Пам’ять живе, нагадує і застерігає
Найбільшою і найстрашнішою подією минулого століття була Друга світова війна, яка розпочалася 1 вересня 1939 року і закінчилася 2 вересня 1945 року. Вона кров'ю позначилася на людських долях, залишивши в пам'яті страшний слід.
І скільки часу не минуло б, роки війни залишаться невід'ємною частиною історії нашого народу. Колись хтось мудрий сказав, що час затягує рани і вгамовує біль. Звичайно, пройшло багато років: відгоріло, відболіло, але з пам'яті живих тогочасних свідків не стерся спогад. Як шкода, що їх залишилось дуже мало. Доля ветеранів, життєвий шлях осіяні мудрістю і мужністю, і той шлях вони пройшли з честю.
Напередодні закінчення Другої світової війни ми із заступником голови районної ради А. П. Броїлом побували у Поворській громаді, на теренах якої проживають Никанор Себестьянович Никончук (Поворськ) та Іван Феофанович Турик (Ситовичі), учасники тих далеких і грізних подій. Саме нині обом фронтовикам виповнилось по 95 років. Коли в роки війни визволили наш край, їм і вісімнадцяти не було. Хлопцям не довелось громити ворога на західних фронтах, але і на їхню долю випало багато тяжких випробувань. Доля вмістила в їх біографію стільки подій, переживань, тривог, що вистачило б на багатьох. Саратов, Татіщевські табори стали не місцями військової підготовки, а швидше місцем виживання в нелюдських умовах.
"Ішла холодна осінь 1944 року, – згадує Іван Феофанович. – Довкола холод, голод і важка робота. І це називалось військовою підготовкою. Спали на нарах в неопалювальних приміщеннях. Але якось вижили, перезимували".
"З весною легше стало, – ділиться своїми спогадами Никанор Себестьянович. – Потепліло, зелень з'явилась. Хотілось на фронт - думалося, що там легше, а тут чуємо: "Перемога!". Хотілось додому, бо там було вже мирне життя, і люди помалу заліковували рани війни. Але ні: одягнули нас у військову форму (правда, нову, англійську) і відправили на Схід. Чужа земля зустріла молодих солдатів вибухами бомб, пожежами, болем, горем. Війна є війна. Доля нас, 18-річних хлопців, була дуже страшна. Кожен день перед очима – муки, горе, вбиті друзі".
Не забули ті події ветерани війни. І нині, через роки, вони їх згадують, як сюжет забутої книги, що написана їхнім життям.
У розмові з нами заново її "гортали", згадували. І хоч пройшло багато років, але вони пам'ятають до дрібниць все: свої фронтові дороги, своїх побратимів, командирів, їх імена, місця перебування.
"Іноді хотілось все забути, та не можна, – з болем у серці говорить Іван Феофанович. – Пам'ятаю так, ніби вчора все відбулось. Хлопців багато загинуло – шкода".
"На війні, як на війні, всього було. А чого найбільше? Мабуть, ненависті, ненависті до ворога, які прийшли на нашу землю, – роздумує Никанор Себестьянович. – Думав, коли у війну зазнали стільки горя, втратили стільки життів, то війна на нашій миролюбивій землі ніколи не повториться. А бачте, як вийшло…".
Болить серце у ветеранів. Гіркота охоплює їх зранені душі. Як так сталось: вони – господарі землі, все життя ходили біля неї, доглядали її – свою годувальницю, а нині чому вона знову здригається від вибухів бомб і снарядів, чому її нищать ворожі ракети? Чому гинуть наші онуки, діти? І головне – від чиїх рук, від чиєї зброї?
Життєва дорога ветеранів – це не тільки історія їх маленьких сіл, це історія нашої України, яку творили вони, пройшовши крізь пекло війни, не зрадивши собі, своїй землі, яку захищали, відбудовували у важкий голодний повоєнний час, ростили дітей. І Никанор Себестьянович, й Іван Феофанович – люди активної життєвої позиції, цікавляться новинами життя району, області, подіями України. Іван Феофанович – читає "Кобзаря" Т. Шевченка, на столі у них свіжі номери газет. Як стверджують, деякі статті перечитують по два рази. Никанору Себестьяновичу, правда, допомагають не тільки окуляри – кожен рядочок він "підсвічує" ліхтариком.
