Повідомлення в номер / Відновили храм містечка, яке знищила війна

Про Несухоїжи, що в Ковельській міській громаді, донедавна нагадувала лише зупинка на залізничній гілці потяга, що курсував із Ковеля до Каменя-Каширського. Нині ця колія заростає травою, бо рейс дизеля скасували з 2019 року. Але в пам’ять про колишній центр Несухоїжської волості, а за часів польської влади центр ґміни, місцеві жителі взялися відбудовувати церкву Покрови Пресвятої Богородиці.

Найбільшу святиню несухоїжців забрав вогонь

Трагічній долі містечка Несухоїжи та його жителів присвятив свій роман волинянин Яків Абрамчук, нині вже покійний. Хоча трактування багатьох фактів та подій, які описав автор, викликають суперечливі думки, вразив епізод про те, як під час Другої світової війни гітлерівці спалили місцевий православний храм: «Тим часом есесівці вже метушилися біля церкви. Вони збили прикладами замок, вдерлися у церкву і почали нишпорити по всіх закутках. За наказом дебелого капрала двоє есесівців витягли каністру з бензином, облили церкву і запалили. Полум’я, що враз спалахнуло, почало безжально лизати дерев’яні стіни, древні ікони, картини. 

Горів храм, найбільша святиня несухоїжців, німий свідок їх радостей і печалей. Тут під спів «алілуя» хрестили новонароджених, вінчали молодих і відспівували покійників. Тут перед вівтарем били поклони і клялись в коханні й вірності до кінця своїх  днів. Тут непомітно проходили віки в тихих буднях і святкових дзвонах, в датах народжень і смерті».

– Наскільки давньою була ця церква, нині встановити важко, – каже один із ініціаторів її відбудови ковельчанин Олександр Філаретов. – Але достеменно відомо, що вона вже діяла до ХІХ століття. Це підтверджує знаний дослідник Волині Микола Теодорович. Святиня була зведена з дерева, поряд знаходилася дерев’яна дзвіниця. Ще у 1840 році тут освятили антимінс – хустину з часточками мощів святих. У 1873 році за кошти прихожан храм перебудували: в споруді з’явився третій ярус та новий іконостас.

Олександр Михайлович показує світлини, які приблизно можна датувати 1934-1936 роком. На одній із них – церковний хор, а серед хористів його дід і мама. На другій – частина церковної будівлі, вздовж якої розташувалися прихожани. Серед них багато дітей, очевидно, учнів церковно-приходського училища, що діяло при храмі. Посередині – прапор, щоправда, неможливо з’ясувати, який саме. Мій співрозмовник розповідає, що знімок випадково знайшла місцева жителька Заріччя Антоніна Штогрина, коли сусідній з її батьками будинок продали, а нові господарі стали позбавлятися старих речей. Серед них і натрапили на це фото, яке дає уяву про приблизну кількість прихожан.

На руїнах храму

У той час, що зафіксований на світлинах, у Несухоїжах було кілька релігійних споруд: крім православної церкви, костел та синагога, адже тут жили і поляки, і євреї, й українці. Всі вони стали жертвами кривавої драми війни, як і саме містечко – гітлерівці спопелили його після того, як вчинили жорстоку розправу над євреями. У страшному списку-мартирологу, що наводить у романі «Несухоїжи» Яків Абрамчук, майже 500 прізвищ. Однак досі на місці розстрілу немає ні пам’ятника загиблим, ні бодай меморіальної таблички, що сповіщала б про жахливу трагедію.

Війна перекроїла не тільки долі місцевих мешканців, а й навколишніх населених пунктів. Несухоїжи так і не відродилися після страхітливої пожежі. Натомість розбудувалися навколишні села Тойкут, Заріччя, Лапні, Воля, Любче: сюди тягнулися селяни з навколишніх хуторів, яких насильно зганяла влада для колективізації.

