Бог щедро наділив його даром Слова, життєвою мудрістю, невсипущою творчою енергією, добрим серцем і відкритою душею. Як священник та людина, він має багато чеснот, серед яких — порядність, відвертість, щирість, людяність та простота.
Саме так без перебільшення можна охарактеризувати протоієрея Івана Оринчака, настоятеля храму Святого апостола Андрія Первозваного ПЦУ (м. Ковель).
Отець Іван — автор багатьох поетичних збірок, член літературно-мистецького товариства «Творчий світ», член Спілки християнських письменників України. Понад 20 років служив у храмі святителя Миколая Чудотворця, що у Колодяжному. Два роки тому був призначений настоятелем храму святого апостола Андрія Первозваного у Ковелі.
Як відомо, Свято-Андріївська церква почала діяти в роки незалежності України у приміщенні каплиці, що належала колись католикам. У роки радянської влади тут зберігалася сіль. З часом було відкрито будинок панахиди.
У 1990 році управлінням у справах релігії Волинської облдержадміністрації зареєстровано громаду апостола Андрія Первозваного, якій передано каплицю. Завдяки активності громади і священника Дмитра Кекляка за короткий час провели реконструкцію каплиці, добудували дзвінницю, майже удвічі збільшили площу для прихожан.
Всередині над входом розташовані хори. Віруючих зустрічає різьблений іконостас на високих з позолотою царських воротах. Стіни та іконостас прикрашені сучасними іконами. Фасад з вулиці оздоблений фресками святих.
За короткий час стараннями тодішнього настоятеля протоієрея Дмитра Кекляка і вірних здійснено реконструкцію храму з добудовою дзвіниці. Багато допоміг у той час міський голова, Почесний громадянин м. Ковеля Анатолій Семенюк. Сьогодні пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з настоятелем храму отцем Іваном Оринчаком, якого ви бачите у товаристві жінок-волонтерок церковної громади храму.
Саме так без перебільшення можна охарактеризувати протоієрея Івана Оринчака, настоятеля храму Святого апостола Андрія Первозваного ПЦУ (м. Ковель).
Отець Іван — автор багатьох поетичних збірок, член літературно-мистецького товариства «Творчий світ», член Спілки християнських письменників України. Понад 20 років служив у храмі святителя Миколая Чудотворця, що у Колодяжному. Два роки тому був призначений настоятелем храму святого апостола Андрія Первозваного у Ковелі.
Як відомо, Свято-Андріївська церква почала діяти в роки незалежності України у приміщенні каплиці, що належала колись католикам. У роки радянської влади тут зберігалася сіль. З часом було відкрито будинок панахиди.
У 1990 році управлінням у справах релігії Волинської облдержадміністрації зареєстровано громаду апостола Андрія Первозваного, якій передано каплицю. Завдяки активності громади і священника Дмитра Кекляка за короткий час провели реконструкцію каплиці, добудували дзвінницю, майже удвічі збільшили площу для прихожан.
За короткий час стараннями тодішнього настоятеля протоієрея Дмитра Кекляка і вірних здійснено реконструкцію храму з добудовою дзвіниці. Багато допоміг у той час міський голова, Почесний громадянин м. Ковеля Анатолій Семенюк. Сьогодні пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з настоятелем храму отцем Іваном Оринчаком, якого ви бачите у товаристві жінок-волонтерок церковної громади храму.
ххх
З особливим трепетом поспішали на зустріч з настоятелем храму протоієреєм Іваном Оринчаком. Розмова з душпастирем лилася, немов цілющий струмочок, повнилася душевністю і теплом, про що сьогодні розповідаємо вам, любі читачі.
— Слава Богу, отче Іване! Відразу зізнаюсь, що минув чималий проміжок часу, відколи була у храмі. З тих пір багато змінилося, святиня, як і колись, радує око, кругом відчувається господарська рука, праця і натхнення прихожан, які дбайливо й з любов’ю доглядають за святинею. Хотілося б познайомити з Вами читачів нашої газети не тільки як з духовним наставником, а й як з людиною творчою та багатогранною.
– У Святому Письмі написано: «Кому багато довірено, з того більше й спитають». Не потрібно нікому самому возвеличуватися. Якщо ви маєте відповідальність, наділені талантами, то ці дари повинні використовувати за
призначенням. Але час летить настільки стрімко, що не встигаєш зробити усе те, що хотілося б.
У 2001 році закінчив семінарію, отримав сан священника. Указом митрополита Луцького і Волинського Якова був призначений настоятелем парафії святителя Миколая Чудотворця у селі Колодяжному.
Згодом зустрів свою долю в Ковелі. У 2002 році одружився.
