Об’єднані війною: “Ми всі в одному човні”Ковель активно приймає переселенців – у нашій територіальній громаді на 22 березня офіційно зареєструвалися 1980 вимушено переміщених наших співвітчизників, які покинули свої домівки, рятуючись від війни.
З переселенцями працюють волонтери, медики, працівники освіти. Ніхто не залишився на вулиці: знайшли дах над головою, забезпечили речами першої необхідності, харчуванням, надали медичну та психологічну допомогу.
– Обов'язки щодо коригування дій розподілені по всіх напрямках. Використовуються усі наявні майданчики та можливості, якими оперуємо, – розповідає начальник відділу обліку, розподілу та приватизації житла міськвиконкому Ніна Іваненко. – Хто бажає лишитися в нашій територіальній громаді, ми знаходимо помешкання.
Розгорнуто пункти для розміщення людей у школах, дитсадках. Також вони діють у молитовних будинках.
З початку повномасштабного вторгнення Росії до України Ковель прийняв людей з Києва, Харкова, Луганської, Сумської, Харківської, Донецької, Київської, Житомирської, Запорізької, Черкаської, Чернігівської, Миколаївської, Дніпропетровської областей.
– На залізничному вокзалі цілодобово зустрічають потяги і координують вимушених переселенців. Координатори на поселення - працівники закладів освіти, представники релігійних громад, котрі працюють з евакуйованими людьми, які потребують допомоги, – розповідає координатор волонтерської роботи у навчальних закладах Ковеля Світлана Верчук. – У нас є чергові заклади, які щодоби приймають до себе переселенців. У потягах, що прямують до Холма, більшість людей перебувають по декілька діб і не мають навіть води та харчів. Їм також допомагають, полегшуючи перебування в дорозі, наші волонтери на чолі з Сергієм Панасюком, представники Червоного Хреста.
Люди також мають можливість підзарядити телефони, перекусити. Керівництво вокзалу в цьому плані дуже добре попрацювало. Надало для потреб волонтерів та переселенців кімнату матері і дитини, відчинене приміщення буфету. В залі очікування відбувається спілкування щодо розселення. Окрім того, на вокзалі працюють волонтери, які допомагають людям доїхати до кордону.
– А чи багато бажаючих залишитися в Ковелі?
– З кожним днем людей, які бажають залишитися в нашому місті, більшає. Тож виникає проблема з їх поселенням, адже місто невелике, не має житлової бази, де могла б осісти така велика кількість поселенців. Є пропозиції від навколишніх сіл про надання їм вільних приміщень. Але у переважній більшості міські жителі не охоче пристають на такі пропозиції, бо не пристосовані до життя у сільській місцевості. Тому шукають інші варіанти десь у місті.
– В якому моральному, матеріальному стані перебувають люди, яких доводиться зустрічати?
– По-різному буває. Є люди, які пропонують гроші, аби їх перевезли через кордон, завезли у Варшаву і т. д. Ми пояснюємо, що це неможливо і такої послуги ніхто не надасть. Але це моменти перших днів війни - то були люди, які їхали заздалегідь. Зараз люди їдуть з-під обстрілів, вони дезорієнтовані, розгублені. У свою чергу, ми даємо їм час, щоб вони заспокоїлися, попили кави, перекусили. Після цього ми пояснюємо, куди ми їх веземо. Адже люди елементарно бояться натрапити на шахраїв тощо. Наше завдання – заспокоїти їх, переконати у тому, що вони вже в надійних руках, і їм нема чого боятися, не потрібно втікати чи панікувати. Відрадно, що нашим волонтерам це вдається, адже щиро прагнуть допомогти людям, розмовляють з ними, втішають їх, вселяють оптимізм.
– А як пересічні ковельчани – не байдужі до людської біди?
–Ви знаєте, в нашому місті живуть чудові люди. У мене є адреси ковельчан, які приходили на вокзал і самі пропонують житло для переселенців. Серед моїх недавніх знайомих пан Сергій (навіть прізвища його поки не знаю), котрий прийняв у своїй оселі близько двох десятків сімей з окупованих областей. Людина вже старшого віку, але небайдужа, активна. Щойно відправить одних людей, телефонує й каже, щоб присилали інших, хто потребує тимчасовий прихисток. Сам від допомоги відмовляється, говорить: "Коли мені чогось не вистачатиме, я скажу". Ми домовилися, що після того, як це жахіття закінчиться, ми з ним обов'язково зустрінемося за чашкою кави, краще познайомимося і поговоримо про все, про все…
Серед перших, хто відгукнувся на біду людей, ковельчанин Руслан, який теж зустрічав і забирав до себе не одну сім'ю.
Залізничний вокзал. Зал очікування на другому поверсі. Почуття неоднозначні. Піднесення - тут кипить робота. Волонтери в яскравих жилетах працюють з людьми, які прибули з різних куточків України, що сьогодні потерпають від окупаційних військ. Ніхто не залишається без уваги. Слова підтримки тут лунають звідусіль.
А з іншого боку "тисне" пригнічення – стривожені обличчя, смуток в очах, розгубленість і страх.
