Повідомлення в номер / Лиш боротись – значить жить!

Кому не відомі слова, винесені у заголовок і мовлені у свій час видатним українським  поетом і письменником  Іваном Франком? А пригадав я їх, лежачи на лікарняному ліжку, куди за велінням долі нещодавно потрапив. Думками, які обсіяли мою сиву голову, хочу поділитися із читачами газети.

l

"А що станеться в цьому світі, коли я раптом відійду в інші світи? А нічого! 

Людство, як і раніше, йтиме визначеним Богом шляхом.   Воно на свої поодинокі втрати не зважає. Я ж – лишень мізерна комашка у цій круговерті буття", – так я розмірковував, лежачи на післяопераційному ліжку, в палаті №17 нашої славної лікарні Ковельського МТМО. Сумно… Боляче… І так враз заманулося переглянути свіжий номер дорогих і рідних мені "Вістей Ковельщини".

На жаль, "пташка", інформаційна "щебетуха", з якою я дружу 37 років, до мене у вікно не залетіла і викликала нові нав'язливі думки. Нема газети сьогодні… Може, не буде її і завтра і взагалі зникне назавжди? Невже місцева спільнота (влада, бізнесові структури, волонтерські організації) не зважать на таку втрату? Невже не настане прозріння, що місцева газета – це не я, маленька пилинка у Всесвіті, а цілий "Космос" місцевого життя?  

Справді – бо: тут історія життя наших земляків і всього рідного краю, тут – нариси про долі людські, тут – культура, політика, економіка. Газета – прожектор, який  висвітлює здобутки і промахи влади. 

Вона співчуває тим, у кого горе,  і радіє тим,  у кого свято. По праву є духовним просвітителем та порадником у побутових   справах і т. д., і т. п.

Та чи почує громада мої тривоги? Ось вийду на площу, стану глашатаєм моїх "Вістей", закличу передплачувати і читати їх. 

Чую заперечення.   "У нас смартфони, айфони та інші "фони".  Їх нам досить".  

"Егоїсти! – відповідаю я. – Замкнулись в своїх гаджетах, і світу Божого не бачите. А як же бути мені, сивочолому, коли в мене ні першого, ні другого, ні третього немає? Як же моя любов до рідного видання?".

О, ці наші байдужість і нерозуміння важливості фінансового забезпечення засобів культурного, інформаційного, духовного  простору! 

Де нам знайти того Черчилля, який під час війни на пропозицію зменшити видатки на культуру, лаконічно відповів: "А за що тоді, скажіть, ми воюємо?".

Сьогодні триває передплатна компанія на 2023-й рік. Зважаючи на сивочолу аудиторію цінителів друкованого видання, яке збідніло і ледве виживає, чому б не провести на Ковельщині  акцію: "Допоможемо газеті і ветерану!"? Це стане своєрідним внеском у нашу загальну Перемогу, адже слово – теж зброя. Разом із тим буде тією цілющою духовною "пігулкою" для мого оздоровлення і таких, як я.   А їх – сотні.

l

Мої думки перериває медична сестричка. 

– Як ваш стан? Болить? Будемо капати, введемо обезболююче, – щебече сонячно вона, наповнюючи моє єство позитивним змістом. Кожному пацієнту потрібні увага, душевне слово. За кожним – контроль відносно відповідних процедур.  Медсестричка класно із цим справляється. 

Дивуюсь її працелюбності,  відповідальності, жертовності на  цій  своєрідній передовій фронту людського здоров'я. Це – янголи лікувального процесу. Що я можу зробити для  них? Хіба щиросердно подякувати за турботу і увагу, побажати миру, щастя, добра і теж… міцного здоров'я!

Загалом, майже три роки я не був в оновленій лікарні. Медичний заклад невпізнанно змінився як в естетичному та медико-технологічному плані, так і в лікувально-оздоровчому та діагностичному процесі.

Мій висновок такий: Європа "прийшла" у Ковельське МТМО.

Погодьтеся, що світло в медичній галузі  запалюють ентузіасти, вищим сенсом життя  яких  є служіння людям, точніше – жертовне служіння.

Тож від щирого серця – мого, багаточисельної когорти хворих "великої" Ковельщини – чисто людське пошанування та подяка. Найперше – досвідченому управлінню, благодійнику,  Генеральному директору МТМО, душевному і привітному Валентину Вітру, а з ним – високопрофесійному Василю Курилу, милій і душевній завідувачці  урологічного відділення Мирославі Гаврилюк, висококласному діагносту УЗД Степану Іванюку та багатьом іншим.

Хтось із знайомих медпрацівників на прощання мене "благословляє" словами: "Підлікувалися, і сюди більше не повертайтеся… Будьте здорові!".

l

Реальність лікарняного ліжка мене навернула від вищесказаних песимістичних роздумів до оптимізму. Тебе лікують, оберігають, піклуються – значить, для чогось і комусь ти потрібен. 

Та, попри все, за життя потрібно боротися – і за своє особисте, і за загальнолюдське, і за газетне. Бо завершу тим,  з чого почав: "Лиш боротись – значить жить!".

l

14 жовтня у Василя Ярославовича Курила день народження. Тож щиро вітаю із цією важливою подією в житті, бажаю миру, добра, благополуччя на многі і благі  літа! Думаю, до моїх побажань приєднається не один мешканець Волинського краю. 

Божого Вам благословення, Лікарю!

