Боже Слово веде до Перемоги
Наша розмова, а, швидше, щира бесіда, з настоятелем Свято-Пантелеймонівського храму селища Люблинць, священником Матвієм ОЛІЙНИКОМ відбулася на території святої обителі – в затишному приміщенні, наповненому творчою атмосферою та позитивними враженнями юних вихованців недільної школи, де вони проводять час у дружньому спілкуванні за улюбленими справами.
– Незабаром, після Перемоги, плануємо розмалювати стіни, оздобити у національному стилі нашу «світлицю», – ділиться найближчими планами отець Матвій, запрошуючи мене до господи. І майже дві години пролетіли непомітно. Те, що почула, допомогло дещо переосмислити, задуматися над новим, раніше невловимим, не втрачати віру…І стало спокійніше на серці за тих, за кого воно зараз найбільше болить, – за наших воїнів, наших захисників.
Отець Матвій – капелан-доброволець, який у період війни неодноразово збирав і збирає гуманітарні вантажі, аби відвезти їх для наших бійців на передову. Вони, наші Герої – у його помислах, в його молитвах.
– Ми всі повинні бути сильними, єдиними. Якщо наші воїни змогли пройти весь жах і продовжують боротися, ми також мусимо боротися за них, як вони за нас, – говорить о. Матвій і відразу додає: – І ми це робимо спільно з нашими церковними громадами, волонтерськими центрами, благодійними фондами, підприємцями, школою, небайдужими людьми, які надавали і повсякчас готові надавати допомогу нашим захисникам. Щиро їм вдячний за це. Господь знає Ваші імена!
– Отче, на Вашому шляху за всі роки війни зустрічалося, напевно, вже немало людей, достойних наших вдячності і шани. Адже з 2014 року Ви допомагаєте Українській армії, збираючи для воїнів кошти на закупівлю всього необхідного для них. Згодом їдете на фронт військовим капеланом. Як розпочалося Ваше військове капеланство? Які завдання мали на передовій?
– Революція Гідності, загибель наших співвітчизників, тоді розривали серця багатьох українців. Останньою краплею стала неоголошена війна на Сході України, що розпочалася навесні 2014 року.
Як такого, капеланства на той час не було (власне, і до цього часу цей законопроєкт знаходиться в розробці), тому протягом 2014 року ми збирали, формували, відправляли волонтерські передачі. Того ж року Люблинецькій громаді вдалося довершити задум – увіковічнити пам’ять Героїв Небесної Сотні та всіх, хто боровся і загинув у боротьбі за незалежність України. Мотивацією та ідеєю цього пам’ятного знака була молитва, яка б лунала до самої Перемоги. Ми тоді навіть не усвідомлювали, що це буде тривати стільки років, але від того часу і донині щосуботи громада збирається тут на молебень за Перемогу.
Ось так у волонтерській праці минав час, й водночас в мене кріпла думка, що потрібно збиратися і їхати, тому що є багато односельців, яким на передовій, в окопах потрібна ще й духовна підтримка. Тож прийняв рішення і в лютому 2016 року вирішив стати на шлях військового капелана, й вперше у день свого 25-річчя моя дружина проводжала мене на ротацію в Київ, де тиждень проходив разом з іншими такими ж «новобранцями» відповідну підготовку.
І от через тиждень ми всі сідаємо у вагони і вирушаємо у напрямку Донецька. Під Волновахою потяг зупинився. Ніхто нічого нам не повідомляв. Ми простояли майже три години, опинившись вперше в зоні війни. Лише згодом дізналися, що була загроза замінування моста.
Ми заїхали у Маріуполь (кожен капелан мав прибути у свій сектор на лінії фронту). Правду кажучи, було моторошно, бо вже ніч, а за нами ніхто не приїжджав. Звичайно, з собою були кошти, можна було викликати таксі, але тоді не було виключено, що в такому разі заїхали б в один кінець… Але підтримувала віра в Бога, що Він з тобою.