В Колодяжному працював більше 20 років. Служив в Лесиному краї у храмі святителя Миколая Чудотворця. І так склалося (ми, на жаль, не можемо цьому протистояти), що Господь забрав на небо душу світлої пам’яті попереднього настоятеля храму отця Дмитра.
Владика Михаїл, митрополит Луцький і Волинський, призначив мене настоятелем Свято-Андріївської церкви. Служити у Ковелі – відповідальна місія. Тут і більше прихожан, і більше клопотів та відповідальності. Третій рік служу у цій парафії. Звісно, прихожанам храму було непросто зустріти нову людину. Це – як зять чи невістка, котрі приходять у нову родину (посміхається). По-різному сприймали, але з часом все стало на своє місце.
Спостерігаю за людьми, і серце крається. У непростий час живемо. Далися взнаки пандемія, війна. Не мають наші люди спокою, стривожені і знервовані. Але, коли доносиш до них Слово Боже, проповідуєш, а навкруги —тиша, усвідомлюєш, що людям це необхідно. У самого іноді з’являються сльози на очах. Розумієш, що маєш можливість використати свій потенціал, яким наділив Господь, для очищення душ. Крім проповіді, священник як душпастир повинен займатися просвітництвом.
— Спілкуючись з людьми, помічаю, що у декого починають опускатися руки, згасати віра, з’являються панічні настрої і тривоги. Можливо, мої спостереження не зовсім об’єктивні, але бачу, що у душах українців з’явилися сумніви. Як розвіяти сумні думки, які десь закралися у підсвідомість і не дозволяють спокійно жити?– Моє завдання як духовного наставника – донести до серця кожного вірного Слово Боже. Князь усього світу, як говорить про це Біблія, – Сатана. Лихий керує цим земним матеріальним світом, в якому дехто забув Божу заповідь «Не убий!», натомість виготовляє зброю, що знищує цілі міста, села, військовослужбовців і мирне населення.
Як писав Іван Богослов в «Откровенні» (остання книга «Апокаліпсис»), Господь промовив тобі: «Або ти гарячий, або ти холодний». Тож коли людина «тепла», тоді вона зневірена. Зневіра – це неглибока віра, або віра, яка ще не мала коріння, тобто зерно, яке впало на битий шлях. Воно мало властивість лежати довгий час, але Сонце пекло, пташки прилітали і викльовували його.
Глибина віри зберігається через спадковість, виховання батьків, виховання у школі. Духовність – це не лише якісь настанови. Це — виховання прикладом. Ми намагаємося підтримати один одного, допомогти, коли є така потреба. Коли ж людина перестає молитися, то це – не зневіра, а байдужість.
Ось ці байдужість, легковажність в поводженні, призводять до негативних наслідків. Право кожної людини – обрати свій шлях. В Священному Писанні розповідається про мудрих і не мудрих Дів. І ті, і ті пішли до весільного столу, але мудрі Діви взяли запасу оливи для своїх лампадок, розуміючи, що може настати темрява, адже день змінюється ніччю. Так і любов, буває, згасне, у людини проявляється ненависть, але вона не розуміє, чому. Пори року теж змінюються. Так, власне, ті немудрі Діви не взяли запаси оливи, і світильники погасли. Так і люди, які зневірені. Для того, щоб лампадка світила, потрібно підґрунтя. Тут не допоможе ні небезпека, ні страхи, ні стреси. Це – апатія і втома чисто людська.
На жаль, матеріальний світ переважає духовний, бо духовність – це велика глибина, яка передається з молоком матері. Ми, священники, звичайні прості люди. А Христос був Богом, і ми розуміємо, що за Ним йшли, Його слухали але багато хто розчаровувався, чув не те, що подобається, і йшов геть. Але ця людина має сама просити допомоги.
В наш храм стало приходити більше парафіян. Це не може не втішати. І дуже важливо, аби людина відчувала себе потрібною. Від першого дня повномасштабної війни прихожани згуртувалися задля допомоги фронту, підтримки ЗСУ.
– Яку допомогу надають прихожани храму війську?
– Практично щодня «кипить» робота у наших жінок-берегинь, котрі займаються плетінням маскувальних сіток. Дивишся, і серце радіє, що роблять корисну справу, адже навчитися співчувати – теж талант.
Не раз таких людей називають «блаженними». Хто ж, як не я? Кожен наш волонтер вартий нагороди. А небо усе бачить.