Анатолій СЕМЕНЮК.

Кому не відомі слова, винесені у заголовок і мовлені у свій час видатним українським  поетом і письменником  Іваном Франком? А пригадав я їх, лежачи на лікарняному ліжку, куди за велінням долі нещодавно потрапив. Думками, які обсіяли мою сиву голову, хочу поділитися із читачами газети.

ххх

"А що станеться в цьому світі, коли я раптом відійду в інші світи? А нічого! 

Людство, як і раніше, йтиме визначеним Богом шляхом.   Воно на свої поодинокі втрати не зважає. Я ж – лишень мізерна комашка у цій круговерті буття", – так я розмірковував, лежачи на післяопераційному ліжку, в палаті №17 нашої славної лікарні Ковельського МТМО. Сумно… Боляче… І так враз заманулося переглянути свіжий номер дорогих і рідних мені "Вістей Ковельщини".

На жаль, "пташка", інформаційна "щебетуха", з якою я дружу 37 років, до мене у вікно не залетіла і викликала нові нав'язливі думки. Нема газети сьогодні… Може, не буде її і завтра і взагалі зникне назавжди? Невже місцева спільнота (влада, бізнесові структури, волонтерські організації) не зважать на таку втрату? Невже не настане прозріння, що місцева газета – це не я, маленька пилинка у Всесвіті, а цілий "Космос" місцевого життя?  

Справді – бо: тут історія життя наших земляків і всього рідного краю, тут – нариси про долі людські, тут – культура, політика, економіка. Газета – прожектор, який  висвітлює здобутки і промахи влади. 

Вона співчуває тим, у кого горе,  і радіє тим,  у кого свято. По праву є духовним просвітителем та порадником у побутових   справах і т. д., і т. п.

Та чи почує громада мої тривоги? Ось вийду на площу, стану глашатаєм моїх "Вістей", закличу передплачувати і читати їх. 

Чую заперечення.   "У нас смартфони, айфони та інші "фони".  Їх нам досить".  

"Егоїсти! – відповідаю я. – Замкнулись в своїх гаджетах, і світу Божого не бачите. А як же бути мені, сивочолому, коли в мене ні першого, ні другого, ні третього немає? Як же моя любов до рідного видання?".

О, ці наші байдужість і нерозуміння важливості фінансового забезпечення засобів культурного, інформаційного, духовного  простору! 

Де нам знайти того Черчилля, який під час війни на пропозицію зменшити видатки на культуру, лаконічно відповів: "А за що тоді, скажіть, ми воюємо?".

Сьогодні триває передплатна компанія на 2023-й рік. Зважаючи на сивочолу аудиторію цінителів друкованого видання, яке збідніло і ледве виживає, чому б не провести на Ковельщині  акцію: "Допоможемо газеті і ветерану!"? Це стане своєрідним внеском у нашу загальну Перемогу, адже слово – теж зброя. Разом із тим буде тією цілющою духовною "пігулкою" для мого оздоровлення і таких, як я.   А їх – сотні.

ххх

Мої думки перериває медична сестричка. 

– Як ваш стан? Болить? Будемо капати, введемо обезболююче, – щебече сонячно вона, наповнюючи моє єство позитивним змістом. Кожному пацієнту потрібні увага, душевне слово. За кожним – контроль відносно відповідних процедур.  Медсестричка класно із цим справляється. 

Дивуюсь її працелюбності,  відповідальності, жертовності на  цій  своєрідній передовій фронту людського здоров'я. Це – янголи лікувального процесу. Що я можу зробити для  них? Хіба щиросердно подякувати за турботу і увагу, побажати миру, щастя, добра і теж… міцного здоров'я!

Загалом, майже три роки я не був в оновленій лікарні. Медичний заклад невпізнанно змінився як в естетичному та медико-технологічному плані, так і в лікувально-оздоровчому та діагностичному процесі.

Мій висновок такий: Європа "прийшла" у Ковельське МТМО.

Погодьтеся, що світло в медичній галузі  запалюють ентузіасти, вищим сенсом життя  яких  є служіння людям, точніше – жертовне служіння.

Тож від щирого серця – мого, багаточисельної когорти хворих "великої" Ковельщини – чисто людське пошанування та подяка. Найперше – досвідченому управлінню, благодійнику,  Генеральному директору МТМО, душевному і привітному Валентину Вітру, а з ним – високопрофесійному Василю Курилу, милій і душевній завідувачці  урологічного відділення Мирославі Гаврилюк, висококласному діагносту УЗД Степану Іванюку та багатьом іншим.

Хтось із знайомих медпрацівників на прощання мене "благословляє" словами: "Підлікувалися, і сюди більше не повертайтеся… Будьте здорові!".

ххх

Реальність лікарняного ліжка мене навернула від вищесказаних песимістичних роздумів до оптимізму. Тебе лікують, оберігають, піклуються – значить, для чогось і комусь ти потрібен. 

Та, попри все, за життя потрібно боротися – і за своє особисте, і за загальнолюдське, і за газетне. Бо завершу тим,  з чого почав: "Лиш боротись – значить жить!".

ххх

14 жовтня у Василя Ярославовича Курила день народження. Тож щиро вітаю із цією важливою подією в житті, бажаю миру, добра, благополуччя на многі і благі  літа! Думаю, до моїх побажань приєднається не один мешканець Волинського краю. 

Божого Вам благословення, Лікарю!