Повідомлення в номер / Село моє, печаль моя…

Цвинтар – індикатор минулого. Він не тільки розбуджує спомини, але й спонукає до аналізу людей та вчинків – мізерних власних, громади та великомасштабної державної політики. 

Моя мета – поспілкуватися, погомоніти з рідними, і разом з тим перед Великоднем поглянути, чи на могилах прибрано, чи бадилля дике не поросло.   Тут спочивають мама, син, бабуня та інші близькі й далекі рідні, друг юності і перша вчителька Поліна Іванівна.

l

Їду через село. Якщо ті поодинокі покинуті обійстя можна назвати селом. Сучасний вектор розвитку сільської громади – це трагічна драма майбутнього. 

Моє рідне село Клевецьк – то моє минуле, яке не усміхається, а плаче. Сьогодні мешкає тут зо два десятки колишніх односельців. Доживають, не скаржаться на відсутність комунальної інфраструктури. Село пройшло багато етапів нищення. Спочатку приводний пас компартії перетворював культурну еліту села на колгоспних наймитів. Потім – хімізація, глобальне осушення, "неперспективні" села і т. д., і т. п.

Незалежність, на жаль, не принесла полегшення. Безперспективність життя у деяких селах призвела до ще більшого занепаду. Один із ковельських бізнесменів якось сказав: "Я землі не люблю. Це даремна праця. Маю гроші, отож, проживу безбідно". Частина молоді (і немала) міркує приблизно так само.

Теперішній час “не визначений” ні в селі, ні в місті. Він позначений війною та бідністю. Життя і смерть йдуть попід руки. Комусь бонус – щастя, а комусь – невдача. Мій добрий друг Микола часто повторює: "Пройшов день – подякуй долі і Богу". 

А колісниця часу летить, не спиниться і не знає, що чекає її попереду. Так і хочеться вигукнути: "Прозрійте, люди! Зупиніться в самознищенні, бо ж це наша земля  обітована, де мир і щастя мають панувати".

Мовчить людство, не відгукнеться. Мовчить і Бог.

l

Моє рідне село! Ну що в нас 

не так? 

Сліпають вікнами пустки-оселі.

Я – колишній бідняк і колгоспний

 батрак, 

Тут щебетало дитинство 

моє невеселе. 

Он груша самотня, немов сирота,

Розчахнута навпіл, – 

а як же цвіла!

Радість жити у бідності – 

яка простота,

Мене мрія уперто до міста вела.

Пролетіли роки, промайнули

 літа:

Де та зоря, що мене сповивала?

Скажи мені ясна, ти ж бо свята,

Чому нам не щастя, а горя

 замало?

Там на Сході і Півдні вирує війна,

Гримлять канонади, а тут – поки

 тиша.

Серце в тривозі – надворі весна,

Повідай, хто історію поля

 напише?

Односельці мої! Вони в ратнім

 бою

Захищають це поле і тишу, і ліс.

Я, дитина війни, і тепер не в

 строю –

Мені боляче й гірко від горя 

і сліз.

О, нарешті! Бабуся столітня

 пройшла

Із кийком. На обличчі – печалі.

"Хай би путін той здох, – мені

 каже вона, –

Бо як Україні і нам жити далі?".

Не журіться, бабуню! Бог покарає

Усіх путіністів, і свята Перемога

Розвіє неспокій, тривоги і хмари, 

І янголи миру взсіяють над

 вашим порогом.

А як же село? Невже 

не воскресне?

Спогади стукають в серце

 щоночі.

Надіюсь і вірю: пройдуть зими

 й весни, 

І возродиться щебіт малечі

 пророчий!

Анатолій СЕМЕНЮК. 

НА СВІТЛИНАХ: мешканці села Клевецька – земляки автора; храм Св. Петра і Павла, відновлений за сприяння Анатолія Семенюка.

Фото з архіву редакції.

Цвинтар – індикатор минулого. Він не тільки розбуджує спомини, але й спонукає до аналізу людей та вчинків – мізерних власних, громади та великомасштабної державної політики. 

Моя мета – поспілкуватися, погомоніти з рідними, і разом з тим перед Великоднем поглянути, чи на могилах прибрано, чи бадилля дике не поросло.   Тут спочивають мама, син, бабуня та інші близькі й далекі рідні, друг юності і перша вчителька Поліна Іванівна.

ххх

Їду через село. Якщо ті поодинокі покинуті обійстя можна назвати селом. Сучасний вектор розвитку сільської громади – це трагічна драма майбутнього. 

Моє рідне село Клевецьк – то моє минуле, яке не усміхається, а плаче. Сьогодні мешкає тут зо два десятки колишніх односельців. Доживають, не скаржаться на відсутність комунальної інфраструктури. Село пройшло багато етапів нищення. Спочатку приводний пас компартії перетворював культурну еліту села на колгоспних наймитів. Потім – хімізація, глобальне осушення, "неперспективні" села і т. д., і т. п.

Незалежність, на жаль, не принесла полегшення. Безперспективність життя у деяких селах призвела до ще більшого занепаду. Один із ковельських бізнесменів якось сказав: "Я землі не люблю. Це даремна праця. Маю гроші, отож, проживу безбідно". Частина молоді (і немала) міркує приблизно так само.

Теперішній час “не визначений” ні в селі, ні в місті. Він позначений війною та бідністю. Життя і смерть йдуть попід руки. Комусь бонус – щастя, а комусь – невдача. Мій добрий друг Микола часто повторює: "Пройшов день – подякуй долі і Богу". 

А колісниця часу летить, не спиниться і не знає, що чекає її попереду. Так і хочеться вигукнути: "Прозрійте, люди! Зупиніться в самознищенні, бо ж це наша земля  обітована, де мир і щастя мають панувати".

Мовчить людство, не відгукнеться. Мовчить і Бог.

ххх

НА СВІТЛИНАХ: мешканці села Клевецька – земляки автора; храм Св. Петра і Павла, відновлений за сприяння Анатолія Семенюка.

Фото з архіву редакції.