Післяслово
Чесно кажучи, ніколи не думав, що стільки людей привітає мене з днем народження 6 березня ц. р. Чоловік я скромний, лестощів і надмірної похвальби на свою адресу не люблю, а тому ніякого урочистого відзначення «невеличкого» 75-річного ювілею не планував. Як кажуть, не той час і не той настрій.
Виявилося, однак, що багато моїх земляків якимось дивом дізналися про день, що тільки раз на рік, і переповнили соціальні мережі, друковані й електронні ЗМІ поздоровленнями й привітаннями. Майже три дні я «відписував» моїм щирим (сподіваюся!) прихильникам, дякуючи за добрі слова і зичення. Сподіваюся, що відповів усім, бо старався. Якщо когось десь пропустив – вибачте. Бачить Бог: хотів подякувати усім.
Звичайно, 75 – дата «цікава». Підкорити таку життєву вершину та ще й при ясному розумі не кожному вдається. Вважаю, що тут без Вищих сил не обійшлося. Тим силам, мабуть, потрібно, щоб Вельма був там, де він є, і слухняно тягнув професійного «плуга», намагаючись це робити віртуозно і без видимих огріхів. Адже загальновідомо: погано зоране і вироблене поле гарного врожаю не дасть.
Чи була щедрою моя життєва нива впродовж багатьох літ, починаючи з 1966-го року – спочатку рядовим кореспондентом, а потім – завідуючим відділом, згодом редактором (з 1986 р.)? Точно не знаю – про це судити читачам газети.
Знаю інше: прожито і пережито багато. Можливо, стільки, що вистачило б на декілька людських доль. Бо час летить із блискавичною швидкістю, але вміщує у себе тисячі, якщо не мільйони подій, які всі – у моїй пам’яті.
Дехто у вітаннях називав мене надто «високопарними» словами, яких я, можливо, й не заслуговую. Ніколи не прагнув до слави, великих грошей і матеріальних статків. Все це – не моє, як би я не старався. Моє – то повсякденна, напружена робота, часто без вихідних і відпусток, без високих заробітних плат і премій.
Моя найголовніша турбота – зберегти газету, трудовий колектив, задовольнити запити і потреби читачів, незалежно від суспільних змін і приходу до влади тих чи інших політичних сил. Я ніколи не намагався заглядати «в рот» владі, хоча старався підтримувати з нею нормальні, як-то кажуть, цивілізовані стосунки. З досвіду знаю: слово – потужна зброя, воно може людину і піднести догори, і знищити морально, а то й фізично. Користуватися ним потрібно обережно – на кшталт віртуозної вправності хірурга зі скалпелем в руках.
Безперечно, впродовж моєї журналістської праці були і невдоволені, і ображені, і зневірені. Але в газеті ми не друкували «замовних» статей із бездоказовою критикою, а коли писали якісь критичні матеріали, то неодмінно надавали слово всім учасникам конфліктних ситуацій. Мабуть, завдяки цьому редакція майже ніколи не мала судових процесів, а якщо й мала, то дрібні і малозначимі, які ніколи не впливали на авторитет «міськрайонки».
Найбільша моя гордість і турбота – це громадські дописувачі. Я з великою увагою ставлюся до кожного листа, кожної замітки, кожної статті, кожного вірша, які надсилали і надсилають мої земляки, намагаюся не зловживати редагуванням. Дехто за це мене критикує, але вважаю, що кожна людина має право на власну думку, висловлену в такий спосіб, який знаходить за потрібне.
З ноткою суму у душі я згадую колег, з котрими працював, але котрі відійшли у Вічність. Вони багато сил і здоров’я віддали улюбленому виданню. Це – Алла Черній, Ніна Нагайчук, Гнат Ольхович, Ніна Тарасенко, Володимир Ковальчук, Степан Скоклюк, Степан Байдюк, Віктор Колодюк та інші. Слава Богу, донині живуть наші славні ветерани Світлана Мельянчук, Марія Фоменко, Людмила Скоклюк, Людмила Стасюк, Алла Малиновська, Тамара Шевчук, Валентина Лусь, Ярослав Гаврилюк.
Цими днями провели на заслужений відпочинок Валентину Мацюк, багаторічного редакційного бухгалтера.
Нині редакція (та й не тільки ковельська) переживає чи не найважчі часи в своїй багаторічній історії. Проблеми, які існують, але про які зайвий раз згадувати не буду, важким тягарем лягли на плечі кожного журналіста, в тому числі й керівника. Неможливо передбачити, як складатиметься ситуація надалі.
Але хочеться вірити у краще. Цю віру черпаю у Ваших добрих побажаннях і віншуваннях, дорогі земляки. Своїми усними й письмовими зверненнями Ви підтвердили істину: газета потрібна Вам, праця ковельських журналістів має гідну оцінку. Тому, як би не склалася моя подальша доля, вважаю, що молодий, енергійний колектив ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини», сформований і за моєю участю, спроможний гідно продовжувати традиції старших поколінь, робити цікаве видання, триматися на «плаву». Бажаю в цьому тільки успіхів і перемог!
А Вам, шановні друзі, ще раз дякую за вітання, високу оцінку журналістської праці! Будьмо й надалі разом, бо ми – громада і преса – велика сила!
Микола ВЕЛЬМА.
Чесно кажучи, ніколи не думав, що стільки людей привітає мене з днем народження 6 березня ц. р. Чоловік я скромний, лестощів і надмірної похвальби на свою адресу не люблю, а тому ніякого урочистого відзначення «невеличкого» 75-річного ювілею не планував. Як кажуть, не той час і не той настрій.
