Повідомлення в номер / Ковель для неї став рідним

25 лютого своє 90-річчя зустрічатиме неймовірна жінка, знана і шанована у нашому місті лікар-педіатр Вітрик Лідія Володимирівна. 

Доля розфарбувала її життя різними кольорами, подарувала багато подій – як хороших, так і хвилюючих, як веселих, так і сумних. Днями ми зустрілись, і жінка охоче розповіла свою цікаву історію життя.

l

На порозі мене зустріла жінка мудрих років, та все ж я перепитала, чи це правда, що їй стільки літ? Лідія  Вітрик у свої 90 чудово виглядає. Вражають її проникливий погляд крізь окуляри, гарна дикція, відмінна пам'ять. З початку розмови жінка зачаровує своїм шармом, розумом і відмінним почуттям гумору. Віджартовується: "А як інакше в такі страшні часи?".

Оптимістом себе не вважає, хоча при зустрічі мені здалась саме такою: енергійна, з широкою посмішкою на вустах, із блиском в очах. Охоче розповідала і про улюблену роботу, і про особисте. 

Вихована у сім'ї педагогів, вона обожнює читати. І нині це – одне з улюблених занять (правда, тепер з допомогою лупи). Вона була постійним відвідувачем бібліотек, де із великим інтересом читала газети, журнали, цікавилась як медичною, так і класичною літературою. Вдома теж має чималу особисту бібліотеку. 

Тато Володимир Макарович – корінний ковельчанин. Та з початком Першої світової війни розпочалась  евакуація, і у 1915 році його з сім'єю змусили переїхати у Стародуб, що в росії.

Тато Лідії закінчив ковельську гімназію (нині тут ЗОШ №8), був дуже розумною та освіченою людиною, тож в Стародубі заробляв репетиторством, згодом його призначили писарем. А вже за радянських часів направили в Тверську кавалерійську школу, і він став кадровим військовослужбовцем.

Володимир Макарович служив на Далекому Сході, де й познайомився з мамою Галиною Кузьмівною, яка в свій час закінчила Ульянівській педагогічний технікум.

"В 1935 році, коли розпочалися репресії, ми з сім'єю переїхали на Поволжя. Мені тоді було 2,5 роки. От там і жили, поки не помер сталін. А в Ковелі мешкав брат тата з родиною, але в ті часи зв'язку з ними не мали, адже місто було "під Польщею". 

Тільки 1954 року батькові вдалось зв'язатись з близькими, і наша сім'я повернулася на Батьківщину тата. Я ж залишилась в росії одна і продовжила навчання в університеті", – розповідає Лідія Володимирівна.

l

Закінчила Лідія Казанський державний інститут (медичний факультет) і отримала направлення у Воткінськ, де потрібно було відпрацювати 2 роки. Дівчина не хотіла там залишатись, адже її душа вже була з сім'єю. За рекомендацією бухгалтера ("Не бери "підйомних" і їдь до батьків") жінка приїхала у Ковель.

Тут проблем з працевлаштуванням не було, адже лікарів не вистачало. Лідія Володимирівна пригадує: "На той час відділом охорони здоров'я був Ястремський Володимир Олексійович, який приймав мене на роботу лише з умовою,  що буду викладати в медучилищі. Я дуже хвилювалась. Зі сльозами на очах пішла до директора (на той час посаду обіймав Гуменний Володимир Савелійович), який з радістю мене прийняв.

Знаходилось тоді медичне училище на території теперішньої поліклініки, що по вул. Незалежності. Там було дуже затишно і красиво. Перші рази я заходила в аудиторію з великим страхом, адже студенти були мені майже ровесники". Серед учнів Лідії Володимирівни – покійні Володимир Ісюк, Євгеній Рудь, Андрій Сарапін, добре знані ковельчанами і шановані ними.