Добралися ми у військову частину в містечко Сартана поблизу Маріуполя, де стояли прикордонні війська. Тут зупинився і увійшов у стрій. Дуже важливо, щоб капелан, котрий потрапляє у зону війни, був у строю з військовими. Капелану не дають зброї, чимось чи кимось керувати, але він має бути поряд. Поспілкуватися, помолитися, відчути те, кому потрібна духовна порада, а де краще промовчати – ось завдання військового капелана.
Війна зібрала різних людей: віруючих і невіруючих, різного віку, різного світогляду, з різних регіонів. Та їх об’єднує одна ідея: здобути Перемогу.
Наша розмова, а, швидше, щира бесіда, з настоятелем Свято-Пантелеймонівського храму селища Люблинць, священником Матвієм ОЛІЙНИКОМ відбулася на території святої обителі – в затишному приміщенні, наповненому творчою атмосферою та позитивними враженнями юних вихованців недільної школи, де вони проводять час у дружньому спілкуванні за улюбленими справами.
– Незабаром, після Перемоги, плануємо розмалювати стіни, оздобити у національному стилі нашу «світлицю», – ділиться найближчими планами отець Матвій, запрошуючи мене до господи. І майже дві години пролетіли непомітно. Те, що почула, допомогло дещо переосмислити, задуматися над новим, раніше невловимим, не втрачати віру…І стало спокійніше на серці за тих, за кого воно зараз найбільше болить, – за наших воїнів, наших захисників.
Отець Матвій – капелан-доброволець, який у період війни неодноразово збирав і збирає гуманітарні вантажі, аби відвезти їх для наших бійців на передову. Вони, наші Герої – у його помислах, в його молитвах.
– Ми всі повинні бути сильними, єдиними. Якщо наші воїни змогли пройти весь жах і продовжують боротися, ми також мусимо боротися за них, як вони за нас, – говорить о. Матвій і відразу додає: – І ми це робимо спільно з нашими церковними громадами, волонтерськими центрами, благодійними фондами, підприємцями, школою, небайдужими людьми, які надавали і повсякчас готові надавати допомогу нашим захисникам. Щиро їм вдячний за це. Господь знає Ваші імена!
– Отче, на Вашому шляху за всі роки війни зустрічалося, напевно, вже немало людей, достойних наших вдячності і шани. Адже з 2014 року Ви допомагаєте Українській армії, збираючи для воїнів кошти на закупівлю всього необхідного для них. Згодом їдете на фронт військовим капеланом. Як розпочалося Ваше військове капеланство? Які завдання мали на передовій?
– Революція Гідності, загибель наших співвітчизників, тоді розривали серця багатьох українців. Останньою краплею стала неоголошена війна на Сході України, що розпочалася навесні 2014 року.
Як такого, капеланства на той час не було (власне, і до цього часу цей законопроєкт знаходиться в розробці), тому протягом 2014 року ми збирали, формували, відправляли волонтерські передачі. Того ж року Люблинецькій громаді вдалося довершити задум – увіковічнити пам’ять Героїв Небесної Сотні та всіх, хто боровся і загинув у боротьбі за незалежність України. Мотивацією та ідеєю цього пам’ятного знака була молитва, яка б лунала до самої Перемоги. Ми тоді навіть не усвідомлювали, що це буде тривати стільки років, але від того часу і донині щосуботи громада збирається тут на молебень за Перемогу.
Ось так у волонтерській праці минав час, й водночас в мене кріпла думка, що потрібно збиратися і їхати, тому що є багато односельців, яким на передовій, в окопах потрібна ще й духовна підтримка. Тож прийняв рішення і в лютому 2016 року вирішив стати на шлях військового капелана, й вперше у день свого 25-річчя моя дружина проводжала мене на ротацію в Київ, де тиждень проходив разом з іншими такими ж «новобранцями» відповідну підготовку.
І от через тиждень ми всі сідаємо у вагони і вирушаємо у напрямку Донецька. Під Волновахою потяг зупинився. Ніхто нічого нам не повідомляв. Ми простояли майже три години, опинившись вперше в зоні війни. Лише згодом дізналися, що була загроза замінування моста.
