Український прапор, який на розміщених нижче світлинах тримає у руках мешканка с. Поворська Вероніка СЕМЕНЮК, має для неї особливе значення. На ньому підписи Героїв-захисників – наших земляків і не тільки. Дівчина придбала цей синьо-жовтий стяг на благодійному ярмарку в Ковелі і попросила місцевих волонтерів, щоб завезли його на передову, аби наші хлопці підписалися…

Вероніці – п'ятнадцять років, та вона не сидить, склавши руки: дівчина – волонтерка. Про волонтерство знає, як кажуть, не з розповідей, адже мама дівчини Олена Мерзлякова на волонтерській ниві вже вісім років. А донька завжди з нею поруч.

– Спочатку віддавала свій одяг, іграшки іншим діткам, потім стала допомагати мамі пакувати посилки для малозабезпечених сімей, яким вона допомагала і намагається в межах можливостей допомагати зараз, – пригадує про початки своєї громадської діяльності юна волонтерка. – Мама мені пояснювала, що допомагає людям, які цього потребують. Питала: "Давай допоможемо?", а я їй: "Давай". Це було й моє особисте бажання – щось робити, аби допомагати тим, кому потрібна допомога. 

– Сьогодні допомагаю мамі не тільки складати пакунки, їх розвозити,   – продовжує дівчина. – Не менш важлива моральна підтримка: разом з мамою і молодшою сестричкою Ярославою відвідуємо одиноких бабусь, які живуть у селах нашої громади. Скажеш їм добре слово, а вони тобі так тепло усміхаються, що аж у грудях защемить. Вислухаєш їх, то наче розрадиш. Для них навіть не так важливо, що ми їм привезли, як наша увага й небайдужість. 

Так само й дітки. Вони до тебе хиляться, горнуться, всміхаються. Їхні усмішки "заряджають". Ми з мамою часто буваємо у Ковельському реабілітаційному центрі, вихованці якого радіють подарункам, а ще більше – нам. Пам'ятаю, як зі своїм однокурсником переодяглися в костюми казкових героїв і весело проводили з ними час. Я знаю, що їм потрібна, що вони мене чекають, але й я завжди з нетерпінням чекаю на зустріч із ними. 

l

24 лютого... Війна вплинула на думки і світогляд дівчини. Зараз рідну землю зі зброєю в руках боронять її друзі-односельчани, з якими весь час підтримує зв'язок. Пришвидшити Перемогу і дочекатися їхнього повернення хоче вона зараз понад усе.

– Ніка наче відразу подорослішала, – розповідає Олена, мама Вероніки. – Вона дуже перейнялася усім. Буквально на другий день війни почала думати, чим можна допомогти нашим бійцям. Почали збирати продукти, відправляли їх у Червоний Хрест. Натомість звідти брали все необхідне для Поворської тероборони та ТРО інших громад. А ще пекли випічку, великодні паски хлопцям на передову. Сьогодні активно взялася за  реалізацію проєкту "Кікімора", весь час поза навчанням проводить у нашій майстерні.

Ще з початку війни юна волонтерка навідріз відмовлялася їхати за кордон. Категоричне "ні!" почули рідні з Грузії, які запрошували до себе. Не захотіла їхати й згодом, коли була можливість відпочити в дитячому таборі у Польщі. Її відповідь була незмінна: "Я потрібна тут".

– Я не хочу ховатися у підвалах і боятися звуку сирен. Хочу жити у мирній та вільній країні, – говорить Вероніка. – Я звичайна дівчина, тому не можу боротися проти ворога зі зброєю в руках. Але можу допомогти у цій боротьбі нашим воїнам. Тому з перших днів з нашими хлопцями, що відправилися на передову, на зв'язку. Ми весь час зідзвонюємося, переписуємося. Добре знаю, що їм потрібно. Спільними силами тут на місці намагаємося діставати і доставляти їм все, що потрібно. 

Нині Вероніка разом з мамою, іншими жінками-волонтерками плетуть "кікімори", маскувальні костюми для українських військових. Спочатку було важко їх робити, зізнається вона, а тепер призвичаїлася, влилася в процес.

– Головне, щоб наші Герої додому живими й неушкодженими повернулися. Тому працюємо, не покладаючи рук. Бо розуміємо, що таким чином захистимо їх від ворожої кулі, що швидше наші хлопці закінчать цю війну, – каже натхненно дівчина.

l

До і після початку війни… Життя Ніки, як і усіх нас, змінилось докорінно. Хоча дівчина цього не дуже помічає. Немає на це часу. 

– Зараз поєдную навчання в Ковельському промислово-економічному фаховому коледжі Луцького НТУ і волонтерство. Просто до війни воно мало інший напрямок. Хоча робота з дітками, малозабезпеченими сім’ями, одинокими літніми людьми не припиняється й сьогодні. Тому моє життя особливо не змінилося. Змінилося ставлення до нього...

– Вероніко, мабуть, не просто поєднувати навчання і волонтерство. Що тебе надихає, де зараз черпаєш сили, аби допомагати іншим? – цікавлюся у дівчини.

– Мені не важко. Навпаки – отримую задоволення від своєї роботи. Не падати духом допомагають емоції земляків. Найбільше мотивують посмішки і вдячність людей, яким хоча би чимось буваєш корисною. Коли ти відчуваєш, що те, що робиш, допомагає, хочеться працювати і працювати. А ще спонукає прагнення до Перемоги. Військові надсилають подяки, фото та відео. Так само, як і друзі, котрі знають, що я цим займаюся, підтримують мене у всіх починаннях. 

– А що за ці пів року тебе здивувало, вразило найбільше?

– Не що, а хто. Наші хлопці, наші захисники. Здається, знала людей все життя, але от зараз дивлюся на них іншими очима. Вражає їхня стійкість і непохитність. Вражає те, що вони знаходяться в найгарячіших точках, і, хай як їм зараз важко на передовій, роблять для нас нереальні речі. Вони завжди кажуть мені: "Не хвилюйся! Сюди ми їх не пустимо". Попри складні і часто дуже небезпечні обставини, в них бойовий дух, і їх не подолати.

– Якою бачиш себе, свої ініціативи, скажімо, через… п'ять років?

– Хочу надавати першу медичну допомогу. Цим зацікавилась, навчаючись на першому курсі в Ковельському промислово-економічному коледжі, де викладали медицину. А загалом бачу себе в благодійництві. У мирній незалежній Україні.

Вікторія ЗІНЧУК.

Український прапор, який на розміщених нижче світлинах тримає у руках мешканка с. Поворська Вероніка СЕМЕНЮК, має для неї особливе значення. На ньому підписи Героїв-захисників – наших земляків і не тільки. Дівчина придбала цей синьо-жовтий стяг на благодійному ярмарку в Ковелі і попросила місцевих волонтерів, щоб завезли його на передову, аби наші хлопці підписалися…

Вероніці – п'ятнадцять років, та вона не сидить, склавши руки: дівчина – волонтерка. Про волонтерство знає, як кажуть, не з розповідей, адже мама дівчини Олена Мерзлякова на волонтерській ниві вже вісім років. А донька завжди з нею поруч.

– Спочатку віддавала свій одяг, іграшки іншим діткам, потім стала допомагати мамі пакувати посилки для малозабезпечених сімей, яким вона допомагала і намагається в межах можливостей допомагати зараз, – пригадує про початки своєї громадської діяльності юна волонтерка. – Мама мені пояснювала, що допомагає людям, які цього потребують. Питала: "Давай допоможемо?", а я їй: "Давай". Це було й моє особисте бажання – щось робити, аби допомагати тим, кому потрібна допомога. 

