«Бабуні» тримають стрій
Мужні, стійкі, надійні і безстрашні – це, ми, українці. Такими нас знає весь цивілізований світ. За нас вболівають, нас підтримують, нас згадують в молитвах, нами гордяться. Бо є ким пишатися, є про кого розповідати. На фронті воїни нашої громади нищать ворога – нещадно і запекло. А ті, хто в тилу, наші невтомні волонтери, звичайні пересічні українці, прийшли на поміч державі, людям та армії.
Вкотре поталанило мені в моїй професійній діяльності, адже знову мала честь познайомитися з ковельчанкою, яка разом із чисельними своїми однодумцями повсякчас намагається підставити своє плече українським військовим. Знайомтеся – Валентина Зелених, голова волонтерського центру Патріотичного корпусу «Отаман».
Життєва мудрість, материнська доброта цієї жінки поєднуються з іншим: сила духу і сила волі її просто вражають, адже те, що взяла на свої плечі, не кожна молода людина змогла б осилити. А вона ось уже рік, від початку повномасштабного вторгнення, гідно несе довірену їй таку важливу і відповідальну волонтерську «ношу».
l
— Бабуню, як ви знаєте, що нам тут потрібно? – почула якось вона в телефонній розмові питання.
— Нам кажуть, що треба, то ми й передаємо, — просто, як є, відповіла йому «Бабуня».
— Щойно вийшли з «нуля». Брудні, мокрі, пошарпані. А тут нас чекають від вас передачі. Знімаємо ми свої просяклі «шкари», одягаємо ваші, сухенькі і теплі шкарпетки, закутуємося в ваші плащ-палатки, заварюємо каву з сухим молоком і пригощаємося вашими пирогами. Ми зараз наче вдома в рідному селі. Дякуємо вам…
«Після таких розмов я завжди плачу, — зізнається пані Валентина. — Але це так треба, то материнське чуття – вони ж усі мої сини й онуки». Ці сльози її не пригнічують, а, швидше, навпаки, надихають, додають снаги.
— Сльози відчаю і страху були, коли рік тому 24 лютого о шостій ранку мені подзвонила онучка, яка вчиться у нашому військовому ліцеї, — пригадує минулорічні події Валентина Зелених. – Вона сказала, що їх підняли, тому що почалася війна. Потрібно було забирати дітей. Заціпеніла, зібралася, поїхала й забрала: онучку та її однокурсниць. Повезла додому в Рожище. Пам’ятаю, всю дорогу давала їм інструктажі, як поводитися, якщо почнуть бомбити. Й водночас подумки молилася, щоб цього не сталося, щоб встигла завезти дітей туди, де безпечно. А вдома 90-річна мама, син щойно повернувся з-за кордону.
День я просто проплакала, потім вирішила, що вивезу в Польщу маму, невістку та онуків, а сама повернуся до двох своїх синів, котрі відразу, не зволікаючи, пішли до військкомату.
— Ще перед повномасштабним вторгненням була активізована робота Патріотичного корпусу «Отаман», яка бере початок з 2015 року, коли стало зрозуміло, що просто необхідно проходити підготовку до подальшої війни, — перейшла до головного моя співрозмовниця. — А вже у 2016 році була створена громадська організація, метою якої було проведення інформаційної роботи з цивільним населенням та організація військових вишколів.
Через систему цих тренінгів пройшло більше 280 наших земляків і не тільки. А вже в 2022 році після повномасштабного вторгнення було створено групи для допомоги в охороні кордону з Білоруссю, проведення інформаційної роботи з населенням прикордоння.
А далі робота набирала обертів. Сьогодні «отамани» захищають Україну у лавах ЗСУ. Інші члени організації забезпечують потреби бійців. Саме з цією метою в лютому 2022 року було прийнято рішення створити волонтерський центр Патріотичного корпусу «Отаман», який доручили очолити Валентині Зелених. І, як виявилося згодом, вибір був правильним.
