Кохання, як пожежа: поки не вигорить — не погасне
Шукайте і знайдете,
Але щоб не було пізно...
Христина була вже підстаркуватою дівкою, то й вийшла заміж за того, хто сватав. І донечку прижили, і непогано велося. Мати гляділа онучку. Вони обоє йшли на роботу. Увечері посходяться, то дитя з рук не спускають, воно від одного до другого на руки біжить. Тішилися сімейним щастям.
…Війна зробила Христину вдовою, а доньку — сиротою без батька. Маленька Юля була розрадою і втіхою для мами й бабусі. Жінка жила спогадами, бо чоловік був добрий, то ж сумувала за ним. І це єдине, що гнітило її, бо життя не зупиняється ніколи.
Якось на автобусній зупинці помітила, що на неї хтось пильно дивиться. Не придивлялася сама, щоб не подумав, що їй цікаво. Та ось незнайомець підійшов і так безцеремонно став вимагати, аби допомогла з'ясувати одну обставину.
— Яку?
— Ви — Христина?
— Так, а ви хто?
— Якщо Христина, то перейдемо на ти, бо в дитинстві в пісочку разом гралися. Я — Володимир. Може, ти й не пам'ятаєш, бо була менша за мене. А ми недалеко жили, ти дуже мені подобалася, і я казав мамі: як виросту, то одружуся із Христинкою. Вона сміялася, бо то було дитяче захоплення.
Ви згодом сім'єю кудись виїхали, і я довго жалів за тобою. Школа, армія, навчання у медичному університеті в Києві. За покликом серця став лікарем, у Києві одержав роботу, забрав туди і батьків.
Там одружився, маю трьох діток. Але того сімейного щастя мені завжди було мало. Чогось не вистачало. Не гуляв, не зраджував. Когось ніби чекав, шукав…
Їздив на симпозіум до Львова і вирішив по дорозі зупинитись й відвідати місце свого раннього дитинства. Може, думалось навіть, зустріну ту, яка запала в серце на все життя. Одруження, сім'я, чудова дружина не стерли з пам'яті минуле: як цвях сидить. І ось знайшов те, що шукав. Побачив тебе — і почуття спалахнуло з новою хвилею. Ти розцвіла і стала справжньою красунею.
— Мені тебе жаль не тільки через те, що полум'я твого почуття не згасло і ти страждаєш, а й через те, що пізно шукати став. Чого ж не раніше, як обоє були вільні, не зв'язані сімейними узами?! І, якби шукав, то знайшов би, бо ми з сім'єю повернулися у рідні місця. Батько був військовий, через те нас мотало по світу: Польща, Німеччина, Ташкент. А тепер кинули все, бо тут — найкраще, це наш берег наймиліший.
— Я — вдова, маю доньку. Довго не виходила заміж, щось мене стримувало ніби, може, серце чекало на когось. Але, зрештою, була щасливою, і того щастя вистачить на все життя. Таких, як я, тепер багато через війну. Пам'ять про чоловіка, який загинув, не зраджу ніколи. Я не жалію так, як ти, за минулим. Не вернеш його ніколи. А, зрештою, може б, я тебе і не покохала. Так що шляхи наші не зійшлися і вже навіки розійшлися.
— Пробач за запізнення. Христинко, а можна тебе хоч іноді бачити, бо тепер вже мене ніяка сила не зупинить? Зустріч ця з тобою як на крилах підняла. Може, це і ностальгія за дитинством.
— І що це дасть? Ці зустрічі для тебе будуть стимулом для життя, а для мене? Не скажу, що ти мені неприємний, але й любові не відчуваю. Серце не обізвалось.
— Я як лікар хотів би усіх оздоровити не тільки фізично, а й душевно, щоб і вони відчували те піднесення, яке мене заполонило. А для тебе, в першу чергу, я хотів би гори перевернути, аби було краще зі мною хоч на мить. Мого кохання вистачить на обох. А згодом, може, й твоє серце розтане.
— А ти не подумав про те, що це не буде приємно для твоєї сім'ї, дружини, зрештою, як дізнаються? А про мене що скажуть люди? Що я розбиваю сім'ю, що я непорядна жінка? Я цього не хочу. Забудь про все! Це ж було в минулому столітті. Живи сучасним. Бажаю щастя. Прощавай!
— Не прощавай, а до побачення! Коли?
— Ніколи!
— …
Валентина ОСТАПЧУК.
