маємо усвідомлювати, що в країні війна. Знаючи про всі ці страхіття війни і розуміючи, в яких умовах знаходяться хлопці, просто огидно бачити, як хтось хизується своїми святкуваннями публічно. На мою думку, це аморально, це – прояв неповаги до наших військових – як живих, так і загиблих. В Україні війна. Фактично, що не день – то траур».

ххх

Оксана МОРОЗ, журналіст: 

«В країні зараз триває війна. Тож про яке святкування може йти мова? Але дитині не відмовиш, тому ялинка, солодощі, мандарини та подарунки будуть. А ми, дорослі, загадаємо одне-єдине – швидкої Перемоги!».

ххх

Любов КОНДРАТЮК, поетеса: 

«Цьогоріч Новорічно-Різдвяні свята, на жаль, з присмаком смутку і втрати. Тому однозначно такого святкування, як раніше, у нашій родині не буде. Звичайно, кутю приготую, рідних і друзів привітаю, постараюся піти в церкву, щоб помолитися за українських воїнів та нашу Перемогу. А для маленьких дітей, вважаю, треба прикрасити ялинку і зробити маленьке, але патріотичне свято».

ххх

Оксана МАРТИНЮК, асистент вихователя ДНЗ «Калинонька» (смт Люблинець):

«Цього року зимові свята відзначатимемо вдома. Тихо, скромно і без веселощів. Веселитися і святкувати не дозволяє війна в Україні».

ххх

Олександр, 

волонетр:

“Буду святкувати в колі сім’ї. Грандіозних планів немає, не дозволяє стан в країні. Тому все буде по-сімейнму”.

ххх

Альона САВЧУК, молода мама (с. Озірне):

«Я вважаю, що кожен за можливістю збереться у тихому сімейному колі без гучних компаній і безкінечних посиденьок. Ну як позбавити діток новорічної казки в такий час, коли й без того їм багато в чому відмовляєш? Головне молитися за ниших захисників і не забувати дякувати їм за таку можливість».

ххх

Галина ОЛІФЕРЧУК, пенсіонерка, дописувачка газети «Вісті Ковельщини» (смт Люблинець):

«Свято – це завжди радість. Але для нас, українців, і моєї родини також найбільше свято – це перемога над ворогом. Буду в молитвах просити в Бога, щоб захистив наш народ і щоб Його народження було не за святковим столом, а в серці кожної людини».

ххх

Марія МАРОЩУК, працівниця ДП «Ковельське лісове господарство:

«В нас вже стало традицією святкувати Новий рік та Різдво вдома у колі сім’ї. Цього року наша сім’я також згуртується біля новорічної ялинки, але не для того, аби гучно відсвяткувати, а щоб відчути тепло один одного. Це дуже важливо сьогодні».

ххх

Олексій ШИМЧУК,

студент Ковельського промислово-економічного коледжу ЛНТУ:

“Так, буду відзначати (це – сімейна традиція). Різдво відзначатиму 7 січня в сімейному колі”.

ххх

Ірина РЕДЬКОВИЧ, багатодітна мама (с. Поворськ):

«Завдяки нашим ЗСУ ми маємо можливість провести Новорічно-Різдвяні свята у тихому сімейному колі, відчути цінність цих моментів, коли ми можемо бути разом і хоч на трішки відволіктися від теперішніх подій. А святкувати гучно ми будимо після Перемоги».

Вкотре пересвідчуємося, що в думках і поглядах ми все-таки єдині. І слова «свято», «святкування» навіть вимовляти не хочеться. Але хіба ми можемо сьогодні позбавляти новорічної казки наших діток? Моя маленька донечка нещодавно гостювала в садибі Святого Миколая і, повернувшись того дня додому, у темній прохолодній кімнаті її маленьке серденько зігрівали спогади про зустріч з добрим дідусем, а мене – її щаслива посмішка.

Вікторія ЗІНЧУК.   

Згідно з результатами опитування, проведеного українською комунікаційною агенцією Postmen, кожен третій українець (34%) не планує відзначати новорічні та різдвяні свята цього року. Водночас попри війну в країні, 66 відсотків респондентів планують святкувати Новий рік та Різдво. При цьому 94% опитаних робитимуть це вдома.  

Як відзначили організатори дослідження, багато респондентів критикували  рішення досліджувати передноворічні настрої, що показує, наскільки чутливою і неоднозначною є сама ідея святкування для багатьох українців під час війни в країні.

А от як мешканці ковельської громади цьогоріч відзначатимуть зимові свята і чи будуть відзначати взагалі, дізнавалися. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 115