Здавалося б, звідки у нашої землячки і майстрині Ольги Руднік таке глибоке відчуття життя і любові до всього прекрасного? З роси чи від шуму верби, з милозвучної течії річки чи з материнської колискової, яку наспівувала найрідніша, беручи до рук полотно для вишивання?
…Заходимо до затишної зали культурно-просвітницького центру, де нещодавно відкрито персональну виставку майстрині Ольги Руднік. Милуємося красою і неповторністю творчих робіт талановитої вишивальниці, спілкуємося з нею особисто.
Під час розмови дізнаємося про те, як звичайна сільська дівчинка опанувала старовинне мистецтво, невтомно трудилася і вдень, і вночі, аби на білому полотні «оживали» ікони, натюрморти, затишні і спокійні пейзажі, портрети. Вишиває Ольга Василівна сорочки, сукні, рушники, серветки. Роботи майстрині акуратні і дуже красиві.
– Любов до улюбленого ремесла у мене ще з дитинства, — ділиться щемливими спогадами Ольга Руднік. – Пригадую ті часи, коли вишивала моя люба матуся, котра вже давно відійшла у засвіти. Здобуті завдяки їй вміння і майстерність я пронесла крізь десятки літ. І сьогодні вишивання – це стан моєї душі, розрада у скромному, самотньому житті, моя втіха і надія на краще.
А далі наша співрозмовниця продовжує оповідати про свою долю і життєвий шлях:
— Народилася я у Тупалах, що на Турійщині. Була найстаршою дитиною в простій сільській родині. Мешкали у невеличкій старенькій хатинці, працювали тяжко на землі, тримали худобу. Доводилося трудитися нарівні з дорослими ще й глядіти молодших брата і сестру. Як тільки малеча щось накоїть, то відповідала за їхні витівки я, бо не вгледіла.
Пасла худобу, полола грядки, а тихими зимовими вечорами, при тьмяному вогнику свічечки ми з матусею вишивали, тихо наспівуючи задушевні пісні. Мама вишивала рушники на ікони, подушки, ткала доріжки, щоб хоч якось прикрасити скромну сільську оселю. Мені діставався лише маленький клаптик полотна, щоб навчитися вишивати, адже жили бідно і не могли собі дозволити більше.
— Як же далі склалася ваша доля?
— Закінчила сільську школу, продовжила навчатися у Червоноградському училищі № 13 за спеціальністю «в’язальниця». Деякий час працювала за професією. Свою долю – чоловіка Миколу, родом із сусіднього села Паридуби, зустріла на сільському весіллі: моя хрещена віддавала заміж доньку.
Життя вирувало, отож ми, як і всі молоді люди у той час, поїхали у місто. Тоді з роботою не було проблем. Закінчила курси провідників й пішла працювати на залізницю. Чоловік знайшов роботу в будуправлінні. Згодом отримали кооперативну квартиру, про яку так мріяли. Однак не судилося…
На 31-ому році життя пішов у царство вічного спочинку єдиний син. Тяжка недуга забрала нашу дитину, назавжди вирвавши моє серце з грудей. Це невимовні біль і втрата. Нікому не бажаю втрачати своїх дітей. А скільки було мрій, планів! Син планував одружуватися, ми уже збиралися йти свататися до його нареченої – аж тут страшний вирок від лікарів, поневіряння по медичних закладах.
Проте й в останні миті свого життя син просив мене вишити йому картину, бо завжди захоплювався моїми роботами. В скорому часі поховала чоловіка, батьків. І хоч минуло уже дев’ять років, досі не можу знайти душевний спокій.
Як би важко не було, молю Бога, аби дав усім нам миру, здоров’я, терпіння. Залюбки беруся за кожну нову вишивку, маю плани і задуми для наступних творчих робіт. Я вдячна кожному, хто завітає на мою виставку. Дякую за підтримку і теплі слова під час її відкриття директору історичного музею Маргариті Матвійчук, поетесі Вірі Семеній, талановитій майстрині Ніні Габрилевич, вірній і надійній подрузі Тетяні Балецькій. Щиросердечне спасибі за підтримку моєї творчості — Ковельському міському голові Ігорю Чайці, а за організацію персональної виставки – начальнику управління культури, молоді, спорту та туризму Андрію Мигулі. Ціную кожного з вас – ви вселяєте мені надію, віру, руки прагнуть творити ще й ще! Нехай береже вас Господь і дарує усі ласки й щедроти!
х х х
Праця Ольги Руднік – продовження народних традицій, що дарують кожному з нас позитивні емоції. Загалом на виставці представлено понад п’ятдесят картин різних формату і тематики. Це вже друга персональна експозиція майстрині. Першу презентувала п’ять років тому, а до того брала активну участь у місцевих колективних вернісажах.
До речі, Ольга Руднік разом із знаною і шанованою майстринею Ніною Габрилевич стали головними вишивальницями гігантської сорочки для Тараса Шевченка, що була створена в рамках проєкту «З Батьківщиною в серці».
Світлана ТРОЦЮК.
Фото Олега СЛЮСАРЯ.
Здавалося б, звідки у нашої землячки і майстрині Ольги Руднік таке глибоке відчуття життя і любові до всього прекрасного? З роси чи від шуму верби, з милозвучної течії річки чи з материнської колискової, яку наспівувала найрідніша, беручи до рук полотно для вишивання?