– Сьогодні допомагаю мамі не тільки складати пакунки, їх розвозити,   – продовжує дівчина. – Не менш важлива моральна підтримка: разом з мамою і молодшою сестричкою Ярославою відвідуємо одиноких бабусь, які живуть у селах нашої громади. Скажеш їм добре слово, а вони тобі так тепло усміхаються, що аж у грудях защемить. Вислухаєш їх, то наче розрадиш. Для них навіть не так важливо, що ми їм привезли, як наша увага й небайдужість. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 56

Андрій Мигуля: «Ми — українці, 

й іншими бути не хочемо»

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 50

Ось такі "кікімори" (на світлині – внизу у центрі) вже більше двох місяців плетуть волонтерки – ковельські жінки і переселенки. Вони зізнаються, що за тиждень можуть створити 3 – 4 таких "костюмів" для наших воїнів.

– Ми плетемо "кікімори" у формі плаща. Двох кольорів – зеленого та жовтого в залежності від регіону, – розповідає ініціатор проєкту "Кікімори" волонтерка Олена Мерзлякова. – Матеріалом для виготовлення маскувальних костюмів переважно нас забезпечують люди, люди звідусіль, які не забарилися відгукнутися на наш заклик. 

Окрім того, закуповуємо нитки, розпускаємо в’язаний одяг, придбаний у "секонд хендах", розпускаємо на мотузки конопляні мішки. Технологію виробництва обговорювала з волонтерами, з якими довгий час підтримую зв'язок й котрі з 2014 року займаються цією справою. 

Раджуся з приводу цього з військовими. Велику роботу в цьому плані проводить ковельчанка, співзасновниця проєкту, моя колега-волонтерка Наталія Семенюк, яка також, не зволікаючи, приєдналася до цієї роботи. Моя донька Вероніка відповідальна за виробничий процес, вона весь час на місці з нашими помічницями. Ми працюємо однією командою.

За словами волонтерки, "кікімори" – серед пунктів про першочергові потреби наших захисників на фронті. Вони необхідні розвідникам, снайперам, прикордонникам, адже ці маскувальні костюми допомагають нашим військовим “зливатися” з природою. Відтак абсолютно непомітні, вони відправляють ворога слідом за російським кораблем.

– Бійців, які хочуть отримати такі "кікімори", дуже багато, – продовжує Олена. – Як взялися за цю справу, то черга була розписана на місяць уперед. На постійній основі в нас працює 10 волонтерів, які майструють "кікімори". Неабияк допомагають дівчата з ТРЦ "Брістоль", працівниці брестського ринку: вони розпускають нитки, ріжуть їх потрібних розмірів. Загалом на сьогодні ми сплели 35 "кікімор", які, дай Боже, допоможуть хлопцям вціліти, зроблять їх невидимими для ворожого ока. 

Готовий захисний одяг бійці забирають самі або ж доправляють їх волонтери, які напряму з ними працюють. А ще відправляю поштою за власний рахунок.

– Наші "кікімори" уже слугують бійцям, які воюють в районах Бахмуту й Мар'янівки, є в хлопців на кордоні з білоруссю. Робимо їх, зокрема, й під замовлення. А, отже, треба знати, де бійці знаходяться, щоб розуміти – плести повністю зелені чи, може, потрібно додати жовтого тощо. А ще треба знати, яку боєць роботу виконує на війні, від цього теж залежить, яку робити "кікімору", – розповідає виробничі подробиці пані Олена. 

Розповідає, що приймають у дар всі в’язані речі відтінків зеленого, жовтого кольорів. Добре, щоб це були натуральні матеріали, бо важлива й безпека наших воїнів.

– Отож, сьогодні саме на цій роботі зосереджена Ваша волонтерська увага?

– Не лише. Є багато завдань. Допомагаємо продуктами, бо з цим на передовій бувають труднощі, – говорить далі моя співрозмовниця. – Вдячна всім землякам, які не стоять осторонь цієї справи, чим можуть діляться. Зокрема, приватному підприємству "Агро В", завдяки якому наші захисники мають можливість поповнювати свої продовольчі запаси. 

Втілюємо й інші плани. Уже домовилася з однодумцями, які будуть готувати для бійців на передову домашнє згущене молоко, випічку, закривати тушонку, рибні консерви тощо. Наші землячки, які у зв’язку з війною виїхали за кордон, звідти пересилають продукцію для виробництва згущеного молока. Люди зносять банки, пообіцяли крупи та борошно, допомагають коштами. Зараз домовляємося про закупівлю м’яса.  

– Ви кажете, на фронті виникають певні проблеми з продуктами. Чому вони виникають?

– Тут нічого дивного, адже в окремих регіонах у радіусі 50 - 100 кілометрів ніде нічого немає. Переслати продукти теж непросто, бо хлопці не знають, де будуть завтра. Але, попри пов’язані з цим труднощі, нам таки вдається доводити розпочаті справи до кінця. Всіх зусиль докладаю для цього, бо не можу інакше, адже знаю багатьох хлопців, які зараз воюють, з 2014 року.   

– Що надихає Вас, волонтерів, сьогодні найбільше?

– Нам потрібно щодня мати якусь справу, яка буде давати розуміння, що щось робимо для хлопців, які там. Ми в кожну "кікімору" замотуємо побажання для воїнів, щоби солдати відчули наші підтримку і тепло. А вони нам подяки присилають навзаєм. Це окрилює. 

Вікторія ЗІНЧУК.

Ось такі "кікімори" (на світлині – внизу у центрі) вже більше двох місяців плетуть волонтерки – ковельські жінки і переселенки. Вони зізнаються, що за тиждень можуть створити 3 – 4 таких "костюмів" для наших воїнів.

– Ми плетемо "кікімори" у формі плаща. Двох кольорів – зеленого та жовтого в залежності від регіону, – розповідає ініціатор проєкту "Кікімори" волонтерка Олена Мерзлякова. – Матеріалом для виготовлення маскувальних костюмів переважно нас забезпечують люди, люди звідусіль, які не забарилися відгукнутися на наш заклик. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 55

У МОЗ продовжують ділитись важливою та корисною інформацією для українців. Цього разу експерти звернули увагу на йодну профілактику, яка актуальна у разі радіаційної аварії.

Відзначимо, що у випадку аварії на ядерних установках атомної станції може трапитись викид радіоізотопів йоду, цезію, стронцію тощо. Через це виникає радіаційна хмара, що забруднює ґрунт, всі поверхні, воду та їжу. А опади здатні осідати на вбранні та шкірі, через що відбувається зовнішнє опромінення. Якщо ж вживати забруднені продукти чи вдихати забруднене повітря, то буде внутрішнє опромінення. В обох випадках викиди містять радіоактивний йод, тому бездіяльність призводить до того, що "поганий йод" швидко поглинає щитоподібна залоза і її робота відчутно погіршується, що серйозно вдаряє по здоров'ю.

Йодна профілактика –це важливий чинник, який допомагає знизити вплив радіоактивного йоду на щитоподібну залозу. Для цього використовують калій йодиду, що блокує залозу та перешкоджає "поганому йоду" накопичуватись.

Коли робити йодну профілактику? Тільки після офіційного оповіщення про її необхідність у випадку загрози радіоактивного забруднення!

