Повідомлення в номер / Тил допомагає фронту

— В перші тижні кількість бажаючих відвідати навчання було досить багато, — включається у нашу розмову волонтер Руслана Голубчук (на світлині вгорі). – Навіть приміщення відразу не знайшли   для такої кількості людей. Нам надавали можливість  проводити заняття в приміщеннях міської ради, міської Публічної  бібліотеки, Палацу учнівської молоді. В бібліотеці  один тренінг відвідувало 150 чоловік. Я за професією – медик, тому намагалася передати свої знання по-максимуму тим людям, які не мають медичної освіти. Непросто доводиться, коли у вас в руках немає жодних медичних засобів, а  потрібно рятувати людське життя. Змістовними  і дуже важливими під час тренінгу були лекції психолога Анни Шуляр. 

ххх

— Це – чудово! Тоді дозвольте звернутися до  Анни Шуляр. Сьогодні кожному українцю досить складно психологічно, докучають  страх, паніка, втрата рідних, домівок… Але хотілося б, все ж таки, почути, чи зрозуміли переселенці, що  Західна Україна стала для них тимчасовою «другою домівкою», що тут живуть чуйні, щирі, привітні люди, яким небайдужа доля кожного українця?

Анна ШУЛЯР (на світлині внизу):

— Філософія «Червоного Хреста» полягає в тому, що ми неупереджено ставимося абсолютно до усіх – незалежно від того, хто і на якій мові розмовляє. Люди приходили в капцях, светрах, у тому, у чому вдалося втекти, щоб врятуватися. Гуманітарну допомогу, яку нам надавала Німеччина, Чехія, Польща   в перші дні війни, була вкрай  необхідна. Ми одягали, взували, годували людей. Вони йшли від нас задоволеними, адже відчували значну підтримку.  Ми багато розмовляли. Цікавились: “Звідки ви приїхали? Що з вами трапилося? Як вам тут?”.

Спілкування – чудовий спосіб справитися з тривогою. Треба постаратися озвучувати свої  проблеми, хоча це буває досить непросто. 

Діти… Дітям ми роздали чимало іграшок. Дівчатка та хлопчики були налякані, адже бачили довкола військових. Ми  передавали  усім центрам, де перебували тимчасово переміщені громадяни, продукти  харчування, ліки, одяг, засоби гігієни, іграшки. Лише за два місяці відправили 150 вантажів по усій Україні. Зокрема, в Бучу відправили дванадцять п’ятитонних вантажів кожен. У   Миколаїв — дванадцятитонний «бус», у Київ – двадцятип’ятитонний. Робота була досить напруженою. За один день приймали і приймаємо   по 200 чоловік «біженців». В перші місяці повномасштабного вторгнення відправляли по п’ять вантажів в межах  України.

 Ці вантажі потрібно було прийняти, розвантажити, підготувати супровідні документи. Безмежна вдячність — волонтерам, які безперервно розвантажували і завантажували гуманітарну допомогу й до сьогодні продовжують це  робити.  Працювали 24/7. Приходить вантаж, до прикладу, опівночі – всі отримали повідомлення у групі, зібралися згуртовано і виконують поставлене завдання. Наші чоловіки-волонтери завжди є підтримкою і опорою, а саме – Микола Гайдук, Олександр Савенко, Роман Додарук, Дмитро Семенах, Іван Тиводар.  А в самому приміщенні нашого офісу  ніде яблуку було  впасти. Разом з тим ми харчували хлопців, які приїздили з сіл й вирушали  на фронт.

Люди, котрі зверталися до нас, відчували захист і допомогу. Червоний Хрест став міцною опорою для тих громадян, хто перебував і перебуває в стані розгубленості і страху.

З часом все змінюється. Радію тому, що «червонохресні» постійно в русі. Зараз гуманітарної допомоги з Європи ми не отримуємо, адже ці країни приймають на своїй території наших громадян  й відповідно допомогу їм надають там.

Нещодавно вступила в дію Програма із соціального супроводу переселенців та наших місцевих громадян, соціально незахищених верств населення. Ми скеровуємо соціальних працівників, які обслуговують громадян пенсійного віку, умовно одиноких громадян, діти яких виїхали за кордон. «Червоний Хрест» відшукав таких громадян і взяв над ними шефство.

— Наскільки мені  відомо, наші земляки з будь-яких куточків  Ковельського району долучаються до збору коштів і гуманітарної допомоги?