Приємно, що в громаді щиро шанують ветеранів. Цікавляться їх матеріальним забезпеченням, про них турбуються, їм допомагають соціальні працівники.
Інна Петрівна – голова Поворської громади, вітаючи ветеранів, щиро, тепло висловлювала свою шану й повагу фронтовикам за пройдені шляхи війни, працьовитість, життєву мудрість, велику любов до життя. Де б не працювали Іван Феофанович та Никанор Себестьянович – були прикладом у всьому. Вони жили життям села, не цурались ніякої роботи. Завжди були на видноті, створювали свої сім'ї, ростили дітей, онуків – свою надію, радість і багатство.
Ми добре знайомі із Никанором Себестьяновичем і Іваном Феофановичем, адже не раз зустрічались. І кожного разу виникали нові думки, емоції. Завжди із задоволенням слухали їхні спогади – цікаві, до болю хвилюючі, про героїчні і трудові будні. І завжди виникає гордість за наших краян, бо, як говорить Іван Феофанович: "Ми просто виконували свій священний обов'язок – захищали свою землю від ворога, будували мирне життя в нашій Україні".
Сьогодні можна почути різну оцінку тих далеких воєнних подій. Та пам’ять про них має жити в наших серцях вічно. З нашого Ковельського краю на фронти війни пішли воювати 11 тисяч 500 чоловік. З них 3750 назавжди залишились стояти в бронзі і граніті на всіх фронтових дорогах. Звичайно, з часом пом'якшується гострота сприймання війни, але пам'ять про героїв невмируща.
Валентина СІЧКАР.
НА СВІТЛИНАХ: під час вшанування ветеранів.
Фото
з архіву автора.
Найбільшою і найстрашнішою подією минулого століття була Друга світова війна, яка розпочалася 1 вересня 1939 року і закінчилася 2 вересня 1945 року. Вона кров'ю позначилася на людських долях, залишивши в пам'яті страшний слід.
І скільки часу не минуло б, роки війни залишаться невід'ємною частиною історії нашого народу. Колись хтось мудрий сказав, що час затягує рани і вгамовує біль. Звичайно, пройшло багато років: відгоріло, відболіло, але з пам'яті живих тогочасних свідків не стерся спогад. Як шкода, що їх залишилось дуже мало. Доля ветеранів, життєвий шлях осіяні мудрістю і мужністю, і той шлях вони пройшли з честю.
Напередодні закінчення Другої світової війни ми із заступником голови районної ради А. П. Броїлом побували у Поворській громаді, на теренах якої проживають Никанор Себестьянович Никончук (Поворськ) та Іван Феофанович Турик (Ситовичі), учасники тих далеких і грізних подій. Саме нині обом фронтовикам виповнилось по 95 років. Коли в роки війни визволили наш край, їм і вісімнадцяти не було. Хлопцям не довелось громити ворога на західних фронтах, але і на їхню долю випало багато тяжких випробувань. Доля вмістила в їх біографію стільки подій, переживань, тривог, що вистачило б на багатьох.
Саратов, Татіщевські табори стали не місцями військової підготовки, а швидше місцем виживання в нелюдських умовах.
"Ішла холодна осінь 1944 року, – згадує Іван Феофанович. – Довкола холод, голод і важка робота. І це називалось військовою підготовкою. Спали на нарах в неопалювальних приміщеннях. Але якось вижили, перезимували".
"З весною легше стало, – ділиться своїми спогадами Никанор Себестьянович. – Потепліло, зелень з'явилась. Хотілось на фронт - думалося, що там легше, а тут чуємо: "Перемога!". Хотілось додому, бо там було вже мирне життя, і люди помалу заліковували рани війни. Але ні: одягнули нас у військову форму (правда, нову, англійську) і відправили на Схід. Чужа земля зустріла молодих солдатів вибухами бомб, пожежами, болем, горем. Війна є війна. Доля нас, 18-річних хлопців, була дуже страшна. Кожен день перед очима – муки, горе, вбиті друзі".