У Центрі громадського здоров'я та Міністерстві охорони здоров'я надали рекомендації про те, як захиститися у надзвичайній ситуації. 

При тому громадян закликають не скуповувати йодні препарати в аптеках.

У МОЗ запевняють, що держава закупила необхідну кількість йодиду калію. Кожен регіон отримав препарат з розрахунку чисельності населення. У разі аварії будуть оперативно визначені пункти його видачі, найближчі до місця проживання людей.

Крім того, завчасна йодна профілактика може зашкодити здоров'ю.

Якщо радіаційний фон у деяких населених пунктах буде підвищеним, ЦГЗ та місцева влада офіційно сповістять про це населення. 

Препарати стабільного йоду вводяться людям лише у випадку радіаційної аварії та за умови впливу на людину радіоактивних ізотопів йоду (визначено наказом МОЗ №408 від 09.03.2021 р.,  № 408 "Про затвердження Регламенту щодо проведення йодної профілактики у разі виникнення радіаційної аварії").

l

Радіаційна аварія – це порушення правил безпечної експлуатації ядерно-енергетичної установки, обладнання або пристрою, при якому стався вихід радіоактивних продуктів. 

Це може призводити до опромінення населення і забруднення навколишнього середовища.

З метою запобігання опроміненню під час ядерно-технічних аварій зазвичай приймається калій йодид. 

Якщо таблетованої форми цього препарату немає, можна використати інші. Наприклад спиртовий розчин йоду та розчин Люголя.

Однак треба пам'ятати, що використання розчину Люголя та спиртового розчину йоду – це виняткова міра, а не рівноцінна заміна таблетованій формі калію йодиду.

Препарат йоду оптимально приймати:

n за 6 і менше годин до надходження радіоактивної хмари;

n одночасно з надходженням "хмари" та через 6 годин після.

Не рекомендовано приймати його через 24 годин після надходження хмари.

l

У ЦГЗ попереджають: калій йодид треба приймати після їжі і лише після офіційного оповіщення про радіаційну аварію та про необхідність проведення йодної профілактики.

Дозування для дітей та дорослих:

l діти до 1 місяця (немовлята й діти, які перебувають на грудному вигодовуванні) – 16 мг,

l діти від 1 місяця до 3 років – 32 мг,

l діти від 3 до 12 років – 62,5 мг,

l підлітки від 13 до 18 років, дорослі до 40 років, 

l вагітні та матері, які годують груддю –125 мг.

l

Водночас у Міністерстві охорони здоров'я не радять використовувати розчини йоду.

Оскільки йодні розчини (спиртовий, Люголя) не всмоктуються та не накопичуються в щитоподібній залозі, вони не захистять організм від радіоактивного йоду. Це стосується як внутрішнього застосування, так і зовнішнього (наприклад, йодні сіточки).

Прийом зазначених препаратів у кращому випадку не принесе жодного ефекту, в гіршому ж – зашкодить (хімічні опіки ротової порожнини, стравоходу тощо). 

Приймати інші препарати, які містять йод – неефективно, бо цей компонент переважно є домішкою, а не основним хімічним реагентом. Подібні препарати або харчові домішки містять у сотні разів меншу дозу калія йодиду, ніж необхідно для профілактики опромінення у разі ядерних подій. Прийом сотень таблеток таких препаратів не може розглядатися як реальний профілактичний захід, оскільки людина просто фізично не здатна спожити таку величезну кількість таблеток. 

Тож у МОЗ наголошують, що єдиним препаратом для ефективної йодної профілактики є таблетований калій йодид. 

Медики зазначають, що жінкам старшим 40 років пити препарати йоду навіть при радіаційному викиді не треба. Бо щитоподібна залоза після певного віку перестає накопичувати радіоактивний йод. А, отже, прийом калію йодиду може завдати більше шкоди, ніж користі. Варто пам’ятати, що калій йодид захищає лише щитоподібну залозу і не може захистити інші органи. 

Проте, якщо жінка у віці 40 років вагітна або годує дитину грудьми – їй варто прийняти дозу йоду, аби захистити себе і дитину. Бо під час вагітності та лактації щитоподібна залоза жінок активніша і може поглинати більше радіоактивного йоду.

Людям, у яких повністю видалена щитоподібна залоза, калій йодид при викиді радіації приймати не потрібно. Якщо ж медики видалили її частково, тоді варто проконсультуватися з лікарем.

У випадку, якщо розпочали йодну профілактику самостійно  – варто негайно її припинити. Оскільки приймання йоду є недоцільним і може спричинити перевантаження залози.

Нагадаємо, що проводити йодопрофілактику варто лише один раз після оповіщення від органів влади. Це треба зробити в проміжок часу від 24 годин до моменту надходження радіоактивного йоду до організму та до 8 годин після його впливу.

Підготувала Вікторія ЗІНЧУК.

У МОЗ продовжують ділитись важливою та корисною інформацією для українців. Цього разу експерти звернули увагу на йодну профілактику, яка актуальна у разі радіаційної аварії.

Відзначимо, що у випадку аварії на ядерних установках атомної станції може трапитись викид радіоізотопів йоду, цезію, стронцію тощо. Через це виникає радіаційна хмара, що забруднює ґрунт, всі поверхні, воду та їжу. А опади здатні осідати на вбранні та шкірі, через що відбувається зовнішнє опромінення. Якщо ж вживати забруднені продукти чи вдихати забруднене повітря, то буде внутрішнє опромінення.  

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 33

33-річна Ольга Кубишкіна з Очакова Миколаївської області сьогодні живе своїм звичним життям з буденними клопотами, проблемами, маленькими радощами. Бо є для кого – трьох донечок й сестри, яка, так склалося, тепер їй теж як донька. Тільки от є одне "але" у цій історії: живуть вони не в ріднім домі. Адже іще якихось там чотири місяці тому їм усім довелося відчути на собі війну, розруху, страх…

"Ми жили, працювали, будували плани, виховували дітей, спілкувалися, дружили, не задумуючись, що все може перевернутися, і наше життя безповоротно зміниться”, – говорить про найболючіше пані Ольга. 

Сьогодні вона з дітьми знайшла прихисток на Ковельщині. В с. Поворськ відправилася до сестри, яка туди з двомісячним малюком приїхала з Очакова відразу після перших обстрілів.

– До останнього не вірили (та й, чесно кажучи, особливо не задумувалися про це), що росіяни таки підуть у наступ. Думали, що бойові дії стануть активнішими на Донбасі, – каже моя співрозмовниця. – 24 лютого, як завжди, прокинулися десь о шостій годині ранку: діти збиралися в школу, мене чекали домашні справи. А вже о пів на сьому розпочалися обстріли. Хоча спочатку ми й не подумали, що це нас обстрілюють. Гадали, то грім гримить. Але коли почали труситися вікна… 

Сумніви розвіяв дзвінок хлопця моєї сестри, військового. Його викликали у військкомат о п’ятій годині ранку. Він і повідомив, що нас обстрілюють і щоби ми ховалися в підвалі. У мене трусилися руки, ми плакали, похапцем збирали речі, які потрапляли під руки. Сиділи в підвалі, допоки гатили.

