Повідомлення в номер / Нічого не буває даремно

– Ти збери все, а трапиться оказія, відправимо тебе у бік Чорнолісся, – командир був старший, сивий від літ і війни – таким приблизно міг би бути Галинчин батько. Яким лише вона його не уявляла за свої 20 років! І тата, і маму. А тут, на війні, Дмитрович і справді був за батька. Дівчина прихилилася до нього через свою неприкаяність, а ще через страх. 

День за днем, тиждень за тижнем він сковував її дедалі сильніше – носила дитя вже п’ятий місяць. І попереду невідомість: народжувати – то де? Як дати раду маляті – без роботи і житла, без рідні. За плечима в Галинки був сиротинець, медичне училище, де жила на стипендію. Мешкала у фабричному гуртожитку, куди допомогла влаштуватися директор інтернату, але там після закриття фабрики вказали на двері. Перебивалася по кутках.

А тоді почалася війна. Дівчина, майже не вагаючись, пішла до військкомату. Згодилася її медсестринська професія, та й справу свою знала чудово, уже встигла попрактикувати у фабричній амбулаторії. Тож у частині Дмитровича Галинка була знахідкою, дуже старалася, її навіть суворий фельдшер хвалив. І все б нічого, якби в недобру пору не закрутило голову кохання. Мабуть, і не любов, яка буває в романах, а бажання молодого щастя, тепла й чоловічої опори. А вона, та «опора», в образі солдата Генки, пішла якось у відпустку й щезла без сліду, казали хлопці — батьки «відмазали» від служби.

Коли Галинка відчула, що їх двоє, злякалася. Дмитрович зрозумів, що з дівчиною коїться недобре. «Моє ти лихо», – тільки й мовив скрушно. А далі розрадив: знайшов у сільській лікарні, в Чорноліссі, де живуть його друзі, їй роботу, там і де жити знайдеться, й усе у неї складеться. Галинка жила надією, вона хотіла це малятко – у нього буде мама, яка нізащо не віддасть його в сиротинець, у нього будуть гарні іграшки, школа, вона працюватиме і житиме для нього.

Коли вже зібралась їхати, «двохсотим» виявився юнак із села, що кілометрів за три від того Чорнолісся. Проводжали Олега в останню дорогу додому шестеро побратимів із бригади, знайшлося місце і Галинці. Так тяжко у неї на серці не було ніколи. І не сльози, а тупий біль краяв серце. Колись, засинаючи в інтернатському ліжку, вона мріяла про старшого брата, який візьме її за руку й захистить від образ лихих людей. А тепер їй здавалось, що вона їде ховати свого брата.

Там, де був поворот на Чорнолісся, солдати машину не зупинили – мовляв, пішки далекувато буде, завтра вертатимемось, довеземо. Так дівчина опинилась у самісінькому осерді людської біди. Село стояло на колінах обабіч вулиці, машина поволі зупинилась, а назустріч птахою летіла жінка в чорному – мати…

У круговерті того чорного дня на Галинку ніхто уваги не звертав, окрім, звісно, всюдисущих сільських жіночок. Не проминули зауважити її вже помітний кругленький стан. Котрась навіть висловила припущення, що то Олегова наречена. Варто було обмовитись одній, як підхопили інші. І коли вже повернулися з кладовища і зібралися у шкільній їдальні на поминки, Олегова мама, Тетяна, обняла дівчину за плечі і тяжко заридала: «Ти ж невісточкою мала переступити наш поріг». Галинка мало не зомліла, не стало сил ні заперечувати, ні розраджувати згорьовану жінку.

Наступного ранку, як годиться, носили сніданок небіжчику. Хлопці лаштувалися в дорогу, зібралась і Галинка. «Ти залишайся, – підійшла до неї Тетяна, – за дочку мені будеш, виростимо онука».

– Я не Олегова дівчина, – не піднімаючи очей, мовила Галинка. – Ми навіть знайомі не були, так, бачилися на відстані. Так склалося, що в ці краї привела мене його остання дорога, а тепер поведе далі – немає в мене нікого.

А сльози вже текли рікою. Тетяна міцно обняла тремтячу дівчину.

– Нічого не буває даремно, – тихо відповіла їй жінка в чорному. – Я зрозуміла це, але тебе не відпускаю.