Повідомлення в номер / У весни – жіноче обличчя

Так сталося, що прихід весни асоціюється у нас з красою, ніжністю, любов'ю. І не тільки тому, що донедавна ми широко відзначали 8 березня Міжнародний жіночий день, якого, звичайно, ніхто не відміняв, бо це – наша історія. І навіть не тому, що маємо нове гарне свято – День української жінки, котре з ініціативи громадськості тепер будемо щороку відзначати 25 лютого, у день народження геніальної Лесі Українки.

Найголовніше в тому, що жінка, як і весна, дає початок зародженню нового життя, знаменує собою розквіт творчих сил та можливостей кожної людини, є провісником найсвятішого почуття – Любові. Любові до рідної землі, матері-України, народжених і вихованих нею дітей. А ще є мрією закоханих чоловіків, які знають і цінують її незбагненну красу, готові заради обраної жінки звершити подвиг, іти на герць з ворогом, що вони нині роблять на фронті російсько-української війни. 

Ось чому мені як представниці багаточисельного загону жіноцтва Ковельщини захотілося у ці березневі, хоч і не завжди погожі дні, поділитися із читачами газети сокровенними думками, написати щирі, теплі слова на адресу наших бабусь, матерів, дружин, доньок, сестер.

І хоча, можливо, ці рядки мав би писати чоловік, але я як жінка із 50-річним трудовим стажем, котра знає, як це непросто – бігти рано-вранці на роботу, збирати дітей у садочок чи школу, пізно приходити і до півночі прати, готувати їсти, прибирати в оселі, дуже добре розумію усіх мам, адже виростила сина і дочку, маю почесне "звання" бабусі і прабабусі та сама є донькою. До цих пір зберігаю у серці дорогий образ рідної матусі, якій дякую за все, що маю і буду мати.

Сьогодні мати-Україна горить у полум'ї війни. Наші жіночі трепетні і турботливі серця звертаються з молитвою до Всевишнього допомогти ЗСУ, заступитися за мужніх воїнів, повернути мирне життя і спокій дітям та онукам. Для того, щоб настали омріяна Перемога і мир, потрібна самовіддана праця і в тилу, де приклад показують славні жінки-землячки.

l

Колись волинський поет Олександр Богачук писав: "Усе прекрасне на Землі бере початок з колоска", усвідомлюючи, що того колоска має хтось виплекати і виростити. Це роблять невтомні руки наших трудівниць, якими багата рідна волинська земля. 

Валерія Адамівна Яромчук (на світлині в центрі), кавалер двох орденів Княгині Ольги, багато років очолює товариство "Дружба". Велике господарство, багатогалузеве, роботи вистачає. А вона завжди – елегантна, красива, успішна, знає собі  "ціну". І всім дивно, коли встигає: влітку Сонце зустрічає в полі, нині – на фермі, додому повертається із заходом  Сонця, а, можливо, й пізніше. 

А ще пригощає людей своїми пиріжками, консервацією, ділиться рецептами. І коли називають її ласкаво "Валєрка", не ображається. При зустрічі зачаровує розсудливістю, знаннями, простотою. "Ми такі, українки, – завжди відзначались  самостійністю, характером, розумом. Саме жінка, згадаймо історію, надихала чоловіків на героїзм і великі справи", – каже, усміхаючись.

Ця красива, тендітна жінка завжди викликає при зустрічі повагу, із нею приємно просто спілкуватись, дивуватися її обізнаності не тільки в сільському господарстві, а й у багатьох сферах життя. А ще – чудова матуся двох доньох – Алли і Олени, бабуся чотирьох онучат. Вдома забуває про все, тут – її "стихія". На стінах – світлини дорогих дітей.  Часто бере онучат з собою на роботу і на запитання, куди поїдемо, відповідає: "До  коників, на ферму". І тоді по-особливому тепло світяться очі дорогої їм бабусі. Красива, щаслива родина!