Натомість мій чоловік, який саме був на роботі, постійно телефонував і просив не сидіти в підвалі – казав, якщо туди влучить ракета, ніхто не виживе…

Ось так два місяці сім’я жила під обстрілами. Дуже страшно було чути вибухи на околицях, але не описати того жаху, коли почали бомбити місто. Величезні ями від ударів ракет просто посеред Очакова, вибиті шибки у вікнах, зірвані дахи… 

– Одного дня, в неділю, нібито було якесь "затишшя", діти попросилися на вулицю. Але моросив дощик, і ми вирішили залишитися вдома, – пригадує жінка. – І ось після 9-ї години почали сильно "гатити" по місту. Ми сховалися у ванні: плакали й молилися. Найменшенька чотирирічна Єва тихенько шепотіла: "Врятуй нас, Боженьку, врятуй!".

Зателефонувала сестрі. Вона сказала, щоб ми, не зволікаючи, приїжджали до них у Поворськ, де її з маленьким синочком прийняла свекруха. Ми так і зробили.

– Як Вам було з дітьми в дорозі?

– 9 квітня завдяки волонтерам ми виїхали автобусом з Очакова. Їхали до Одеси. Дорогою почули по радіо новину про те, що вдарили по Краматорську, багато жертв. Люди плакали. Я дуже боялася за дітей, адже в Одесі на залізничному вокзалі потрібно було чекати потяг до Львова. А чекати довелося довго, бо потяг затримувався у зв'язку з постійними повітряними тривогами.

Дорога до Львова виявилася нелегкою, потяг був переповнений людьми. На одній полиці спала я з Євою та ще одна жінка з грудною дитиною. Мої дві старші доньки, 9-річна Влада та 11-річна Даша, на верхній полиці тіснилися з двома іншими дівчатками. Загалом було десь восьмеро чоловік в одному купе.

– А як Вам довелося на новому місці?

– Добре. Дуже добре. Ми весь час у село до бабусі (моєї мами) їздили. Тільки там на морі завжди. А тут ліс – за ягодами ходимо. Дітям подобається. Тут навчилися на велосипеді їздити, бо в місті якось не було такої можливості: довкола рух, автомобілі. А головне – діти тут заспокоїлися, вже не сіпаються уві сні, не тремтять і не плачуть, почувши якийсь гучний звук. У перші дні маленька Єва, коли лунав сигнал повітряної тривоги, гукала: "Біжимо в підвал!". Тепер не боїться й спокійно каже: "Це хороша сирена", і далі грається. Нарешті, усвідомила, що тут немає обстрілів.   

– Як жилося до війни? – запитую в пані Ольги.

– Добре, спокійно. Звичайне сімейне життя з маленькими та більшими клопотами і радощами. Поки не почалося те жахіття…

Загинула мама моєї подруги, тітка Галя… Разом із онучкою, 6-річною Євою, яка у неї тоді гостювала, – не в змозі стримувати сліз жінка ділиться спогадами, які щоразу  роз’ятрюють їй душу. – У її дім влучила ракета…

– Повернетеся додому?

– Безумовно. Дуже сумуємо за рідним домом. Вчора дзвонив чоловік, казала йому, що будемо повертатися. Відговорює. Каже, що місто все ще обстрілюють. Розповів про те, що наш будинок культури, куди дівчата ходили на танці та співи, обстріляли: замість будівлі – величезна діра… 

Чоловік залишився, чекає звістки з військкомату. І мама теж (плаче – авт.), вона погано ходить. То чоловік зараз на дві домівки живе, їздить до неї в село, допомагає.   

Нам з дітьми в Поворську дуже добре, – продовжує Ольга. – Всі підтримують, допомагають, співчувають. Але наші речі стоять зібрані. Хоч сьогодні були б їхали додому.

P.S. На момент моєї останньої телефонної розмови з пані Ольгою вона з дітьми була в Одесі на шляху додому. Там уже спокійніше. Як каже жінка, це найкращий подарунок для її чоловіка, в якого саме наближався день народження. Та й для них з дітками теж. Я чула її радісний піднесений голос і не впізнавала цю жінку, мою нову знайому. Радію її щастю і щиро бажаю, щоб приїжджали до нас ще і ще раз, але з іншого приводу, аби відвідати людей, з якими зріднилися і побувати у лісах, які аж так припали до душі.

Вікторія ЗІНЧУК.  

33-річна Ольга Кубишкіна з Очакова Миколаївської області сьогодні живе своїм звичним життям з буденними клопотами, проблемами, маленькими радощами. Бо є для кого – трьох донечок й сестри, яка, так склалося, тепер їй теж як донька. Тільки от є одне "але" у цій історії: живуть вони не в ріднім домі. Адже іще якихось там чотири місяці тому їм усім довелося відчути на собі війну, розруху, страх…

"Ми жили, працювали, будували плани, виховували дітей, спілкувалися, дружили, не задумуючись, що все може перевернутися, і наше життя безповоротно зміниться”, – говорить про найболючіше пані Ольга. 

Сьогодні вона з дітьми знайшла прихисток на Ковельщині. В с. Поворськ відправилася до сестри, яка туди з двомісячним малюком приїхала з Очакова відразу після перших обстрілів.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 47

У неї забрали майже все, але не змогли відібрати найцінніше: життя. Життя її найрідніших людей – сина й чоловіка, її власне життя…

Ще якихось півроку тому Тетяна БЕРЕЖНА з м. Сєвєродонецька Луганської області мала все, що потрібно людині для щастя. А їй для цього не треба було багато, а, виявляється, що так багато: щаслива сім'я, затишний дім, улюблена робота. Тепер цього немає, лише надія на те, що коли не в рідному місті, то в іншому, українському, після довгожданої Перемоги житиме з сім’єю під мирним небом.

– 24 лютого я була вихідна. Мені зателефонував син, який мешкає в м. Ірпіні на Київщині, сказав, що місто почали бомбити, – пригадує той страшний день Тетяна Борисівна. – Я не повірила, бо, думала, якщо буде війна, то в нас, на Сході. Я усвідомлювала, що війна можлива, але навіть і в думці не мала, що вона почнеться з центру України. 

…Приблизно об 11-й годині почула несхожий на перестрілку вибух, – занурилась у спогади жінка. – Виявилося, бомбили місцевий аеропорт. Але насправді тоді дуже боялася за сина, який на другий-третій день нападу розказував жахливі речі, що в них у той момент вже відбувалися. Водночас у  нас тоді іще було відносно "тихо".

Пані Тетяна працювала медсестрою в інфекційному відділенні місцевої лікарні. Своїй справі була віддана до кінця. В буквальному сенсі.

– 1 березня була моя зміна. Чоловік відвозив на роботу (тоді вже наше місто постійно обстрілювали з "Градів"), – продовжує Тетяна Борисівна. – В районі лікарні, де я працювала, до цього часу вибухів не було. В нас на території було спокійно й затишно. Вийдеш на вулицю: весна, сонечко пригріває, пташки цвірінчать. Яка там війна? Аж не вірилося, що зовсім поряд коїться жахіття. І те жахіття наближалося… Обстрілювати почали близько одинадцятої години, дуже сильно обстрілювати: повилітали вікна й двері. Хворих швиденько без зволікань проводили в підвал. Але пацієнти, які були підключені до апарату ШВЛ під час лікування covid-19 (адже це було ковідне відділення), спустити в укриття було неможливо… 

Повернення додому було страхітливе: дорогою бачила, як сильно від обстрілів постраждало місто – я не впізнавала рідні вулиці, зокрема, й район, де мешкали. 

– Довго переховувалися? – запитую у жінки, "вириваючи" на мить її зі спогадів.

