Повідомлення в номер / Геннадій Сарапін: "Українська нація безсмертна!"

Геннадій Сарапін –голова Волинського обласного відділення українського Фонду культури, активіст громадсько-політичного життя краю, журналіст і видавець, директор музею-садиби Самійла Підгірського, добре відомий ковельчанам. Та й не тільки їм, бо за чимало літ свого бурхливого і неспокійного життя побував у цілому ряді міст колишнього срср, вчився у тамтешніх демократів 90-их років урокам революційної  боротьби, та й сам щедро ділився власним досвідом підпільної антирадянської роботи. 

А згадати пану Геннадію є що, бо ніколи не відсиджувався в закутку, а завжди був в авангарді протестного руху, брав участь у ньому тоді, коли деякі із сьогоднішніх націонал-демократів пішки під стіл ходили, хоч сьогодні, голосно б'ють себе у груди, волаючи: "І ми "орали"!”.

Цими днями Геннадій Сарапін завітав до редакції, тримаючи в руках тоненьку, пожовтілу від часу, папочку з аркушами паперу, схожими за формою на військкоматівські повістки. Привітавшись, сказав:

– Хочу вам продемонструвати своєрідні "архівні" документи, які засвідчують мою участь у революційній боротьбі за відновлення самостійності Української держави в 1990-их роках.

– Але ж про Вашу участь в цій боротьбі люди й так знають, – відповів я.

– Знають, та не все. Ось почитайте оголошення, яке надруковане на розгортці цієї  папочки.

Читаю: "З 02.10.90 буде проводитися реєстрація громадян України з 18.00 до 20.00 год. Звертатися за адресою: вул.  Чкалова,  7".

– А що це за реєстрація? - запитую я. – Не пригадую такої кампанії у той час.

– Вона  проводилися не органами влади, а мною і моїми соратниками по революційній боротьбі. Всім, хто зголосився до реєстрації, ми видавали тимчасові посвідчення такого змісту: "Видане такому-то (такій-то), що він є громадянином Української Народної Республіки згідно із Законом про громадянство  УНР, ухваленим Центральною Радою  2 березня 1918 року. Реєстраційний номер такий-то, дата видачі така-то".

Ось у мене збереглися посвідчення №" 1237 та 1238, виписані на ім'я батька і сина Годовицьких Романа Сергійовича і Назара Романовича. З яких причин вони їх не отримали, вже не пригадаю, але, судячи з нумерації посвідчень, бачите, що бажаючих їх отримати вистачало.

– А який сенс був у цій акції?

– Якщо сказати коротко, то наша мета полягала у тому, щоб спонукати земляків до усвідомлення того  факту, що всі вони є українськими громадянами, а не "гражданами союза советских социалистических  республик", коли всі із захопленням співали: "Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – советский союз!".

– Але ж це було небезпечно! Ще міцно трималася радянська влада, кермувала кпрс, на повну силу діяли кдб, інші силові структури.

– Так, 1990 рік був не зовсім сприятливим для демократичного руху, але рух той почався.

Згадайте: революційні події вирували у країнах Балтії, на Закавказзі, в країнах так званого соціалістичного табору. Та й  в  Україні 18 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет республіки.

Ми з однодумцями вирішили прискорити цей процес, нагадавши, що Самостійна Українська держава вже у нас була. Правда, тоді вона називалася УНР, але суті справи це не міняло. Було важливо, щоб якомога більше людей усвідомили, що вони – українці, і мають цим пишатися. То був хоч і скромний, але важливий крок до процесу самоідентифікації нації, яка тоді переживала свого роду ренесанс.

А що така самоідентифікація була необхідна, свідчить хоча б те, що своє оголошення ми вручну писали на розвороті  папки, на титульній сторінці якої ковельські бюрократи друкарським способом виготовили напис (цитую мовою оригіналу): "Комиссия по борьбе с пьянством при исполкоме  Ковельского городского Совета народных депутатов. Протокол №____ заседания комиссии от "___"__________198_года".

Уявіть собі: 80-ті роки ХХ століття, а у Ковелі діловодство у найвищому органі місцевого самоврядування, "оплоті" народовладдя, ведуть російською, точніше московитською, мовою! Де таке бачено і чувано! В Польщі, Чехословаччині, Румунії, не кажучи вже про Францію, Німеччину чи Великобританію? У них завжди державною була рідна мова, а в нас – чужинська. То чи варто дивуватися, що український народ тоді повстав проти колонізаторської, антинародної влади?  

В кінцевому підсумку, ця боротьба увінчалася перемогою національно-демократичних сил у 1991 році. На жаль, сьогодні московія знову зазіхає на нашу свободу, демократію і територіальну цілісність.

– Чи не свідчить це про те, що революційна боротьба 1990-их років була марною і за більш як 30 років нічому не навчили українців?

– В жодному разі! Державна незалежність України, яка здобута мирним шляхом, сьогодні омита священною кров'ю бійців ЗСУ, членів територіальної оборони, волонтерів, учасників підпільного руху. 

Ми починали цю боротьбу в умовах комуністичної диктатури, загрози тюремного ув'язнення, а наші спадкоємці продовжують її на фронтах війни з путінськими вбивцями і головорізами. Їм смертельно важко, але вони не здаються.

Ні, не пропала справа, за яку віддавали життя "січові стрільці", члени ОУН-УПА, учасники повстанського руху, патріоти-дисиденти. Українська нація безсмертна, а тому я переконаний: все буде Україна!

Микола ВЕЛЬМА.

На світлинах Копії "архівних" матеріалів 1990-их років.