А колись, як розпадалися колгоспи, Валерія Адамівна зважилась взяти під свою "опіку" два села на вже занедбаній землі, стару  техніку і борги. Не побоялась. Нині – це самодостатнє господарство, краще в області. Вона від душі дякує тим, хто їй повірив, підтримав. Керівника шанують, і вона вдячна всім, хто поряд з нею. А вдома її руки творять дива – вирощують різнобарв'я квітів, формують дивовижні композиції. 

l

Кажуть, Господь створив жінку з ребра Адама. Не з ноги, щоб бути приниженою, не з голови, щоб бути вищою. А з боку, щоб іти по життю бік-в-бік,  з-під  серця, щоб бути коханою, з-під руки, щоб бути захищеною. І це так, адже ми всі відчуваємо підтримку, розуміння від чоловіків. Про це може багато розповісти чудова жінка Тетяна Василівна Зінчук (на світлині – вгорі ліворуч разом з Валерією Яромчук), "головиха" із "Вежі". А в селі її просто звуть "наша Таня", або "Василівна". Хоча часом підносить життя найнепередбачуваніші ситуації, але в роботі вона завжди виважено, помірковано вирішує проблеми. 

А їх у керівника господарства ой як багато! Бо нема вихідних, святкових, та й відпустки частіше на папері. Але це її не засмучує.  У жінки – надійний тил вдома.    Колись сільський голова, нині староста в селі, пан Леонід розуміє, підтримує, допомагає.  Дружна родина, щаслива сім'я. бо тут ніби оселилося щастя. Із своїм судженим чесно ідуть дорогою життєвої долі. Ніби вчора зустріла гарного хлопчину, а виявилось – на все життя. Не розминулися їх долі, полонив вогонь кохання. Їх радість – донечка Катруся, яка подарувала батькам онучку. 

l

Це про родину. Оноре де Бальзак писав: "Жінка, як весняна квітка. Тільки квітка розквітає від променів Сонця, а жінка від уваги, кохання чоловіка". Свята правда!

Не можу не згадати Поліну Іванівну Климчук із Козлинич (на світлині – внизу ліворуч), котра удостоєна ордена княгині Ольги за нелегку працю в сільському господарстві. Я не буду повторюватись про нелегку долю жінки –  керівника господарства, але хочеться подякувати цій мудрій,   працьовитій людині за її талант працювати, робити добро людям, розуміти їх проблеми, допомагати у важку хвилину. В житті було всього: і радість, і смуток, і розчарування, і біль. Доля вмістила в її життя стільки подій, що вистачило б на багатьох. Але Поліна Іванівна просто працювала, віддавалась роботі сповна. Нині – заслужений відпочинок. І котяться, котяться горошини днів спокійних, можливо однакових, але незабутніх. А згадати їй є про що. 

l

Вже звикли голобчани, що проходячи  повз приміщення шкільного закладу, бачити чистоту, зразковий благоустрій. Скрізь –порядок, затишок, фасад приміщення вабить око. Відчувається, що тут – дбайливий господар. Так працює талановита жінка, знаючий мудрий керівник і просто вчитель Наталія  Вікторівна Хом'як, котра постійно в творчому пошуку (на світлині вгорі праворуч).

Такою вона була і  колись, як прийшла працювати в свою школу, котру в свій час закінчила. Трудилась керівником позакласної роботи. Її помітили, згодом запросили у РДА. Наші шляхи часто перетинались. І нині з теплотою згадую той час.  Невтомна, знаюча, добра, ніколи нікого не обділила увагою. Ще й нині при зустрічах згадують старші люди, "а славна, добра жінка там робила". І скажуть: “Дай,  Боже, їй всього доброго”. 

І ось Наталію Вікторівну   запросили на посаду директора найбільшої в районі школи – нині гімназії. З її приходом школа ожила, тут оновили фасад,  поклали  плитку навколо, розбили квітники, оновили коридори, класи. Ось уже багато років Наталія Вікторівна – взірець мудрості, толерантності, виваженості, працелюбності, доброти.  Приємна  в спілкуванні.  Щоб охарактеризувати цю жінку, треба підбирати слова, як талановитий художник підбирає кольори для своїх картин.

В школі – дружний, згуртований колектив талановитих педагогів, які не тільки навчають вміло знанням із шкільної програми, а й прищеплюють дітям почуття відповідальності, любові до України, вболівання за її майбутнє. 

Звичайно, в нинішніх умовах важко всім, а коли несеш відповідальність  за більш як 700 учнів, маєш великий вчительський колектив, то  неспокій подвоюється. Щоб могли  діти розпочати навчання, подбали вчасно про їх безпеку. Додає труднощів те, що дітей підвозять з багатьох сіл. Треба потурбуватися і про відпочинок, і про якісне харчування. Ввели в штат медсестру з дієтичного харчування, посилили контроль за якісним харчуванням дітей. Особлива увага – індивідуальному навчанню, відкрили інклюзивні класи.

