За велінням серця
Український прапор, який на розміщених нижче світлинах тримає у руках мешканка с. Поворська Вероніка СЕМЕНЮК, має для неї особливе значення. На ньому підписи Героїв-захисників – наших земляків і не тільки. Дівчина придбала цей синьо-жовтий стяг на благодійному ярмарку в Ковелі і попросила місцевих волонтерів, щоб завезли його на передову, аби наші хлопці підписалися…
Вероніці – п'ятнадцять років, та вона не сидить, склавши руки: дівчина – волонтерка. Про волонтерство знає, як кажуть, не з розповідей, адже мама дівчини Олена Мерзлякова на волонтерській ниві вже вісім років. А донька завжди з нею поруч.
– Спочатку віддавала свій одяг, іграшки іншим діткам, потім стала допомагати мамі пакувати посилки для малозабезпечених сімей, яким вона допомагала і намагається в межах можливостей допомагати зараз, – пригадує про початки своєї громадської діяльності юна волонтерка. – Мама мені пояснювала, що допомагає людям, які цього потребують. Питала: "Давай допоможемо?", а я їй: "Давай". Це було й моє особисте бажання – щось робити, аби допомагати тим, кому потрібна допомога.
– Сьогодні допомагаю мамі не тільки складати пакунки, їх розвозити, – продовжує дівчина. – Не менш важлива моральна підтримка: разом з мамою і молодшою сестричкою Ярославою відвідуємо одиноких бабусь, які живуть у селах нашої громади. Скажеш їм добре слово, а вони тобі так тепло усміхаються, що аж у грудях защемить. Вислухаєш їх, то наче розрадиш. Для них навіть не так важливо, що ми їм привезли, як наша увага й небайдужість.
Так само й дітки. Вони до тебе хиляться, горнуться, всміхаються. Їхні усмішки "заряджають". Ми з мамою часто буваємо у Ковельському реабілітаційному центрі, вихованці якого радіють подарункам, а ще більше – нам. Пам'ятаю, як зі своїм однокурсником переодяглися в костюми казкових героїв і весело проводили з ними час. Я знаю, що їм потрібна, що вони мене чекають, але й я завжди з нетерпінням чекаю на зустріч із ними.
l
24 лютого... Війна вплинула на думки і світогляд дівчини. Зараз рідну землю зі зброєю в руках боронять її друзі-односельчани, з якими весь час підтримує зв'язок. Пришвидшити Перемогу і дочекатися їхнього повернення хоче вона зараз понад усе.
– Ніка наче відразу подорослішала, – розповідає Олена, мама Вероніки. – Вона дуже перейнялася усім. Буквально на другий день війни почала думати, чим можна допомогти нашим бійцям. Почали збирати продукти, відправляли їх у Червоний Хрест. Натомість звідти брали все необхідне для Поворської тероборони та ТРО інших громад. А ще пекли випічку, великодні паски хлопцям на передову. Сьогодні активно взялася за реалізацію проєкту "Кікімора", весь час поза навчанням проводить у нашій майстерні.
Ще з початку війни юна волонтерка навідріз відмовлялася їхати за кордон. Категоричне "ні!" почули рідні з Грузії, які запрошували до себе. Не захотіла їхати й згодом, коли була можливість відпочити в дитячому таборі у Польщі. Її відповідь була незмінна: "Я потрібна тут".
– Я не хочу ховатися у підвалах і боятися звуку сирен. Хочу жити у мирній та вільній країні, – говорить Вероніка. – Я звичайна дівчина, тому не можу боротися проти ворога зі зброєю в руках. Але можу допомогти у цій боротьбі нашим воїнам. Тому з перших днів з нашими хлопцями, що відправилися на передову, на зв'язку. Ми весь час зідзвонюємося, переписуємося. Добре знаю, що їм потрібно. Спільними силами тут на місці намагаємося діставати і доставляти їм все, що потрібно.
Нині Вероніка разом з мамою, іншими жінками-волонтерками плетуть "кікімори", маскувальні костюми для українських військових. Спочатку було важко їх робити, зізнається вона, а тепер призвичаїлася, влилася в процес.
– Головне, щоб наші Герої додому живими й неушкодженими повернулися. Тому працюємо, не покладаючи рук. Бо розуміємо, що таким чином захистимо їх від ворожої кулі, що швидше наші хлопці закінчать цю війну, – каже натхненно дівчина.
l
До і після початку війни… Життя Ніки, як і усіх нас, змінилось докорінно. Хоча дівчина цього не дуже помічає. Немає на це часу.
