Різні шляхи, різну зброю обирають борці за волю і свободу. В їх рядах до останнього подиху перебував наш земляк, 30-річний Володимир Павлович Сахарук, який загинув 9 вересня 1944 року в м. Кросно під час Дуклянської битви. І хоч минуло з тих пір чимало літ, ковельчанка Світлана Кондратович, онука воїна, відшукала могилу свого дідуся. А нещодавно його донька Таїсія Ліщук (дівоче – Сахарук), незважаючи на війну і свій поважний вік, побувала на могилі батька. Таїсія Володимирівна здолала не одну сотню кілометрів, перетнула кордон, аби вшанувати світлу пам'ять рідної людини. Але про це – трохи згодом.
l
За повідомленням польського Червоного Хреста, пам'ять Сахарука В. П. увічнена, його прізвище внесено до списків воїнів, похованих на військовому кладовищі в м. Дукля, могила № 40, воєводство Подкарпатське, Республіка Польща.
Хочемо нагадати читачам, що, Карпатсько-Дуклянська операція – одна з двох складових частин стратегічної Східно-Карпатської наступальної операції.
Її метою було відкинути німецькі війська за відроги Карпат та створити передумови для успішного наступу на території Чехії та Словаччини.
Основне завдання покладалося на 38-му армію, яка розпочала наступ 8 вересня з району Кросно на Пряшів, що був найкоротшим шляхом у Словаччину. Зростаючий опір противника змусив радянське командування ввести в дію 25-й танковий, 1-й гвардійський кавалерійський та Чехословацький армійський корпуси й резервні 4-1 гвардійський і 31-й танкові корпуси. Після тижневих боїв ці сили подолали дві смуги укріплень і вийшли на лінію Важиці, на північ від Дуклі, Івонич.
Контрнаступ німецьких сил дав їм змогу оточити угрупування. В результаті втрати червоної армії в ході операції перевищили 2 мільйони убитими, в основному щойно мобілізованих на Західній Україні.
l
Історія цієї родини, з якої розпочали розповідь, сягає в далекі роки. І, мабуть, в одній публікації не осягнути того, що довелося пережити нашим землякам, адже всі події відбувалися не десь в далекій країні, а тут, у нашій Україні.
Із Світланою Кондратович (дівоче – Ліщук) ми зустрілись в редакції. Пані Світлана розповіла нам про свого дідуся Володимира Павловича Сахарука, який покоїться на одному з польських кладовищ.
– Моя бабуся родом з с. Перевісся колишнього Турійського району, – розпочала розповідь жінка. – Відверто кажучи, не знаю, з якого села дідусь Володимир, але точно не з Перевісся. В Товаристві Червоного Хреста, у "Книзі пам'яті", де увіковічнені імена загиблих воїнів, знайшла дуже скупі відомості про нього.
Зі слів його дружини (моєї бабусі), відомо, що в його родині було три брата. Мій прадід на початку ХХ століття виїхав в Америку. Він мав намір забрати родину в США. Однак моя прабабця побоялася переїжджати. Мабуть, через недостатню освіченість,їй здавалося, що для того, аби потрапити за океан, "потрібно йти по якійсь небезпечній кладці", як часто казала. Вона залишилася з трьома синами в Україні.
Володимир Павлович (мій дідусь), найменший із трьох братів, був талановитою людиною: дуже гарно малював, грав на музичних інструментах, мав напрочуд красивий голос. Співочий дар від свого батька успадкувала моя мама Таїсія Володимирівна. Донька Таїсія, на жаль, не пам'ятає свого тата. Навесні 1944 року Володимира мобілізували. Як відомо, 8 вересня розпочалась Дуклянська битва. В червону армію тоді мобілізували в основному хлопців із Заходу України. Дружина Марія отримала від Володимира всього один лист, а після того довгий час про нього не було ніяких відомостей. Марія Микитівна звернулася до військкомату, де їй повідомили про загибель чоловіка.