Не забули ті події ветерани війни. І нині, через роки, вони їх згадують, як сюжет забутої книги, що написана їхнім життям.
У розмові з нами заново її "гортали", згадували. І хоч пройшло багато років, але вони пам'ятають до дрібниць все: свої фронтові дороги, своїх побратимів, командирів, їх імена, місця перебування.
"Іноді хотілось все забути, та не можна, – з болем у серці говорить Іван Феофанович. – Пам'ятаю так, ніби вчора все відбулось. Хлопців багато загинуло – шкода".
"На війні, як на війні, всього було. А чого найбільше? Мабуть, ненависті, ненависті до ворога, які прийшли на нашу землю, – роздумує
Никанор Себестьянович. – Думав, коли у війну зазнали стільки горя, втратили стільки життів, то війна на нашій миролюбивій землі ніколи не повториться. А бачте, як вийшло…".
Болить серце у ветеранів. Гіркота охоплює їх зранені душі. Як так сталось: вони – господарі землі, все життя ходили біля неї, доглядали її – свою годувальницю, а нині чому вона знову здригається від вибухів бомб і снарядів, чому її нищать ворожі ракети? Чому гинуть наші онуки, діти? І головне – від чиїх рук, від чиєї зброї?
Життєва дорога ветеранів – це не тільки історія їх маленьких сіл, це історія нашої України, яку творили вони, пройшовши крізь пекло війни, не зрадивши собі, своїй землі, яку захищали, відбудовували у важкий голодний повоєнний час, ростили дітей. І Никанор Себестьянович, й Іван Феофанович – люди активної життєвої позиції, цікавляться новинами життя району, області, подіями України. Іван Феофанович – читає "Кобзаря" Т. Шевченка, на столі у них свіжі номери газет. Як стверджують, деякі статті перечитують по два рази. Никанору Себестьяновичу, правда, допомагають не тільки окуляри – кожен рядочок він "підсвічує" ліхтариком.
Приємно, що в громаді щиро шанують ветеранів. Цікавляться їх матеріальним забезпеченням, про них турбуються, їм допомагають соціальні працівники.
Інна Петрівна – голова Поворської громади, вітаючи ветеранів, щиро, тепло висловлювала свою шану й повагу фронтовикам за пройдені шляхи війни, працьовитість, життєву мудрість, велику любов до життя. Де б не працювали Іван Феофанович та Никанор Себестьянович – були прикладом у всьому. Вони жили життям села, не цурались ніякої роботи. Завжди були на видноті, створювали свої сім'ї, ростили дітей, онуків – свою надію, радість і багатство.
Ми добре знайомі із Никанором Себестьяновичем і Іваном Феофановичем, адже не раз зустрічались. І кожного разу виникали нові думки, емоції. Завжди із задоволенням слухали їхні спогади – цікаві, до болю хвилюючі, про героїчні і трудові будні. І завжди виникає гордість за наших краян, бо, як говорить Іван Феофанович: "Ми просто виконували свій священний обов'язок – захищали свою землю від ворога, будували мирне життя в нашій Україні".
Сьогодні можна почути різну оцінку тих далеких воєнних подій. Та пам’ять про них має жити в наших серцях вічно. З нашого Ковельського краю на фронти війни пішли воювати 11 тисяч 500 чоловік. З них 3750 назавжди залишились стояти в бронзі і граніті на всіх фронтових дорогах. Звичайно, з часом пом'якшується гострота сприймання війни, але пам'ять про героїв невмируща.
Валентина СІЧКАР.
НА СВІТЛИНАХ: під час вшанування ветеранів.
Фото з архіву автора.
Пам’ять живе, нагадує і застерігає
Саратов, Татіщевські табори стали не місцями військової підготовки, а швидше місцем виживання в нелюдських умовах.
Никанор Себестьянович. – Думав, коли у війну зазнали стільки горя, втратили стільки життів, то війна на нашій миролюбивій землі ніколи не повториться. А бачте, як вийшло…".
Залишити коментар