– Зараз поєдную навчання в Ковельському промислово-економічному фаховому коледжі Луцького НТУ і волонтерство. Просто до війни воно мало інший напрямок. Хоча робота з дітками, малозабезпеченими сім’ями, одинокими літніми людьми не припиняється й сьогодні. Тому моє життя особливо не змінилося. Змінилося ставлення до нього...
– Вероніко, мабуть, не просто поєднувати навчання і волонтерство. Що тебе надихає, де зараз черпаєш сили, аби допомагати іншим? – цікавлюся у дівчини.
– Мені не важко. Навпаки – отримую задоволення від своєї роботи. Не падати духом допомагають емоції земляків. Найбільше мотивують посмішки і вдячність людей, яким хоча би чимось буваєш корисною. Коли ти відчуваєш, що те, що робиш, допомагає, хочеться працювати і працювати. А ще спонукає прагнення до Перемоги. Військові надсилають подяки, фото та відео. Так само, як і друзі, котрі знають, що я цим займаюся, підтримують мене у всіх починаннях.
– А що за ці пів року тебе здивувало, вразило найбільше?
– Не що, а хто. Наші хлопці, наші захисники. Здається, знала людей все життя, але от зараз дивлюся на них іншими очима. Вражає їхня стійкість і непохитність. Вражає те, що вони знаходяться в найгарячіших точках, і, хай як їм зараз важко на передовій, роблять для нас нереальні речі. Вони завжди кажуть мені: "Не хвилюйся! Сюди ми їх не пустимо". Попри складні і часто дуже небезпечні обставини, в них бойовий дух, і їх не подолати.
– Якою бачиш себе, свої ініціативи, скажімо, через… п'ять років?
– Хочу надавати першу медичну допомогу. Цим зацікавилась, навчаючись на першому курсі в Ковельському промислово-економічному коледжі, де викладали медицину. А загалом бачу себе в благодійництві. У мирній незалежній Україні.
Вікторія ЗІНЧУК.
Український прапор, який на розміщених нижче світлинах тримає у руках мешканка с. Поворська Вероніка СЕМЕНЮК, має для неї особливе значення. На ньому підписи Героїв-захисників – наших земляків і не тільки. Дівчина придбала цей синьо-жовтий стяг на благодійному ярмарку в Ковелі і попросила місцевих волонтерів, щоб завезли його на передову, аби наші хлопці підписалися…
Вероніці – п'ятнадцять років, та вона не сидить, склавши руки: дівчина – волонтерка. Про волонтерство знає, як кажуть, не з розповідей, адже мама дівчини Олена Мерзлякова на волонтерській ниві вже вісім років. А донька завжди з нею поруч.
– Спочатку віддавала свій одяг, іграшки іншим діткам, потім стала допомагати мамі пакувати посилки для малозабезпечених сімей, яким вона допомагала і намагається в межах можливостей допомагати зараз, – пригадує про початки своєї громадської діяльності юна волонтерка. – Мама мені пояснювала, що допомагає людям, які цього потребують. Питала: "Давай допоможемо?", а я їй: "Давай". Це було й моє особисте бажання – щось робити, аби допомагати тим, кому потрібна допомога.
– Сьогодні допомагаю мамі не тільки складати пакунки, їх розвозити, – продовжує дівчина. – Не менш важлива моральна підтримка: разом з мамою і молодшою сестричкою Ярославою відвідуємо одиноких бабусь, які живуть у селах нашої громади. Скажеш їм добре слово, а вони тобі так тепло усміхаються, що аж у грудях защемить. Вислухаєш їх, то наче розрадиш. Для них навіть не так важливо, що ми їм привезли, як наша увага й небайдужість.
Так само й дітки. Вони до тебе хиляться, горнуться, всміхаються. Їхні усмішки "заряджають". Ми з мамою часто буваємо у Ковельському реабілітаційному центрі, вихованці якого радіють подарункам, а ще більше – нам. Пам'ятаю, як зі своїм однокурсником переодяглися в костюми казкових героїв і весело проводили з ними час. Я знаю, що їм потрібна, що вони мене чекають, але й я завжди з нетерпінням чекаю на зустріч із ними.
