Повідомлення в номер / Разом ми все подолаємо!

Саме такі світлі, щирі й небайдужі патріоти України згуртувались при Свято-Благовіщенському соборі м. Ковеля. 

За їх громадянську активність, значний внесок у розбудову волонтерського руху з підтримки ЗСУ і потерпілих від російської агресії громада на чолі з настоятелем протоієреєм Василем Мичком неодноразово були відзначені не лише грамотами та подяками від влади, а й військовими та постраждалими особисто. 

"З  такою парафією – нічого не страшно. Будь-яку суму зібрати – не важко, організувати якусь роботу – легко, адже долучаються і прихожани, і підприємці. Спільними зусиллями, навіть найменша сума рятує життя", – каже отець Василь. 

Також він розповів, що всі кошти від пожертв на храм віддають на підтримку ЗСУ. Наразі вже придбали 9 автомобілів для потреб військовослужбовців. Закупляли прилади нічного бачення, квадрокоптери, варили буржуйки. 

В перші дні війни храм був відкритий цілодобово. Тут можна було і заночувати, і поїсти. По цілому місту організували плетіння сіток, забезпечивши основою та тканинами.

"До храму приходило багато людей, всі працювали, як мурашки, бралися за будь-яку роботу. Допомогу на передову та потерпілим відправляли цілими фурами. Моментами ніде було й пройти, бо дуже багато приносили  продуктів і консервації", – пригадує настоятель храму.

Спільно з Ковельською швейною фабрикою (Виробничо-комерційна фірма "Ковель") та "Волинь-Кальвісом" шили бронежилети класу НАТО. Анатолій Понікарчук із командою забезпечили спеціальними куленепробивними плитами, які особисто випробовували. Далі знайшли натовськогобронежилета і, обговоривши можливість пошиття подібного з директором фабрики, почали виготовлення. Слід віддати належне майстриням, які, зробивши викройки, виготовили надійний захист для наших захисників. 

Також на фабриці допомагали шити сумки для аптечок, які при храмі комплектували парафіяни з медичною освітою. 

"Наш вклад не був би цінним без людей, які безперервно приходять на допомогу, без пожертв парафіян та інших благодійників. Об'єднуючись, ми стаємо сильнішими, – вкотре наголосив протоієрей Василь Мичко. – На жаль події, які ми переживаємо, – наслідки нашої байдужості, відсутність чіткої проукраїнської позиції: "Яка різниця яка мова, в яку церкву ходити?". Та саме ці випробування змінили нас та об'єднали. Скажімо, відсотків 50 тих, хто був байдужим, зрозуміли важливість всього українського. І це радує. Не втомлюємося, віримо в Перемогу! Дякуємо за мужність захисникам та молимось за них і нашу Україну". 

ххх

Такою позицією святі отці надихають багатьох, зокрема "Жіночий батальйон швидкого реагування Благовіщенського собору м. Ковеля", який при храмі плете маскувальні сітки для військових. Скільки їх було – не злічити, розміри різні – 7х8 м, 12х16 м, але головне – у кожному клаптику тканини тепло та любов жіночих сердець.

Жінки завдячують Анні Жигаревич, яка займається цим з 2014 року і залучила їх до такої хорошої справи. Адже саме такі сітки дуже необхідні для нашихвійськових. "Це найменше, що ми можемо для них зробити. Таке маскування захищає техніку й хлопців, адже завдяки їх мужності й героїзму ми тут у теплі і добрі", – каже Алла Вікторівна. 

У кожну сітку кладуть листівку з найщирішими побажаннями та словами підтримки, додають чай і якісь смаколики,  щоб підняти дух. Це маленька вдячність за подвиг і нагадування про те, що їх люблять і чекають вдома живими та здоровими. З вірою та тривогою, зокрема, чекає своїх обох синів Василя та Романа Валентина Наумчик, яка тут трудиться.

У колективі – піднесений настрій, посмішки сяють на обличчях. Жінки невтомно та натхненно працюють майже весь день (з ранку і до 14.00-16.00 год.). "Раніше за домашніми турботами не було й вільної хвилинки, та раптом все стало неважливим…  Тут ми віднайшли спокій, відчуваємо себе потрібними і корисними, радіємо, що хоч маленьку часточку себе віддаємо боротьбі за мир, хоч чимось маленьким  допомагаємо нашим бійцям", – діляться жінки.

Радості нема меж, коли військові дякують особисто за якість нашого плетіння, адже дівчата використовують лише ті кольори, що потрібно, якщо немає підходящого – фарбують. 

Речі та тканину спочатку приносили небайдужі ковельчани, а згодом почали отримувати допомогу із закордону. Тут вони все передивляються і розподіляють на госпіталь, фронт, медикам та переселенцям. 

ххх

Щодо останніх, то жінки зі сльозами на очах  поділились історією однієї сім'ї з Куп'янська, Харківської області. Олександр і Світлана нещодавно повінчались у храмі (на світлині праворуч вгорі). З початком війни, їх життя було під загрозою, тож жінка змушена була вивезти дітей в безпечне місце. Вирішили їхати на захід України, а мама Світлану зупиняла, мовляв: "Куди ж ти їдеш, там бандери, вони вб'ють вас!". 

Та, опинившись в Ковелі, матуся з двома дітьми була безмежно щаслива і приємно вражена: "Які тут люди! Ви неймовірні! Добрі, щирі та турботливі!". 

Чоловік теж був категорично проти їх рішення. Він військовий, і відпросившись на декілька днів, приїхав за ними, щоб вивезти з нашого міста. Та здивуванню не було меж, коли побачив все на власні очі: "Я не вірив, що так буває, але які тут люди чудові, відчув душею". Дітки задоволенні змінами в житті, пішли на навчання у ліцей №3 імені Лесі Українки, і часто пропонують мамі залишитись у Ковелі назавжди. 

Тож і емоцій, і роботи щодня вистачає. В перші дні війни жінки активно включились у волонтерський рух. Готували і годували при храмі переселенців, які відразу приїхали, чоловіків з тероборони, поліцейських та військових які приїжджали за сітками.

Зносили консервацію, фасували продукти, шукали інші необхідні речі й дуже оперативно все віддавали військовим. В'язали шкарпетки, шили рукавички.Зараз сушать трави на чай та сухарі. 

Дівчата вже не уявляють свого життя без такого колективу однодумців, адже спільний біль та спільна справа дуже зріднили. Радіють, що кожного дня віддають частинку себе, і запевняють: саме за таким маленьким спільними справами наша велика Перемога!

– Як війна закінчиться, – запитую, – чим займетеся? 

– Щось придумаємо, – відповідають і загадково посміхаються. – Поїдемо Маріуполь відбудовувати!

От такі у нас жінки! Добрі та чуйні, мужні й сміливі, невтомні трудівниці, берегині й захисниці. Вони зігрівають і душі, і ніжки наших військових, турбуються про рідного і про чужого. 

ххх

Світлана Мандзюк закликає всіх долучатися до процесу плетіння маскувальних сіток, особливо тих, хто впав у відчай, не знає, куди себе подіти: "Приходьте та долучайтеся, це процес-антистрес. А ми свою справу до кінця війни продовжуватимемо. Не втомлюємося, не здамося, переможемо!".

Фото Ольги Стеблевець 

та з архіву громади Свято-Благовіщенського собору.