Виявилося, однак, що багато моїх земляків якимось дивом дізналися про день, що тільки раз на рік, і переповнили соціальні мережі, друковані й електронні ЗМІ поздоровленнями й привітаннями. Майже три дні я «відписував» моїм щирим (сподіваюся!) прихильникам, дякуючи за добрі слова і зичення. Сподіваюся, що відповів усім, бо старався. Якщо когось десь пропустив – вибачте. Бачить Бог: хотів подякувати усім.
Звичайно, 75 – дата «цікава». Підкорити таку життєву вершину та ще й при ясному розумі не кожному вдається. Вважаю, що тут без Вищих сил не обійшлося. Тим силам, мабуть, потрібно, щоб Вельма був там, де він є, і слухняно тягнув професійного «плуга», намагаючись це робити віртуозно і без видимих огріхів. Адже загальновідомо: погано зоране і вироблене поле гарного врожаю не дасть.
Чи була щедрою моя життєва нива впродовж багатьох літ, починаючи з 1966-го року – спочатку рядовим кореспондентом, а потім – завідуючим відділом, згодом редактором (з 1986 р.)? Точно не знаю – про це судити читачам газети.
Знаю інше: прожито і пережито багато. Можливо, стільки, що вистачило б на декілька людських доль. Бо час летить із блискавичною швидкістю, але вміщує у себе тисячі, якщо не мільйони подій, які всі – у моїй пам’яті.
Дехто у вітаннях називав мене надто «високопарними» словами, яких я, можливо, й не заслуговую. Ніколи не прагнув до слави, великих грошей і матеріальних статків. Все це – не моє, як би я не старався. Моє – то повсякденна, напружена робота, часто без вихідних і відпусток, без високих заробітних плат і премій.
Моя найголовніша турбота – зберегти газету, трудовий колектив, задовольнити запити і потреби читачів, незалежно від суспільних змін і приходу до влади тих чи інших політичних сил. Я ніколи не намагався заглядати «в рот» владі, хоча старався підтримувати з нею нормальні, як-то кажуть, цивілізовані стосунки. З досвіду знаю: слово – потужна зброя, воно може людину і піднести догори, і знищити морально, а то й фізично. Користуватися ним потрібно обережно – на кшталт віртуозної вправності хірурга зі скалпелем в руках.
Безперечно, впродовж моєї журналістської праці були і невдоволені, і ображені, і зневірені. Але в газеті ми не друкували «замовних» статей із бездоказовою критикою, а коли писали якісь критичні матеріали, то неодмінно надавали слово всім учасникам конфліктних ситуацій. Мабуть, завдяки цьому редакція майже ніколи не мала судових процесів, а якщо й мала, то дрібні і малозначимі, які ніколи не впливали на авторитет «міськрайонки».
Найбільша моя гордість і турбота – це громадські дописувачі. Я з великою увагою ставлюся до кожного листа, кожної замітки, кожної статті, кожного вірша, які надсилали і надсилають мої земляки, намагаюся не зловживати редагуванням. Дехто за це мене критикує, але вважаю, що кожна людина має право на власну думку, висловлену в такий спосіб, який знаходить за потрібне.
З ноткою суму у душі я згадую колег, з котрими працював, але котрі відійшли у Вічність. Вони багато сил і здоров’я віддали улюбленому виданню. Це – Алла Черній, Ніна Нагайчук, Гнат Ольхович, Ніна Тарасенко, Володимир Ковальчук, Степан Скоклюк, Степан Байдюк, Віктор Колодюк та інші. Слава Богу, донині живуть наші славні ветерани Світлана Мельянчук, Марія Фоменко, Людмила Скоклюк, Людмила Стасюк, Алла Малиновська, Тамара Шевчук, Валентина Лусь, Ярослав Гаврилюк.
Цими днями провели на заслужений відпочинок Валентину Мацюк, багаторічного редакційного бухгалтера.
Нині редакція (та й не тільки ковельська) переживає чи не найважчі часи в своїй багаторічній історії. Проблеми, які існують, але про які зайвий раз згадувати не буду, важким тягарем лягли на плечі кожного журналіста, в тому числі й керівника. Неможливо передбачити, як складатиметься ситуація надалі.
Але хочеться вірити у краще. Цю віру черпаю у Ваших добрих побажаннях і віншуваннях, дорогі земляки. Своїми усними й письмовими зверненнями Ви підтвердили істину: газета потрібна Вам, праця ковельських журналістів має гідну оцінку. Тому, як би не склалася моя подальша доля, вважаю, що молодий, енергійний колектив ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини», сформований і за моєю участю, спроможний гідно продовжувати традиції старших поколінь, робити цікаве видання, триматися на «плаву». Бажаю в цьому тільки успіхів і перемог!
А Вам, шановні друзі, ще раз дякую за вітання, високу оцінку журналістської праці! Будьмо й надалі разом, бо ми – громада і преса – велика сила!
Микола ВЕЛЬМА.
Післяслово
Дехто у вітаннях називав мене надто «високопарними» словами, яких я, можливо, й не заслуговую. Ніколи не прагнув до слави, великих грошей і матеріальних статків. Все це – не моє, як би я не старався. Моє – то повсякденна, напружена робота, часто без вихідних і відпусток, без високих заробітних плат і премій. 
Залишити коментар