– Мої хлопці сказали мені, що їх можуть перекинути звідси в будь-який момент, а я маю взяти усе під свій контроль, бо залишатимуся тут, — розповідає про своє рішення очолити волонтерів пані Валентина. – Я довго думала тоді, чим зможу допомогти нашим військовим. Дістала зі своїх запасів по мішку борошна та цукру і перших два тижні пекла печиво, возила його на вокзал переселенцям, у тероборону.
Мужні, стійкі, надійні і безстрашні – це, ми, українці. Такими нас знає весь цивілізований світ. За нас вболівають, нас підтримують, нас згадують в молитвах, нами гордяться. Бо є ким пишатися, є про кого розповідати. На фронті воїни нашої громади нищать ворога – нещадно і запекло. А ті, хто в тилу, наші невтомні волонтери, звичайні пересічні українці, прийшли на поміч державі, людям та армії.
Вкотре поталанило мені в моїй професійній діяльності, адже знову мала честь познайомитися з ковельчанкою, яка разом із чисельними своїми однодумцями повсякчас намагається підставити своє плече українським військовим. Знайомтеся – Валентина Зелених, голова волонтерського центру Патріотичного корпусу «Отаман».
Життєва мудрість, материнська доброта цієї жінки поєднуються з іншим: сила духу і сила волі її просто вражають, адже те, що взяла на свої плечі, не кожна молода людина змогла б осилити. А вона ось уже рік, від початку повномасштабного вторгнення, гідно несе довірену їй таку важливу і відповідальну волонтерську «ношу».
ххх
— Бабуню, як ви знаєте, що нам тут потрібно? – почула якось вона в телефонній розмові питання.
— Нам кажуть, що треба, то ми й передаємо, — просто, як є, відповіла йому «Бабуня».
— Щойно вийшли з «нуля». Брудні, мокрі, пошарпані. А тут нас чекають від вас передачі. Знімаємо ми свої просяклі «шкари», одягаємо ваші, сухенькі і теплі шкарпетки, закутуємося в ваші плащ-палатки, заварюємо каву з сухим молоком і пригощаємося вашими пирогами. Ми зараз наче вдома в рідному селі. Дякуємо вам…
«Після таких розмов я завжди плачу, — зізнається пані Валентина. — Але це так треба, то материнське чуття – вони ж усі мої сини й онуки». Ці сльози її не пригнічують, а, швидше, навпаки, надихають, додають снаги.
— Сльози відчаю і страху були, коли рік тому 24 лютого о шостій ранку мені подзвонила онучка, яка вчиться у нашому військовому ліцеї, — пригадує минулорічні події Валентина Зелених. – Вона сказала, що їх підняли, тому що почалася війна. Потрібно було забирати дітей. Заціпеніла, зібралася, поїхала й забрала: онучку та її однокурсниць. Повезла додому в Рожище. Пам’ятаю, всю дорогу давала їм інструктажі, як поводитися, якщо почнуть бомбити. Й водночас подумки молилася, щоб цього не сталося, щоб встигла завезти дітей туди, де безпечно. А вдома 90-річна мама, син щойно повернувся з-за кордону.
День я просто проплакала, потім вирішила, що вивезу в Польщу маму, невістку та онуків, а сама повернуся до двох своїх синів, котрі відразу, не зволікаючи, пішли до військкомату.
— Ще перед повномасштабним вторгненням була активізована робота Патріотичного корпусу «Отаман», яка бере початок з 2015 року, коли стало зрозуміло, що просто необхідно проходити підготовку до подальшої війни, — перейшла до головного моя співрозмовниця. — А вже у 2016 році була створена громадська організація, метою якої було проведення інформаційної роботи з цивільним населенням та організація військових вишколів.
