Повідомлення в номер / Пам’ять стукає у серце

Мені часом здається, що всі ми ніби купаємося в каламуті цілеспрямованої пропаганди – політичної, партійної, ворожої і навіть «своєї», вітчизняної. Кожна без винятку претендує  на істину і правдивість в ім’я своїх цілей. Простому смертному надзвичайно важко відділити зерно від полови. Стало звичним посилатися  на Геббельса з його меседжем – «Чим більша брехня, тим швидше їй повірять».

Але я мовчу, тому що переважну більшість свідомого життя був  на «гачку»  компартійної  пропаганди, під вмілим тиском її адептів  з того «гачка» не зірвався досі, хоча прозріння й  настало.

Якось, передивляючись свої  краєзнавчі архіви, я натрапив на поетичний доробок Е. Козакевича часів Другої світової  війни про драматичну картину боїв за Ковель у липні 1944 року.

У власному перекладі з російської пропоную тобі, мій зацікавлений читачу, уривок з того вірша, який, на мою думку, є актуальним для нашої сучасної  дійсності:

Був день, як день, звичайний

            липня день,

Якби не пекло, задимлене

  імлою,

Здавалося б, що

  смертоносних  куль  пісень

Летить до нас важкою

    медоносною бджолою.

Так, це було пекло з усіма його

  котлами,

Звичайне пекло,  війни

           кипіння – місто все

Здавалось пасткою,

  приречене  смертями.

Куди обов’язок й наказ мене

  несе.

Дощенту спалене, розрите

          мінами –

Картини страшного

  бездонного провалля.

Переді мною відкривалося не

         місто, а руїна,

Що на Варшаву шлях прямий

  перекривало,

Уламки вулиць, черепиць,

  покрівель,

Посічена осколками

  сплюндрована земля –

Десь у книжках це місто

  називалось Ковель:

Тепер – страшна безвихідь,

         як сама війна.

Заколисаний комуністичною пропагандою про подвиги «визволителів», я  не задумувався над тим, хто має нести відповідальність за ці  масштабні руйнування, крім нацистів.  Знищено вокзал, костел, церкви, підприємства.  З 4 тисяч житлових будинків дощенту зруйновано 3 тисячі (на світлинах – руїни Ковеля. 1944 р.).   

Німецький гарнізон, маючи коридор безпеки, безперешкодно покинув  місто, і коли «визволителі» кинулися наздоганяти противника, то  потрапили в засідку, зазнавши величезних втрат в районі села Перевали у броньованій техніці та живій силі.

l

Мій, шановний читачу, скажи: тобі  ті жахливі картини війни не нагадують сьогодення?

Маріуполь, Ірпінь, Буча, Сєвєродонецьк у своїй стратегії і тактиці, у руйнуваннях і жорстокості, як дві краплі води, схожі на так звану «ковельську операцію». Вони ідентичні тому, що і  в 1944  році, і сьогодні руйнування житла, промислових об’єктів інфраструктури здійснювала і здійснює російська, точніше  рашистська, армія, в планах якої значилося  тотальне знищення всього і  вся.  Вигоріла земля – це не тактика війни, а усвідомлений геноцидний злочин (і тоді, і  зараз) проти  народу.

Так, так: саме червоноармійські гармати і міномети, літаки і  танки нищили  все живе і  суще, бездумно атакуючи захищені позиції нацистів, про що  вище згадувалось. Радянська  пропаганда всі злочини війни вміло перевела на гітлерівців,   і замість покарання за злочини війни Радянський Союз став одним із головних обвинувачувачів на Нюрнберзькому процесі. Більше того, у Києві в січні 1946 року відбувся  суд над тими, хто скоював нелюдські злочини саме в Україні. Такий  собі своєрідний пропагандистський «Нюрнберг-2».

Цей судовий процес чомусь маловідомий, тому озвучимо короткі епізоди цієї події, висвітлені в газеті «Експрес» (від 27 квітня – 5 травня цього року) у статті.   “У Києві також був свій «Нюрнберг»: «На лаві підсудних опинилися три генерали, один підполковник та нижчі  за званням військовослужбовці  — аж до оберєфрейтора й  вахмістра.  Загалом 15 осіб, котрі в роки війни були комендантами Коростишева, Коростеня, Первомайська та інших українських міст, а також начальниками таборів військовополонених, керівниками жандармерії різного рівня, військовослужбовцями дивізій СС та поліцейських батальйонів. Тобто ті, проти кого були знайдені обвинувальні документи або були покази живих свідків їхніх злочинів».