От так і розпочалася медична кар'єра Лідії Вітрик в педіатрії на Ковельщині. Як прийшла 1 серпня 1956 року, так і працювала 46 літ на одному й тому ж місці (навіть уточнює, посміхаючись: "46 років 7 місяців і 6 днів"). 

Перші роки – це непрості повоєнні часи, хоча дуже цікаві. "Для мене особливо цінні, адже теорію я викладала і відразу практикувала. За це щиро вдячна Володимиру Ястремському. І коли мені присвоїли першу кваліфікаційну категорію, я вже нічого не боялась, бо свою професійну школу пройшла і в теорії, і на практиці. 

До того ж, ще навчаючись в інституті, ми з подругами вже працювали в лікарні: після ІІ курсу – санітарками, після ІІІ – медсестрами".

l

У 1977 році Лідія Володимирівна стала завідувачкою дитячої поліклініки. На цій посаді працювала близько 10 років. До того керівником була Галина Абрамівна Брайловська. "Вона раділа, коли я вступила на цей пост, а я – плакала. Це дуже велика відповідальність, адже коли я була дільничним лікарем, то відповідала лише за себе і за людей на своїй дільниці. Тепер ця відповідальність лише помножилась. Коли прийшла, на цілий Ковель було всього дві дільниці, а коли я залишала посаду, то їх стало аж 15.

У роботі мені все подобалось. І сприяла цьому дружна атмосфера в колективі. Єдиним "каменем спотикання" завжди були лікарняні. Це питання постійно тримали на жорсткому контролі. Тож тут я була вимоглива, адже мусила за це відповідати перед вищим керівництвом". 

Молода, відповідальна, розумна Лідія Володимирівна заслужила авторитет серед колег. Її думка завжди була важлива, тож неодноразово і вночі викликали на консультації.

l

Що ж до особистого життя, то історія кохання пані Лідії, на жаль, сумна. Чоловік Микола трагічно загинув. Разом вони прожили всього 2 роки. 

Познайомилась пара на пляжі біля річки. Чоловік працював у вагонному депо і заочно навчався в Дніпропетровському інституті залізничного транспорту. В той момент аварії віз мотоциклом на пошту роботи для заліку. У долі – свої плани…

Так і залишились Лідія Володимирівна одна з маленьким сином. З теплом і вдячністю пригадує батьків чоловіка, адже це були дуже добрі й працьовиті люди.

Вдруге заміж так і не вийшла, адже любила свого Миколу й відчувала відповідальність перед сином та хворою мамою. Ось такою безмежною любов'ю до своїх близьких і живе наша героїня. 

Нині ж сину Дмитру – 60 років. Його дружини не стало 6 років тому. Тож тепер вони – один одному  підтримка, опора і розрада в цьому світі.

l

А події сьогодення – страшні та тривожні. Лідія Володимирівна уважно слідкує за новинами по телевізору та переймається ситуацією в країні. Вважає недоцільною трансляцію американських бойовиків: "У нас свої жахіття! Третину України розрушено, молоді захисники – цвіт нації – гинуть!", – обурюється жінка і каже, що не думала знов побачити війну. 

"Я пережила війну з нацистами. Мені було 8 років. Ми тоді жили в селі на Поволжі, а за 10 кілометрів – Ульянівськ. Там розташовані танкове училище і танковий ремонтний завод. От через наше село й везли розбиту техніку. Над нами постійно літали бомбардувальники. Було дуже страшно, бо не знали, чи це наші, чи німецькі. Вся місцевість в окопах. Тож ми жили в постійній тривозі.