– Ми робимо усе можливе, щоб новоприбулих підбадьорити та заспокоїти. Коли люди приїжджають, вони дуже перестрашені, хочуть втікати звідси, їхати за кордон. Важливо їм довести, що вони не самі, що тут раді їм допомогти і не залишать без підтримки. Ми ставимося до них так, як хотіли б, щоб до нас ставилися, – говорить волонтер місцевого Червоного Хреста Юрій. - Стараємося забезпечити людей всім на момент приїзду необхідним: годуємо, поселяємо. У кімнаті матері і дитини облаштували місця для відпочинку, для діток – багато іграшок, солодощі. Готуємо гарячі страви та напої, бутерброди, дитяче харчування. Є засоби гігієни. Волонтери на посту цілодобово.
Уміють заспокоїти, знаходять для кожного особливі слова волонтерки церкви "Ковчег" Аня та Ліда. Молоді приємні дівчата. Щойно заходить хтось новий - відразу до нього, пропонують допомогу.
– Приймаємо людей на ніч чи на кілька днів. У нас і душ, і харчування – все, що треба, є, – кажуть волонтерки.
– А про яку допомогу, в першу чергу, люди просять? – цікавлюся в них.
– Перше запитання: як потрапити до Польщі? Люди різні – хтось спокійний, а хтось, навпаки, дуже переляканий. Двері десь гримнуть – здригаються.
Розмовляти довго дівчата не змогли. Побачили жінку з двома невеличкими хлопчиками. Відразу підійшли до неї. Яна (так звати жінку) з синами налаштована їхати в Польщу. Ще є час, тож треба перепочити, підкріпитися. Розповіла, що вони з Чернігова й лишатися там небезпечно.
– Наше місто бомблять, знищують усю інфраструктуру: садочки, школи, житлові будинки, стадіони, комунальну техніку…
– Тато залишився воювати, – підхопив один із хлопчиків. Сміливо й з гордістю…
Активно підключилися до волонтерської справи освітяни. У місті для розміщення транзитних переселенців пристосували 13 закладів освіти. За словами начальника управління освіти міськвиконкому Віктора Бичковського, ці заклади повноцінно облаштовані для того, аби розмістити людей на ніч.
"Близько двох тисяч ліжкомість ми щоночі можемо надати. У нас були такі моменти, що ми зустрічали до трьохсот переселенців.
Слова вдячності адресую колегам-освітянам, а особливо представникам релігійних організацій, які взяли на себе левову частку роботи й приймали у себе половину прибулих у місто переселенців", – каже Віктор Васильович.
Як повідомив очільник міської освіти Віктор Бичковський, станом на 21 березня до дистанційного навчання залучено 115 учнів із числа тимчасово внутрішньо переміщених осіб. Заяви від батьків продовжують надходити.
Чудові діти, маленькі й юні українці тепер і в нас мають можливість навчатися, відволікатись від думок і страхів, які посіяла у їхніх безневинних душах страхітлива війна. З дівчинкою Анею, яка приїхала з-під Борисполя, познайомилася випадково, на дитячому майданчику, коли прогулювалася зі своєю маленькою донею.
– Ох ти, яка собачка! Точнісінько така, як в нас удома, – почула її слова, адресовані чотирилапому вуханю, який пробігав поряд. І відразу усе зрозуміла. Дівчинка розказала мені свою історію, історію своєї сім'ї, яка не забудеться уже ніколи.
– Ми з мамою і маленьким братиком приїхали сюди до родичів. Тато залишився вдома - він доброволець. А ще він хороший електрик, то там без світла у разі чого не лишаться. Бабуся не поїхала, бо не змогла залишити рідну домівку, – розповідає 14-річна Аня. – Кілька ночей ховалися у підвалі. Дуже страшно було, бо чули вибухи, здавалося, що стріляють зовсім поряд. Виїхали, коли з'явилася така можливість. Хоча багато, хто залишився вдома. Батьки моєї кращої подруги, наприклад, поки нікуди не їдуть. Востаннє, коли з нею спілкувалася, вона мені казала, що буквально живуть у підвалі. Вже два дні не виходить на зв'язок. Хвилююся. Може, щось трапилося?..
Маю друга з Москви. Спілкуємося з ним по інтернету, – продовжила згодом дівчинка. – Він мені писав про те, що в них там відбувається, про те, що його батьки на мітинги проти війни виходять. Але з ним теж кілька днів вже не спілкуюся, каже, що в нього школа, гуртки…
Вигнала війна з рідної оселі дітей, не пощадила й тих, хто в літах. Непросто згадувати пережите киянкам Ірині та Людмилі Семенівні - матері й дочці, дорога "в нікуди" в них виявилася в колючих тернях. Сьогодні вони, ці милі й інтелігентні жінки, нарешті вже мають можливість насолодитися теплими весняними днями, розслабитися, спокійно заплющити очі, бо ще тиждень тому про спокій годі було й мріяти…
Про Ковель й ковельчан жінки говорять з захопленням і вдячністю.