– Виїхати з Сєвєродонецька відразу важко було. Тому ховалися в підвалі. Він був зовсім непристосований, кругом сиро та затхло. Ми інколи заходили додому – тоді ще були газ і вода. Світла не стало 3 березня, адже обстріляли електропідстанцію. Їжею ми запаслися. Магазини працювали, але туди теж небезпечно було ходити, тому що стрілянина не припинялася. В підвалі просиділи п’ять діб. Ми весь цей час сподівалися, що відбудуться якісь переговори, і війна закінчиться. Наші надії не виправдалися. 

Тоді ми почали думати, як можна евакуюватися. Їздив лише один потяг з іншого міста, у нас не було залізничного сполучення. Виїхали зі знайомими. 

Доля привела нас на Волинь. В цей чудовий гостинний край. Деякий час жили в с. Тагачині, що в Турійському районі. Я ніколи не забуду людей, які там живуть, які нас так безумовно приймали. Добрі, щедрі, безкорисливі, відкриті…

Тітка Галя й дядько Вова, тітка Аня, Неля і всі, всі, всі, з ким мені там пощастило зустрітися. Ви чудові люди, неймовірні. Дякую вам безмежно за ваші серця!

– Яким було життя до цього?

– …Я всім серцем ненавиджу загарбників. У нас все було: затишна домівка, хороша сім’я, улюблена робота, захоплення. Я дуже люблю своє місто, воно комфортне й красиве, де все таке рідне, своє. І в одну мить ми все це втратили.

Місто розбудовувалося, розвивалося, багато коштів вкладалося в його інфраструктуру. Тепер усе зруйновано. Можливо, ці всі кошти треба було вкладати в інше: в укріплення кордону, наприклад? – міркує жінка й відразу ж продовжує:

– Не знаю, чи доведеться повернутися… Ні, не руїни лякають, а те, з ким доведеться там жити. Але я оптимістка, тому чекаю того дня.

– Родина, друзі, знайомі… Що відомо про тих, хто залишився вдома?

– З моїх друзів в Сєвєродонецьку не залишилося нікого. А хто залишився – це уже не друзі… Дуже боляче, коли ти знаєш людину, спілкуєшся з нею, відчуваєш до неї якісь емоції, а потім виявляється, що вона дотримується і відстоює думку, яку не можуть мати українці, люди, котрі живуть на українській землі. Кажуть, що кожен може мати власне переконання, але, живучи в Україні, вони не мають права так думати, як вони думають. Мені б дуже хотілося, щоб вони відчули те, що відчувала я, коли була присутня на вшануванні загиблого бійця у Ковелі, що відчуваю щодня, хвилюючись за сина, який сьогодні в Ірпіні у лавах тероборони. Неймовірний біль й, водночас, неймовірну гордість. 

– Справді, сильні емоції. На жаль, супроводжуються вони й сильним стресом, переживанням. Як з цим справляєтеся?

– Самотужки… Ні, не правда, є з ким розділити свої душевні болі, – відразу виправилася моя співрозмовниця. – Маю друзів у волонтерському центрі в Ковелі. 

– Ви волонтерите?

– Я просто намагаюся бути хоч чимось сьогодні корисною, допомагати нашим хлопцям на фронті. Плетемо сітки, "кікімори", а дрібна моторика рук, в свою чергу, сприяє покращенню психологічного стану, це заспокоює. 

– Про що Ви зараз мрієте?

– Як і всі українці – про мир… Ні, не так. Щоб війна закінчилася, щоби ми швидше перемогли. Щоб відбувся суд над росією. Бо не можна залишити безкарним тирана, який вбивав безневинних дітей та жінок, калічив людські тіла і долі.

А ще маю надію на те, що все-таки повернуся додому.  Я сподіваюся і вірю в це.

Розмовляла Вікторія ЗІНЧУК.

У неї забрали майже все, але не змогли відібрати найцінніше: життя. Життя її найрідніших людей – сина й чоловіка, її власне життя…

Ще якихось півроку тому Тетяна БЕРЕЖНА з м. Сєвєродонецька Луганської області мала все, що потрібно людині для щастя. А їй для цього не треба було багато, а, виявляється, що так багато: щаслива сім'я, затишний дім, улюблена робота. Тепер цього немає, лише надія на те, що коли не в рідному місті, то в іншому, українському, після довгожданої Перемоги житиме з сім’єю під мирним небом.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 44

“Перемога буде 

за нами”

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 70

У ньому обрізує улюблені троянди. А ще кілька місяців тому уві сні здригалася від вибухів, ракетних обстрілів, які, мабуть, в пам’яті залишаться на усе останнє життя…

Тетяна Сліпенчук з родиною вже п’ять місяців мешкають у Ковелі. З рідного міста Гуляйполя, що на Запоріжжі, їх вигнала війна. На новому місці довелося життя починати спочатку. Небайдужі ковельчани допомогли, і їхня велика сім’я не залишилася без даху над головою, адже прихистку потребували тринадцятеро людей, з них семеро – діти. 

— Для нас війна почалася не 24 лютого, а трохи раніше. У Гуляйполі ми жили поблизу парку, військкомату. Напередодні увечері вигулювали собак, підходимо до військкомату, дивимося, ніхто не розходиться (зазвичай там нікого після 18-ї години вже не було), — пригадує Тетяна Миколаївна. – А то світло увімкнуте, машини стоять, рух навкруги. Тривога в душі поселилася. Незадовго до цього ходила до знайомих на чай, і вдалині зі сходу, десь за сто з лишком кілометрів у бік Донецька та Маріуполя вчувалося якесь незрозуміле гупання. Думала якесь будівництво, автомобілі їхали…

А рано-вранці чоловік розбудив: «Почалося… Війна!..». Він був упевнений, що це трапиться. Я перечила йому, мовляв: «Ти що? У наш цивілізований час. Це неможливо! Ніхто не дозволить». І от, виявилося, що я помилялася. 

Вгамувавши перший страх, пані Тетяна того дня, 24 лютого, як завжди, провела доньку на роботу, онука повела в садок. Невдовзі з садочка зателефонували, сказали, щоб забирали дитину. Все у місті зачинялося, кругом тривога й паніка. А як було реагувати мирним людям на звуки вибухів, які, наче зловісний відгомін грози,  було чутно вдалині? 

— З першого дня війни ми перейшли в інший ритм життя, — пригадує далі жінка. – Всі почали готуватися до чогось, чого сповна ще не усвідомлювали. Але ми розуміли, що найстрашніше зовсім поряд. Для нас все почалося миттєво. Вже в кінці лютого – на початку березня наші військові, які тут дислокувалися, звернулися до мешканців міста з проханням евакуюватися, бо наша присутність буде перешкоджати воєнним діям. Але так непросто було покинути свій дім, господарство і, взявши сумку, їхати невідомо куди…

Тетяна Миколаївна з сім’єю вирішила залишитися вдома. У перші дні переховувалися в шкільному укритті, неподалік від їхнього будинку. Але, як каже жінка, згодом зрозуміли, що одного разу можуть просто не встигнути туди добігти. 

— Жили всією родиною у сина — в підвалі його будинку, — продовжує розповідь Тетяна Миколаївна. – Ми там переховувалися, аж допоки над нашими головами не почали «свистіти» ракети. Найстрашнішим було те, що цього ніхто не міг контролювати. Про тривогу сповіщали сирени й церковні дзвони (поки у церкву не влучив снаряд). Щойно почуємо, що починають стріляти, біжимо у підвал – і вдень, і вночі, і постійно. Потім вимкнули світло, перекрили воду й газ. 

