Жінки, в яких щира душа і гаряче серце
Досі не хочеться вірити, що в нашій рідній Україні відбувається безжальна, безкомпромісна війна, де трагічно гинуть найкращі сини і доньки України – військові, мирне населення, діти. Українські території в багатьох куточках нашої неньки почорніли від вибухів бомб і снарядів… Стогне наша земля від чобота ненависного ворога.
З початку повномасштабного російського вторгнення, що відбулося 24 лютого ц.р., минуло шість довгих і трагічних місяців, але й досі пам'ятаю, як нам з донькою довелося залишити свій дім і виїхати на деякий час до сусідньої Польщі.
Описати свій стан – фізичний і моральний – не можу й досі, адже у снах-жахіттях, в пам'яті – той день, який, здавалося, вирвав моє серце з грудей. Душу розривало несприйняття усієї трагедії, що відбувається, відчуття невідомості, думки: чи обійму чоловіка і батьків, чи повернемося у рідну домівку? Однак змушена була їхати заради дитини, адже на це були справді вагомі причини, про які не хотілося б згадувати.
Повернулися ми через два місяці і шістнадцять днів, які нам здавалися цілою вічністю. Немає нічого кращого і святішого, ніж край, де ти народився і виріс, де навіть повітря додає сили вільно дихати й відчувати себе частинкою великої і величної України.
Доля склалася так, що я разом з подругою та нашими чотирма дітьми опинилися в польському селі Томчице – у гміні Моґельниця Груєцького повіту Мазовецького воєводства. З перших днів нас тепло і привітно зустріли місцеві жителі, які старалися надати нам свою підтримку добрим словом, принести дітям "смаколики", щось із продуктів, речей.
На це неможливо було реагувати без сліз – нам співчували, з нами плакали, нас обіймали. Нам було дуже приємно,але водночас це було відчуття якоїсь незахищеності, безпорадності – ніби ти доросла, самодостатня людина, а не можеш керувати своїм життям, відчувати впевненість у завтрашньому дні, а на твоїй Батьківщині – війна, біль, розруха.
З часом трішки оговтались… Ми зітхнули з полегшенням, коли наші доньки-дівчатка пішли навчатися в школу у сусіднє село Міхаловіце, адже нас прийняли з душевною теплотою і щирими посмішками.
Тут ми познайомилися з директоркою навчального закладу пані Халіною Гужлінською та вчителем-волонтером з Львівщини Мирославою Янковською. Найпершою на порозі школи нас зустріла пані Мирослава – щира і доброзичлива українка, котра ввела у курс справ і навчання в польській школі, при потребі виступала в ролі перекладача і жодного разу не відмовила у будь-якому проханні. Весь цей час ми могли спокійно відправляти дітей до школи, адже знали точно – українська вчителька (так лагідно називали дітлахи пані Мирославу) завжди підтримає, допоможе, пригорне наших школярів, немов пташенят, подарує свою неймовірну посмішку.
Найкращі спогади лишилися про дорогу директорку пані Халінку. Окрім керівної посади, викладає у школі релігію та біологію, володіє справжнім мистецтвом бути педагогом, а свою професію обрала за покликом серця. Наполеглива, чесна, натхненна, збагачує світ мудрістю, знаннями, милосердям, людяністю. Прекрасні вчительський і учнівський колективи примножують і продовжують добрі традиції шкільної родини. Педагоги засівають у юні душі бажання вчитися, зерна людяності, порядності, чесності.
Але найбільше вражає наскільки Халіна Гужлінська переймається долею українців, котрі вимушено залишили свій дім в Україні. Вона добре знайома з усіма переселенцями, котрі тимчасово проживають на території ближніх від школи населених пунктів. Пані Халінка поспішає на допомогу у будь-яких ситуаціях, має в своєму серці стільки теплоти і любові, що їх вистачає для кожного українця.
Чи то хтось захворіє, чи то має проблеми з оформленням документів, чи то просто прийшов порозмовляти, пані Халінка допомагає і приймає усіх. Вона неодноразово повторює: "Я люблю Україну і українців. Ви – у моєму серці". І кожен раз на очах у директорки з'являються непрохані сльози. Вона неймовірна, красива, справжня і дуже сильна духом, а головне – істинна католичка, яка живе за Божими заповідями, часто відвідує місцевий костел. Пані Халінку не можливо не любити. Її неможливо забути. Завжди пам'ятатимемо її доброту і порядність і те, як вона проводжала нас додому – в рідну Україну. Був випадок, коли директорка стала на наш захист, коли нам потрібна була допомога.
