“Врятуй нас, Боженьку, врятуй!”
33-річна Ольга Кубишкіна з Очакова Миколаївської області сьогодні живе своїм звичним життям з буденними клопотами, проблемами, маленькими радощами. Бо є для кого – трьох донечок й сестри, яка, так склалося, тепер їй теж як донька. Тільки от є одне "але" у цій історії: живуть вони не в ріднім домі. Адже іще якихось там чотири місяці тому їм усім довелося відчути на собі війну, розруху, страх…
"Ми жили, працювали, будували плани, виховували дітей, спілкувалися, дружили, не задумуючись, що все може перевернутися, і наше життя безповоротно зміниться”, – говорить про найболючіше пані Ольга.
Сьогодні вона з дітьми знайшла прихисток на Ковельщині. В с. Поворськ відправилася до сестри, яка туди з двомісячним малюком приїхала з Очакова відразу після перших обстрілів.
– До останнього не вірили (та й, чесно кажучи, особливо не задумувалися про це), що росіяни таки підуть у наступ. Думали, що бойові дії стануть активнішими на Донбасі, – каже моя співрозмовниця. – 24 лютого, як завжди, прокинулися десь о шостій годині ранку: діти збиралися в школу, мене чекали домашні справи. А вже о пів на сьому розпочалися обстріли. Хоча спочатку ми й не подумали, що це нас обстрілюють. Гадали, то грім гримить. Але коли почали труситися вікна…
Сумніви розвіяв дзвінок хлопця моєї сестри, військового. Його викликали у військкомат о п’ятій годині ранку. Він і повідомив, що нас обстрілюють і щоби ми ховалися в підвалі. У мене трусилися руки, ми плакали, похапцем збирали речі, які потрапляли під руки. Сиділи в підвалі, допоки гатили.
Натомість мій чоловік, який саме був на роботі, постійно телефонував і просив не сидіти в підвалі – казав, якщо туди влучить ракета, ніхто не виживе…
Ось так два місяці сім’я жила під обстрілами. Дуже страшно було чути вибухи на околицях, але не описати того жаху, коли почали бомбити місто. Величезні ями від ударів ракет просто посеред Очакова, вибиті шибки у вікнах, зірвані дахи…
– Одного дня, в неділю, нібито було якесь "затишшя", діти попросилися на вулицю. Але моросив дощик, і ми вирішили залишитися вдома, – пригадує жінка. – І ось після 9-ї години почали сильно "гатити" по місту. Ми сховалися у ванні: плакали й молилися. Найменшенька чотирирічна Єва тихенько шепотіла: "Врятуй нас, Боженьку, врятуй!".
Зателефонувала сестрі. Вона сказала, щоб ми, не зволікаючи, приїжджали до них у Поворськ, де її з маленьким синочком прийняла свекруха. Ми так і зробили.
– Як Вам було з дітьми в дорозі?
– 9 квітня завдяки волонтерам ми виїхали автобусом з Очакова. Їхали до Одеси. Дорогою почули по радіо новину про те, що вдарили по Краматорську, багато жертв. Люди плакали. Я дуже боялася за дітей, адже в Одесі на залізничному вокзалі потрібно було чекати потяг до Львова. А чекати довелося довго, бо потяг затримувався у зв'язку з постійними повітряними тривогами.
Дорога до Львова виявилася нелегкою, потяг був переповнений людьми. На одній полиці спала я з Євою та ще одна жінка з грудною дитиною. Мої дві старші доньки, 9-річна Влада та 11-річна Даша, на верхній полиці тіснилися з двома іншими дівчатками. Загалом було десь восьмеро чоловік в одному купе.
– А як Вам довелося на новому місці?
– Добре. Дуже добре. Ми весь час у село до бабусі (моєї мами) їздили. Тільки там на морі завжди. А тут ліс – за ягодами ходимо. Дітям подобається. Тут навчилися на велосипеді їздити, бо в місті якось не було такої можливості: довкола рух, автомобілі. А головне – діти тут заспокоїлися, вже не сіпаються уві сні, не тремтять і не плачуть, почувши якийсь гучний звук. У перші дні маленька Єва, коли лунав сигнал повітряної тривоги, гукала: "Біжимо в підвал!". Тепер не боїться й спокійно каже: "Це хороша сирена", і далі грається. Нарешті, усвідомила, що тут немає обстрілів.