Однак навіть не через це життя стало нестерпним. А через постійний страх за життя дітей та онуків, що в будь-який момент у місто може увірватись ворог. Сім’я Тетяни разом з іншими односельчанами, аби не ціпеніти у страху, не сиділи, склавши руки, а діяли: чим могли, допомагали українським бійцям, не залишали наодинці з бідою старих та немічних. А ще молилися, щоб після чергової тривоги всі вціліли, адже щоразу після обстрілів хтось знайомий гинув, цілими сім’ями гинули.

Зрештою, вирішили відправити чимдалі від цього жахіття дітей та онуків. Проводжали їх у невідоме сльози рідних та гуркотіння ракет…

Невдовзі до дітей поїхали пані Тетяна зі свахою. 

— Про Ковель ми до цього нічого не знали, — розповідає вона. – Просто, як зрештою виявилося, нам поталанило у дорозі. Львівський потяг, яким планували їхати до Львова, був переповнений, а от за ковельським напрямком їхало менше людей. 

— Чи важко було адаптуватися у незнайомому місті? – запитую у жінки.

— Нам зі свахою було зовсім не важко. Бо діти на новому місці вже знайшли житло, облаштувалися. Живемо великою родиною, всі разом, в приміщенні, яке будували під СТО. Люди, які нас прихистили, призупинили свою справу, створили нам всі умови для проживання. Допомогли нам безкорисливо, не чекаючи за це подяки чи винагороди. Це вражає в ковельчанах.

Діти працюють, а ми зі свахою няньчимо онуків, допомагаємо у волонтерському центрі: плетемо сітки, «кікімори» для фронту. Водночас, робота в центрі дуже допомагає: знову відчуваєш, що живеш, що життя не проходить повз, як було до цього. 

З’явилися нові хороші знайомі. Ковельчани — дивовижні люди: життєрадісні, гостинні, трудолюбиві й сильні духом. А який це благодатний край – ягідний рай! У нас спекотно, такого немає, а тут – всі багатства лісу. Думаємо, що залишимося тут, бо, можливо, й повертатися нікуди буде… 

— Яким життя було до цього?

— Хорошим… Багато планували, дітей та онуків ростили. Діти будинки збудували. Були настільки щасливі, що тепер аж не віриться. Ніби й не з нами це було… 

Рідних і друзів розкидало по всьому світу, розпалися сім’ї, а найгірше — це суцільна невідомість, — продовжує пані Тетяна, тамуючи сльози. – Гуляйполе знаходиться на лінії воєнних дій, це стратегічно важливий район. Але наші бійці – молодці: Гуляйполе все ще українське місто. Сподіваємося, що й залишиться українським. 

Донька працювала в двох магазинах, обидва згоріли. Мій син залишився вдома, на його вулиці, окрім нього, живуть ще троє людей. Живуть під обстрілами, у постійній напрузі. Підтримують один одного, дбають про домашніх тварин, що залишилися… Багато чого розбомблено, зруйновано, розбито. Але якщо Гуляйполе буде нашим (у що щиро віримо!), обов’язково повернемося додому. Нехай у гаражі доведеться жити, у коморі, — повернемося.

Щовечора на нашій спільній сімейній молитві молимося за це. А ще просимо в Бога, щоб сюди не дійшла війна.

— Що сьогодні бачите у снах?

— Сниться, буцімто, пораюся у своєму садку. Але де він, цей мій садок, побачити поки не можу…

Вікторія ЗІНЧУК. 

У ньому обрізує улюблені троянди. А ще кілька місяців тому уві сні здригалася від вибухів, ракетних обстрілів, які, мабуть, в пам’яті залишаться на усе останнє життя…

Тетяна Сліпенчук з родиною вже п’ять місяців мешкають у Ковелі. З рідного міста Гуляйполя, що на Запоріжжі, їх вигнала війна. На новому місці довелося життя починати спочатку. Небайдужі ковельчани допомогли, і їхня велика сім’я не залишилася без даху над головою, адже прихистку потребували тринадцятеро людей, з них семеро – діти. 

— Для нас війна почалася не 24 лютого, а трохи раніше. У Гуляйполі ми жили поблизу парку, військкомату. Напередодні увечері вигулювали собак, підходимо до військкомату, дивимося, ніхто не розходиться (зазвичай там нікого після 18-ї години вже не було), — пригадує Тетяна Миколаївна. – А то світло увімкнуте, машини стоять, рух навкруги. Тривога в душі поселилася. Незадовго до цього ходила до знайомих на чай, і вдалині зі сходу, десь за сто з лишком кілометрів у бік Донецька та Маріуполя вчувалося якесь незрозуміле гупання. Думала якесь будівництво, автомобілі їхали…

А рано-вранці чоловік розбудив: «Почалося… Війна!..». Він був упевнений, що це трапиться. Я перечила йому, мовляв: «Ти що? У наш цивілізований час. Це неможливо! Ніхто не дозволить». І от, виявилося, що я помилялася. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 68

Ковель вчергове отримав гуманітарну допомогу від німецьких благодійників. Цього разу за активного сприяння доброго друга нашого міста Міхаеля Хааке — комфортний автомобіль для перевезень людей, що користуються інвалідним візком, отримала громадська організація "Реабілітаційний центр".

— У Ковеля є справжні друзі в Німеччині, — ділиться емоціями голова громадської організації "Реабілітаційний центр" Наталія Славікова. — Це — благодійне товариство "Допомога дітям Ковеля/Волинь" та його очільник Міхаель Хааке. Нещодавно він передав нам чудовий автомобіль для перевезень людей на візках. 

Це спеціалізований транспорт, підготовлений для перевезення маломобільних груп населення. Автомобіль оснащений автоматичним пристроєм, який дозволяє піднімати візочок, і людина може легко потрапити в бус. Просторий салон мікроавтобуса розрахований на вісім місць — для декількох людей на візках та супроводжуючих осіб. "Мерседес", 2006 року випуску,  дуже комфортабельний, автоматизований, обладнаний кондиціонером. У його комфортності члени реабілітаційного центру переконалися самі, проїхавшись подарованим авто по міських вулицях. Цей транспорт покращить життя  людям на візках, бо, на жаль, важко знайти спеціально облаштований транспорт, який відвезе їх за потребою чи на екскурсію. Тому така допомога дуже необхідна. 

— У серпні цього року громадській організації "Реабілітаційний центр" виповниться 25 років. Весь цей час з Міхаелем Хааке підтримуємо дружні відносини, — розповідає пані Наталія. — Кожен свій приїзд у Ковель Міхаель завжди відвідує ГО "Реабілітаційний центр". Він знайомий з нашими дітьми, знає наші інтереси, потреби та захоплення. Між нашими організаціями були та є спільні проєкти. Він завжди підтримував й підтримує наше прагнення до руху, адже ми любимо подорожувати, пізнавати щось нове. Тому щиро дякуємо Міхаелю та всім членам його організації за розуміння наших проблем, турботу, підтримку, допомогу. 

— Тож для Вас цей подарунок не був несподіванкою?

— Чесно кажучи, це стало для нас великим сюрпризом. Ми постійно говорили про те, що для наших дітей проблемою є навіть сісти в автомобіль. Наш громадський транспорт не облаштований належним чином: не пристосовані сидіння, двері, немає багажного відділення тощо. Але не дивлячись на це, перед війною  ми багато подорожували, зокрема, і за кордон. На місці ми ніколи не сиділи.