Наталію Вікторівну люблять діти, поважають колеги, батьки, з якими має тісні зв'язки. Вона – депутат селищної ради, що дає змогу  оперативно розв’язувати проблеми шкільного життя. Уміє відстояти інтереси своїх виборців. А вдома її чекає мама, донечка і першокласник – внучатко, яких безмежно любить.

l

Усім відомо, що найголовнішою цінністю є людське життя. Воно дається тільки раз, і кожному – своє. Колись було простіше – не задумувались надто: безплатна медицина, копійчані ціни на медикаменти. Одним словом, медичне забезпечення на високому рівні. А нині – дороге здоров'я. Добре, якщо є уважний, відповідальний лікар, тоді і увага, і тепле слово лікують. До таких відноситься Юлія Калениківна Жигалова (на світлині – у центрі внизу).

Порядність, доброта і особливо любов до своєї праці характеризують цю скромну, мудру, знаючу лікарку. Кажуть: "Все в житті – від Сонця, а все добро – від людини". Голобчани зазначають: "Наша Калениківна – лікарка від Бога". Я й сама не раз в цьому переконувалась, коли  діагнози і схеми лікування підтверджували лікарі з науковими ступенями.

А вона, знаюча, проста, ніколи не рахується з часом, за що вдячні хворі, нікого не обділить увагою – хоч на вулиці, хоч в магазині дасть пораду.    Обов'язково при зустрічі з хворим запитає, як здоров’я, чи виконує вказівки лікаря? І все – з любов'ю, увагою. Знає людей, бо наша, голобська, – тут виросла, навчалась, тут почалась її трудова стежина. А життя вихором летить. Вдома додаються турботи матері, дружини, бо так було і є завжди. Жінки постійно стоять на боці милосердя, любові і благополуччя. 

l

Всім відомо, яка відповідальність і обов’язки належить виконувати секретарю селищної ради. Але Ангеліні Петрівні Біліч (на світлині – внизу ліворуч) не позичати авторитету, рішучості у вирішенні справ, впевненості в собі, відданості улюбленій справі. 

Неймовірно важко оцінити, підібрати слова, щоб охарактеризувати весь обсяг роботи, який доводиться кожен день виконувати. На моє запитання: "Що ж найголовніше?" пані Ангеліна відповіла: "Все".

Вона заміняє і голову, коли відсутній, і скликає сесію ради, і готує питання, і оприлюднює рішення, і координує діяльність постійних комісій, і допомагає депутатам, своїм виборцям вирішувати їх проблеми. А ще – прийом жителів. Ангеліна Петрівна надзвичайно відповідальна і добра характером, старається нікого не обділити увагою. 

Я пам'ятаю, як прийшла на роботу в раду діловодом, і молода, красива. Згодом прийшла любов в особі Віталія, й поніс їх щасливий шлюб  дорогами спільного життя. Весняними ластівками пролетіли роки, в різнобарв'ї літа минають  роки життя. 

Так склалось, що дочка проживає в Америці, там – сім'я, робота.Таня постійно цікавиться подіями в Україні, збирає навколо себе волонтерів, допомагає, чим може, і запитує завжди, що потрібно. Ось прислали 200 турнікетів. Ще не встигла мама роздати, як знову висилають 200. А скільки медикаментів! Ангеліна Петрівна підтримує зв'язки із земляками, що захищають наше мирне життя, надає конкретну допомогу. 

Коли ми з нею бесідували, подзвонив Сергій Вікторович Мівшук. Він щиро дякував за посилку-підтримку.

"А цукерки, – каже Віктор, – не треба було. Ми дорослі. А за шкарпетки спасибі, тільки їх теж забагато".

"Не забагато, – відповіла секретар-волонтер. – Поділися з хлопцями".

Спасибі, мудра, добра жінко, за неспокій в душі, за тепло материнського серця! Вона постійно в пошуку різної допомоги і малозабезпеченим, і хворим, а особливо тим, кого війна змусила залишити свої домівки на Сході. Вона знає проблеми чи не всіх жителів селища, старається допомогти їх вирішити.