Через систему цих тренінгів пройшло більше 280 наших земляків і не тільки. А вже в 2022 році після повномасштабного вторгнення було створено групи для допомоги в охороні кордону з Білоруссю, проведення інформаційної роботи з населенням прикордоння.
А далі робота набирала обертів. Сьогодні «отамани» захищають Україну у лавах ЗСУ. Інші члени організації забезпечують потреби бійців. Саме з цією метою в лютому 2022 року було прийнято рішення створити волонтерський центр Патріотичного корпусу «Отаман», який доручили очолити Валентині Зелених. І, як виявилося згодом, вибір був правильним.
– Мої хлопці сказали мені, що їх можуть перекинути звідси в будь-який момент, а я маю взяти усе під свій контроль, бо залишатимуся тут, — розповідає про своє рішення очолити волонтерів пані Валентина. – Я довго думала тоді, чим зможу допомогти нашим військовим. Дістала зі своїх запасів по мішку борошна та цукру і перших два тижні пекла печиво, возила його на вокзал переселенцям, у тероборону.
Але потім жінка зрозуміла, що можна робити більше. Залучила до роботи своїх подруг, знайомих і… закрутилося. Зібралися коштами, закупили аптечки, шкарпетки, нижню білизну, шукали тактичні рукавиці, плели сітки, шили розгрузки…
— Я торгую на ринку. Тож почала з того, що взяла зі свого прилавка кілька упаковок нових підходящих за кольором хусток для сіток та двадцять білих халатів, – розповідає про перші спроби волонтерської діяльності жінка. – Ми були шоковані тим, що тоді на самих початках
хлопці на передовій потребували буквально всього – від футболок до шкарпеток, від тушонок до печива. Зібране передавали всіма, хто казав, що їде на фронт. Згодом мали вже надійних людей, стосовно яких знали: передадуть із рук у руки. Це, зокрема, Олександр Реган, Валерій Черняков, Віктор Дудік, Олександр Паровенко, Юрій Чернишов, отець Василь Мичко, військовий капелан отець Станіслав та інші наші помічники-волонтери.
Волонтерська робота непроста. Вона вимагає чимало енергії, багато часу. Не завжди й молодим вистачає снаги. Тут важливі і організаторські здібності, і вміння комунікувати з іншими. Потрібно вміти співчувати й водночас виявляти твердість характеру.
— Мій незмінний «помічник» — автомобіль. Буває, що весь день за кермом, бо треба зробити багато «ходок», пов’язаних зі збором необхідного хлопцям на передову, — продовжує розповідати волонтерка.
— А на що сьогодні найбільше замовлень надходить? – запитую далі.
— Ноші, плащ-палатки, турнікети, термобілизна, кава та чай, енергетичні батончики, сухофрукти, шкарпетки, певні ліки…
Вміємо швидко перекваліфіковуватись: влітку передаємо засоби від комарів, балончики для розпалювання вогнищ, панами. Взимку – термобілизну, в’язані шкарпетки, одіяла.
– Все вдається діставати?
— Сьогодні з цим вже інша ситуація. У перші місяці війни хлопці казали присилати все, що можна, все, що маємо. Тепер говорять інше: «Дякуємо, дівчата, у нас все є». Але розслаблятися не можемо, бо знаємо, що шкарпетки мають здатність зношуватися, а осколки можуть повністю зрешетити найміцнішу плащ-палатку.
Спочатку ми передавали одяг, продукти, ліки, каремати, спальні мішки, постіль… Рік тому хлопці попросили, щоб ми передали їм ще й дві плащ-палатки. Адже був березень: багато опадів та холод. А тоді було дуже важко дістати такі речі. Почали шукати.