Логіка самовиправдання злочинів завойовників – чи то нацистів, чи то теперішніх рашистів – у своїй суті однакова. Ось невеличкий штрих до нашої тези:

«Скажімо, 42-річний оберлейтенант Йогшат розповів, що за його вказівкою  розстріляли місцевих жителів, котрі не бажали виїжджати з міста. А розстріл дітей пояснив так: «Їм було б важко існувати без батьків».

Не гублячи головної теми – пропаганди – зазначимо, що суд, який тривав 11 днів, оприлюднювався вибірково – виступи прокурорів транслювалися по радіо, адвокатів – ні!

Та повернемося до фінальної частини суду:

«Вирок був суворий. 12 обвинуваченим присудили смертну кару. Трьох наймолодших за званням відправили у табори на каторжні роботи  терміном від 15 до 20 років. Проте через 9 років їх амністували».

А ось як описує автор статті М. Заверуха процес історичної страти нацистських злочинців:

«Уже наступного дня на теперішньому Майдані Незалежності спорудили шибеницю. Зібралося приблизно 200 людей. Допитливі навіть залізли на дахи. З боку Хрещатика заїхали чотири вантажівки з відкритими платформами, в кожній з яких на соломі лежали по три злочинці в кайданках. Їм на шиї закинули зашморги, які одним кінцем кріпилися до шибениці. Щойно зачитали вирок, вантажівки від’їхали і нацисти загойдалися в повітрі. На шиї підполковника Труккенброда обірвалася мотузка. У такому випадку за  неписаними правилами, які існували з давніх часів, йому мали б подарувати життя. Але присутні люди цього не зрозуміли б. Тому принесли запасну мотузку, й повісили вдруге. «В якусь мить натовп зніс огорожу до шибениці. Люди з інвалідністю, котрі постраждали від нацистів, стали палицями бити трупи. Повішених німців зняли лише надвечір…».

Беззаперечно, зло має бути покаране і вирок  виконаний.

l

Сьогодні Генеральна прокуратура України збирає докази про скоєні злочини армією РФ для міжнародного суду в Гаазі — «Нюрнберга-3».

Крім того, в Україні розпочались судові процеси над рядовими рашистами, які розстрілювали мирних громадян на Київщині та в Чернігові. Ці кроки схвалює весь цивілізований світ. Проте агресори продовжують вбивати наше мирне населення.

Пропагандистська машина московії нахабно і цинічно виправдовує ці злочини і намагається перекласти вину на ЗСУ. Більшість росіян вірить, що це Україна хотіла напасти на росію, а їхні солдати борються з нацистами та мілітаристами, виправдовуючи  мародерство, насилля і вбивство мирних українців.

Пропаганда – найнебезпечніша зброя ворога. «І на сторожі поставлю слово», — віщував Тараса Шевченко. Сьогодні надзвичайно важливо ставити слово Правди на сторожі нашої Незалежності. В нас є сили і вміння, щоб успішно протистояти ворогу, боротися, перемагати, а  разом із тим підносити славу  українську  над  світом.

В контексті порушеної мною теми хочу сказати таке. Незважаючи на всі злочини сталінського режиму, ми не повинні забувати про тих, хто зі зброєю в руках у роки Другої світової війни боровся з нацизмом, впавши смертю хоробрих на полях кровопролитних битв. Так, вони воювали у червоній армії, але вони – такі ж жертви тоталітарної системи, як і ті, кого репресували, розстріляли, замордували в концтаборах. Наш святий обов’язок – свято берегти пам’ять про них.

Як свідчать  архівні дані, у тій страшній війні, не менш жорстокій, аніж сучасна, загинули на фронтах, померли в концтаборах, зникли безвісти  декілька  мільйонів українців! Їх неможливо забути, бо серед полеглих – наші діди і прадіди, батьки, матері і сестри.