Фото з архіву 

Геннадія Сарапіна.

Геннадій Сарапін –голова Волинського обласного відділення українського Фонду культури, активіст громадсько-політичного життя краю, журналіст і видавець, директор музею-садиби Самійла Підгірського, добре відомий ковельчанам. Та й не тільки їм, бо за чимало літ свого бурхливого і неспокійного життя побував у цілому ряді міст колишнього срср, вчився у тамтешніх демократів 90-их років урокам революційної  боротьби, та й сам щедро ділився власним досвідом підпільної антирадянської роботи. 

А згадати пану Геннадію є що, бо ніколи не відсиджувався в закутку, а завжди був в авангарді протестного руху, брав участь у ньому тоді, коли деякі із сьогоднішніх націонал-демократів пішки під стіл ходили, хоч сьогодні, голосно б'ють себе у груди, волаючи: "І ми "орали"!”.

Цими днями Геннадій Сарапін завітав до редакції, тримаючи в руках тоненьку, пожовтілу від часу, папочку з аркушами паперу, схожими за формою на військкоматівські повістки. Привітавшись, сказав:

– Хочу вам продемонструвати своєрідні "архівні" документи, які засвідчують мою участь у революційній боротьбі за відновлення самостійності Української держави в 1990-их роках.

– Але ж про Вашу участь в цій боротьбі люди й так знають, – відповів я.

– Знають, та не все. Ось почитайте оголошення, яке надруковане на розгортці цієї  папочки.

Читаю: "З 02.10.90 буде проводитися реєстрація громадян України з 18.00 до 20.00 год. Звертатися за адресою: вул.  Чкалова,  7".

– А що це за реєстрація? - запитую я. – Не пригадую такої кампанії у той час.

– Вона  проводилися не органами влади, а мною і моїми соратниками по революційній боротьбі. Всім, хто зголосився до реєстрації, ми видавали тимчасові посвідчення такого змісту: "Видане такому-то (такій-то), що він є громадянином Української Народної Республіки згідно із Законом про громадянство  УНР, ухваленим Центральною Радою  2 березня 1918 року. Реєстраційний номер такий-то, дата видачі така-то".

Ось у мене збереглися посвідчення №" 1237 та 1238, виписані на ім'я батька і сина Годовицьких Романа Сергійовича і Назара Романовича. З яких причин вони їх не отримали, вже не пригадаю, але, судячи з нумерації посвідчень, бачите, що бажаючих їх отримати вистачало.

– А який сенс був у цій акції?

– Якщо сказати коротко, то наша мета полягала у тому, щоб спонукати земляків до усвідомлення того  факту, що всі вони є українськими громадянами, а не "гражданами союза советских социалистических  республик", коли всі із захопленням співали: "Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – советский союз!".

– Але ж це було небезпечно! Ще міцно трималася радянська влада, кермувала кпрс, на повну силу діяли кдб, інші силові структури.

– Так, 1990 рік був не зовсім сприятливим для демократичного руху, але рух той почався.

Згадайте: революційні події вирували у країнах Балтії, на Закавказзі, в країнах так званого соціалістичного табору. Та й  в  Україні 18 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет республіки.

Ми з однодумцями вирішили прискорити цей процес, нагадавши, що Самостійна Українська держава вже у нас була. Правда, тоді вона називалася УНР, але суті справи це не міняло. Було важливо, щоб якомога більше людей усвідомили, що вони – українці, і мають цим пишатися. То був хоч і скромний, але важливий крок до процесу самоідентифікації нації, яка тоді переживала свого роду ренесанс.

А що така самоідентифікація була необхідна, свідчить хоча б те, що своє оголошення ми вручну писали на розвороті  папки, на титульній сторінці якої ковельські бюрократи друкарським способом виготовили напис (цитую мовою оригіналу): "Комиссия по борьбе с пьянством при исполкоме  Ковельского городского Совета народных депутатов. Протокол №____ заседания комиссии от "___"__________198_года".

Уявіть собі: 80-ті роки ХХ століття, а у Ковелі діловодство у найвищому органі місцевого самоврядування, "оплоті" народовладдя, ведуть російською, точніше московитською, мовою! Де таке бачено і чувано! В Польщі, Чехословаччині, Румунії, не кажучи вже про Францію, Німеччину чи Великобританію? У них завжди державною була рідна мова, а в нас – чужинська. То чи варто дивуватися, що український народ тоді повстав проти колонізаторської, антинародної влади?  

В кінцевому підсумку, ця боротьба увінчалася перемогою національно-демократичних сил у 1991 році. На жаль, сьогодні московія знову зазіхає на нашу свободу, демократію і територіальну цілісність.

– Чи не свідчить це про те, що революційна боротьба 1990-их років була марною і за більш як 30 років нічому не навчили українців?

– В жодному разі! Державна незалежність України, яка здобута мирним шляхом, сьогодні омита священною кров'ю бійців ЗСУ, членів територіальної оборони, волонтерів, учасників підпільного руху. 

Ми починали цю боротьбу в умовах комуністичної диктатури, загрози тюремного ув'язнення, а наші спадкоємці продовжують її на фронтах війни з путінськими вбивцями і головорізами. Їм смертельно важко, але вони не здаються.

Ні, не пропала справа, за яку віддавали життя "січові стрільці", члени ОУН-УПА, учасники повстанського руху, патріоти-дисиденти. Українська нація безсмертна, а тому я переконаний: все буде Україна!

На світлинах Копії "архівних" матеріалів 1990-их років.

Фото з архіву  Геннадія Сарапіна.