Та згодом вирішили, що варто й самим спробувати їх пошити. З моєю подругою пані Світланою Оксенюк ми дістали відріз тканини і пошили сім плащ-палаток. То коли ми їх передали, отримали стільки заявок, що за голову взялися. Зрозуміли, що потрібно залучати якомога більше людей. Перший рулон закупили за власні кошти. Потім підтримали й підтримують зараз підприємці ковельських ринків. Вони приходили й допомагали самі, знаходили людей, котрі розкроювали, зшивали, вставляли фурнітуру тощо. Наші плащ-палатки дуже міцні, хлопці знають їхню якість, бо випробували їх на ділі, тому інших уже не хочуть.
Знову і знову замовляють. Зараз вже з гордістю можу сказати, що завдяки моїм «бджілкам» ми на фронт передали більше 700 плащ-палаток. І це великою мірою завдяки роботі розкрійниць – мамі трьох дітей пані Тетяні Осіюк, виховательці дитячого садочку пані Наталі Дмитрусік (її подруга пані Галина Сагаль збирала кошти на матеріал). Коли ж восени було дуже багато замовлень, і ми не встигали фізично, дуже допоміг колектив Дубівського ліцею (директор Олена Балицька).
Окремо хочу сказати про свою бойову подругу Світлану Оксенюк, котра довго трималася в «тіні» й досі не бажає афішувати своїх добрих справ. Вона придбала машину на передову для своєї хрещениці і періодично організовує збір коштів на наші волонтерські потреби. Ось і нещодавно завдяки її організаторським здібностям придбано тепловізор, причіп для автомобіля. Повсякчас організовує збір фруктів на фронт. Вона – справжня патріотка, вболіває за кожного воїна, готова працювати вдень і вночі.
— Це неймовірна робота! Захоплююся всіма вами. А як з’явилися «Бабуні»?
— Так і з’явилися. Ось одна, пов’язана з цим історія. Якось хлопці подзвонили і сказали, що в них ідуть жорстокі бої, передачі з контактними даними можуть потрапити до рук ворога, тому, щоб зв’язуватися, потрібно придумати позивний. А я готові передачі підписувала тоді: “Зелених Валентина”. І от мені зателефонували (взяв трубку онук) й запитали: «То ви відправляли передачу?» – «Ні, бабуня» – «Передайте «Бабуні», що ми передачу отримали». З того часу підписуємо посилки: «від «Бабуні».
Нас, «бабунь», тепер дуже багато, тому й створили такий підрозділ. Основу нашого волонтерства складають небайдужі люди: одні організовують логістику, інші займаються збором всього необхідного.
Я очолюю підрозділ, маю автомобіль і весь час перебуваю «на колесах». Треба забрати тканину – їду, розвести по домівках на розкрій – сідаю за кермо, забрати з розкрою – знову в дорогу. І так цілий день.
— Що мотивує Вас у волонтерстві?
— Пам’ятаю, перший раз на привокзальному ринку організували великий збір речей та продуктів для фронту перед Трійцею. Прилучилися майже всі підприємці: несли хто печиво, хто – каву, хто – макарони і т. д, і т. п. Зібрали гроші й закупили футболки, шкарпетки, нижню білизну. Дівчата напекли пирогів. Тоді було так радісно, було таке піднесення через те, що стільки людей приєдналося. Це надихає. Хоча й були такі, які казали, що ми «принесли війну» – мовляв, якби не займалися цим, не допомагали армії, то не було б війни. Але з такими ми не панькаємося, розмова в нас з ними коротка…
А надихають мене наші захисники, які ніколи ні на що не нарікають. Всі вони кажуть, що Перемога за нами, ніхто з них в цьому не сумнівається.
Надихає їхня вдячність. Якось передали чергову передачу. Довго не було звісток від наших волонтерів, які її завозили на передову. Вже хвилюватись почала. Аж тут дзвіночок. Наш перевізник Олександр Реган на зв’язку. «Бабуня?», — чую. – Привіт. Ви де?». «Та от звожу плетені сітки». «В мене є до вас розмова. Приїдьте». «Добре. Під’їду», — погодилася я.
