Повідомлення в номер / Її поезія – як оголений нерв

Вперше ці рядки почула у проникливому виконанні юної Вероніки Семенюк з с. Поворськ. Це уривки з вірша «Коли тато на війні», автором якого є її односельчанка Любов Кондратюк.  Поетична палітра жінки - це пристрасні рядки, які авторка винесла з глибини душі. Про що б вона не писала, все проймає, торкається до серця. Віршам пані Любові притаманна якась особлива відкритість, відвертість, наче вона хоче струнами своєї душі змінити світ на кращий.

Читаю її поезії і захоплююсь. Бо найцінніше для мене – це щирість почуттів. А тут вони, як на долоні. Філософські роздуми поетеси примушують задуматися про речі, які раніше, здавалося б, не турбували, про свої вчинки, ставлення до життя. У її ліриці – особисті переживання, вистраждане, пережите, оповите ніжністю жіночої душі. Чудові пейзажі рідної природи оживають перед очима, коли читаєш рядки Любові Кондратюк. 

А ще вірші нашої землячки пройняті безмежною любов'ю до неньки-України, її синів і доньок, які сьогодні живуть єдиною метою – перемогти ненависного ворога, що зі зброєю в руках прийшов на нашу землю. Цьому присвячена окрема глава її творчості. 

Поворчанка Любов Кондратюк – журналіст за фахом. 20 років  віддала роботі в газеті «Вісті», що виходила в Кузнецовську (Вариші). У 2014 році з певних причин (це була міська газета, долю якої вирішував депутатський корпус місцевої ради) видання закрили.

– То були дуже складні часи для мене: початок війни, втрата улюбленої роботи, невідомість, – пригадує пані Любов. – Вірилося, що війна не ступить на наші пороги. Це, так би мовити, й тримало в тонусі, допомогло мобілізуватися. 

Пізніше три роки жінка працювала на приватному інформаційно-комерційному сайті на посаді редактора. Однак  через економічні проблеми, велику конкуренцію та постійні протистояння місцевих політиків, які хотіли  використати інформаційний ресурс  у своїх цілях, видання припинило  діяльність. Далі з роботою було дуже сутужно. Ускладнив становище ще й карантин. Тому разом з чоловіком вирішили повернутися на рідні простори.

– А коли Ви почати писати вірші? – не втрималася від запитання.

– Вірші писала  все свідоме життя. Але в 37 років у моєму житті стався перелом, який змусив переосмислити все пережите. Навіть задумувалася: чи зможу ще писати? А це для мене, наче дихати. Змогла. Повернулася на роботу. Тоді, на своє сорокаріччя, видала збірку поезій «Мене тривожить пісня ніжна». Це  на той момент був мій життєвий підсумок, мої кращі твори – вірші, статті, філософські роздуми, особисті переживання.

– Як вплинула війна на Вашу творчість? Як Ваш дух змінювався з просуванням подій?

– Коли прочитала про війну в ЗМІ, здавалося, наче світ перевернувся для мене. 

Страшно було неймовірно. Темні вечори, хлопці з тероборони з рушницями і тривожні новини. Думки, думки й безсонні ночі. Чи правильно живу? Чи завжди обирала вірний шлях? От і стали самі по собі з’являтися рядки. 

Бувало, вечорами, хоч і втомлена, пишу довго, доки пишеться. А зранку прочитаю, щось поправлю – і народиться новий вірш. Тоді в такому ритмі минав майже кожний день.

– Що Ви зробите найперше, коли Україна переможе у війні?

– Певно, тоді весь світ обійму…

Сьогодні ж Любов Кондратюк допомагає. Допомагає, чим може, тим людям, які найбільше постраждали від  «чорної цвілі». Підтримує наших співвітчизників, які на власні очі побачили війну й відчули її на собі. 

Активно долучається до волонтерських ініціатив. А ще творить, творить, творить… Її поезія надихає, зворушує, чіпляє за живе. Переконайтеся самі.