– Війна, голод, поневіряння, – продовжує оповідати Світлана Кондратович. – В 1944 році бабуня Марія втратила не тільки чоловіка, а й рідного брата, застреленого в потилицю, тіло якого знайшли в лісі після того, як розтанув сніг. Невдовзі померла і племінниця (донька брата). Свого батька теж втратила рано, коли їй було 13 років.
Через деякий час бабуся вийшла заміж вдруге. Її чоловіком став Іван Приймак. Дідусь Іван разом зі своїм батьком мурували печі у селі. Іван Семенович, родом з Гути Камінь-Каширського району, був кавалером ордена Слави ІІІ ступеня. У війну був сапером, дійшов аж до Праги. Дідусь Іван став справжнім батьком моїй мамі, був дуже хорошою людиною.
Пригадується, як бабуся розповідала про один цікавий випадок. Мама Таїсія ще була маленькою, коли Іван прийшов свататися до її неньки. Дівчинка підслухала розмову, коли бабуся Марія розповідала своїй мамі про парубка, який запропонував їй заміжжя. Тоді прабабця жартома сказала: "Мені будь-якого зятя, аби тільки не рудого". А дідусь Іван мав рудий колір волосся. Тож, коли прийшов свататися, мала, не довго думаючи, мовила:
– Дядьку, я вам хочу щось сказати.
– Що саме? – питає Іван.
– А я вам не скажу.
– Я тобі цукерку дам, тільки скажи.
– Казала баба, щоб мама брала чоловіка, але тільки не рудого...
Одружилися. У подружжя народилося ще двоє синів – це були мої дядьки.
Якщо говорити про "прийомного" дідуся Івана, то у 1945 році він дійшов до Праги. І ось зустрілася на його шляху циганка. Підходить до нього і каже: "В тебе буде все добре. Ти одружишся, в тебе будуть діти. Але доглядати тебе будуть чужі люди".
Збулося недобре пророцтво. Ще зовсім маленьким від недуги помер молодший син Анатолій (1953 р.). Того ж дня перестало битися серце і моєї прабабусі. Минув час і, на превеликий жаль, у віці 42 років раптово помер ще один син Федір. І знову збулося пророцтво.
l
Ми ж продовжуємо розмову. Я запитую:
– Пані Світлано, розкажіть трішки про себе і своїх батьків.
– Маю прекрасну маму Таїсію Володимирівну, в червні їй виповнилося 80 років. Незважаючи на вік, вона активна, жвава, завжди нас усіх підбадьорює і додає снаги до життя. Присвятила себе медицині. Працювала медичною сестрою в онкодиспансері, травматологічному відділені, старшою медсестрою реанімаційного відділення Ковельської центральної районної лікарні.
Тато Борис Ліщук помер у 1999 році, був військовим. В тому ж році, через декілька днів після смерті батька, не стало мого чоловіка. Маю молодшу сестру Олену, яка також мешкає з родиною у Ковелі. За спеціальністю я – кондитер, працювала в закладах громадського харчування Ковеля.
Маю двох синів Олександра і Володимира. Володимир, якого названо на честь прадідуся Володимира, мешкає в Данії ще з 2011 року. Народився син у 1988 році – у рік тисячолітньої річниці Хрещення Київської Русі, теж пов'язаної з іменем князя Володимира.
Все життя моїй мамі боліло серце за те, що не пам'ятає свого тата, навіть не знає, де він похований. Ми довго не могли розшукати його могилу. Після того, як звернулися у Червоний Хрест, нам надали інформацію про те, де похований дідусь. Це ще було у 2004 році. Однак в силу різних життєвих обставин мама не могла поїхати до Польщі.
Лише в цьому році перетнула кордон і відвідала могилу батька. Ми вирішили, незважаючи на непростий час, зробити нашій мамі і бабусі подарунок на 80-річний ювілей. У Кракові її зустрів онук Володимир. І знову – щасливий збіг обставин. Бабуся Таїсія відвідала могилу батька 28 липня – у день хрещення Київської Русі. Кладовище у м. Дукля, де знаходяться поховання радянських воїнів, впорядковане, кругом чистота і затишок.