Домовилися зустрітися біля військкомату. І ось я на місці. Припаркувала авто. Шукаю його поглядом. Дивлюся: виходить з-поміж машин, махає мені рукою, мовляв, «ходіть сюди». Я навіть трохи здивувалася, бо завжди сам біжить мені назустріч. Підходжу ближче, а він мені: «Бабуню, привіт!». Обнялися. Я до нього: «Як доїхали?». У відповідь: «Все нормально…». Аж тут відчиняються дверцята буса, й з обіймами та квітами на мене «налітають» троє соколів-бійців. Їхня синівська вдячність – це й є моя винагорода.
— А чи вистачає часу, здоров’я?
— Часто собі думали разом з моєю соратницею Світланою Оксенюк: а, може, варто полишити цю справу, передати «естафету» комусь іншому, молодшому? Але один дзвінок з фронту – і ми знову «завелися». Це, як наркотик затягує.
Я щодня близько сьомої ранку п’ю каву. І от уявіть: дзвінок. А з телефону чутно: «Бабуня?». По голосу розумію, що це не онуки. Кажу: «Так. Я вас слухаю. Ви звідки?». А мені говорять: «Бабуня», запишіть собі «плюсик» у карму. Дзвонимо вам, щоб подякувати. Сказати вам, яка ж ви молодець!». Відповідаю, що я не одна, нас тут багато. А він мені знову: «Ви всі сьогодні врятували життя нашого побратима. Ви передали нам ноші, без яких з «нуля» ми б його не витягли. Він би стік кров’ю і замерз на полі бою. А так вдалося. Встигли винести. Більше трьох кілометрів несли. Він живий і здоровий, далі буде воювати…».
Після цієї розмови я знову плакала. Поплакала, встала й пішла за кермо – справи не чекають.
— Часто так телефонують?
— Зазвичай зранку телефонують. «Дякуємо. Ми з вами переможемо!» — і так заряджають на подальший день.
А ще хочеться порадувати наших мужніх захисників різними смаколиками. Тому деякі продукти заготовляємо самі. Постійно передаємо на фронт перекручене і заправлене сало. Воно йде просто на «ура». Жодного разу не відмовляли нам у цьому підприємці м’ясного павільйону привокзального ринку. Полюбляють наші захисники печену капусту з часником, яку ми теж для них з любов’ю готуємо. Домашня випічка – з перших днів волонтерства. В кожну нашу посилку кладемо фрукти, щоб нашим синочкам було смачно і корисно (цим керує Світлана Оксенюк).
Великим попитом користується сушка, яку зносять всі потроху й найбільше якої надала підприємець привокзального ринку пані Олена Панечко.
Дякуємо ковельчанам пану Ігорю і пані Людмилі Літвінчук, які постачають наших воїнів цигарками, а також пані Альбіні, котра систематично надає допомогу шкарпетками.
Хочу подякувати перевізнику пану Ростиславу Шевчику, який перевозить необхідне безкоштовно і щедро жертвує на закупи.
А скільки пасок напекли ми для наших захисників на Великдень!
Не завжди всіх знаємо, хто пік, ліпив вареники й передавав для нас, але вдячні за те, що такі люди є.
Не забуваємо про бійців, котрі зараз перебувають на лікуванні в військовому госпіталі. Ними найбільше опікуються підприємці “брестського” ринку, роботу яких координує пані Наталія Семенюк.
Неабияк радіють наші воїни дитячим малюнкам, які тримають біля серця, наче обереги. А скільки дітки передали окопних свічок!
Наші хлопці з ПК «Отаман» більше займаються технічною частиною. Дістають коліматори (приціли), прилади нічного бачення, біноклі, наколінники і налокітники, беруть участь у закупівлях автомобілів і причепів, варять пічки-буржуйки.
Коли почали шити ноші для поранених, виникла необхідність у автомобільних пасках безпеки. Найбільше нам їх приніс новий волонтер Юрій Волинець.