Ми заїхали у Маріуполь (кожен капелан мав прибути у свій сектор на лінії фронту). Правду кажучи, було моторошно, бо вже ніч, а за нами ніхто не приїжджав. Звичайно, з собою були кошти, можна було викликати таксі, але тоді не було виключено, що в такому разі заїхали б в один кінець… Але підтримувала віра в Бога, що Він з тобою.
Добралися ми у військову частину в містечко Сартана поблизу Маріуполя, де стояли прикордонні війська. Тут зупинився і увійшов у стрій. Дуже важливо, щоб капелан, котрий потрапляє у зону війни, був у строю з військовими. Капелану не дають зброї, чимось чи кимось керувати, але він має бути поряд. Поспілкуватися, помолитися, відчути те, кому потрібна духовна порада, а де краще промовчати – ось завдання військового капелана.
Війна зібрала різних людей: віруючих і невіруючих, різного віку, різного світогляду, з різних регіонів. Та їх об’єднує одна ідея: здобути Перемогу.
НА СВІТЛИНІ: о. Матвій ОЛІЙНИК (крайній праворуч) з побратимами.
Той місяць, який пробув із ними, був вирішальним для мого становлення як капелана. Перший тиждень перебування там було дуже важко. І в побутовому плані також. Наприклад, відсутність води – доводилося пити технічну воду. Але це все дрібниці, адже відчуваєш особливе емоційне піднесення поряд зі справжніми воїнами.
– Як проходив тоді Ваш звичайний день з бійцями?
– Половина воїнів-прикордонників, з якими тоді звела доля, – із Західної України. Вони хотіли молитися і знали, як молитися.
Щоранку о 6-й годині молитвою проводив їх на бойове чергування. Після цього переодягався, знімав підрясник і йшов на кухню: почистити картоплю і поспілкуватися. Потім – на вулицю, де хлопці рубали дрова, працювали на фортифікаційних спорудах. Розмовляв з ними теж, допомагав у роботі. В обідню пору, коли бійці везли обід своїм побратимам на передову, напрошувався їхати з ними. Мене відмовляли від цього. Але я їхав, адже саме там, де весь час чигає небезпека, відкриваються людські серця. Бійці на першій лінії завжди мають потребу в спілкуванні, хочуть посповідатися, вилити свою душу.
Після чергування, хлопці вечеряли і збиралися у молитовному куточку, молилися, а після молитви заводили патріотичні пісні.
Було важко їхати звідти, бо усвідомлював, що повертався до своєї сім’ї, а вони залишаються. Вдома через місяць-другий після поїздки на Схід я зрозумів, що вже не зможу жити колишнім життям і треба діяти. Відтоді розпочався другий етап моєї діяльності – волонтерські поїздки з духовною підтримкою.
У 2017 році, окрім допомоги нашим воїнам, почали проводити роботу з цивільним населенням. Відвідували сиротинці. Й окрім матеріальної допомоги, ми привозили із собою українські традиції. Пам’ятаю поїздку у переддень Святого Миколая в один з таких сирітських будинків у місті Щасті: привезли подарунки, провели концерт. Ми познайомилися з керівництвом закладу, де на той час перебувало майже двісті дітей, і вразило те, що майже всі діти при живих і здорових батьках стали сиротами. Бо їхні батьки поїхали шукати «солодкого» життя у «новостворених республіках» без них, своїх кровинок.
А діти вибрали Україну, і це дуже щемливо, коли дитя пригортається до тебе й щоразу питає: «Чи забереш мене з собою?»…
Водночас з кожною поїздкою дуже хотілося відвідати їх знову. Читали духовні лекції для старших діток, проводили виставки картин, просто спілкувалися. Й щоразу привозили з собою туди частинку України. Адже й війна сьогодні через те, що там, на Сході, не було українського.
– Гадаєте, лише у цьому причина?