Коли дізналися про те, що Ковель отримає реанімобіль, Міхаель нам повідомив, що ми наступні у черзі. Розповів нам, що з приводу авто для наших дітей звертався у різні організації. Одна з них відгукнулась, і от ми отримали такий чудовий подарунок. 

Це наша давня мрія. Адже багато років поспіль члени Реабілітаційного центру виготовляли вироби з бісеру, продавали їх, аби зібрати на такий автомобіль. Але за підсумками першого аукціону зрозуміли, що цей шлях неосяжний. Тому нам подарували не просто автомобіль — нам подарували мрію. Тепер ми станемо більш мобільними і не будемо залежати від погоди.

— Я дуже задоволений і радий за себе і всіх своїх друзів, ми тепер маємо власний транспорт. Тут дуже зручно, багато місця, — приєднався до нас син Наталії Олександр Славіков.

Долучився до розмови й активіст організації ковельчанин Василь Мельничук, котрий того дня також протестував автомобіль:

— Це просто супер-подарунок! Ми так довго чекали цього. Тут комфортно та безпечно. Подорожувати автівкою — це не громадським транспортом. Сіли в машину, коли нам зручно, та поїхали, куди захотіли, побачили дорогою щось цікаве — зупинилися та подивилися. 

Проїхавшись новим авто, пересвідчилася в цьому сама, адже навіть звичайна прогулянка автомобілем по місту з комфортом і у приємній компанії — це те, що треба для хорошого настрою.  

Їдемо, а дорогою розмовляємо. Спілкуюся з подружжям Наталією та Юрієм Славіковими, їхнім сином Олександром і щиро радію за них, радію успіхам і досягненням всіх, хто поряд з ними. І хоча їхні плани й задуми перекреслила війна, вони не перестають мріяти, діяти, радіти кожному прийдешньому дню. 

— Сьогодні важко говорити про плани чи задуми, та все ж?...

— Будемо продовжувати художні майстер-класи, заняття зі співів та улюблене бісероплетіння в майстерні "Творче коло" та, звичайно, подорожувати, зустрічатися з друзями. Власне, робити те, чим займалися раніше. Зокрема, під час пандемії ми малювали картини за номерами, перед війною встигли зробити виставку таких картин.  Також наші діти залюбки займалися з художницею Світланою Солодун — малювали акрилом та маслом. Вибрали тему: зобразити символ цього року — тигра, якого малювали в стилі поп-арт. На жаль,  декілька картин ще не закінчені, але, впевнена, надолужимо. 

І хоч ми зараз відірвані від свого звичного життя, ми не падаємо духом і віримо, що Україна переможе. Тішимося гарними літніми днями, дбаємо один про одного й думаємо про хороше: про майбутні подорожі, друзів, з якими після війни неодмінно зустрінемося. Бо думка матеріальна. І наші думки теж наближають нас до неминучої Перемоги. 

Вікторія ЗІНЧУК.

Ковель вчергове отримав гуманітарну допомогу від німецьких благодійників. Цього разу за активного сприяння доброго друга нашого міста Міхаеля Хааке — комфортний автомобіль для перевезень людей, що користуються інвалідним візком, отримала громадська організація "Реабілітаційний центр".

— У Ковеля є справжні друзі в Німеччині, — ділиться емоціями голова громадської організації "Реабілітаційний центр" Наталія Славікова. — Це — благодійне товариство "Допомога дітям Ковеля/Волинь" та його очільник Міхаель Хааке. Нещодавно він передав нам чудовий автомобіль для перевезень людей на візках. 

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 335

«Вісті Ковельщини» продовжують  знайомити мешканців нашої громади з депутатами Ковельської міської ради восьмого скликання. Сьогодні ми спілкуємося з Петром ОКСЕНТЮКОМ – головою депутатської фракції «За майбутнє», заступником Колодяжненського сільського голови з питань діяльності виконавчих органів ради. До політичної кар’єри він довгі роки працював в органах внутрішніх справ, займався юридичною діяльністю. До повномасштабного вторгнення росії в Україну концентрувався на роботі в депутатських комісіях, вирішенні питань, з якими до нього зверталися люди. Але війна внесла свої корективи.

— Петре Віталійовичу, на Вашу думку, що продемонстрували ці місяці війни, які висновки можна зробити?

— Я думаю, всі переоцінили те, як ми жили до того і як живемо тепер. Всі зрозуміли, що таке нормальне життя, життя під мирним небом. Війна показала, що для життя і щастя не так вже багато й потрібно.

Ці події згуртували нас як народ і націю – тепер ми всі по-справжньому відчуваємо себе українцями, ще більше пишаємося цим.  Це нас         об’єднало, зблизило. Ми стали добрішими. На нас позитивно вплинули, зокрема, й наші сусіди-поляки, які показали вартий наслідування приклад, відкривши свої серця й домівки українцям, котрих вигнала зі своїх осель війна. 

Зі свого боку, жителі Ковельської громади зі щирою душею приймають всіх  співвітчизників, які приїздять до нас з постраждалих від окупації областей, намагаються їм чимось зарадити, допомогти, розселити, відігріти.  

Війна навчила нас ще більше цінувати рідних і близьких. Цінувати спілкування. Суджу по собі та своїх знайомих. У мене дуже багато друзів по всій Україні – в Одесі, Миколаєві, Краматорську. До цих страшних подій ми спілкувалися раз чи два на рік, а зараз зідзвонюємося мало не щодня. Просто привітатися, спитати, як  здоров’я, що нового?  Ця комунікація дозволяє й швидше чимось допомогти: збирали допомогу для Миколаєва, для наших військових, які там воюють.  

— Яким був для Вас перший день цієї війни?

— Хоча так складалися події, що ніби все до того йшло, день видався неочікуваним. Вранці зателефонувала моя донька, яка проживає у Луцьку, і в паніці вигукувала у телефонну трубку: «Все почалося! Все почалося!..». Тож,  поспілкувавшись із нею, десь з пів години думав, що маю робити, чим можу зарадити і допомогти.  

Перші дні були найважчими, постало багато питань, з якими ще не доводилося до цього стикатися. 

— Давайте, власне, поговоримо про це. З перших днів повномасштабного вторгнення депутати Ковельської міської ради кожен на власному “фронті” докладає максимум зусиль, аби наблизити Україну до Перемоги. Які виклики доводиться долати?

— Сьогодення нам ставить чимало викликів, але це, швидше, завдання, які необхідно виконувати з розумінням того, що від цього нікуди не подінешся. З перших днів я займався будівництвом фортифікаційних споруд довкола Ковеля: будували блок-пости, домовлялися з власниками про техніку, організовували людей. Спільно з іншими моїми друзями, знайомими, небайдужими людьми, серед яких –  сільські голови, підприємці, вирішували і вирішуємо поточні питання. До кого б не зверталися, ніхто ні в чому не відмовляв, працювали всі злагоджено і дружно. 

Згодом, хто мав можливість, долучився до збору коштів на армію, гуманітарної допомоги, придбання автомобілів, безпосередньо їх транспортування з-за кордону, доставки техніки, медикаментів, продуктів тощо до військових частин на передову.

Займаючи посаду заступника Колодяжненського сільського голови, таку ж роботу доводилося виконувати й у цій територіальній громаді, яка межує з Ковелем. Завдяки співпраці з міською владою багато питань було вирішено.

— Сьогодні, коли білорусь активізувала свої війська неподалік кордону із Волинню, на Вашу думку, чи можливий наступ на наші терени і чи в такому разі ми готові зустріти ворога?