ххх
24 лютого... Війна вплинула на думки і світогляд дівчини. Зараз рідну землю зі зброєю в руках боронять її друзі-односельчани, з якими весь час підтримує зв'язок. Пришвидшити Перемогу і дочекатися їхнього повернення хоче вона зараз понад усе.
– Ніка наче відразу подорослішала, – розповідає Олена, мама Вероніки. – Вона дуже перейнялася усім. Буквально на другий день війни почала думати, чим можна допомогти нашим бійцям. Почали збирати продукти, відправляли їх у Червоний Хрест. Натомість звідти брали все необхідне для Поворської тероборони та ТРО інших громад. А ще пекли випічку, великодні паски хлопцям на передову. Сьогодні активно взялася за реалізацію проєкту "Кікімора", весь час поза навчанням проводить у нашій майстерні.
Ще з початку війни юна волонтерка навідріз відмовлялася їхати за кордон. Категоричне "ні!" почули рідні з Грузії, які запрошували до себе.
Не захотіла їхати й згодом, коли була можливість відпочити в дитячому таборі у Польщі. Її відповідь була незмінна: "Я потрібна тут".
– Я не хочу ховатися у підвалах і боятися звуку сирен. Хочу жити у мирній та вільній країні, – говорить Вероніка. – Я звичайна дівчина, тому не можу боротися проти ворога зі зброєю в руках. Але можу допомогти у цій боротьбі нашим воїнам. Тому з перших днів з нашими хлопцями, що відправилися на передову, на зв'язку. Ми весь час зідзвонюємося, переписуємося. Добре знаю, що їм потрібно. Спільними силами тут на місці намагаємося діставати і доставляти їм все, що потрібно.
Нині Вероніка разом з мамою, іншими жінками-волонтерками плетуть "кікімори", маскувальні костюми для українських військових. Спочатку було важко їх робити, зізнається вона, а тепер призвичаїлася, влилася в процес.
– Головне, щоб наші Герої додому живими й неушкодженими повернулися. Тому працюємо, не покладаючи рук. Бо розуміємо, що таким чином захистимо їх від ворожої кулі, що швидше наші хлопці закінчать цю війну, – каже натхненно дівчина.
ххх
До і після початку війни… Життя Ніки, як і усіх нас, змінилось докорінно. Хоча дівчина цього не дуже помічає. Немає на це часу.
– Зараз поєдную навчання в Ковельському промислово-економічному фаховому коледжі Луцького НТУ і волонтерство. Просто до війни воно мало інший напрямок. Хоча робота з дітками, малозабезпеченими сім’ями, одинокими літніми людьми не припиняється й сьогодні. Тому моє життя особливо не змінилося. Змінилося ставлення до нього...
– Вероніко, мабуть, не просто поєднувати навчання і волонтерство. Що тебе надихає, де зараз черпаєш сили, аби допомагати іншим? – цікавлюся у дівчини.
– Мені не важко. Навпаки – отримую задоволення від своєї роботи. Не падати духом допомагають емоції земляків. Найбільше мотивують посмішки і вдячність людей, яким хоча би чимось буваєш корисною. Коли ти відчуваєш, що те, що робиш, допомагає, хочеться працювати і працювати. А ще спонукає прагнення до Перемоги. Військові надсилають подяки, фото та відео. Так само, як і друзі, котрі знають, що я цим займаюся, підтримують мене у всіх починаннях.
– А що за ці пів року тебе здивувало, вразило найбільше?
– Не що, а хто. Наші хлопці, наші захисники. Здається, знала людей все життя, але от зараз дивлюся на них іншими очима. Вражає їхня стійкість і непохитність. Вражає те, що вони знаходяться в найгарячіших точках, і, хай як їм зараз важко на передовій, роблять для нас нереальні речі. Вони завжди кажуть мені: "Не хвилюйся! Сюди ми їх не пустимо". Попри складні і часто дуже небезпечні обставини, в них бойовий дух, і їх не подолати.
– Якою бачиш себе, свої ініціативи, скажімо, через… п'ять років?
– Хочу надавати першу медичну допомогу. Цим зацікавилась, навчаючись на першому курсі в Ковельському промислово-економічному коледжі, де викладали медицину. А загалом бачу себе в благодійництві. У мирній незалежній Україні.
Вікторія ЗІНЧУК.
За велінням серця
Не захотіла їхати й згодом, коли була можливість відпочити в дитячому таборі у Польщі. Її відповідь була незмінна: "Я потрібна тут".
Залишити коментар