А лікарські засоби, медикаменти! Накладки на рани, серветки кровоспинні, рідкі бинти, турнікети, інші медпрепарати, які, можливо, бійцеві морально важко попросити навіть в рідних, а от з «бабунею» можна поговорити про все. Вона розрадить і обов’язково дістане потрібне. «Можна я щось попрошу?», «Можна, кажи все синку…».
— З якими словами хотіли б звернутися сьогодні до земляків? — продовжуємо розмову.
— Допомагайте нашим мужнім воїнам. Разом переможемо! Чим можете, допомагайте. Бо саме завдяки їм ми спимо зараз у своїх теплих ліжках, а вони тим часом відморожують свої ноги, стікають кров’ю…
Сьогодні є велика потреба в тканині для пошиття нош і плащ-палаток. Долучайтеся, будь-ласка!
Збір коштів на необхідне воїнам на передову здійснюється на привокзальному ринку. На видному місці висить плащ-палатка з девізом: «Хочеш перемогти – воюй, не можеш воювати – допомагай, не хочеш допомагати – не «звізди!» (посміхається-авт.).
«Мої незамінимі «бджілки», — ось так з теплом і вдячністю відгукується про своїх вірних соратниць Валентина Зелених. Хтось з нею із самого початку, хтось тільки приєднався до цієї непростої, але такої важливої сьогодні справи, й чим може, допомагає українським бійцям. Всіх однаково цінує, всім щиро дякує й боїться про когось забути, когось не згадати.
– Милосердя – найблагородніша з людських чеснот. І нею повною мірою володіють наші волонтери, — говорить про своїх подруг Валентина Іванівна. — Завдяки моїм дівчаткам багато нужденних і знедолених отримали необхідну допомогу. Пані Леся Думич пожертвувала сім’ям наших захисників, переселенцям та людям, які знаходяться у скрутних життєвих обставинах (проте попри це плели сітки), різний одяг та ковдри.
Олена Биць завжди несе для передач воїнам каву та чай, Наталія Оксенюк жодного разу не відмовила і постачає наших бійців свіжими яблуками.
А хіба нам би було легко без допомоги Віри Киданової і Ніни Хилюк? Вони ніколи не шкодують власних коштів, сил і здоров’я. Неоцінима і вчасна допомога Лесі Ратушинської, Галини Зуб, Наталії Ліщинської, Світлани Бондар, Ніни Лупанової, Олени Мовчан, Людмили Горбач, Катерини Дмитрусік і Тетяни Скорук з подругами.
Серед людей, які віддані справі, — Алла Проц та її дружний колектив. Нашили розгрузок, нош, підсумок, балаклав, інших необхідних речей.
А як я можу не подякувати швачкам з Рожищ Оксані Гергель і Тетяні Штиюк, які відразу після першого прохання підключились до пошиття нош і плащ-палаток?
ххх
Ось такі вони – невтомні борці за Перемогу на волонтерському “фронті”. Їх цінують, їм дякують наші мужні воїни. Від імені командування та всього особового складу 1-го самохідного артилерійського дивізіону підрозділ «Бабуні», особисто Валентина Зелених отримали подяки за активну громадську позицію, патріотизм, проявлену турботу та всебічну волонтерську допомогу особовому складу підрозділу, тісну та плідну співпрацю щодо підтримання бойової готовності 1 самохідного артилерійського дивізіону.
— Без кого не обійшлися б сьогодні? – знову продовжую розмову.
— Без усіх, хто зараз поряд зі мною, моїх синів. Моєї мами, невістки і онуків, які навідріз відмовилися виїжджати за кордон, і сьогодні підтримують мене у всьому. Моїх колег з ковельських ринків, які відгукуються на перше прохання: потрібні ковдри – принесли ковдри, сказала напекти пирогів – напекли, треба зібрати кошти – зібрали. І так у всьому.