– Ми дуже щасливі, що потрапили у Ковель. Тут так гарно, охайно, а головне – тут такі привітні люди. Просто у захваті від вас, ковельчани. Дай, Боже, повернемося додому, то всім буду розповідати, з якими неймовірними людьми звела доля у Ковелі, – ділиться враженнями Людмила Семенівна. Її, 86-річну бабусю, з дочкою та онукою війна прогнала з рідної домівки. Пережила Другу світову війну, фашистську блокаду, голодні роки окупації. А тепер знову – повернення в минуле.
– Заїхавши у Волинську область, відразу відчуваєш різницю. Всі поля чисті, по-господарськи прибрані. Звичайно, це, в першу чергу, заслуга людей, але ж і від керівників багато, що залежить. Видно, що добре працює адміністративний сектор, – приєдналась до розмови донька Людмили Семенівни Ірина, яка вигулювала поряд чотирилапого друга – лабрадора Мартіна, якого покинути вдома навіть і не виникало думки. – Раніше, окрім того, що Ковель великий транспортний залізничний вузол, про місто нічого не знала. Але як люди тут живуть, як ставляться до інших, приїжджих, приємно вражає. Всі відкриті, доброзичливі, дуже витримані і спокійні. А ще – толерантні. Ніхто не зважає на те, якою мовою ти розмовляєш. У Львові з цього приводу нам відразу сказали: "Щоб не здіймати зайвих емоцій, розмовляйте українською мовою". Ми все розуміємо, але психологічно це все-одно відкладається. Ми ж всі в одному човні.
– Проживаємо в районі Виноградаря. Це на околиці Києва. Там поблизу ліс, і бойові дії ведуться зовсім поряд. На той час були досить активні, – продовжила пані Ірина. – Провели десять днів у підвальному приміщенні школи – абсолютно непристосованому і непідготовленому для перебування людей. Ми всі там хворіли, бо було нестерпно холодно. Діти, старші люди – близько сотні мирних жителів. Потім значно поменшало, бо хтось не витримав і повернувся додому, хтось виїхав. Думки покинути рідну домівку тоді в нас навіть і не виникало. В той час дуже захворіла бабуся, у мене виникли проблеми зі здоров'ям. Тому ми теж відправилися у свою квартиру. Відлежалися кілька днів. Хотіли повернутися у бомбосховище, але, як виявилося, такої можливості уже не було. Куди бігти? Куди ховатися?
Донька з-за кордону (працює в США) наполягла на тому, що треба їхати з Києва. Організувала поїздку, і так ми потрапили у Львів. До речі, за проїзд заплатили в дорозі: 300 доларів з людини (нас їхало троє) і сто – за собаку. У мене й думки не було (зрештою, як і в усіх пасажирів). Гадала, нас рятують. А що, якби у людини не було таких коштів?
Приїхали у Львів. Це був наче другий Майдан, Вавилон. Тисячі людей, кругом вогнища – люди грілися. Моя мама впала, дуже травмувала руку. Надали першу медичну допомогу – замазали рану йодом. Сказали йти, бо тут не можна бути.
Вокзал битком набитий, стіна людей – не те, що присісти, стати ніде було. Маму пропустили. Ми з донькою й собакою залишились на вулиці. Мамі стало зле, її вивели з вокзалу. Волонтери почали телефонувати на "швидку", ніхто не приїхав. Одній з дівчаток якимось дивом вдалося видзвонити знайомого хірурга – він мамі допоміг. Велике йому спасибі.
…У нашому львівському помешканні нічого не було. Окрім світла. Будівля в аварійному стані. Ні чашки, ні ложки. А головне не було опалення. Але й за це ми дуже вдячні, бо на той момент у Львові житла було не знайти. Перебували там три дні. Ночі морозні, холодно було що на вулиці, що в оселі. Залишатися тут на довше з хворою мамою, означало просто підписати їй вирок…
– А як потрапили у Ковель? – запитую в жінки.
– Моя донька – та, що за кордоном, – навчалася у вузі з хлопцем з Ковеля – Сергієм, – продовжила розповідь жінка. – Вони були й до цього часу лишаються друзями. Саме Сергій, його батько нам допомогли. Вони приїхали з Ковеля до Львова, аби нас забрати. Ніч, труднощі в дорозі, пальне – це все для них не мало значення. І це для чужих, сторонніх людей. У Ковелі знайшли нам житло, нагодували, обігріли, забезпечили продуктами й усім необхідним. Сказали бути тут стільки, скільки буде треба.
Інші ковельчани теж підтримують. Здається, тут немає байдужих людей. Якось зайшла у м'ясний магазин, що по бульвару Лесі Українки. Продавщиця на ім'я Ольга (дякую їй безмежно!) зрозуміла, що ми не місцеві. Почала розпитувати. А потім сказала, щоб я прийшла наступного дня, то дасть картоплі. Було ніяково, але від допомоги не відмовилась. Прийшла і… оніміла. Цілий мішок картоплі, цибуля, інші овочі. А потім Оля мені каже: "Прийдіть ще й завтра. Я вам дам помідорів. Таких точно ніде не куштували…". І правда – ніде…
Вікторія ЗІНЧУК.
Залишити коментар