Вони – не окупанти  і колаборанти, як дехто сьогодні твердить, а герої, подвиг яких  нині продовжують воїни Збройних Сил України, формувань територіальної оборони, волонтери, медики.

…Пам’ять стукає у серце. Вона наштовхує на роздум: «З чим я маю прийти до могил рідних і близьких – з осудом чи квітами?».

Я вибираю квіти.

Анатолій СЕМЕНЮК.  

Мені часом здається, що всі ми ніби купаємося в каламуті цілеспрямованої пропаганди – політичної, партійної, ворожої і навіть «своєї», вітчизняної. Кожна без винятку претендує  на істину і правдивість в ім’я своїх цілей. Простому смертному надзвичайно важко відділити зерно від полови. Стало звичним посилатися  на Геббельса з його меседжем – «Чим більша брехня, тим швидше їй повірять».

Але я мовчу, тому що переважну більшість свідомого життя був  на «гачку»  компартійної  пропаганди, під вмілим тиском її адептів  з того «гачка» не зірвався досі, хоча прозріння й  настало.

Якось, передивляючись свої  краєзнавчі архіви, я натрапив на поетичний доробок Е. Козакевича часів Другої світової  війни про драматичну картину боїв за Ковель у липні 1944 року.

У власному перекладі з російської пропоную тобі, мій зацікавлений читачу, уривок з того вірша, який, на мою думку, є актуальним для нашої сучасної  дійсності:

Заколисаний комуністичною пропагандою про подвиги «визволителів», я  не задумувався над тим, хто має нести відповідальність за ці  масштабні руйнування, крім нацистів.  Знищено вокзал, костел, церкви, підприємства.  З 4 тисяч житлових будинків дощенту зруйновано 3 тисячі (на світлинах – руїни Ковеля. 1944 р.).   

Німецький гарнізон, маючи коридор безпеки, безперешкодно покинув  місто, і коли «визволителі» кинулися наздоганяти противника, то  потрапили в засідку, зазнавши величезних втрат в районі села Перевали у броньованій техніці та живій силі.

ххх

Мій, шановний читачу, скажи: тобі  ті жахливі картини війни не нагадують сьогодення?

Маріуполь, Ірпінь, Буча, Сєвєродонецьк у своїй стратегії і тактиці, у руйнуваннях і жорстокості, як дві краплі води, схожі на так звану «ковельську операцію». Вони ідентичні тому, що і  в 1944  році, і сьогодні руйнування житла, промислових об’єктів інфраструктури здійснювала і здійснює російська, точніше  рашистська, армія, в планах якої значилося  тотальне знищення всього і  вся.  Вигоріла земля – це не тактика війни, а усвідомлений геноцидний злочин (і тоді, і  зараз) проти  народу.

Так, так: саме червоноармійські гармати і міномети, літаки і  танки нищили  все живе і  суще, бездумно атакуючи захищені позиції нацистів, про що  вище згадувалось. Радянська  пропаганда всі злочини війни вміло перевела на гітлерівців,   і замість покарання за злочини війни Радянський Союз став одним із головних обвинувачувачів на Нюрнберзькому процесі. Більше того, у Києві в січні 1946 року відбувся  суд над тими, хто скоював нелюдські злочини саме в Україні. Такий  собі своєрідний пропагандистський «Нюрнберг-2».

Цей судовий процес чомусь маловідомий, тому озвучимо короткі епізоди цієї події, висвітлені в газеті «Експрес» (від 27 квітня – 5 травня цього року) у статті.   “У Києві також був свій «Нюрнберг»: «На лаві підсудних опинилися три генерали, один підполковник та нижчі  за званням військовослужбовці  — аж до оберєфрейтора й  вахмістра.  Загалом 15 осіб, котрі в роки війни були комендантами Коростишева, Коростеня, Первомайська та інших українських міст, а також начальниками таборів військовополонених, керівниками жандармерії різного рівня, військовослужбовцями дивізій СС та поліцейських батальйонів. Тобто ті, проти кого були знайдені обвинувальні документи або були покази живих свідків їхніх злочинів».