Шукайте і знайдете,
Але щоб не було пізно...
Христина була вже підстаркуватою дівкою, то й вийшла заміж за того, хто сватав. І донечку прижили, і непогано велося. Мати гляділа онучку. Вони обоє йшли на роботу. Увечері посходяться, то дитя з рук не спускають, воно від одного до другого на руки біжить. Тішилися сімейним щастям.
…Війна зробила Христину вдовою, а доньку — сиротою без батька. Маленька Юля була розрадою і втіхою для мами й бабусі. Жінка жила спогадами, бо чоловік був добрий, то ж сумувала за ним. І це єдине, що гнітило її, бо життя не зупиняється ніколи.
Якось на автобусній зупинці помітила, що на неї хтось пильно дивиться. Не придивлялася сама, щоб не подумав, що їй цікаво. Та ось незнайомець підійшов і так безцеремонно став вимагати, аби допомогла з'ясувати одну обставину.
— Яку?
— Ви — Христина?
— Так, а ви хто?
— Якщо Христина, то перейдемо на ти, бо в дитинстві в пісочку разом гралися. Я — Володимир. Може, ти й не пам'ятаєш, бо була менша за мене. А ми недалеко жили, ти дуже мені подобалася, і я казав мамі: як виросту, то одружуся із Христинкою. Вона сміялася, бо то було дитяче захоплення.
Ви згодом сім'єю кудись виїхали, і я довго жалів за тобою. Школа, армія, навчання у медичному університеті в Києві. За покликом серця став лікарем, у Києві одержав роботу, забрав туди і батьків.
Там одружився, маю трьох діток. Але того сімейного щастя мені завжди було мало. Чогось не вистачало. Не гуляв, не зраджував. Когось ніби чекав, шукав…
Їздив на симпозіум до Львова і вирішив по дорозі зупинитись й відвідати місце свого раннього дитинства. Може, думалось навіть, зустріну ту, яка запала в серце на все життя. Одруження, сім'я, чудова дружина не стерли з пам'яті минуле: як цвях сидить. І ось знайшов те, що шукав. Побачив тебе — і почуття спалахнуло з новою хвилею. Ти розцвіла і стала справжньою красунею.
— Мені тебе жаль не тільки через те, що полум'я твого почуття не згасло і ти страждаєш, а й через те, що пізно шукати став. Чого ж не раніше, як обоє були вільні, не зв'язані сімейними узами?! І, якби шукав, то знайшов би, бо ми з сім'єю повернулися у рідні місця. Батько був військовий, через те нас мотало по світу: Польща, Німеччина, Ташкент. А тепер кинули все, бо тут — найкраще, це наш берег наймиліший.
— Я — вдова, маю доньку. Довго не виходила заміж, щось мене стримувало ніби, може, серце чекало на когось. Але, зрештою, була щасливою, і того щастя вистачить на все життя. Таких, як я, тепер багато через війну. Пам'ять про чоловіка, який загинув, не зраджу ніколи. Я не жалію так, як ти, за минулим. Не вернеш його ніколи. А, зрештою, може б, я тебе і не покохала. Так що шляхи наші не зійшлися і вже навіки розійшлися.
— Пробач за запізнення. Христинко, а можна тебе хоч іноді бачити, бо тепер вже мене ніяка сила не зупинить? Зустріч ця з тобою як на крилах підняла. Може, це і ностальгія за дитинством.
— І що це дасть? Ці зустрічі для тебе будуть стимулом для життя, а для мене? Не скажу, що ти мені неприємний, але й любові не відчуваю. Серце не обізвалось.
— Я як лікар хотів би усіх оздоровити не тільки фізично, а й душевно, щоб і вони відчували те піднесення, яке мене заполонило. А для тебе, в першу чергу, я хотів би гори перевернути, аби було краще зі мною хоч на мить. Мого кохання вистачить на обох. А згодом, може, й твоє серце розтане.
— А ти не подумав про те, що це не буде приємно для твоєї сім'ї, дружини, зрештою, як дізнаються? А про мене що скажуть люди? Що я розбиваю сім'ю, що я непорядна жінка? Я цього не хочу. Забудь про все! Це ж було в минулому столітті. Живи сучасним. Бажаю щастя. Прощавай!
— Не прощавай, а до побачення! Коли?
— Ніколи!
— …
Валентина ОСТАПЧУК.
Залишити коментар