Так сталося, що прихід весни асоціюється у нас з красою, ніжністю, любов'ю. І не тільки тому, що донедавна ми широко відзначали 8 березня Міжнародний жіночий день, якого, звичайно, ніхто не відміняв, бо це – наша історія. І навіть не тому, що маємо нове гарне свято – День української жінки, котре з ініціативи громадськості тепер будемо щороку відзначати 25 лютого, у день народження геніальної Лесі Українки.

Найголовніше в тому, що жінка, як і весна, дає початок зародженню нового життя, знаменує собою розквіт творчих сил та можливостей кожної людини, є провісником найсвятішого почуття – Любові. Любові до рідної землі, матері-України, народжених і вихованих нею дітей. А ще є мрією закоханих чоловіків, які знають і цінують її незбагненну красу, готові заради обраної жінки звершити подвиг, іти на герць з ворогом, що вони нині роблять на фронті російсько-української війни. 

Ось чому мені як представниці багаточисельного загону жіноцтва Ковельщини захотілося у ці березневі, хоч і не завжди погожі дні, поділитися із читачами газети сокровенними думками, написати щирі, теплі слова на адресу наших бабусь, матерів, дружин, доньок, сестер.

І хоча, можливо, ці рядки мав би писати чоловік, але я як жінка із 50-річним трудовим стажем, котра знає, як це непросто – бігти рано-вранці на роботу, збирати дітей у садочок чи школу, пізно приходити і до півночі прати, готувати їсти, прибирати в оселі, дуже добре розумію усіх мам, адже виростила сина і дочку, маю почесне "звання" бабусі і прабабусі та сама є донькою. До цих пір зберігаю у серці дорогий образ рідної матусі, якій дякую за все, що маю і буду мати.

Сьогодні мати-Україна горить у полум'ї війни. Наші жіночі трепетні і турботливі серця звертаються з молитвою до Всевишнього допомогти ЗСУ, заступитися за мужніх воїнів, повернути мирне життя і спокій дітям та онукам. Для того, щоб настали омріяна Перемога і мир, потрібна самовіддана праця і в тилу, де приклад показують славні жінки-землячки.

ххх

Колись волинський поет Олександр Богачук писав: "Усе прекрасне на Землі бере початок з колоска", усвідомлюючи, що того колоска має хтось виплекати і виростити. Це роблять невтомні руки наших трудівниць, якими багата рідна волинська земля. 

Валерія Адамівна Яромчук (на світлині в центрі), кавалер двох орденів Княгині Ольги, багато років очолює товариство "Дружба". Велике господарство, багатогалузеве, роботи вистачає. А вона завжди – елегантна, красива, успішна, знає собі  "ціну". І всім дивно, коли встигає: влітку Сонце зустрічає в полі, нині – на фермі, додому повертається із заходом  Сонця, а, можливо, й пізніше. 

А ще пригощає людей своїми пиріжками, консервацією, ділиться рецептами. І коли називають її ласкаво "Валєрка", не ображається. При зустрічі зачаровує розсудливістю, знаннями, простотою. "Ми такі, українки, – завжди відзначались  самостійністю, характером, розумом. Саме жінка, згадаймо історію, надихала чоловіків на героїзм і великі справи", – каже, усміхаючись.

Ця красива, тендітна жінка завжди викликає при зустрічі повагу, із нею приємно просто спілкуватись, дивуватися її обізнаності не тільки в сільському господарстві, а й у багатьох сферах життя. А ще – чудова матуся двох доньох – Алли і Олени, бабуся чотирьох онучат. Вдома забуває про все, тут – її "стихія". На стінах – світлини дорогих дітей.  Часто бере онучат з собою на роботу і на запитання, куди поїдемо, відповідає: "До  коників, на ферму". І тоді по-особливому тепло світяться очі дорогої їм бабусі. Красива, щаслива родина!

А колись, як розпадалися колгоспи, Валерія Адамівна зважилась взяти під свою "опіку" два села на вже занедбаній землі, стару  техніку і борги. Не побоялась. Нині – це самодостатнє господарство, краще в області. Вона від душі дякує тим, хто їй повірив, підтримав. Керівника шанують, і вона вдячна всім, хто поряд з нею. А вдома її руки творять дива – вирощують різнобарв'я квітів, формують дивовижні композиції. 