– Під час війни декому з єврейських родин вдалося уціліти. Їх прихистили українці, які жили по хуторах, – продовжує розповідь Олександр Михайлович. – На руїнах спаленої церкви вони відбудували для себе молитовну споруду. Але після закінчення війни це приміщення у них влада відібрала і влаштувала там шкільну їдальню, хоча сам навчальний заклад знаходився звідси на чималій віддалі, потім майстерню, клас початкової військової підготовки. Згодом його перетворили на пожежне депо, яке занепало, бо не було коштів для його фінансування. 

Після утворення Ковельської міської громади, до якої увійшов Тойкут із навколишніми селами, занедбана споруда опинилася на балансі міського управління освіти. Два роки тому на Великдень  жителі села Воля Сергій та Лідія Козулі, Василь Марчук ініціювали збори, де й обговорили створення релігійної громади для відродження церкви Покрови Пресвятої Богородиці саме на тому місці, де колись височів храм. До них долучився й Олександр Філаретов, виходець із Несухоїж, хоча його батько був росіянином.

– Він був родом із Шуї, що в Івановській області. На початку війни потрапив у німецький полон як солдат радянської армії й опинився у нацистському концтаборі «Шталаг-301», який окупанти облаштували у Ковелі, – розповідає Олександр Михайлович. – А врятував його місцевий священник Несухоїж Іван Лукашик. Він домовився з поліцаями, серед яких було багато українських хлопців, що вони постріляють вверх, а полонених селяни заберуть нібито для роботи у своїх господарствах. Батько попав у сім’ю мого діда Захара Ілюшика, що якраз і зображений на старому знімку.

Після звільнення Ковельщини від окупантів Михайло Філаретов воював, дійшов до Берліна, служив там до 1946-го року і повернувся в Несухоїжи до Марти Ілюшик, одружився й залишився у поліському селі. Тут у подружжя народилося шестеро дітей. Чистий росіянин, він працював у колгоспі бригадиром, але повстанці його не чіпали. Щороку їздив у Шую провідувати родичів. 

Поїздка у 1975 році стала для нього останньою – він помер на батьківщині, де й похоронили його.

Як пам’ять про предків

Тепер син росіянина, радянського солдата, Олександр Філаретов оббиває пороги різних установ, щоб відродити храм Покрови Пресвятої Богородиці Православної церкви України – в пам’ять містечка, яке поглинули лихоліття минулого. Цьогоріч  ентузіасти таки зареєстрували релігійну  громаду, власними силами облаштували приміщення, яке міське управління освіти передало у користування, вперше освятили паски. Навіть узялися з металошукачем шукати дзвони старої церкви, але вдалося натрапити лише на частини дзвонів іншої церкви, пошкодженої вибухом у війну – сусіднього Заріччя. Маленький храм уже навіть має свої реліквії – ковчежець із частками мощів Великомучениці Варвари і святителя Луки Кримського.

– Відродити те, що мали батьки й діди, – це свята справа, – міркує Олександр Михайлович. – Наша церква поки що одна справді українська на всю округу. Радісно, коли на службу Божу приходить все більше людей, коли дітки стають до причастя. Навіть у теперішній скрутний час на добре діло відгукуються вихідці із Несухоїж і їхні нащадки, переказують кошти на відбудову храму. У Ковельській міській раді пообіцяли безкоштовно виготовити містобудівну документацію та виділити земельну ділянку. Хоча як на мене, то хочеться, аби храм здійнявся там, де він стояв століттями – як пам’ять про наших предків і містечка Несухоїжи.

Валентина БЛІНОВА.

l

Для тих, хто бажає долучитися до відбудови в Тойкуті Ковельського району церкви Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ, повідомляємо рахунок, на який можна переказати кошти:

АК ТБ «ПРИВАТБАНК» (ЄРДПОУ банку 14360570, код банку 305299) відкрито рахунок № UA 713052990000026008020810101 (Поточний рахунок).

НА СВІТЛИНАХ: Олександр Філаретов з онуками; уламки дзвонів церкви села Заріччя, які вдалося відшукати ентузіастам; хор церкви Покрови Пресвятої Богородиці (1934-1936 роки).