— Як вчить нас досвід минулих подій, навіть якби такої загрози не було, то ми повинні бути готові до всього. У білорусі живуть хороші люди. У мене там багато знайомих, з якими, щоправда, вже  довгий час не спілкуємося, але, мені таки вдається дізнаватися певну інформацію щодо тамтешніх настроїв. Тому маю думку, що білоруси не будуть з нами воювати, вони не хочуть цього. Відомо, що сьогодні на кордонах з Україною стоять росіяни. Білорусь проводить військові навчання. Тому не можна виключати, що звідти можуть бути якісь, м’яко кажучи, неприємності. Але кордон надійно захищений, ми готові до захисту.

— Давайте поговоримо про Вашу депутатську діяльність. Чому Ви вирішили піти у депутати Ковельської міськради?

— Я виріс і живу на так званій у народі «перевалці» в районі Ковеля-2. Мешканці сусідніх вулиць якось завжди до мене зверталися з проханнями допомогти вирішити ту чи іншу проблему: то ліхтар не горить, до дорогу треба робити, хоча на той час не мав стосунку до міської влади. Очевидно, так склалося через те, що я мав широке коло знайомих  у різних сферах діяльності.

І от настав час, коли зрозумів, що є люди, які підтримають мене. І тому прийняв таке рішення. 

— Які завдання Ви ставили перед собою, ідучи в депутати, що вдалося втілити і над якими питаннями зараз працюєте?

— Мікрорайон, в якому народився і виріс, добре знаю, все мені там рідне. Скільки там живу, ніколи не було у нас нормальної дороги. Тому зосередився, зокрема, на цій роботі. Разом з іншими депутатами Юрієм Рудем та Оленою Григолою підготували відповідне звернення. Влада відгукнулася на прохання людей. І от з’явилися результати: торік були відремонтовані перші вулиці, якими рухаються «маршрутки» і водії яких до цього завжди нарікали на те, що там неможливо проїхати. Наразі ремонтні роботи тривають, і в цьому році буде відновлене дорожнє покриття й на інших вулицях  Ковеля-2.

Якби не війна, багато чого й іншого можна було би там зробити, бо залишаються актуальними питання щодо ремонту каналізаційних систем, мереж вуличного освітлення тощо.  

Задумів є багато. Сьогодні більше почав розуміти, куди і на що можна залучати кошти. Я був включений у комісію з питань розміщення тимчасових споруд. Над цими питаннями працювали довгий час, проводилися обговорення і, зрештою, прийняли рішення про те, що МАФи необхідно прибрати, бо вони спотворюють зовнішній вигляд міста, а залишити лише ті, які відповідатимуть сучасним архітектурним вимогам. Сьогодні власники МАФів виготовляють технічну документацію, роблять відповідні зміни. Рішенням сесії мають на це час до 31 січня 2023 року. 

— Ви — юрист, багато років працювали в органах внутрішніх справ, тобто у сфері, яка не дуже дотична до земельних та аграрних питань. Як Вам працювати у відповідній комісії?

— Протягом роботи брав участь у двох виїзних комісіях зі спірних питань. З’явилася нова «ніша» роботи: працюємо над питаннями, що стосуються земель сільськогосподарського призначення, що було невластиво попереднім каденціям, позаяк до нас приєдналися деякі сільські громади. Зокрема, згідно із законодавством надаємо такі землі під товарне виробництво на один рік. 

Працюючи в комісії з питань земельних відносин, депутати не завжди можуть погоджуватися з позицією відділу земельних ресурсів міськвиконкому, однак не можу не відзначити того, що спеціалісти відділу  проводять колосальну роботу у напрямі    підготовки матеріалів для розгляду комісії.

А з приводу Вашого питання, то сфера, у якій сьогодні працюю, мені знайома і близька через те, що майже 15 років  працював в Державній службі боротьби з економічними злочинами, яка саме й виявляла зловживання в бюджетній сфері, в сфері земельних відносин. Тому мені не складно було влитися в робочий процес, головне – тримати руку «на пульсі», працювати спільно задля вирішення загальних проблем. 

— Окрім того, що Ви є депутатом Ковельської міської ради, Ви також заступник Колодяжненського сільського голови. На що робите акценти у своїй роботі, які питання зараз   актуальні  для Колодяжненської громади?

— Нині  для всіх одна біда – війна. Наше повсякдення — підтримка Збройних Сил України, формування гуманітарних вантажів, допомога переселенцям… 

Попри це, Колодяжненська громада живе, хоче розвиватися. Проблеми в нас такі ж, як і в інших громадах. Зокрема, одним з пріоритетних залишається питання покращення стану доріг. Вже цього року в межах своїх можливостей відремонтували дві дороги. 

Сьогодні також готуємо наші навчальні заклади до початку навчального року, адже для їх відкриття обов’язковою вимогою є облаштування укриттів цивільного захисту. З червня працюємо в цьому напрямку. Звісно, хотілося б вчасно виконати всі необхідні роботи, щоб з нового навчального року діти могли піти в школу. Для них це дуже важливо сьогодні.

— На Ваш погляд як колишнього правоохоронця, а нині депутата міської ради, чи сьогодні у місті належним чином виконуються завдання, покладені на органи внутрішніх справ?

— Вважаю, що так. Поліція працює в тих рамках, які передбачені Законом. Розслідуються і розкриваються злочини, ведеться превентивна робота. На місцях працюють поліцейські офіцери громад, а це хороша практика, коли маємо представника поліції, який є невід’ємною частиною громади,  опікується її проблемами та завжди готовий прийти на допомогу в будь-якій ситуації. 

Завжди і у всьому можна знайти недоліки. Але сьогодні у місті все спокійно. У нас немає резонансних, тяжких злочинів. А це означає, що превентивна функція виконується — належним чином проводиться профілактична робота з людьми, які можуть бути схильними до скоєння злочинів та правопорушень. 

— Чи проводите Ви зустрічі зі своїми виборцями? Які питання їх турбують?

— Спектр питань різний. Люди звертаються з багатьох причин –  починаючи від господарських питань і закінчуючи допомогою на лікування. За минулий рік вдалося посприяти у вирішенні   проблем  27 нашим землякам.

— Ваше особисте найбільше випробування на міцність за період війни?

— Ніби й просте, а складне запитання. У мене високий рівень стресостійкості, принаймні так визначали результати психологічних тестів, які періодично доводилося проходити під час служби у правоохоронних органах. Можливо, випробування, які й мали місце, я не сприймаю як виклики, а, швидше, як ситуації, з яких потрібно було шукати вихід, приймати правильне рішення і діяти.

З іншого боку саме усвідомлення того, що йде війна, — це вже випробування. Випробування  на міцність для усіх нас. 

Розмовляла 

Вікторія ЗІНЧУК. 

«Вісті Ковельщини» продовжують  знайомити мешканців нашої громади з депутатами Ковельської міської ради восьмого скликання. Сьогодні ми спілкуємося з Петром ОКСЕНТЮКОМ – головою депутатської фракції «За майбутнє», заступником Колодяжненського сільського голови з питань діяльності виконавчих органів ради. До політичної кар’єри він довгі роки працював в органах внутрішніх справ, займався юридичною діяльністю. До повномасштабного вторгнення росії в Україну концентрувався на роботі в депутатських комісіях, вирішенні питань, з якими до нього зверталися люди. Але війна внесла свої корективи.

 

Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 60