З кожним днем війни до польських сіл, що знаходяться на території гміни Моґельниця Груєцького повіту Мазовецького воєводства, приїздили і приїздять вимушені переселенці з Донецької, Харківської, Вінницької, Львівської та інших областей.
Історії кожної родини, яка залишила свій дім, хвилюють, бентежать, болять і ятрять душу. Дехто залишився без домівки, а на її місці після ракетного удару, чи ворожих обстрілів залишилась воронка, в когось сини відважно боронять мир у лавах ЗСУ в найгарячіших точках країни, а хтось – змушений жити в польських селах і містах з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну. На жаль, повернутися в Україну має можливість не кожен. Але, впевнена, що кожен з нас вдячний польським друзям.
На сторінках газети щиро дякуємо пані Халіні та усім, хто підтримав і підтримує нас у цей нелегкий час, за розуміння, за добросердечність, чуйність, щирість, підтримку! Приємно знати, що такі люди є поруч. Бажаємо кожному з вас миру, добра, благополуччя, гармонії і щастя!
Нехай закінчиться ця клята війна, нехай над Україною засяє Сонце, настануть мирні ночі і світанки, сміються діти, а ми, українці, зможемо приймати у своїх домівках вірних і щирих друзів!
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКУ: Халіна ГУЖЛІНСЬКА обіймає ковельських дітлахів; з вчителем-волонтером Мирославою ЯНКОВСЬКОЮ.
Фото Наталії РИЖКО та Мирослави ЯНКОВСЬКОЇ.
Досі не хочеться вірити, що в нашій рідній Україні відбувається безжальна, безкомпромісна війна, де трагічно гинуть найкращі сини і доньки України – військові, мирне населення, діти. Українські території в багатьох куточках нашої неньки почорніли від вибухів бомб і снарядів… Стогне наша земля від чобота ненависного ворога.
З початку повномасштабного російського вторгнення, що відбулося 24 лютого ц.р., минуло шість довгих і трагічних місяців, але й досі пам'ятаю, як нам з донькою довелося залишити свій дім і виїхати на деякий час до сусідньої Польщі.
Описати свій стан – фізичний і моральний – не можу й досі, адже у снах-жахіттях, в пам'яті – той день, який, здавалося, вирвав моє серце з грудей. Душу розривало несприйняття усієї трагедії, що відбувається, відчуття невідомості, думки: чи обійму чоловіка і батьків, чи повернемося у рідну домівку? Однак змушена була їхати заради дитини, адже на це були справді вагомі причини, про які не хотілося б згадувати.
Повернулися ми через два місяці і шістнадцять днів, які нам здавалися цілою вічністю. Немає нічого кращого і святішого, ніж край, де ти народився і виріс, де навіть повітря додає сили вільно дихати й відчувати себе частинкою великої і величної України.
Доля склалася так, що я разом з подругою та нашими чотирма дітьми опинилися в польському селі Томчице – у гміні Моґельниця Груєцького повіту Мазовецького воєводства. З перших днів нас тепло і привітно зустріли місцеві жителі, які старалися надати нам свою підтримку добрим словом, принести дітям "смаколики", щось із продуктів, речей.
На це неможливо було реагувати без сліз – нам співчували, з нами плакали, нас обіймали. Нам було дуже приємно,але водночас це було відчуття якоїсь незахищеності, безпорадності – ніби ти доросла, самодостатня людина, а не можеш керувати своїм життям, відчувати впевненість у завтрашньому дні, а на твоїй Батьківщині – війна, біль, розруха.
З часом трішки оговтались… Ми зітхнули з полегшенням, коли наші доньки-дівчатка пішли навчатися в школу у сусіднє село Міхаловіце, адже нас прийняли з душевною теплотою і щирими посмішками.