Про Несухоїжи, що в Ковельській міській громаді, донедавна нагадувала лише зупинка на залізничній гілці потяга, що курсував із Ковеля до Каменя-Каширського. Нині ця колія заростає травою, бо рейс дизеля скасували з 2019 року. Але в пам’ять про колишній центр Несухоїжської волості, а за часів польської влади центр ґміни, місцеві жителі взялися відбудовувати церкву Покрови Пресвятої Богородиці.

Трагічній долі містечка Несухоїжи та його жителів присвятив свій роман волинянин Яків Абрамчук, нині вже покійний. Хоча трактування багатьох фактів та подій, які описав автор, викликають суперечливі думки, вразив епізод про те, як під час Другої світової війни гітлерівці спалили місцевий православний храм: «Тим часом есесівці вже метушилися біля церкви. Вони збили прикладами замок, вдерлися у церкву і почали нишпорити по всіх закутках. За наказом дебелого капрала двоє есесівців витягли каністру з бензином, облили церкву і запалили. Полум’я, що враз спалахнуло, почало безжально лизати дерев’яні стіни, древні ікони, картини. 

Горів храм, найбільша святиня несухоїжців, німий свідок їх радостей і печалей. Тут під спів «алілуя» хрестили новонароджених, вінчали молодих і відспівували покійників. Тут перед вівтарем били поклони і клялись в коханні й вірності до кінця своїх  днів. Тут непомітно проходили віки в тихих буднях і святкових дзвонах, в датах народжень і смерті».

– Наскільки давньою була ця церква, нині встановити важко, – каже один із ініціаторів її відбудови ковельчанин Олександр Філаретов. – Але достеменно відомо, що вона вже діяла до ХІХ століття. Це підтверджує знаний дослідник Волині Микола Теодорович. Святиня була зведена з дерева, поряд знаходилася дерев’яна дзвіниця. Ще у 1840 році тут освятили антимінс – хустину з часточками мощів святих. У 1873 році за кошти прихожан храм перебудували: в споруді з’явився третій ярус та новий іконостас.

Олександр Михайлович показує світлини, які приблизно можна датувати 1934-1936 роком. На одній із них – церковний хор, а серед хористів його дід і мама. На другій – частина церковної будівлі, вздовж якої розташувалися прихожани. Серед них багато дітей, очевидно, учнів церковно-приходського училища, що діяло при храмі. Посередині – прапор, щоправда, неможливо з’ясувати, який саме. Мій співрозмовник розповідає, що знімок випадково знайшла місцева жителька Заріччя Антоніна Штогрина, коли сусідній з її батьками будинок продали, а нові господарі стали позбавлятися старих речей. Серед них і натрапили на це фото, яке дає уяву про приблизну кількість прихожан.

У той час, що зафіксований на світлинах, у Несухоїжах було кілька релігійних споруд: крім православної церкви, костел та синагога, адже тут жили і поляки, і євреї, й українці. Всі вони стали жертвами кривавої драми війни, як і саме містечко – гітлерівці спопелили його після того, як вчинили жорстоку розправу над євреями. У страшному списку-мартирологу, що наводить у романі «Несухоїжи» Яків Абрамчук, майже 500 прізвищ. Однак досі на місці розстрілу немає ні пам’ятника загиблим, ні бодай меморіальної таблички, що сповіщала б про жахливу трагедію.

Війна перекроїла не тільки долі місцевих мешканців, а й навколишніх населених пунктів. Несухоїжи так і не відродилися після страхітливої пожежі. Натомість розбудувалися навколишні села Тойкут, Заріччя, Лапні, Воля, Любче: сюди тягнулися селяни з навколишніх хуторів, яких насильно зганяла влада для колективізації.