 — Так. Ми маємо великий «кредит» довіри,  вивчаємо потреби громадян, звертаємося за допомогою до місцевих мешканців, наших земляків. Не  було такого, щоб наші люди не відгукнулися, за що їм – велика подяка. Нам передавали цінні медикаменти, кровоспинні лікарські засоби, антибіотики. Коли є довіра і  підтримка, то це дорогого вартує. Ми разом працюємо задля Перемоги. На базі «Червоного Хреста» працює пункт видачі кави, чаю. Щоб ми могли годувати  людей,  нам привозять пиріжки, вареники, різні смаколики. Все це масово надходило  з сіл Ковельщини –  Голоб,  Поворська, Тойкута, Мизова та ін. Волинські господині допомагали годувати хлопців, котрі вирушали на фронт. Ми харчували добровольців з територіальної оборони. Бувало, що наші ковельські дівчата ліпили по 900 вареників на день. Місто Ковель і Ковельський район мобілізувалися задля допомоги на фронті.

Щиросердечне  «спасибі» —  ковельчанкам  Тетяні Мєдвєдєвій, Оксані Головач, Олені Оллєр, Оксані Мизовець, котрі мешкають в Ізраїлі, які придбали дороговартісні кровоспинні лікарські засоби, передали зібрані кошти на рації для  військових. Відгукнулися на добрі справи і наші громадяни з Італії.  До нас надходило від пачки макаронів до об’ємних  гуманітарних вантажів. Велика подяка — нашому волонтеру з Німеччини  Олександру Буксманну.

Наші волонтери Оксана Аратюнян і Світлана Самчук знайшли в Польщі небайдужих людей, котрі закупили сто «розгрузок»  на потреби нашого військкомату. Кожному видали турнікет, який  вартує   40 євро кожен.

 Ще один проєкт, що набирає обертів, – пошиття  «кікімор» для військових. Цим невтомно займаються майстрині Альона Мерзлякова і Наталія Семенюк. Кожен волонтер – це велика цінність, тому важливо  розуміти один одного.

ххх

Людмила Стахорська знайомить нас із ще однією чудовою жінкою — волонтером Надією Орловою, яка фактично з 2014 року дбає про українських  військових, самовіддано працює і вдень, і  вночі задля спільної Перемоги.

— Надія Орлова – наш світлий «промінчик» і душа колективу, — з повагою каже  про неї Людмила Севастьянівна. – Наша Надія —  член президії і правління  міськрайорганізації Товариства Червоного Хреста України. Про свою ділянку роботи вона розповість сама.

Надія Орлова (на світлині – вгорі праворуч):

— Наш волонтерський Центр більше працював і працює на потреби військового забезпечення. «Червоний Хрест» має справу переважно   з переселенцями та займається наданням допомоги соціально незахищеним верствам населення. А ми з волонтерами  займаємося  гуманітарним забезпеченням  фронту.

 Не залишаємося  осторонь допомоги, що спрямовувалася у постраждалі від окупантів міста – такі, як  Буча, Ірпінь, Бородянка…

Коли розпочалася повномасштабна війна, ми ще в’язали сітки, сушили чаї, збирали консервацію тушонки, харчі, що надходили від населення. З початком повномасштабної  російської агресії, коли масово стали прибувати вантажі, звертатися за допомогою сотні людей,  ми переключилися на інший напрямок. Рамка для плетіння сіток у нас досі стоїть, ви можете її побачити. 

Можливості працювати в офісі Товариства Червоного Хреста  у нас не було, тому волонтери перейшли до Свято-Благовіщенського собору та Свято-Андріївської церкви. На даний час також координуємо роботу із забезпечення  переселенців та військових. 

Тут, в «Червоному Хресті», ми залишилися  з Надією Токарєвою, надаємо допомогу тим, хто на фронті і тим, хто туди вирушає. Приїздять хлопці-добровольці з сіл. Запитуємо: «Вам каримат чи спальний мішок потрібен?». Буває, що зовсім нічого не мають. 

 Дякувати Богу, неподалік проживає наша невтомна і енергійна волонтерка Світлана Карпук, яка в будь-яку пору доби прибіжить, відчинить двері офісу, аби забезпечити солдатів усім необхідним.  Бувало, що привезуть добровольців о 20-й годині вечора, а  відправляють о 3-ій ночі. Шукали для них усе, що могли. З нами самовіддано працює переселенка з Луганської області Ніна Ковальова. У неї чоловік і син —  на передовій. Вона – наша, «червонохресна». 

Переселенців до нас звертається дуже багато, з різними проблемами. Однак не завжди є можливість допомогти повною мірою. Переважна більшість людей дуже вдячні за будь-яку допомогу. Буває, що  обіймаємося і разом  плачемо, співчуваємо, адже  люди втратили усе. Велика подяка волонтерці  Тетяні Маркевич, котра зустрічала переселенців і допомагала зорієнтуватися на місці.   Але є й  такі, котрі користуються добротою наших волонтерів. Часом чули нарікання на кшталт: “Чому так мало?”, а самі в той же час складали гуманітарну допомогу у дороге авто. Серце розривається на шматки, адже одні гинуть, а інші ухиляються від реєстрації і прибуття  у військкомат. Звісно, є відповідальні і добросовісні громадяни.  Але зараз головне – Перемога!