Тут ми познайомилися з директоркою навчального закладу пані Халіною Гужлінською та вчителем-волонтером з Львівщини Мирославою
Янковською. Найпершою на порозі школи нас зустріла пані Мирослава – щира і доброзичлива українка, котра ввела у курс справ і навчання в польській школі, при потребі виступала в ролі перекладача і жодного разу не відмовила у будь-якому проханні. Весь цей час ми могли спокійно відправляти дітей до школи, адже знали точно – українська вчителька (так лагідно називали дітлахи пані Мирославу) завжди підтримає, допоможе, пригорне наших школярів, немов пташенят, подарує свою неймовірну посмішку.
Найкращі спогади лишилися про дорогу директорку пані Халінку. Окрім керівної посади, викладає у школі релігію та біологію, володіє справжнім мистецтвом бути педагогом, а свою професію обрала за покликом серця. Наполеглива, чесна, натхненна, збагачує світ мудрістю, знаннями, милосердям, людяністю. Прекрасні вчительський і учнівський колективи примножують і продовжують добрі традиції шкільної родини. Педагоги засівають у юні душі бажання вчитися, зерна людяності, порядності, чесності.
Але найбільше вражає наскільки Халіна Гужлінська переймається долею українців, котрі вимушено залишили свій дім в Україні. Вона добре знайома з усіма переселенцями, котрі тимчасово проживають на території ближніх від школи населених пунктів. Пані Халінка поспішає на допомогу у будь-яких ситуаціях, має в своєму серці стільки теплоти і любові, що їх вистачає для кожного українця.
Чи то хтось захворіє, чи то має проблеми з оформленням документів, чи то просто прийшов порозмовляти, пані Халінка допомагає і приймає усіх. Вона неодноразово повторює: "Я люблю Україну і українців. Ви – у моєму серці". І кожен раз на очах у директорки з'являються непрохані сльози. Вона неймовірна, красива, справжня і дуже сильна духом, а головне – істинна католичка, яка живе за Божими заповідями, часто відвідує місцевий костел. Пані Халінку не можливо не любити. Її неможливо забути. Завжди пам'ятатимемо її доброту і порядність і те, як вона проводжала нас додому – в рідну Україну. Був випадок, коли директорка стала на наш захист, коли нам потрібна була допомога.
З кожним днем війни до польських сіл, що знаходяться на території гміни Моґельниця Груєцького повіту Мазовецького воєводства, приїздили і приїздять вимушені переселенці з Донецької, Харківської, Вінницької, Львівської та інших областей.
Історії кожної родини, яка залишила свій дім, хвилюють, бентежать, болять і ятрять душу. Дехто залишився без домівки, а на її місці після ракетного удару, чи ворожих обстрілів залишилась воронка, в когось сини відважно боронять мир у лавах ЗСУ в найгарячіших точках країни, а хтось – змушений жити в польських селах і містах з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну. На жаль, повернутися в Україну має можливість не кожен. Але, впевнена, що кожен з нас вдячний польським друзям.
На сторінках газети щиро дякуємо пані Халіні та усім, хто підтримав і підтримує нас у цей нелегкий час, за розуміння, за добросердечність, чуйність, щирість, підтримку! Приємно знати, що такі люди є поруч. Бажаємо кожному з вас миру, добра, благополуччя, гармонії і щастя!
Нехай закінчиться ця клята війна, нехай над Україною засяє Сонце, настануть мирні ночі і світанки, сміються діти, а ми, українці, зможемо приймати у своїх домівках вірних і щирих друзів!
Світлана ТРОЦЮК.
НА ЗНІМКУ: Халіна ГУЖЛІНСЬКА обіймає ковельських дітлахів; з вчителем-волонтером Мирославою ЯНКОВСЬКОЮ.
Фото Наталії РИЖКО та Мирослави ЯНКОВСЬКОЇ.
Жінки, в яких щира душа і гаряче серце
Янковською. Найпершою на порозі школи нас зустріла пані Мирослава – щира і доброзичлива українка, котра ввела у курс справ і навчання в польській школі, при потребі виступала в ролі перекладача і жодного разу не відмовила у будь-якому проханні. Весь цей час ми могли спокійно відправляти дітей до школи, адже знали точно – українська вчителька (так лагідно називали дітлахи пані Мирославу) завжди підтримає, допоможе, пригорне наших школярів, немов пташенят, подарує свою неймовірну посмішку. 
Залишити коментар