ххх

Кажуть, Господь створив жінку з ребра Адама. Не з ноги, щоб бути приниженою, не з голови, щоб бути вищою. А з боку, щоб іти по життю бік-в-бік,  з-під  серця, щоб бути коханою, з-під руки, щоб бути захищеною. І це так, адже ми всі відчуваємо підтримку, розуміння від чоловіків. Про це може багато розповісти чудова жінка Тетяна Василівна Зінчук (на світлині – вгорі ліворуч разом з Валерією Яромчук), "головиха" із "Вежі". А в селі її просто звуть "наша Таня", або "Василівна". Хоча часом підносить життя найнепередбачуваніші ситуації, але в роботі вона завжди виважено, помірковано вирішує проблеми. 

А їх у керівника господарства ой як багато! Бо нема вихідних, святкових, та й відпустки частіше на папері. Але це її не засмучує.  У жінки – надійний тил вдома.    Колись сільський голова, нині староста в селі, пан Леонід розуміє, підтримує, допомагає.  Дружна родина, щаслива сім'я. бо тут ніби оселилося щастя. Із своїм судженим чесно ідуть дорогою життєвої долі. Ніби вчора зустріла гарного хлопчину, а виявилось – на все життя. Не розминулися їх долі, полонив вогонь кохання. Їх радість – донечка Катруся, яка подарувала батькам онучку. 

ххх

Це про родину. Оноре де Бальзак писав: "Жінка, як весняна квітка. Тільки квітка розквітає від променів Сонця, а жінка від уваги, кохання чоловіка". Свята правда!

Не можу не згадати Поліну Іванівну Климчук із Козлинич (на світлині – внизу ліворуч), котра удостоєна ордена княгині Ольги за нелегку працю в сільському господарстві. Я не буду повторюватись про нелегку долю жінки –  керівника господарства, але хочеться подякувати цій мудрій,   працьовитій людині за її талант працювати, робити добро людям, розуміти їх проблеми, допомагати у важку хвилину. В житті було всього: і радість, і смуток, і розчарування, і біль. Доля вмістила в її життя стільки подій, що вистачило б на багатьох. Але Поліна Іванівна просто працювала, віддавалась роботі сповна. Нині – заслужений відпочинок. І котяться, котяться горошини днів спокійних, можливо однакових, але незабутніх. А згадати їй є про що. 

ххх

Вже звикли голобчани, що проходячи  повз приміщення шкільного закладу, бачити чистоту, зразковий благоустрій. Скрізь –порядок, затишок, фасад приміщення вабить око. Відчувається, що тут – дбайливий господар. Так працює талановита жінка, знаючий мудрий керівник і просто вчитель Наталія  Вікторівна Хом'як, котра постійно в творчому пошуку (на світлині вгорі праворуч).

Такою вона була і  колись, як прийшла працювати в свою школу, котру в свій час закінчила. Трудилась керівником позакласної роботи. Її помітили, згодом запросили у РДА. Наші шляхи часто перетинались. І нині з теплотою згадую той час.  Невтомна, знаюча, добра, ніколи нікого не обділила увагою. Ще й нині при зустрічах згадують старші люди, "а славна, добра жінка там робила". І скажуть: “Дай,  Боже, їй всього доброго”. 

І ось Наталію Вікторівну   запросили на посаду директора найбільшої в районі школи – нині гімназії. З її приходом школа ожила, тут оновили фасад,  поклали  плитку навколо, розбили квітники, оновили коридори, класи. Ось уже багато років Наталія Вікторівна – взірець мудрості, толерантності, виваженості, працелюбності, доброти.  Приємна  в спілкуванні.  Щоб охарактеризувати цю жінку, треба підбирати слова, як талановитий художник підбирає кольори для своїх картин.

В школі – дружний, згуртований колектив талановитих педагогів, які не тільки навчають вміло знанням із шкільної програми, а й прищеплюють дітям почуття відповідальності, любові до України, вболівання за її майбутнє. 

Звичайно, в нинішніх умовах важко всім, а коли несеш відповідальність  за більш як 700 учнів, маєш великий вчительський колектив, то  неспокій подвоюється. Щоб могли  діти розпочати навчання, подбали вчасно про їх безпеку. Додає труднощів те, що дітей підвозять з багатьох сіл. Треба потурбуватися і про відпочинок, і про якісне харчування. Ввели в штат медсестру з дієтичного харчування, посилили контроль за якісним харчуванням дітей. Особлива увага – індивідуальному навчанню, відкрили інклюзивні класи.