Таїсія Володимирівна побувала в Данії, дочекалася зустрічі із своїми онуками та правнуками. Тішиться бабуся, а поїздка досі додає сил мріяти, жити, долати труднощі і вірити в Перемогу.
Мама і зараз їздить на велосипеді, ми разом висаджуємо гарні квіти на клумбах, доглядаємо котиків і собачок, які бігають по вулиці. Хочеться зробити хоч щось хороше і корисне.
Мріємо і сподіваємося, що світло переможе темряву, і ми дочекаємося Перемоги! Нехай ніколи не буде війни, а наші діти живуть під мирним українським небом і мають гідне майбутнє.
Світлана ТРОЦЮК.
НА СВІТЛИНАХ: донька на могилі батька; Володимир Павлович САХАРУК, український воїн, який загинув під час Дуклянської битви у 1944 році; Таїсія ЛІЩУК в роки роботи у Ковельській ЦРЛ; прабабуся з правнуками у Копенгагені; Володимир КОНДРАТОВИЧ, правнук Володимира САХАРУКА, разом із своєю дружиною.
Фото з домашнього архіву.
Різні шляхи, різну зброю обирають борці за волю і свободу. В їх рядах до останнього подиху перебував наш земляк, 30-річний Володимир Павлович Сахарук, який загинув 9 вересня 1944 року в м. Кросно під час Дуклянської битви. І хоч минуло з тих пір чимало літ, ковельчанка Світлана Кондратович, онука воїна, відшукала могилу свого дідуся. А нещодавно його донька Таїсія Ліщук (дівоче – Сахарук), незважаючи на війну і свій поважний вік, побувала на могилі батька. Таїсія Володимирівна здолала не одну сотню кілометрів, перетнула кордон, аби вшанувати світлу пам'ять рідної людини. Але про це – трохи згодом.
ххх
За повідомленням польського Червоного Хреста, пам'ять Сахарука В. П. увічнена, його прізвище внесено до списків воїнів, похованих на військовому кладовищі в м. Дукля, могила № 40, воєводство Подкарпатське, Республіка Польща.
Хочемо нагадати читачам, що, Карпатсько-Дуклянська операція – одна з двох складових частин стратегічної Східно-Карпатської наступальної операції.
Її метою було відкинути німецькі війська за відроги Карпат та створити передумови для успішного наступу на території Чехії та Словаччини.
Основне завдання покладалося на 38-му армію, яка розпочала наступ 8 вересня з району Кросно на Пряшів, що був найкоротшим шляхом у Словаччину. Зростаючий опір противника змусив радянське командування ввести в дію 25-й танковий, 1-й гвардійський кавалерійський та Чехословацький армійський корпуси й резервні 4-1 гвардійський і 31-й танкові корпуси. Після тижневих боїв ці сили подолали дві смуги укріплень і вийшли на лінію Важиці, на північ від Дуклі, Івонич.
Контрнаступ німецьких сил дав їм змогу оточити угрупування. В результаті втрати червоної армії в ході операції перевищили 2 мільйони убитими, в основному щойно мобілізованих на Західній Україні.
ххх
Історія цієї родини, з якої розпочали розповідь, сягає в далекі роки. І, мабуть, в одній публікації не осягнути того, що довелося пережити нашим землякам, адже всі події відбувалися не десь в далекій країні, а тут, у нашій Україні.
Із Світланою Кондратович (дівоче – Ліщук) ми зустрілись в редакції. Пані Світлана розповіла нам про свого дідуся Володимира Павловича Сахарука, який покоїться на одному з польських кладовищ.
– Моя бабуся родом з с. Перевісся колишнього Турійського району, – розпочала розповідь жінка. – Відверто кажучи, не знаю, з якого села дідусь Володимир, але точно не з Перевісся. В Товаристві Червоного Хреста, у "Книзі пам'яті", де увіковічнені імена загиблих воїнів, знайшла дуже скупі відомості про нього.
