Цьогоріч 85-а весна розквітла у житті Романа Щура. Народився він 10 березня, у день пам’яті Тараса Шевченка. Мабуть, то не випадковий збіг, адже крізь роки ці особистості пов’язані невидимою ниткою. Романа Івановича називають шевченкознавцем, але він скромно виправляє: «Я – шевченколюб». Чоловік шанує великого мислителя, надихається його творчістю, а у складні моменти знаходить розраду в рядках «Кобзаря», якого цитує напам’ять(!).
І якщо Шевченка знають у цілому світі, то хтозна чи познайомилися б ми з паном Романом, якби не випадок. А його життєвий шлях теж заслуговує уваги та вдячності. На дитинство випала війна, голод, складні часи становлення Української державності, але, попри випробування, він не втратив людяності та любові до життя.
Це – феноменальна людина, яка і в педагогічній праці, і в творчості досягла висот завдяки великому бажанню до саморозвитку та духовного зростання. 40 літ він присвятив педагогічній праці, з яких 30 років був директором школи, залишаючись безпартійним, що на той час здавалось неможливим. За багаторічний досвід та віддану працю на керівній посаді заслужив повагу і авторитет серед колег, близьких і знайомих, які й досі часто звертаються за порадою, цінують за життєву мудрість, знання та вміння.
Сьогодні він – гість нашої газети.
l
– Романе Івановичу, звідки Ви родом? Що можете згадати про своє дитинство, яке припало на складні часи німецько-радянської війни?
– Народився я на Рівненщині у селі Кривиця Дубровицького району 10 березня 1940 року, «при перших совєтах», як казала мама. А в 1941 році – наступ німецьких військ, тож дитинство пройшло у війні. Аж в 1946 році почали записувати дітей в школу. Тож в перший клас я пішов у 6 років та закінчив «семирічку».
Батькам важко доводилось у ті часи, адже нас було семеро дітей. Добре пам’ятаю нелегкі повоєнні роки та масовий голод 1947 року. Ми харчувалися коржами із жолудів, а у весняну пору порятунком були щавель і лобода. Пам’ятаю, як після війни мама носила їжу вчителям (по черзі з іншими жінками), аби підтримати їх і віддячити за знання, які передають дітям.
З 14 років працював у колгоспі обліковцем тваринницької ферми, оформляв документи, приймав молоко від доярок.
– Як далі складалося Ваше життя?
– Три роки я був на службі в радянській армії. Після чого вступив у Луцький державний педагогічний інститут ім. Лесі Українки, де закінчив історичний факультет, здобув фах вчителя історії та суспільствознавства. Далі випускників зобов’язували відпрацювати три роки за направленням. Мене скерували на Рівненщину. Це була «восьмирічка» в селі Озерськ Дубровицького району. Приїхав на три роки, а працював тут 40 років, з них 30 – директором школи.
Під час навчання познайомився зі своєю майбутньою дружиною Надією Павлівною із Карпилівки Камінь-Каширського району, яка теж здобувала освіту в педінституті. На останньому курсі одружилися і працювати поїхали вже у статусі подружжя на мою маленьку батьківщину. Я викладав історію та географію, а дружина вела молодші класи. Згодом мене призначили директором, а з часом розпочалось будівництво нової школи.
l
Попри важкі часи, пан Роман згадує ті роки з посмішкою, адже вони подарували багато щасливих моментів: «Там народилися наші діти – двоє синів, там пройшли чудові роки сімейного життя і праці для людей і дітей».
Подружжя присвятило себе освітянській ниві. Працювали зранку до вечора, адже заняття проводили у дві зміни, третя – вечірня. Після відкриття середньої школи Роман Іванович попрацював ще два роки та пішов на заслужений відпочинок (у 70 років), давши дорогу молодим.
– А як щодо політичних уподобань?
– В комсомол мене «забрали» в армії, а в інституті та на роботі в комуністичну партію я не вступав. Тож фактично залишився безпартійним.
Якби й хотів, то не взяли б. Мене в кдб викликали і допитувалися, чому вступив на історичний факультет? Також їм було відомо, що мій старший брат був репресований за націоналістичні погляди. Він – часник війни, брав участь у розгромі Японії в 1945 році. Після повернення був призначений секретарем сільської ради, де працював, допоки йому не «пришили» політику. Присудили 25 років та відправили на вугільні шахти Караганди. Зрештою, коли сталін помер, його реабілітували.