– Звісно. Моя місія, як священика і капелана – чітко говорити істину, яка сьогодні є: якщо Україна буде об’єднана, спільно, українською мовою, будуть звучати молитви за Перемогу, тоді й настане Перемога. І мир буде наслідком Перемоги. Бо в багатьох церквах сьогодні ніби й звучить молитва за мир, але їхня молитва -- за мир в окупації: схилити голови, стати на коліна і аби нас не вбили, були б готові на все. Нашим воїнам такий мир не потрібен. Вони кажуть, що їм недостатньо того, щоб ворог склав зброю, їхня мета – розпад росії. Адже якщо ми зупинимось зараз, то виростуть наші діти і знову візьмуть до рук автомати, щоб захищати свою землю. Тому маємо об’єднатися, позбутися того застарілого рабського й стояти до Перемоги.
Війна триватиме, допоки не станемо молитися однією мовою. На жаль, багато людей не має спраги молитися українською. А мова – це як молоко матері. Неможна сьогодні такі материнські, рідні ідеали підмінювати і казати, що українська мова «не благодатна». Мовляв, «мої діди і прадіди молилися слов’янською мовою, і я буду». Але коли 24 лютого путін сказав, що він іде «освобождать русскоговорящих», то треба було зрозуміти, що російська мова, – це мова окупанта. І якщо ви нею спілкуєтеся, молитеся, то ви їх чекаєте.
І в перші дні вторгнення я відверто написав на своїй сторінці у Фейсбук про те, що український прапор біля храму – це індифікатор українскості церкви. Якщо немає українського прапора біля церкви, то це означає, що там хочуть бачити інший прапор. Сьогодні українським прапором накривають тіла загиблих Героїв, він майорить на весь світ. Український прапор – це символ Перемоги, тому він має бути біля кожного храму.
У мене немає на меті привести більше людей у храм. Наш храм переповнений віруючими. Є лише бажання об’єднати громаду, аби люди не цуралися один одного, забули усі протиріччя і почали усе з чистого листа. Адже сильна громада – об’єднана. Це стосується не тільки нашого селища, нашого краю, а й всієї України.
Спільно, єдиним поривом ми на багато чого здатні. От навіть про це свідчить нещодавно розпочата акція зі збору коштів на закупівлю термобілизни. Буквально за тиждень було зібрано більше 100 тисяч гривень. Це надходження з району, області, Київщини, від мешканців Люблинецької громади, храмів нашого регіону.
– Ви стали на шлях військового капелана ще у 2016 році, коли на Донбасі тривала війна. Але з 24 лютого ситуація змінилася. Яка вона – місія військового капелана в реаліях повномасштабного вторгнення росії на територію України?
– Ранок 24 лютого сколихнув не тільки Україну, а й увесь світ. Пам’ятаю, як о шостій ранку подзвонив мій побратим, військовий капелан отець Олександр з Мизова. Ні «добрий день», ні «слава Богу», лише відразу: «Вставай! Почалося!». Звісно, ми очікували, що буде вторгнення, адже тридцять років нас роззброювали, натомість росія озброювалася. Того дня був хаос думок, але ми «видихнули» і зуміли оговтатись, почали робити все, щоб бути готовими до будь-якого розвитку подій.
В лічені дні місцеві добровольці Люблинецької громади організували дієздатний воєнізований підрозділ. На сьогодні можна з упевненістю та гордістю сказати, що в нашому селищі є своя армія – дієва, вмотивована, добре навчена і озброєна, яка в разі вторгнення ворога дасть гідну відсіч і захистить наші сім’ї. Приємно, що я став капеланом нашого добровольчого формування. Кожної п’ятниці в нас проходить шикування, яке починається з хвилини мовчання, слова й молитви капелана.
Нині добровольче формування №1 Люблинецької ТГ – одне з найкращих в області. І це у великій мірі завдяки Івану Буряку, який організував і згуртував односельчан. Але влітку він залишив командування і вступив до лав Збройних Сил України. Нещодавно мав можливість особисто пересвідчитись у професійності, злагодженості бійців батальйону штурмовиків, в ряди якого вступив наш земляк.