Зі слів його дружини (моєї бабусі), відомо, що в його родині було три брата. Мій прадід на початку ХХ століття виїхав в Америку. Він мав намір забрати родину в США. Однак моя прабабця побоялася переїжджати. Мабуть, через недостатню освіченість,їй здавалося, що для того, аби потрапити за океан, "потрібно йти по якійсь небезпечній кладці", як часто казала. Вона залишилася з трьома синами в Україні.
Володимир Павлович (мій дідусь), найменший із трьох братів, був талановитою людиною: дуже гарно малював, грав на музичних інструментах, мав напрочуд красивий голос. Співочий дар від свого батька успадкувала моя мама Таїсія Володимирівна. Донька Таїсія, на жаль, не пам'ятає свого тата. Навесні 1944 року Володимира мобілізували. Як відомо, 8 вересня розпочалась Дуклянська битва. В червону армію тоді мобілізували в основному хлопців із Заходу України. Дружина Марія отримала від Володимира всього один лист, а після того довгий час про нього не було ніяких відомостей. Марія Микитівна звернулася до військкомату, де їй повідомили про загибель чоловіка.
– Війна, голод, поневіряння, – продовжує оповідати Світлана Кондратович. – В 1944 році бабуня Марія втратила не тільки чоловіка, а й рідного брата, застреленого в потилицю, тіло якого знайшли в лісі після того, як розтанув сніг. Невдовзі померла і племінниця (донька брата). Свого батька теж втратила рано, коли їй було 13 років.
Через деякий час бабуся вийшла заміж вдруге. Її чоловіком став Іван Приймак. Дідусь Іван разом зі своїм батьком мурували печі у селі. Іван Семенович, родом з Гути Камінь-Каширського району, був кавалером ордена Слави ІІІ ступеня. У війну був сапером, дійшов аж до Праги. Дідусь Іван став справжнім батьком моїй мамі, був дуже хорошою людиною.
Пригадується, як бабуся розповідала про один цікавий випадок. Мама Таїсія ще була маленькою, коли Іван прийшов свататися до її
неньки. Дівчинка підслухала розмову, коли бабуся Марія розповідала своїй мамі про парубка, який запропонував їй заміжжя. Тоді прабабця жартома сказала: "Мені будь-якого зятя, аби тільки не рудого". А дідусь Іван мав рудий колір волосся. Тож, коли прийшов свататися, мала, не довго думаючи, мовила:
– Дядьку, я вам хочу щось сказати.
– Що саме? – питає Іван.
– А я вам не скажу.
– Я тобі цукерку дам, тільки скажи.
– Казала баба, щоб мама брала чоловіка, але тільки не рудого...
Одружилися. У подружжя народилося ще двоє синів – це були мої дядьки.
Якщо говорити про "прийомного" дідуся Івана, то у 1945 році він дійшов до Праги. І ось зустрілася на його шляху циганка. Підходить до нього і каже: "В тебе буде все добре. Ти одружишся, в тебе будуть діти. Але доглядати тебе будуть чужі люди".
Збулося недобре пророцтво. Ще зовсім маленьким від недуги помер молодший син Анатолій (1953 р.). Того ж дня перестало битися серце і моєї прабабусі. Минув час і, на превеликий жаль, у віці 42 років раптово помер ще один син Федір. І знову збулося пророцтво.
ххх
Ми ж продовжуємо розмову. Я запитую:
– Пані Світлано, розкажіть трішки про себе і своїх батьків.
– Маю прекрасну маму Таїсію Володимирівну, в червні їй виповнилося 80 років. Незважаючи на вік, вона активна, жвава, завжди нас усіх підбадьорює і додає снаги до життя. Присвятила себе медицині. Працювала медичною сестрою в онкодиспансері, травматологічному відділені, старшою медсестрою реанімаційного відділення Ковельської центральної районної лікарні.