А от коли я став директором, то, навпаки, до партії вже запрошували – я відмовився. І без того завжди відчував до себе особливу увагу з боку кдб. Неодноразово приїздили комісії, що перевіряли мою роботу, сиділи на уроках, слідкували чи не пропагую націоналістичні ідеї, чи правильно доношу політику партії.
l
У біографії чоловіка є ще багато цікавих сторінок, зокрема, творча. Без музичної освіти Роман Щур самостійно освоїв гру на баяні, гітарі та скрипці. В армії заочно освоїв теорію музики, навчаючись дистанційно та отримуючи завдання поштою.
Після служби, до навчання в інституті, був завідувачем сільського клубу в Залішанах, що неподалік рідного села, де часто організовували творчі вечори, концерти. А коли вчителював, то, окрім історії, викладав і музику. Дружина в цей час керувала шкільним хором, а він акомпанував на музичних інструментах. Так разом і «піднімали» художню самодіяльність школи, села і району.
Обдарований чоловік не тільки слухом, а й голосом. І в армії, і в інституті співав у хорі. Зараз є прихожанином та учасником церковного хору храму Іоана Предтечі, що в мікрорайоні Ковеля-2.
l
Наше місто стало рідним для подружжя Романа та Надії. Після виходу на пенсію, вже 11 років, як вони перевезли сюди свій будиночок і мешкають поряд із сім’єю сина Ігоря.
Він, до речі, пішов шляхом батька. Отримав педагогічну освіту, працював в школах міста, методистом в міському управлінні освіти, а нині очолює один з найуспішніших шкільних колективів Ковеля – Ліцей №12.
Менший син Олег проживає на Рівненщині разом із сім’єю. Отримав педагогічну освіту, а згодом вищу технічну та працює на атомній станції інженером.
l
– Ви зустріли гарну ювілейну дату. Поділіться секретами довголіття та розкажіть, що допомагає залишатись бадьорим?
– Мені 85 років, я іноді думаю, де їх стільки взялося? Зрозуміло, що роки беруть своє. Але намагаюсь жити, а не «доживати», як часто чую від своїх однолітків. Прокинусь вранці, зроблю розминку, пройдусь по господарству (мають курей та кролів). Пенсія невелика, але вистачає і на хліб, і до хліба. А що ще треба? Аби здоров’я, діти та онуки щасливо жили.
Живу, дотримуючись принципів: «Людяність, працелюбність і віра», бо, на мою думку, без них не можеш стати Людиною. А ще важливо в цьому світі не заразитись інфекцією «доларів», яка псує людей.
Я не релігійний фанатик, але вірю, що є Бог. Тому, коли важко на душі, часто до рук беру Біблію, читаю «Кобзаря», де знаходжу пророчі слова, що дають розуміння певних істин і духовну підтримку. Рекомендую це робити кожному, інакше зовсім здичавіємо, а матеріальне нас поглине.
l
Син пана Романа Ігор, пригадуючи дитинство розповів, що у селі Кривиця в батьківській хаті тата на стіні висів старовинний портрет Тараса Шевченка (навіть в радянські часи). Бабуся була дуже набожною людиною, молилася до образів, а дідусь звертався до Кобзаря.
Пізніше в родині з’явився ще один образ Великого Кобзаря, різьблений, виготовлений майстром з Карасина Камінь-Каширського району Леонідом Виндюком, що тоді славився на всю Волинь.
l
– Ви жили у різні часи становлення Української державності. Які роки для Вас особисто були найщасливішими?
– Назавжди особливим для мене став 1991 рік і День проголошення Незалежності, коли я зміг вільно заспівати, як колись казали, «бандерівські» пісні. Це твори про Січових Стрільців: «Повіяв вітер степовий», «Чи то буря, чи то грім».
До слова: незадовго до цього, у липні 1991 року, Роман Іванович перебував у Рівному на заходах, що проводив Народний Рух України. Там зустрівся з місцевими активістами партії та Левком Лук’яненком – українським політичним та громадським діячем, дисидентом, борцем за незалежність України у XX сторіччі, автором Акта проголошення незалежності України.