Наталію Вікторівну люблять діти, поважають колеги, батьки, з якими має тісні зв'язки. Вона – депутат селищної ради, що дає змогу  оперативно розв’язувати проблеми шкільного життя. Уміє відстояти інтереси своїх виборців. А вдома її чекає мама, донечка і першокласник – внучатко, яких безмежно любить.

ххх

Усім відомо, що найголовнішою цінністю є людське життя. Воно дається тільки раз, і кожному – своє. Колись було простіше – не задумувались надто: безплатна медицина, копійчані ціни на медикаменти. Одним словом, медичне забезпечення на високому рівні. А нині – дороге здоров'я. Добре, якщо є уважний, відповідальний лікар, тоді і увага, і тепле слово лікують. До таких відноситься Юлія Калениківна Жигалова (на світлині – у центрі внизу).

Порядність, доброта і особливо любов до своєї праці характеризують цю скромну, мудру, знаючу лікарку. Кажуть: "Все в житті – від Сонця, а все добро – від людини". Голобчани зазначають: "Наша Калениківна – лікарка від Бога". Я й сама не раз в цьому переконувалась, коли  діагнози і схеми лікування підтверджували лікарі з науковими ступенями.

А вона, знаюча, проста, ніколи не рахується з часом, за що вдячні хворі, нікого не обділить увагою – хоч на вулиці, хоч в магазині дасть пораду.    Обов'язково при зустрічі з хворим запитає, як здоров’я, чи виконує вказівки лікаря? І все – з любов'ю, увагою. Знає людей, бо наша, голобська, – тут виросла, навчалась, тут почалась її трудова стежина. А життя вихором летить. Вдома додаються турботи матері, дружини, бо так було і є завжди. Жінки постійно стоять на боці милосердя, любові і благополуччя. 

ххх

Всім відомо, яка відповідальність і обов’язки належить виконувати секретарю селищної ради. Але Ангеліні Петрівні Біліч (на світлині – внизу ліворуч) не позичати авторитету, рішучості у вирішенні справ, впевненості в собі, відданості улюбленій справі. 

Неймовірно важко оцінити, підібрати слова, щоб охарактеризувати весь обсяг роботи, який доводиться кожен день виконувати. На моє запитання: "Що ж найголовніше?" пані Ангеліна відповіла: "Все".

Вона заміняє і голову, коли відсутній, і скликає сесію ради, і готує питання, і оприлюднює рішення, і координує діяльність постійних комісій, і допомагає депутатам, своїм виборцям вирішувати їх проблеми. А ще – прийом жителів. Ангеліна Петрівна надзвичайно відповідальна і добра характером, старається нікого не обділити увагою. 

Я пам'ятаю, як прийшла на роботу в раду діловодом, і молода, красива. Згодом прийшла любов в особі Віталія, й поніс їх щасливий шлюб  дорогами спільного життя. Весняними ластівками пролетіли роки, в різнобарв'ї літа минають  роки життя. 

Так склалось, що дочка проживає в Америці, там – сім'я, робота.Таня постійно цікавиться подіями в Україні, збирає навколо себе волонтерів, допомагає, чим може, і запитує завжди, що потрібно. Ось прислали 200 турнікетів. Ще не встигла мама роздати, як знову висилають 200. А скільки медикаментів! Ангеліна Петрівна підтримує зв'язки із земляками, що захищають наше мирне життя, надає конкретну допомогу. 

Коли ми з нею бесідували, подзвонив Сергій Вікторович Мівшук. Він щиро дякував за посилку-підтримку.

"А цукерки, – каже Віктор, – не треба було. Ми дорослі. А за шкарпетки спасибі, тільки їх теж забагато".

"Не забагато, – відповіла секретар-волонтер. – Поділися з хлопцями".

Спасибі, мудра, добра жінко, за неспокій в душі, за тепло материнського серця! Вона постійно в пошуку різної допомоги і малозабезпеченим, і хворим, а особливо тим, кого війна змусила залишити свої домівки на Сході. Вона знає проблеми чи не всіх жителів селища, старається допомогти їх вирішити.