При цьому, не маючи сучасних комунікацій, мешкаючи в сільській хаті,  без  електрики ми старанно вчилися і вели домашнє господарство. Нас ніхто не примушував, а ми з радістю ходили до школи та читали вечорами. Ми з рідною сестрою Людмилою (вона, до речі, було викладачем англійської мови у ковельських школах № 5 та № 7), як і всі члени нашої сім'ї, дуже любили книги", – розповідає пані Лідія. 

l

Переглядаємо світлини із сімейного архіву. Разом з чорно-білими фото "оживають" і різні спогади: "Ось тут я – студентка-випускниця університету (на світлині вгорі праворуч); а ось тато зі своїми учнями (у Ковелі він був директором вечірньої школи) (внизу праворуч); а тут з колегами – у Львові на курсах (от поруч стоїть Ігор Угринчук, колишній завідувач "швидкої допомоги"; а то в Казані на березі Волги; а це – з медучилища спільне фото (поряд Лідія Галицька, дружина колишнього директора Володимира Савелійовича, теж викладала колись дуже цікаво й пізнавально); а от і проклята москва… (ніколи не думала, що так скажу, але росіяни такого натворили, що нічого і чути про них не хочеться), куди нас часто возили потяги "дружби" на екскурсії; а це в білорусі, де раніше часто переплітались наші стежинки, а тепер – вороги (з жахом роздумує героїня); а тут я з онуками моєї рідної сестри і нашою дуже відданою собакою Гердою (в центрі ліворуч); а тут ми – з колегою по дільниці у дворику колишньої лікарні (теперішнього медучилища), такий затишний, зелений, доглянутий – він назавжди закарбувався у моїй пам'яті. Здається, й зараз чую п'янкий аромат квітучих яблунь та вишень".

Щодо останнього, то недарма у пам'яті Лідії Володимирівни виринають детальні спогади "зеленого" Ковеля, адже саме таким вона його дуже полюбила і вважає, що слід зайнятись озелененням міста, щоб воно почало "дихати на повні груди". Ветеран впевнена: "Краще Ковеля нема міста на світі".

Тож, Лідіє Володимирівно, прийміть найщиріші слова вітань та вдячності за ваші мудрість і невтомну працю. Дякуємо, що поділилися неймовірною життєвою історією. Бажаємо здоров'я, мирних та радісних днів! І, звичайно, обов'язково дочекатися Перемоги!

Аліна Романюк.

Фото з архіву 

Лідії Вітрик.

25 лютого своє 90-річчя зустрічатиме неймовірна жінка, знана і шанована у нашому місті лікар-педіатр Вітрик Лідія Володимирівна. 

Доля розфарбувала її життя різними кольорами, подарувала багато подій – як хороших, так і хвилюючих, як веселих, так і сумних. Днями ми зустрілись, і жінка охоче розповіла свою цікаву історію життя.

ххх

На порозі мене зустріла жінка мудрих років, та все ж я перепитала, чи це правда, що їй стільки літ? Лідія  Вітрик у свої 90 чудово виглядає. Вражають її проникливий погляд крізь окуляри, гарна дикція, відмінна пам'ять. З початку розмови жінка зачаровує своїм шармом, розумом і відмінним почуттям гумору. Віджартовується: "А як інакше в такі страшні часи?".

Оптимістом себе не вважає, хоча при зустрічі мені здалась саме такою: енергійна, з широкою посмішкою на вустах, із блиском в очах. Охоче розповідала і про улюблену роботу, і про особисте. 

Вихована у сім'ї педагогів, вона обожнює читати. І нині це – одне з улюблених занять (правда, тепер з допомогою лупи). Вона була постійним відвідувачем бібліотек, де із великим інтересом читала газети, журнали, цікавилась як медичною, так і класичною літературою. Вдома теж має чималу особисту бібліотеку. 

Тато Володимир Макарович – корінний ковельчанин. Та з початком Першої світової війни розпочалась  евакуація, і у 1915 році його з сім'єю змусили переїхати у Стародуб, що в росії.

Тато Лідії закінчив ковельську гімназію (нині тут ЗОШ №8), був дуже розумною та освіченою людиною, тож в Стародубі заробляв репетиторством, згодом його призначили писарем. А вже за радянських часів направили в Тверську кавалерійську школу, і він став кадровим військовослужбовцем.