…Заходимо до затишної зали культурно-просвітницького центру, де нещодавно відкрито персональну виставку майстрині Ольги Руднік. Милуємося красою і неповторністю творчих робіт талановитої вишивальниці, спілкуємося з нею особисто.
Під час розмови дізнаємося про те, як звичайна сільська дівчинка опанувала старовинне мистецтво, невтомно трудилася і вдень, і вночі, аби на білому полотні «оживали» ікони, натюрморти, затишні і спокійні пейзажі, портрети. Вишиває Ольга Василівна сорочки, сукні, рушники, серветки. Роботи майстрині акуратні і дуже красиві.
– Любов до улюбленого ремесла у мене ще з дитинства, — ділиться щемливими спогадами Ольга Руднік. – Пригадую ті часи, коли вишивала моя люба матуся, котра вже давно відійшла у засвіти. Здобуті завдяки їй вміння і майстерність я пронесла крізь десятки літ. І сьогодні вишивання – це стан моєї душі, розрада у скромному, самотньому житті, моя втіха і надія на краще.
А далі наша співрозмовниця продовжує оповідати про свою долю і життєвий шлях:
— Народилася я у Тупалах, що на Турійщині. Була найстаршою дитиною в простій сільській родині. Мешкали у невеличкій старенькій
хатинці, працювали тяжко на землі, тримали худобу. Доводилося трудитися нарівні з дорослими ще й глядіти молодших брата і сестру. Як тільки малеча щось накоїть, то відповідала за їхні витівки я, бо не вгледіла.
Пасла худобу, полола грядки, а тихими зимовими вечорами, при тьмяному вогнику свічечки ми з матусею вишивали, тихо наспівуючи задушевні пісні. Мама вишивала рушники на ікони, подушки, ткала доріжки, щоб хоч якось прикрасити скромну сільську оселю. Мені діставався лише маленький клаптик полотна, щоб навчитися вишивати, адже жили бідно і не могли собі дозволити більше.
— Як же далі склалася ваша доля?
— Закінчила сільську школу, продовжила навчатися у Червоноградському училищі № 13 за спеціальністю «в’язальниця». Деякий час працювала за професією. Свою долю – чоловіка Миколу, родом із сусіднього села Паридуби, зустріла на сільському весіллі: моя хрещена віддавала заміж доньку.
Життя вирувало, отож ми, як і всі молоді люди у той час, поїхали у місто. Тоді з роботою не було проблем. Закінчила курси провідників й пішла працювати на залізницю. Чоловік знайшов роботу в будуправлінні. Згодом отримали кооперативну квартиру, про яку так мріяли. Однак не судилося…
На 31-ому році життя пішов у царство вічного спочинку єдиний син. Тяжка недуга забрала нашу дитину, назавжди вирвавши моє серце з грудей. Це невимовні біль і втрата. Нікому не бажаю втрачати своїх дітей. А
скільки було мрій, планів! Син планував одружуватися, ми уже збиралися йти свататися до його нареченої – аж тут страшний вирок від лікарів, поневіряння по медичних закладах.
Проте й в останні миті свого життя син просив мене вишити йому картину, бо завжди захоплювався моїми роботами. В скорому часі поховала чоловіка, батьків. І хоч минуло уже дев’ять років, досі не можу знайти душевний спокій.
Як би важко не було, молю Бога, аби дав усім нам миру, здоров’я, терпіння. Залюбки беруся за кожну нову вишивку, маю плани і задуми для наступних творчих робіт. Я вдячна кожному, хто завітає на мою виставку. Дякую за підтримку і теплі слова під час її відкриття директору історичного музею Маргариті Матвійчук, поетесі Вірі Семеній, талановитій майстрині Ніні Габрилевич, вірній і надійній подрузі Тетяні Балецькій. Щиросердечне спасибі за підтримку моєї творчості — Ковельському міському голові Ігорю Чайці, а за організацію персональної виставки – начальнику управління культури, молоді, спорту та туризму Андрію Мигулі. Ціную кожного з вас – ви вселяєте мені надію, віру, руки прагнуть творити ще й ще! Нехай береже вас Господь і дарує усі ласки й щедроти!
х х х
Праця Ольги Руднік – продовження народних традицій, що дарують кожному з нас позитивні емоції. Загалом на виставці представлено понад п’ятдесят картин різних формату і тематики. Це вже друга персональна експозиція майстрині. Першу презентувала п’ять років тому, а до того брала активну участь у місцевих колективних вернісажах.
До речі, Ольга Руднік разом із знаною і шанованою майстринею Ніною Габрилевич стали головними вишивальницями гігантської сорочки для Тараса Шевченка, що була створена в рамках проєкту «З Батьківщиною в серці».
Світлана ТРОЦЮК.
Фото Олега СЛЮСАРЯ.
Здавалося б, звідки у нашої землячки і майстрині Ольги Руднік таке глибоке відчуття життя і любові до всього прекрасного? З роси чи від шуму верби, з милозвучної течії річки чи з материнської колискової, яку наспівувала найрідніша, беручи до рук полотно для вишивання? 
хатинці, працювали тяжко на землі, тримали худобу. Доводилося трудитися нарівні з дорослими ще й глядіти молодших брата і сестру. Як тільки малеча щось накоїть, то відповідала за їхні витівки я, бо не вгледіла. 
скільки було мрій, планів! Син планував одружуватися, ми уже збиралися йти свататися до його нареченої – аж тут страшний вирок від лікарів, поневіряння по медичних закладах. 
Залишити коментар