– Як жилося до війни? – запитую в пані Ольги.
– Добре, спокійно. Звичайне сімейне життя з маленькими та більшими клопотами і радощами. Поки не почалося те жахіття…
Загинула мама моєї подруги, тітка Галя… Разом із онучкою, 6-річною Євою, яка у неї тоді гостювала, – не в змозі стримувати сліз жінка ділиться спогадами, які щоразу роз’ятрюють їй душу. – У її дім влучила ракета…
– Повернетеся додому?
– Безумовно. Дуже сумуємо за рідним домом. Вчора дзвонив чоловік, казала йому, що будемо повертатися. Відговорює. Каже, що місто все ще обстрілюють. Розповів про те, що наш будинок культури, куди дівчата ходили на танці та співи, обстріляли: замість будівлі – величезна діра…
Чоловік залишився, чекає звістки з військкомату. І мама теж (плаче – авт.), вона погано ходить. То чоловік зараз на дві домівки живе, їздить до неї в село, допомагає.
Нам з дітьми в Поворську дуже добре, – продовжує Ольга. – Всі підтримують, допомагають, співчувають. Але наші речі стоять зібрані. Хоч сьогодні були б їхали додому.
P.S. На момент моєї останньої телефонної розмови з пані Ольгою вона з дітьми була в Одесі на шляху додому. Там уже спокійніше. Як каже жінка, це найкращий подарунок для її чоловіка, в якого саме наближався день народження. Та й для них з дітками теж. Я чула її радісний піднесений голос і не впізнавала цю жінку, мою нову знайому. Радію її щастю і щиро бажаю, щоб приїжджали до нас ще і ще раз, але з іншого приводу, аби відвідати людей, з якими зріднилися і побувати у лісах, які аж так припали до душі.
Вікторія ЗІНЧУК.
33-річна Ольга Кубишкіна з Очакова Миколаївської області сьогодні живе своїм звичним життям з буденними клопотами, проблемами, маленькими радощами. Бо є для кого – трьох донечок й сестри, яка, так склалося, тепер їй теж як донька. Тільки от є одне "але" у цій історії: живуть вони не в ріднім домі. Адже іще якихось там чотири місяці тому їм усім довелося відчути на собі війну, розруху, страх…
"Ми жили, працювали, будували плани, виховували дітей, спілкувалися, дружили, не задумуючись, що все може перевернутися, і наше життя безповоротно зміниться”, – говорить про найболючіше пані Ольга.
Сьогодні вона з дітьми знайшла прихисток на Ковельщині. В с. Поворськ відправилася до сестри, яка туди з двомісячним малюком приїхала з Очакова відразу після перших обстрілів.
– До останнього не вірили (та й, чесно кажучи, особливо не задумувалися про це), що росіяни таки підуть у наступ. Думали, що бойові дії стануть активнішими на Донбасі, – каже моя співрозмовниця. – 24 лютого, як завжди, прокинулися десь о шостій годині ранку: діти збиралися в школу, мене чекали домашні справи. А вже о пів на сьому розпочалися обстріли. Хоча спочатку ми й не подумали, що це нас обстрілюють. Гадали, то грім гримить. Але коли почали труситися вікна…
Сумніви розвіяв дзвінок хлопця моєї сестри, військового. Його викликали у військкомат о п’ятій годині ранку. Він і повідомив, що нас обстрілюють і щоби ми ховалися в підвалі. У мене трусилися руки, ми плакали, похапцем збирали речі, які потрапляли під руки. Сиділи в підвалі, допоки гатили.
Натомість мій чоловік, який саме був на роботі, постійно телефонував і просив не сидіти в підвалі – казав, якщо туди влучить ракета, ніхто не виживе…
Ось так два місяці сім’я жила під обстрілами. Дуже страшно було чути вибухи на околицях, але не описати того жаху, коли почали бомбити місто. Величезні ями від ударів ракет просто посеред Очакова, вибиті шибки у вікнах, зірвані дахи…
– Одного дня, в неділю, нібито було якесь "затишшя", діти попросилися на вулицю. Але моросив дощик, і ми вирішили залишитися вдома, –
пригадує жінка. – І ось після 9-ї години почали сильно "гатити" по місту. Ми сховалися у ванні: плакали й молилися. Найменшенька чотирирічна Єва тихенько шепотіла: "Врятуй нас, Боженьку, врятуй!".