– Під час війни декому з єврейських родин вдалося уціліти. Їх прихистили українці, які жили по хуторах, – продовжує розповідь Олександр Михайлович. – На руїнах спаленої церкви вони відбудували для себе молитовну споруду. Але після закінчення війни це приміщення у них влада відібрала і влаштувала там шкільну їдальню, хоча сам навчальний заклад знаходився звідси на чималій віддалі, потім майстерню, клас початкової військової підготовки. Згодом його перетворили на пожежне депо, яке занепало, бо не було коштів для його фінансування. 

Після утворення Ковельської міської громади, до якої увійшов Тойкут із навколишніми селами, занедбана споруда опинилася на балансі міського управління освіти. Два роки тому на Великдень  жителі села Воля Сергій та Лідія Козулі, Василь Марчук ініціювали збори, де й обговорили створення релігійної громади для відродження церкви Покрови Пресвятої Богородиці саме на тому місці, де колись височів храм. До них долучився й Олександр Філаретов, виходець із Несухоїж, хоча його батько був росіянином.

– Він був родом із Шуї, що в Івановській області. На початку війни потрапив у німецький полон як солдат радянської армії й опинився у нацистському концтаборі «Шталаг-301», який окупанти облаштували у Ковелі, – розповідає Олександр Михайлович. – А врятував його місцевий священник Несухоїж Іван Лукашик. Він домовився з поліцаями, серед яких було багато українських хлопців, що вони постріляють вверх, а полонених селяни заберуть нібито для роботи у своїх господарствах. Батько попав у сім’ю мого діда Захара Ілюшика, що якраз і зображений на старому знімку.

Після звільнення Ковельщини від окупантів Михайло Філаретов воював, дійшов до Берліна, служив там до 1946-го року і повернувся в Несухоїжи до Марти Ілюшик, одружився й залишився у поліському селі. Тут у подружжя народилося шестеро дітей. Чистий росіянин, він працював у колгоспі бригадиром, але повстанці його не чіпали. Щороку їздив у Шую провідувати родичів. 

Поїздка у 1975 році стала для нього останньою – він помер на батьківщині, де й похоронили його.

Тепер син росіянина, радянського солдата, Олександр Філаретов оббиває пороги різних установ, щоб відродити храм Покрови Пресвятої Богородиці Православної церкви України – в пам’ять містечка, яке поглинули лихоліття минулого. Цьогоріч  ентузіасти таки зареєстрували релігійну  громаду, власними силами облаштували приміщення, яке міське управління освіти передало у користування, вперше освятили паски. Навіть узялися з металошукачем шукати дзвони старої церкви, але вдалося натрапити лише на частини дзвонів іншої церкви, пошкодженої вибухом у війну – сусіднього Заріччя. Маленький храм уже навіть має свої реліквії – ковчежець із частками мощів Великомучениці Варвари і святителя Луки Кримського.

– Відродити те, що мали батьки й діди, – це свята справа, – міркує Олександр Михайлович. – Наша церква поки що одна справді українська на всю округу. Радісно, коли на службу Божу приходить все більше людей, коли дітки стають до причастя. Навіть у теперішній скрутний час на добре діло відгукуються вихідці із Несухоїж і їхні нащадки, переказують кошти на відбудову храму. У Ковельській міській раді пообіцяли безкоштовно виготовити містобудівну документацію та виділити земельну ділянку. Хоча як на мене, то хочеться, аби храм здійнявся там, де він стояв століттями – як пам’ять про наших предків і містечка Несухоїжи.

ххх

Для тих, хто бажає долучитися до відбудови в Тойкуті Ковельського району церкви Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ, повідомляємо рахунок, на який можна переказати кошти:

АК ТБ «ПРИВАТБАНК» (ЄРДПОУ банку 14360570, код банку 305299) відкрито рахунок № UA 713052990000026008020810101 (Поточний рахунок).

НА СВІТЛИНАХ: Олександр Філаретов з онуками; уламки дзвонів церкви села Заріччя, які вдалося відшукати ентузіастам; хор церкви Покрови Пресвятої Богородиці (1934-1936 роки).