Ці більше, ніж пів року роботи, це ще й постійна волонтерська діяльність. У перший місяць війни прийняли величезну кількість гуманітарної допомоги з Європи, яку ми відправляли в Суми, Чернігів, на Київщину. Згодом почали збирати та відправляти адресні посилки. Багато різної допомоги надавали за запитами військових. А це – мільйони гривень людських коштів, зокрема й допомоги з-за кордону. Важливо зауважити, що ми – це вся громада від малого до великого. Так і має бути.
А щодо місії моєї, як капелана, то, щоб усім було зрозуміло, є частина капеланів, які перебувають у тилу. До їх числа належу. Ми маємо парафії, відповідаємо за них, відправляємо служби. Але у вільний час збираємо допомогу і, щоб передати її на потреби армії, їдемо до іншої частини капеланів, які є штатними військовими священниками, котрі перебувають постійно зі Збройними Силами України й там несуть пастирську опіку. Вони знають потреби військових у гарячих точках. Щодня проїжджаючи 200-300 кілометрів по передовій, окрім того, що звершують свою пастирську діяльність в окопах, за потребами роздають все, що необхідне там нашим бійцям.
Кілька тижнів тому командир нашого підрозділу запропонував мені поїхати з ним на передову. Поїхав, не вагаючись. Там, на місці, максимум дві хвилини не було чутно якихось обстрілів, але коли зайшли в окоп і почали молитися, важко передати, скільки було у той момент уваги й щирих сліз. Туди, де є небезпека, потрібно їхати, робити все можливе, аби побути з нашими воїнами, помолитися, подякувати їм.
– Скажіть, які настрої, психологічний і моральний стан наших захисників, яким доводиться долати складні і часто дуже небезпечні обставини?
– Це інший світ. Це стан якоїсь особливої дружби, взаємоповаги, любові, розуміння. У всіх них посмішки на обличчі. Вони Герої, про яких треба говорити, про яких потрібно знімати і показувати сюжети. Вони не хочуть цього, не хочуть, щоб їх називали Героями. Вони ніколи нічого не просять. Їм нічого не потрібно.
Але навіть найдрібніша річ може неабияк знадобитися у непростому окопному побуті. Благодійний фонд WE STAND WITH UKRAINE передав нам партію невеличких металічних грілок для нагрівання води. Вони виявилися незамінними, тому у майбутньому їх будуть, зокрема, дарувати бійцям, скажімо, на день народження.
А ще неабияк мотивують наших захисників дитячі емоції, виражені у їхніх малюнках, аплікаціях і побажаннях. Такий своєрідний дитячий фронт сьогодні на першому місці. Пам’ятаю, як у 2016 році учні Люблинецької школи виготовляли паперові сердечка. Майже п’ятсот їх, виготовлених дитячими руками, відправилися у Сартану, де на той час я перебував. Коли роздавав їх бійцям, вони, приховуючи сльози, цілували ті маленькі сердечка, а потім клали їх під бронежилети.
Декілька років ми вишивали шеврони для ЗСУ – тисячу тризубів, які також зігрівали і зігрівають серця наших Героїв.
– Війна і віра в Бога. Як це поєднуєте в собі? Церква говорить про прощення та любов. Як реагувати, коли через війну людину наповнює ненависть? Як у разі, коли на твою країну нападають, осмислити шосту заповідь, яка говорить: «Не убий»?
– Про це часто запитують воїни. Відповідаючи на запитання, потрібно ставити правильні акценти: ти не вбив, ти зупинив орду. Бо якби ти не зупинив орду, вона би прийшла і забрала життя твоєї матері, твоєї дружини, твоєї дитини. Ми не загарбуємо чужі землі, не йдемо за гроші воювати, а протистоїмо злу, яке несе російська федерація. Тому навіть немає потреби сповідатися.