Володимир Макарович служив на Далекому Сході, де й познайомився з мамою Галиною Кузьмівною, яка в свій час закінчила Ульянівській педагогічний технікум.

"В 1935 році, коли розпочалися репресії, ми з сім'єю переїхали на Поволжя. Мені тоді було 2,5 роки. От там і жили, поки не помер сталін. А в Ковелі мешкав брат тата з родиною, але в ті часи зв'язку з ними не мали, адже місто було "під Польщею". 

Тільки 1954 року батькові вдалось зв'язатись з близькими, і наша сім'я повернулася на Батьківщину тата. Я ж залишилась в росії одна і продовжила навчання в університеті", – розповідає Лідія Володимирівна.

ххх

Закінчила Лідія Казанський державний інститут (медичний факультет) і отримала направлення у Воткінськ, де потрібно було відпрацювати 2 роки. Дівчина не хотіла там залишатись, адже її душа вже була з сім'єю. За рекомендацією бухгалтера ("Не бери "підйомних" і їдь до батьків") жінка приїхала у Ковель.

Тут проблем з працевлаштуванням не було, адже лікарів не вистачало. Лідія Володимирівна пригадує: "На той час відділом охорони здоров'я був Ястремський Володимир Олексійович, який приймав мене на роботу лише з умовою,  що буду викладати в медучилищі. Я дуже хвилювалась. Зі сльозами на очах пішла до директора (на той час посаду обіймав Гуменний Володимир Савелійович), який з радістю мене прийняв.

Знаходилось тоді медичне училище на території теперішньої поліклініки, що по вул. Незалежності. Там було дуже затишно і красиво. Перші рази я заходила в аудиторію з великим страхом, адже студенти були мені майже ровесники". Серед учнів Лідії Володимирівни – покійні Володимир Ісюк, Євгеній Рудь, Андрій Сарапін, добре знані ковельчанами і шановані ними.

От так і розпочалася медична кар'єра Лідії Вітрик в педіатрії на Ковельщині. Як прийшла 1 серпня 1956 року, так і працювала 46 літ на одному й тому ж місці (навіть уточнює, посміхаючись: "46 років 7 місяців і 6 днів"). 

Перші роки – це непрості повоєнні часи, хоча дуже цікаві. "Для мене особливо цінні, адже теорію я викладала і відразу практикувала. За це щиро вдячна Володимиру Ястремському. І коли мені присвоїли першу кваліфікаційну категорію, я вже нічого не боялась, бо свою професійну школу пройшла і в теорії, і на практиці. 

До того ж, ще навчаючись в інституті, ми з подругами вже працювали в лікарні: після ІІ курсу – санітарками, після ІІІ – медсестрами".

ххх

У 1977 році Лідія Володимирівна стала завідувачкою дитячої поліклініки. На цій посаді працювала близько 10 років. До того керівником була Галина Абрамівна Брайловська. "Вона раділа, коли я вступила на цей пост, а я – плакала. Це дуже велика відповідальність, адже коли я була дільничним лікарем, то відповідала лише за себе і за людей на своїй дільниці. Тепер ця відповідальність лише помножилась. Коли прийшла, на цілий Ковель було всього дві дільниці, а коли я залишала посаду, то їх стало аж 15.

У роботі мені все подобалось. І сприяла цьому дружна атмосфера в колективі. Єдиним "каменем спотикання" завжди були лікарняні. Це питання постійно тримали на жорсткому контролі. Тож тут я була вимоглива, адже мусила за це відповідати перед вищим керівництвом". 

Молода, відповідальна, розумна Лідія Володимирівна заслужила авторитет серед колег. Її думка завжди була важлива, тож неодноразово і вночі викликали на консультації.

ххх

Що ж до особистого життя, то історія кохання пані Лідії, на жаль, сумна. Чоловік Микола трагічно загинув. Разом вони прожили всього 2 роки. 