ххх

До розмови із нами долучається ковельчанка Інна Михайлова (на світлині внизу). В народі і соціальних мережах її називають «Інга Швачка», а  очолюваний нею  волонтерський підрозділ отримав назву «Берегині Волині».  Їхнє гасло: «Любити – значить берегти, з нами Бог – тож хто проти нас?». Щойно вона увійшла, то відразу  відчули, як від молодої жінки «б’є» потужний промінь енергії і позитиву.

Активно включилася в розмову:

 – 25 лютого  ц.р. разом з іншими дівчатами займалися плетінням сіток на фронт,  26 — почали крутити бинти і продовжували це робити до 1 квітня. Люди  зносили нам  прості тканини, постільну білизну для цих потреб. З 1 квітня до сьогодні шиємо розвантажувальні  жилети військовослужбовцям. Найпершу «розгрузку» пошила для свого чоловіка Юлія Ковальчук. На основі її викройки  стали шити перші  розвантажувальні жилети.

— В нашому колективі немає головних і  другорядних, ми працюємо, як злагоджений годинниковий механізм, — продовжує  Інна Михайлова. — При потребі кожна з нас знає, як пошити «розгрузку» від початку до кінця. Є  серед наших волонтерів  чоловік – це  водій Валентин Рибаков, який відгукується на будь-яке прохання допомогти.   Надія Бабкіна — творча особистість, але вона справжній помічник і порадник у волонтерських буднях.  Один  в полі – не воїн, тому, без перебільшення, кожна наша берегиня наближає Перемогу і ніколи не скаржиться на втому  чи труднощі.  Праця наших волонтерів досить вагома. 

Ось, наприклад,  пов’язки із символікою волонтерів “Червоного Хреста” (синьо-жовті, зелені)  шиє Олена Пінчук, жилетки – Тетяна Кропивник. Крім того, Олена Пінчук у нас – це «інтернет-шукач». Все, що можна знайти для роботи і спільної справи, вона знаходить.  Мудрість нашого колективу – Тетяна Серебринська, яка шиє «розгрузки» з перших днів  квітня. 

Великої поваги і  вдячності заслуговує Марія Харченко з Маріуполя, котра в перший же день прийшла знайомитись і запропонувала свою допомогу. Буквально з наступного дня жінка  стала шити разом з нами необхідні речі на фронт. 

 Наш головний задум сьогодні – опанувати виготовлення турнікетів, які б реально  рятували життя  нашим захисникам. Це завдання не зовсім просте, але ми зробимо усе, аби втілити наш задум в реальність. Тетяна Кропивник  —  талановитий майстер-технолог, багатогранна особистість.    Без перебільшення скажу, що у нас всі дівчата  фантастичні, кожна має внутрішній  стержень, чуйне і велике серце.  Невід’ємною частиною нашої команди є Людмила Юрченко з Харкова.  Маша Марюха з м. Ромни Сумської області крутила бинти від 9 березня і аж до від’їзду додому. Маша – щира українка, тому ніколи не любила, щоб її називали «переселенкою». Коли постало питання виготовлення аптечок, то цим питанням займається Світлана Зінчук.  Усі наші дівчата щиро переживають за долю кожного воїна. Тож хочу подякувати всім і кожному.  Миру усім нам і Перемоги!

ххх

З душевним теплом і материнською вдячністю голова Ковельського Товариства Червоного Хреста відгукується про ще один напрямок, який називає, – «Залізниця і Сергій Панасюк» (на світлині внизу).

— Сергій Панасюк – наш волонтер, супер-активний волонтер,герой нашого часу, — каже Людмила Стахорська.  — Він об’єднав навколо себе  більше ста волонтерів. Усі вони працювали на залізниці протягом трьох місяців. Найперше, що зробили хлопці і дівчата,  – організували пункт харчування для українців, які  рятувалися від війни. З першого дня волонтери зіткнулися з тим, що до Ковеля прямували «потяги-привиди». У них  – люди, які їхали по 3-4 доби з дітьми, стоячи, без речей.

 Коли приїздив потяг, то на ковельський вокзал виходило по три тисячі осіб у  день. На пероні не було де яблуку впасти. Звичним явищем були  паніка, сльози, відчай. Нашим громадянам потрібно було пересісти на дизель, який курсував до Ягодина. Це – ніч, і величезна кількість людей.