Повідомлення в номер / Життя в ритмі марафону

Вперше з ковельчанином Леонідом Оксіюком познайомилася років п’ятнадцять тому. Та ось він вкотре завітав в редакцію газети «Вісті Ковельщини», і як тоді, п’ятнадцять років тому, я побачила перед собою високого, статного, усміхненого і бадьорого чоловіка. Змінилися тільки роки – йому зозуля накувала вже 78 разів. Хоча ця зміна відбулася, на мій погляд, лише в його життєвому календарі, але не в зовнішності мого співрозмовника.

В суспільстві існує стереотип, що людина з інвалідністю чекає допомоги. Але Леонід Оксіюк успішно зламав цей шаблон. Він – марафонець-міжнародник, як себе називає, пройшов сотні кілометрів доріг рідними просторами, у його спортивній біографії чимало європейських країн. З паличкою в руках після перенесеного інсульту він вже тридцять років продовжує жити повноцінним життям і щодня з успіхом долає поставлені дистанції.  

Спогадами про свої марафонські досягнення, які присвячував різним, на його думку, видатним людям та визначним подіям, Леонід Михайлович ділився на сторінках нашої газети вже не один раз. Найпам’ятніший  його перший піший марафон у 1997 році, коли пройшов стокілометрову дистанцію від Холма до Ковеля, долаючи по 10 кілометрів вдень. Яскраві спогади про цю подію та й безліч інших своїх маршрутів, про людей, з якими тоді звела доля, — багато й довго міг би він розповідати.

А от найособливіший – марафон, яким пройшов нещодавно. Леонід Оксіюк приурочив його пам’яті наших земляків – бійців, котрі загинули, захищаючи нас і нашу Україну від рашистської орди. 

—Тридцять чотири полеглих Герої — тридцять чотири кола пройшов бульваром Лесі Українки, де сьогодні вони нам стримано всміхаються з портретів, — розповідає марафонець. – Далі продовжив маршрут до греко-католицької церкви, в якій й понині лунають молитви за упокій душ спочилих воїнів. Це моя данина пам’яті й пошани їм – моїм синам й онукам, те, що можу їм присвятити. 

Здавалося б, ну що в цьому такого? Пройшов собі кілька кілометрів та й тільки. Але це так на перший погляд – нічого особливого. Насправді для людини, яка не уявляє свого життя без спорту, нічого не може стати на заваді, щоб далі сягати спортивних вершин. І Леонід Оксіюк їх сягає. Не заради нагород чи визнання. Це його змагання із хворобою, в яких він перемагає.

— Мої піші марафони допомагають почуватися здоровим, сильним духом, мені просто подобається, бо ще з шкільного віку активно займався спортом. І дня не минало, щоб я не тримав у руках баскетбольний м’яч чи не долав бігові доріжки, узимку взував ковзани – і вперед, — пригадує Леонід Михайлович. – Важливо займатися спортом з дитинства, любити те, чим займаєшся. Тоді й буде результат.

— Для Вас він важливий? – запитую в нього.

— А як же. Важливий результат і мотивація. Це стимулює у всіх сенсах. Мені особисто головне, щоб, як кажуть, бути при справі. Отоді ти живеш повноцінним життям. І я так живу.

— І іншим радите?

— Звичайно. Ніколи не треба падати духом, старатися знаходити альтернативу в будь-якій ситуації. Читайте, розширюйте свій кругозір. Ідею долати піші марафони почерпнув з однієї газети (я тоді багато читав), з якої дізнався, що люди навіть на колясках підкорюють різні екстремальні маршрути. Я тоді, до речі, купався взимку в річці. Відрадно, що деякі мої знайомі брали з мене приклад і теж починали «моржувати», а потім дякували мені за це.  

— Піші марафони також наслідують?

— Дехто так, а дехто й досі дивується і не розуміє: навіщо це мені. Один мій знайомий якось спитав у мене: «Льоню, чому ти щодня ходиш попід моїми вікнами?». А я йому кажу: «Охороняю тебе», — з посмішкою згадує Леонід Оксіюк. – А якщо серйозно, то раджу всім більше ходити, бо рух – це життя. До речі, допомагає мені й підтримує у всьому мій молодий товариш – волонтер Микола Поврозник. Без нього було б важко втілювати всі мої ідеї, він завжди супроводжує мене на всіх моїх дистанціях.

Можна лише по-доброму позаздрити молодечій енергії, оптимізму, життєлюбності Леоніда Михайловича. Він зумів їх зберегти та ще й примножити, попри всі випробовування, які траплялися на його життєвому шляху. Адже так склалося, що чоловіку довелося пережити чимало стресових ситуацій, які й призвели до інсульту. Але хвороба не скорила: і от його життя – цікавий марафон.

— Завдяки моїм марафонам я побачив майже всю Європу, — розповідає Леонід Михайлович. – Можна так сказати, пройшов усю Польщу, до якої найбільше прикипів серцем. Поляки чудові, привітні і гостинні люди. Сьогодні українці, як ніколи, переконалися в цьому. А ще побував у Словаччині, Угорщині, Хорватії, Норвегії, Данії, Румунії, Швеції, Швейцарії та інших країнах. Пройшовся й по Англійській набережній в Монако. 

Проклав маршрут й найбільшими залізничними вузлами Ковель-Львів-Одеса-Дніпро-Харків-Київ. Відвідав усі обласні центри України.

— Коли наступний марафон? – продовжую цікавитись.

— Сподіваюся, цей день настане незабаром, коли ми переможемо ненависного ворога. Ми всі його чекаємо з нетерпінням. І у великий День Перемоги вкотре з вдячністю і шаною назвемо імена наших воїнів-Героїв, котрі жертовно поклали свої життя на олтар української свободи.