Фотоспогад про цю подію ви бачите на світлині в центрі (Роман Іванович – крайній ліворуч, Левко Григорович – другий праворуч).
– Спілкуючи з Вами, пене Романе, скажу, що Ви великий оптиміст. Хотілося б почути думки щодо майбутнього України.
– Гніт росії супроводжував нашу націю крізь роки. Буде важко, але Україна ніколи не стане на коліна, і в майбутньому буде великою та могутньою державою. Вірю, що подвиг всіх, хто у різні часи поклав життя за наші волю та незалежність, за світле майбутнє нащадків, – не даремний і буде гідно оцінений.
Пригадую такий момент з дитинства, у 1947 році в наш дім прийшли воїни УПА. На кашкетах у них виблискували вирізані з бляхи (консервної банки) тризуби. От яка була сміливість і віра в українську ідею! І не дарма ж, нині тризуб – державний символ України, пізнаваний у всьому світі.
l
Роман Іванович – щаслива людина, і з вдячністю сприймає все у житті. Найбільше гріє душу велика дружна родина: чуйна, розуміюча і любляча дружина. Двоє синів з дружинами (до речі, невістки теж педагоги) подарували п’ятьох онуків, а ще є дев’ять племінниць і 7 племінників, з якими теж тісно спілкуються.
Син Ігор зізнається, що розуміння життєвої мудрості батька прийшло до нього з часом. Філософське ставлення до складних життєвих питань, до людей, до грошей, звички, які формують характер, – актуальні й безцінні. А ще любов до природи, рідного слова, української пісні, – усе це Роман Щур передав своїм дітям і закликає до цього нас.
Дякую Вам, Романе Івановичу, за важливі життєві істини, за те, що на власному прикладі показуєте, що Тарас Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, з чого черпають сили і надії, чиї непорушні заповіти мають слугувати нам дороговказом.
Розмову вела
Аліна РОМАНЮК.
На світлинах: Роман ЩУР; під час зустрічі з Левком Лук’яненком; разом з церковною громадою храму Іоана Предтечі під час Різдвяних колядок в «Просвіті».
Фото з домашнього архіву.
Цьогоріч 85-а весна розквітла у житті Романа Щура. Народився він 10 березня, у день пам’яті Тараса Шевченка. Мабуть, то не випадковий збіг, адже крізь роки ці особистості пов’язані невидимою ниткою. Романа Івановича називають шевченкознавцем, але він скромно виправляє: «Я – шевченколюб». Чоловік шанує великого мислителя, надихається його творчістю, а у складні моменти знаходить розраду в рядках «Кобзаря», якого цитує напам’ять(!).
І якщо Шевченка знають у цілому світі, то хтозна чи познайомилися б ми з паном Романом, якби не випадок. А його життєвий шлях теж заслуговує уваги та вдячності. На дитинство випала війна, голод, складні часи становлення Української державності, але, попри випробування, він не втратив людяності та любові до життя.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 100
20 червня, п’ятниця
В третю неділю червня в Україні відзначають День батька. Тато – це безмежна любов, сила, мудрість, підтримка та опора в житті дитини. У час війни – це приклад мужнього чоловіка, який захищає не лише свою сім’ю, а й велику українську родину.
13 червня, п’ятниця
6 червня, п’ятниця
Чистота і благоустрій міста – це результат взаємодії його мешканців та комунальників. Постійно «на варті» комфорту, добробуту та зручностей, до яких ми звикли, перебувають комунальні підприємства, серед яких – РЖКП №1. Ми неодноразово інформували про злагоджену роботу підприємства в умовах воєнного стану, співпрацю з міською владою та реалізацію спільних проєктів на благо громади. 
30 травня, п’ятниця
23 травня, п’ятниця
16 травня, п’ятниця
9 травня, п’ятниця
Цьогоріч 85-а весна розквітла у житті Романа Щура. Народився він 10 березня, у день пам’яті Тараса Шевченка. Мабуть, то не випадковий збіг, адже крізь роки ці особистості пов’язані невидимою ниткою. Романа Івановича називають шевченкознавцем, але він скромно виправляє: «Я – шевченколюб». Чоловік шанує великого мислителя, надихається його творчістю, а у складні моменти знаходить розраду в рядках «Кобзаря», якого цитує напам’ять(!). 