Маємо друзів і за кордоном. Сконтактувалася зі своєю однокласницею Тамарою Хомич, котра зараз проживає в Іспанії. Вона повідомила, що вони там теж допомагають й, у свою чергу, запропонувала допомогу нам. Отож волонтерки з міст Гуардамару і Мурсії (Іспанія) допомагають за першим «сигналом» (координатор їхніх дій Тетяна Паламар). Вони сприяли в придбанні термобілизни, шкарпеток, футболок, повербанків, інших речей (особливо їм дякують наші бійці за дієвий крем для ніг). Саме завдяки їм в кожну плащ-палатку ми вкладали «Снікерс» — сюрприз для бійця.
Хто хоче до нас долучитися – приймаємо всіх. Одна молода дівчина якось сказала: «Я б теж хотіла бути з вами, але я ще не бабуня». Я їй: «Нічого, беремо в першу роту – «Неодружені україночки». А вона знову питає: «А маму мою куди?». Відповідаю: «В другу роту – «Чарівні жіночки». Тепер вони – наші подруги,обидві незамінимі помічниці.
Пані Віра, пані Ніна, пані Олена, пані Наталя, пані Люба… Їх так багато, і всі вони — великі молодці! Хочу відзначити всіх і скласти довгий список тих наших земляків, які допомагали і допомагають сьогодні Збройним Силам України. Та однієї статті буде мало…
А от наша 90-річна волонтерка пані Ольга уже передала 47 власноруч зв’язаних шкарпеток на передову. Каже, що це її особистий внесок у нашу Перемогу і її вдячність українським бійцям.
— Що будете робити після Перемоги?
— Жити… Зустрічати наших захисників і робити все для того, щоби зігріти їхні душі і серця.
Вікторія ЗІНЧУК.
P. S. Під час підготовки матеріалу до друку в боях за Україну, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Гряниківка на Харківщині, у результаті танкового обстрілу загинув заступник голови Патріотичного корпусу «Отаман» В’ячеслав Зенц. В’ячеслав у 2014 році пішов добровольцем захищати Україну, воював у 95-й десантно-штурмовій бригаді, пройшов не одну гарячу точку. Був серед славетних «кіборгів», які захищали Донецький аеропорт.
Нехай добрий, світлий спомин про покійного захисника назавжди залишиться у пам’яті рідних, колег, побратимів, усіх, хто знав його, любив та шанував. Разом з Вами схиляємо голови у глибокій скорботі. Вічна слава і пам’ять Герою!
В. З.
«Бабуні» тримають стрій
— Сльози відчаю і страху були, коли рік тому 24 лютого о шостій ранку мені подзвонила онучка, яка вчиться у нашому військовому ліцеї, — пригадує минулорічні події Валентина Зелених. – Вона сказала, що їх підняли, тому що почалася війна. Потрібно було забирати дітей. Заціпеніла, зібралася, поїхала й забрала: онучку та її однокурсниць. Повезла додому в Рожище. Пам’ятаю, всю дорогу давала їм інструктажі, як поводитися, якщо почнуть бомбити. Й водночас подумки молилася, щоб цього не сталося, щоб встигла завезти дітей туди, де безпечно. А вдома 90-річна мама, син щойно повернувся з-за кордону. 
хлопці на передовій потребували буквально всього – від футболок до шкарпеток, від тушонок до печива. Зібране передавали всіма, хто казав, що їде на фронт. Згодом мали вже надійних людей, стосовно яких знали: передадуть із рук у руки. Це, зокрема, Олександр Реган, Валерій Черняков, Віктор Дудік, Олександр Паровенко, Юрій Чернишов, отець Василь Мичко, військовий капелан отець Станіслав та інші наші помічники-волонтери. 
Нас, «бабунь», тепер дуже багато, тому й створили такий підрозділ. Основу нашого волонтерства складають небайдужі люди: одні організовують логістику, інші займаються збором всього необхідного. 
Залишити коментар