Тато Борис Ліщук помер у 1999 році, був військовим. В тому ж році, через декілька днів після смерті батька, не стало мого чоловіка. Маю молодшу сестру Олену, яка також мешкає з родиною у Ковелі. За спеціальністю я – кондитер, працювала в закладах громадського харчування Ковеля.
Маю двох синів Олександра і Володимира. Володимир, якого названо на честь прадідуся Володимира, мешкає в Данії ще з 2011 року. Народився син у 1988 році – у рік тисячолітньої річниці
Хрещення Київської Русі, теж пов'язаної з іменем князя Володимира.
Все життя моїй мамі боліло серце за те, що не пам'ятає свого тата, навіть не знає, де він похований. Ми довго не могли розшукати його могилу. Після того, як звернулися у Червоний Хрест, нам надали інформацію про те, де похований дідусь. Це ще було у 2004 році. Однак в силу різних життєвих обставин мама не могла поїхати до Польщі.
Лише в цьому році перетнула кордон і відвідала могилу батька. Ми вирішили, незважаючи на непростий час, зробити нашій мамі і бабусі подарунок на 80-річний ювілей. У Кракові її зустрів онук Володимир. І знову – щасливий збіг обставин. Бабуся Таїсія відвідала могилу батька 28 липня – у день хрещення Київської Русі. Кладовище у м. Дукля, де знаходяться поховання радянських воїнів, впорядковане, кругом чистота і затишок.
Таїсія Володимирівна побувала в Данії, дочекалася зустрічі із своїми онуками та правнуками. Тішиться бабуся, а поїздка досі додає сил мріяти, жити, долати труднощі і вірити в Перемогу.
Мама і зараз їздить на велосипеді, ми разом висаджуємо гарні квіти на клумбах, доглядаємо котиків і собачок, які бігають по вулиці. Хочеться зробити хоч щось хороше і корисне.
Мріємо і сподіваємося, що світло переможе темряву, і ми дочекаємося Перемоги! Нехай ніколи не буде війни, а наші діти живуть під мирним українським небом і мають гідне майбутнє.
Світлана ТРОЦЮК.
НА СВІТЛИНАХ: донька на могилі батька; Володимир Павлович САХАРУК, український воїн, який загинув під час Дуклянської битви у 1944 році; Таїсія ЛІЩУК в роки роботи у Ковельській ЦРЛ; прабабуся з правнуками у Копенгагені; Володимир КОНДРАТОВИЧ, правнук Володимира САХАРУКА, разом із своєю дружиною.
Фото з домашнього архіву.
Різні шляхи, різну зброю обирають борці за волю і свободу. В їх рядах до останнього подиху перебував наш земляк, 30-річний Володимир Павлович Сахарук, який загинув 9 вересня 1944 року в м. Кросно під час Дуклянської битви. І хоч минуло з тих пір чимало літ, ковельчанка Світлана Кондратович, онука воїна, відшукала могилу свого дідуся. А нещодавно його донька Таїсія Ліщук (дівоче – Сахарук), незважаючи на війну і свій поважний вік, побувала на могилі батька. Таїсія Володимирівна здолала не одну сотню кілометрів, перетнула кордон, аби вшанувати світлу пам'ять рідної людини. Але про це – трохи згодом.
Із Світланою Кондратович (дівоче – Ліщук) ми зустрілись в редакції. Пані Світлана розповіла нам про свого дідуся Володимира Павловича Сахарука, який покоїться на одному з польських кладовищ. 
неньки. Дівчинка підслухала розмову, коли бабуся Марія розповідала своїй мамі про парубка, який запропонував їй заміжжя. Тоді прабабця жартома сказала: "Мені будь-якого зятя, аби тільки не рудого". А дідусь Іван мав рудий колір волосся. Тож, коли прийшов свататися, мала, не довго думаючи, мовила: 
Хрещення Київської Русі, теж пов'язаної з іменем князя Володимира.
Залишити коментар