Зателефонувала сестрі. Вона сказала, щоб ми, не зволікаючи, приїжджали до них у Поворськ, де її з маленьким синочком прийняла свекруха. Ми так і зробили.
– Як Вам було з дітьми в дорозі?
– 9 квітня завдяки волонтерам ми виїхали автобусом з Очакова. Їхали до Одеси. Дорогою почули по радіо новину про те, що вдарили по Краматорську, багато жертв. Люди плакали. Я дуже боялася за дітей, адже в Одесі на залізничному вокзалі потрібно було чекати потяг до Львова. А чекати довелося довго, бо потяг затримувався у зв'язку з постійними повітряними тривогами.
Дорога до Львова виявилася нелегкою, потяг був переповнений людьми. На одній полиці спала я з Євою та ще одна жінка з грудною дитиною. Мої дві старші доньки, 9-річна Влада та 11-річна Даша, на верхній полиці тіснилися з двома іншими дівчатками. Загалом було десь восьмеро чоловік в одному купе.
– А як Вам довелося на новому місці?
– Добре. Дуже добре. Ми весь час у село до бабусі (моєї мами) їздили. Тільки там на морі завжди. А тут ліс – за ягодами ходимо. Дітям подобається. Тут навчилися на велосипеді їздити, бо в місті якось не було такої можливості: довкола рух, автомобілі. А головне – діти тут заспокоїлися, вже не сіпаються уві сні, не тремтять і не плачуть, почувши якийсь гучний звук. У перші дні маленька Єва, коли лунав сигнал повітряної тривоги, гукала: "Біжимо в
підвал!". Тепер не боїться й спокійно каже: "Це хороша сирена", і далі грається. Нарешті, усвідомила, що тут немає обстрілів.
– Як жилося до війни? – запитую в пані Ольги.
– Добре, спокійно. Звичайне сімейне життя з маленькими та більшими клопотами і радощами. Поки не почалося те жахіття…
Загинула мама моєї подруги, тітка Галя… Разом із онучкою, 6-річною Євою, яка у неї тоді гостювала, – не в змозі стримувати сліз жінка ділиться спогадами, які щоразу роз’ятрюють їй душу. – У її дім влучила ракета…
– Повернетеся додому?
– Безумовно. Дуже сумуємо за рідним домом. Вчора дзвонив чоловік, казала йому, що будемо повертатися. Відговорює. Каже, що місто все ще обстрілюють. Розповів про те, що наш будинок культури, куди дівчата ходили на танці та співи, обстріляли: замість будівлі – величезна діра…
Чоловік залишився, чекає звістки з військкомату. І мама теж (плаче – авт.), вона погано ходить. То чоловік зараз на дві домівки живе, їздить до неї в село, допомагає.
Нам з дітьми в Поворську дуже добре, – продовжує Ольга. – Всі підтримують, допомагають, співчувають. Але наші речі стоять зібрані. Хоч сьогодні були б їхали додому.
P.S. На момент моєї останньої телефонної розмови з пані Ольгою вона з дітьми була в Одесі на шляху додому. Там уже спокійніше. Як каже жінка, це найкращий подарунок для її чоловіка, в якого саме наближався день народження. Та й для них з дітками теж. Я чула її радісний піднесений голос і не впізнавала цю жінку, мою нову знайому. Радію її щастю і щиро бажаю, щоб приїжджали до нас ще і ще раз, але з іншого приводу, аби відвідати людей, з якими зріднилися і побувати у лісах, які аж так припали до душі.
Вікторія ЗІНЧУК.
“Врятуй нас, Боженьку, врятуй!”
пригадує жінка. – І ось після 9-ї години почали сильно "гатити" по місту. Ми сховалися у ванні: плакали й молилися. Найменшенька чотирирічна Єва тихенько шепотіла: "Врятуй нас, Боженьку, врятуй!".
підвал!". Тепер не боїться й спокійно каже: "Це хороша сирена", і далі грається. Нарешті, усвідомила, що тут немає обстрілів. 
Залишити коментар