Можна сказати й по-іншому: ви не вбиваєте, а пришвидшуєте зустріч окупантів з Богом. Адже той, хто бере меч, від меча й загине. Це позиція Церкви, позиція Збройних Сил України – захистити, не пустити, зупинити зло.
Протилежне цьому сьогодні проголошують очільники московського патріархату, які ще з 2014 року говорять, що це – братовбивча, громадянська війна. Мовляв, місцеве населення воює зі Збройними Силами України. Але якщо ті місцеві мають новітню зброю, вміють воювати, то хто ними керує? Не регулярні війська росії?
Але головне – не втратити віру. Якщо воїни не втрачають віру в Перемогу, то ми ніякого права не маємо її втрачати.
– А віра в Бога? Можливо, в когось на війні віра лише з’являється, а, може, навпаки, хтось зневірюється?
– Я жодного разу не зустрічав бійця, який молився і раптом перестав молитися. Навіть, навпаки, часто трапляється, що атеїсти, які ніколи не промовляли слів молитви, своєрідно, по-своєму, але починають молитися. Але нема таких, які зневірились. Всі воїни читають дев’яностий псалом, коли тривають обстріли. Адже коли кожна секунда може стати останньою, ти забуваєш про все, що думав до цього, про всі свої мрії, а просто молишся.
– Ви – настоятель Свято-Пантелеймонівського храму селища Люблинця. Як впливає Ваше капеланство на парафіян? Як сприймають прихожани служіння, яке поєднує служіння під мирним небом і служіння на фронті?
– По-різному. Хтось розуміє, молиться, вболіває, допомагає, віддає останнє. А хтось хоче просто прийти помолитися і не чути про війну. Тому намагаюся шукати потрібну межу, адже , в першу чергу, маю дбати про духовну опіку громади. Але наприкінці проповіді звітую про зроблене, дякую, розповідаю про те, що бачу, з чим доводиться стикатися.
– «Ми – УПЦ і крапка!» – як розуміти тепер, що в цій структурі?
– Потрібно визнати, що коли представники УПЦ МП кажуть, що «ми – Українська церква», то говорять неправду. Бо ніякого відношення до Української Церкви вони не мають, тому що й досі підпорядковуються російській церкві. Про це свідчать документи, те, що на сайті рпц бачимо обличчя митрополита Онуфрія як постійного члена священного синоду. Старшим людям, у яких немає інтернет-ресурсів, можливо, про це не відомо. А от молодь мала би це знати і реагувати.
Митрополит Онуфрій кожної неділі молиться за патріарха московського, який благословляє росгвардію на знищення України! А люди ще запитують: коли закінчиться війна?
Сьогодні надважливе мовне питання. Хто розмовляє російською, вже повинен почати вчити українську мову. А коли люди приїхали сюди і відверто цураються української, то, можливо, не варто було їхати на Захід України, а обрати протилежний шлях, і свою думку про мову, інші речі висловлювати в російській федерації. Варто, нарешті, усвідомити те, що російська мова – це мова окупантів.
– Чого зараз, на Вашу думку, потребують українські військовослужбовці?
– Найперше – це молитви. Якщо у 2014 році ми везли нашим воїнам обмундирування, одяг, годували їх тощо, то, будемо відвертими, вони сьогодні усе мають і нічого матеріального не просять. Просять молитви. Помолитися з ними, молитися тут за них. Наші військові у переважній більшості – віруючі люди, які покладають надію на Бога і черпають силу та енергію від Бога.
– Який найсерйозніший виклик для Вас, як священника та військового капелана?
– Для мене особисто важливо продовжити жити за совістю, бо совість – це голос Божий. Зуміти знайти «золоту» серединку у своїй діяльності, щоб робити більше. А ще не втратити ниточку, яка веде від серця до Бога, чинити по правді за покликом серця.
Перед нами всіма зараз багато викликів. Але не можна зупинятися, потрібно йти вперед, підтримувати наших воїнів, молитися за них і, бути залежними всім серцем від незалежності України.
Розмову вела Вікторія ЗІНЧУК.
Залишити коментар