Логіка самовиправдання злочинів завойовників – чи то нацистів, чи то теперішніх рашистів – у своїй суті однакова. Ось невеличкий штрих до нашої тези:

«Скажімо, 42-річний оберлейтенант Йогшат розповів, що за його вказівкою  розстріляли місцевих жителів, котрі не бажали виїжджати з міста. А розстріл дітей пояснив так: «Їм було б важко існувати без батьків».

Не гублячи головної теми – пропаганди – зазначимо, що суд, який тривав 11 днів, оприлюднювався вибірково – виступи прокурорів транслювалися по радіо, адвокатів – ні!

Та повернемося до фінальної частини суду:

«Вирок був суворий. 12 обвинуваченим присудили смертну кару. Трьох наймолодших за званням відправили у табори на каторжні роботи  терміном від 15 до 20 років. Проте через 9 років їх амністували».

А ось як описує автор статті М. Заверуха процес історичної страти нацистських злочинців:

«Уже наступного дня на теперішньому Майдані Незалежності спорудили шибеницю. Зібралося приблизно 200 людей. Допитливі навіть залізли на дахи. З боку Хрещатика заїхали чотири вантажівки з відкритими платформами, в кожній з яких на соломі лежали по три злочинці в кайданках. Їм на шиї закинули зашморги, які одним кінцем кріпилися до шибениці. Щойно зачитали вирок, вантажівки від’їхали і нацисти загойдалися в повітрі. На шиї підполковника Труккенброда обірвалася мотузка. У такому випадку за  неписаними правилами, які існували з давніх часів, йому мали б подарувати життя. Але присутні люди цього не зрозуміли б. Тому принесли запасну мотузку, й повісили вдруге. «В якусь мить натовп зніс огорожу до шибениці. Люди з інвалідністю, котрі постраждали від нацистів, стали палицями бити трупи. Повішених німців зняли лише надвечір…».

Беззаперечно, зло має бути покаране і вирок  виконаний.

ххх

Сьогодні Генеральна прокуратура України збирає докази про скоєні злочини армією РФ для міжнародного суду в Гаазі — «Нюрнберга-3».

Крім того, в Україні розпочались судові процеси над рядовими рашистами, які розстрілювали мирних громадян на Київщині та в Чернігові. Ці кроки схвалює весь цивілізований світ. Проте агресори продовжують вбивати наше мирне населення.

Пропагандистська машина московії нахабно і цинічно виправдовує ці злочини і намагається перекласти вину на ЗСУ. Більшість росіян вірить, що це Україна хотіла напасти на росію, а їхні солдати борються з нацистами та мілітаристами, виправдовуючи  мародерство, насилля і вбивство мирних українців.

Пропаганда – найнебезпечніша зброя ворога. «І на сторожі поставлю слово», — віщував Тараса Шевченко. Сьогодні надзвичайно важливо ставити слово Правди на сторожі нашої Незалежності. В нас є сили і вміння, щоб успішно протистояти ворогу, боротися, перемагати, а  разом із тим підносити славу  українську  над  світом.

В контексті порушеної мною теми хочу сказати таке. Незважаючи на всі злочини сталінського режиму, ми не повинні забувати про тих, хто зі зброєю в руках у роки Другої світової війни боровся з нацизмом, впавши смертю хоробрих на полях кровопролитних битв. Так, вони воювали у червоній армії, але вони – такі ж жертви тоталітарної системи, як і ті, кого репресували, розстріляли, замордували в концтаборах. Наш святий обов’язок – свято берегти пам’ять про них.

Як свідчать  архівні дані, у тій страшній війні, не менш жорстокій, аніж сучасна, загинули на фронтах, померли в концтаборах, зникли безвісти  декілька  мільйонів українців! Їх неможливо забути, бо серед полеглих – наші діди і прадіди, батьки, матері і сестри.

Вони – не окупанти  і колаборанти, як дехто сьогодні твердить, а герої, подвиг яких  нині продовжують воїни Збройних Сил України, формувань територіальної оборони, волонтери, медики.

…Пам’ять стукає у серце. Вона наштовхує на роздум: «З чим я маю прийти до могил рідних і близьких – з осудом чи квітами?».

Я вибираю квіти.