Познайомилась пара на пляжі біля річки. Чоловік працював у вагонному депо і заочно навчався в Дніпропетровському інституті залізничного транспорту. В той момент аварії віз мотоциклом на пошту роботи для заліку. У долі – свої плани…

Так і залишились Лідія Володимирівна одна з маленьким сином. З теплом і вдячністю пригадує батьків чоловіка, адже це були дуже добрі й працьовиті люди.

Вдруге заміж так і не вийшла, адже любила свого Миколу й відчувала відповідальність перед сином та хворою мамою. Ось такою безмежною любов'ю до своїх близьких і живе наша героїня. 

Нині ж сину Дмитру – 60 років. Його дружини не стало 6 років тому. Тож тепер вони – один одному  підтримка, опора і розрада в цьому світі.

ххх

А події сьогодення – страшні та тривожні. Лідія Володимирівна уважно слідкує за новинами по телевізору та переймається ситуацією в країні. Вважає недоцільною трансляцію американських бойовиків: "У нас свої жахіття! Третину України розрушено, молоді захисники – цвіт нації – гинуть!", – обурюється жінка і каже, що не думала знов побачити війну. 

"Я пережила війну з нацистами. Мені було 8 років. Ми тоді жили в селі на Поволжі, а за 10 кілометрів – Ульянівськ. Там розташовані танкове училище і танковий ремонтний завод. От через наше село й везли розбиту техніку. Над нами постійно літали бомбардувальники. Було дуже страшно, бо не знали, чи це наші, чи німецькі. Вся місцевість в окопах. Тож ми жили в постійній тривозі.

При цьому, не маючи сучасних комунікацій, мешкаючи в сільській хаті,  без  електрики ми старанно вчилися і вели домашнє господарство. Нас ніхто не примушував, а ми з радістю ходили до школи та читали вечорами. Ми з рідною сестрою Людмилою (вона, до речі, було викладачем англійської мови у ковельських школах № 5 та № 7), як і всі члени нашої сім'ї, дуже любили книги", – розповідає пані Лідія. 

ххх

Переглядаємо світлини із сімейного архіву. Разом з чорно-білими фото "оживають" і різні спогади: "Ось тут я – студентка-випускниця університету (на світлині вгорі праворуч); а ось тато зі своїми учнями (у Ковелі він був директором вечірньої школи) (внизу праворуч); а тут з колегами – у Львові на курсах (от поруч стоїть Ігор Угринчук, колишній завідувач "швидкої допомоги"; а то в Казані на березі Волги; а це – з медучилища спільне фото (поряд Лідія Галицька, дружина колишнього директора Володимира Савелійовича, теж викладала колись дуже цікаво й пізнавально); а от і проклята москва… (ніколи не думала, що так скажу, але росіяни такого натворили, що нічого і чути про них не хочеться), куди нас часто возили потяги "дружби" на екскурсії; а це в білорусі, де раніше часто переплітались наші стежинки, а тепер – вороги (з жахом роздумує героїня); а тут я з онуками моєї рідної сестри і нашою дуже відданою собакою Гердою (в центрі ліворуч); а тут ми – з колегою по дільниці у дворику колишньої лікарні (теперішнього медучилища), такий затишний, зелений, доглянутий – він назавжди закарбувався у моїй пам'яті. Здається, й зараз чую п'янкий аромат квітучих яблунь та вишень".

Щодо останнього, то недарма у пам'яті Лідії Володимирівни виринають детальні спогади "зеленого" Ковеля, адже саме таким вона його дуже полюбила і вважає, що слід зайнятись озелененням міста, щоб воно почало "дихати на повні груди". Ветеран впевнена: "Краще Ковеля нема міста на світі".

Тож, Лідіє Володимирівно, прийміть найщиріші слова вітань та вдячності за ваші мудрість і невтомну працю. Дякуємо, що поділилися неймовірною життєвою історією. Бажаємо здоров'я, мирних та радісних днів! І, звичайно, обов'язково дочекатися Перемоги!

Фото з архіву 

Лідії Вітрик.