Вікторія ЗІНЧУК.

Вперше з ковельчанином Леонідом Оксіюком познайомилася років п’ятнадцять тому. Та ось він вкотре завітав в редакцію газети «Вісті Ковельщини», і як тоді, п’ятнадцять років тому, я побачила перед собою високого, статного, усміхненого і бадьорого чоловіка. Змінилися тільки роки – йому зозуля накувала вже 78 разів. Хоча ця зміна відбулася, на мій погляд, лише в його життєвому календарі, але не в зовнішності мого співрозмовника.

В суспільстві існує стереотип, що людина з інвалідністю чекає допомоги. Але Леонід Оксіюк успішно зламав цей шаблон. Він – марафонець-міжнародник, як себе називає, пройшов сотні кілометрів доріг рідними просторами, у його спортивній біографії чимало європейських країн. З паличкою в руках після перенесеного інсульту він вже тридцять років продовжує жити повноцінним життям і щодня з успіхом долає поставлені дистанції.  

Спогадами про свої марафонські досягнення, які присвячував різним, на його думку, видатним людям та визначним подіям, Леонід Михайлович ділився на сторінках нашої газети вже не один раз. Найпам’ятніший  його перший піший марафон у 1997 році, коли пройшов стокілометрову дистанцію від Холма до Ковеля, долаючи по 10 кілометрів вдень. Яскраві спогади про цю подію та й безліч інших своїх маршрутів, про людей, з якими тоді звела доля, — багато й довго міг би він розповідати.

А от найособливіший – марафон, яким пройшов нещодавно. Леонід Оксіюк приурочив його пам’яті наших земляків – бійців, котрі загинули, захищаючи нас і нашу Україну від рашистської орди. 

—Тридцять чотири полеглих Герої — тридцять чотири кола пройшов бульваром Лесі Українки, де сьогодні вони нам стримано всміхаються з портретів, — розповідає марафонець. – Далі продовжив маршрут до греко-католицької церкви, в якій й понині лунають молитви за упокій душ спочилих воїнів. Це моя данина пам’яті й пошани їм – моїм синам й онукам, те, що можу їм присвятити. 

Здавалося б, ну що в цьому такого? Пройшов собі кілька кілометрів та й тільки. Але це так на перший погляд – нічого особливого. Насправді для людини, яка не уявляє свого життя без спорту, нічого не може стати на заваді, щоб далі сягати спортивних вершин. І Леонід Оксіюк їх сягає. Не заради нагород чи визнання. Це його змагання із хворобою, в яких він перемагає.

— Мої піші марафони допомагають почуватися здоровим, сильним духом, мені просто подобається, бо ще з шкільного віку активно займався спортом. І дня не минало, щоб я не тримав у руках баскетбольний м’яч чи не долав бігові доріжки, узимку взував ковзани – і вперед, — пригадує Леонід Михайлович. – Важливо займатися спортом з дитинства, любити те, чим займаєшся. Тоді й буде результат.

— Для Вас він важливий? – запитую в нього.

— А як же. Важливий результат і мотивація. Це стимулює у всіх сенсах. Мені особисто головне, щоб, як кажуть, бути при справі. Отоді ти живеш повноцінним життям. І я так живу.

— І іншим радите?

— Звичайно. Ніколи не треба падати духом, старатися знаходити альтернативу в будь-якій ситуації. Читайте, розширюйте свій кругозір. Ідею долати піші марафони почерпнув з однієї газети (я тоді багато читав), з якої дізнався, що люди навіть на колясках підкорюють різні екстремальні маршрути. Я тоді, до речі, купався взимку в річці. Відрадно, що деякі мої знайомі брали з мене приклад і теж починали «моржувати», а потім дякували мені за це.  

— Піші марафони також наслідують?

— Дехто так, а дехто й досі дивується і не розуміє: навіщо це мені. Один мій знайомий якось спитав у мене: «Льоню, чому ти щодня ходиш попід моїми вікнами?». А я йому кажу: «Охороняю тебе», — з посмішкою згадує Леонід Оксіюк. – А якщо серйозно, то раджу всім більше ходити, бо рух – це життя. До речі, допомагає мені й підтримує у всьому мій молодий товариш – волонтер Микола Поврозник. Без нього було б важко втілювати всі мої ідеї, він завжди супроводжує мене на всіх моїх дистанціях.

Можна лише по-доброму позаздрити молодечій енергії, оптимізму, життєлюбності Леоніда Михайловича. Він зумів їх зберегти та ще й примножити, попри всі випробовування, які траплялися на його життєвому шляху. Адже так склалося, що чоловіку довелося пережити чимало стресових ситуацій, які й призвели до інсульту. Але хвороба не скорила: і от його життя – цікавий марафон.

— Завдяки моїм марафонам я побачив майже всю Європу, — розповідає Леонід Михайлович. – Можна так сказати, пройшов усю Польщу, до якої найбільше прикипів серцем. Поляки чудові, привітні і гостинні люди. Сьогодні українці, як ніколи, переконалися в цьому. А ще побував у Словаччині, Угорщині, Хорватії, Норвегії, Данії, Румунії, Швеції, Швейцарії та інших країнах. Пройшовся й по Англійській набережній в Монако. 

Проклав маршрут й найбільшими залізничними вузлами Ковель-Львів-Одеса-Дніпро-Харків-Київ. Відвідав усі обласні центри України.

— Коли наступний марафон? – продовжую цікавитись.

— Сподіваюся, цей день настане незабаром, коли ми переможемо ненависного ворога. Ми всі його чекаємо з нетерпінням. І у великий День Перемоги вкотре з вдячністю і шаною назвемо імена наших воїнів-Героїв, котрі жертовно поклали свої життя на олтар української свободи.