Дякую вам, дорогі брати і сестри, за щоденну материнську турботу, молитви за наших воїнів, дякую за любов, яку ви вкладаєте у волонтерську роботу. Слова вдячності адресую Галині Лічман, Людмилі Садовнік, Анні Вдовиченко, Тетяні Кудан, Олені Шереметі, Галині Ткачук, Галині Прадійчук, Світлані Ляшук, Руслані Гаркуші, Вірі Лісницькій, Марії Дричик. Поваги і слів вдячності заслуговує Андрій Гаврук. Кожен прихожанин нашого храму – цінний і особливий, про кожного можна розповісти багато хорошого.
Ми збираємо гуманітарну допомогу, кошти на дрони, старлінки, тепловізори, автомобілі. Щоденно трудолюбиві майстрині наближають Перемогу тут, у тилу, моляться за наших хлопців.
Спільними зусиллями прихожан Андріївської церкви зібрано кошти, за які придбано 4 автомобілі, «швидку допомогу». Усе це відправлено на фронт. Нашим воїнам необхідна молитовна підтримка. Щоденно молюся, аби наші захисники і захисниці, волонтери і медики повернулися живими і неушкодженими.
Війна – це не те, що ми бачимо по телебаченню чи черпаємо з інтернет-ресурсів. Побачити і відчути на власні очі, де є велика руйнація і людські жертви, де гинуть діти, дорослі — надзвичайно глибока травма на усе життя. Дуже важко починати життя спочатку. У нас мало психологів, реабілітологів, які могли б повертати військових до нормального психічного і психологічного здоров’я.
Тому, коли наші воїни повернуться додому, ми повинні їх розуміти, підтримувати і не забувати, якою ціною даються наші воля, мова, існування української державності. Кожен славний лицар Світла – український захисник гідний честі.
— Отче Іване, Ви – автор багатьох поетичних збірок. Віршовані рядки торкаються найтонших струн сердець кожного українця. Розкажіть про свою творчу діяльність, її початки.
– Протягом 35 років пишу вірші, іноді навіть невеличкі прозові твори. Нещодавно минуло 30 літ від початку творчої діяльності. Творчість успадкував від свого батька, який був байкарем. Ще малим хлопчам він садив мене на коліна і вчив римувати. На жаль, байки і гуморески тато ніде не записував. Тому його творчі доробки не збереглися. А зростав я у звичайній сільській родині, у селі Головецько-Бабина
Старосамбірського району Львівської області. Нас у батьків було п’ятеро. Мама працювала продавцем у магазині, а тато – будівельником. Моя мала батьківщина знаходиться в горах, люди живуть на камінні. Але тут дихаєш на повні груди, тут свіже повітря і цілюща джерельна вода.
Маю трьох братів і сестру, всі живуть на Прикарпатті. Кожен створив багатодітну сім’ю. В нас велика родина (по маминій лінії), яка оселилася на Волині ще на початку ХХ століття. Ми дружні, вболіваємо один за одного, розділяємо і смуток,і радість. У моїй творчій спадщині – 6 книг, які знаходяться в бібліотеках та у храмі. Здебільшого це – поезія, невеликі новели і нариси. Твори духовні і патріотичні – про Бога, Україну, любов до усього прекрасного на Землі.
— Панотче, коли до Вас приходить найбільше натхнення?
– Пишу, коли тихо, або вночі. Коли відчуваєш стрес, чи хвилюють якісь невирішені питання, то й вірші виходять «кострубатенькі». А ось коли наповнений натхненням, тоді думки лягають на папір, як в армії, шеренга за шеренгою. Тільки й встигай записувати, бо інакше вони «зникають».
Великий поштовх до створення поезії з’являється, коли у житті відбуваються зміни. Перша проповідь. Одруження. Народження першої доньки. Коли розпочалася війна, мене огорнули біль і смуток. І коли я не можу взяти зброю в руки, то маю бути жертовним в іншому. Буквально за кілька місяців народилася і вийшла у світ ще одна збірка… Кожен вірш, як сповідь.
Якщо став священником, взявся за плуг, то працюй, допомагай, неси у світ Слово Боже. Зазвичай, людина приходить до сповіді зі своїми болями і тривогами. Ми живемо у дуже складний і буремний час. Щиро дякую Богу і долі за турботливу й кохану дружину Оксану. Матінка – моя підтримка в усьому, надійний і вірний друг. Вона співає у хорі, вкладає любов і знання у справи в храмі. Виховуємо доньку Соломію і сина Остапа.
З Божою поміччю плануємо відкрити недільну школу, аби наші діти могли її відвідувати, прославляти Бога, розкривати свої вміння і таланти.
— Отче Іване, на завершення розмови дозвольте запитати: «Що для Вас означає Перемога?».
— Я – не великий оптиміст. Перемога, звісно ж, буде, але якою ціною? Це дуже складний процес, скалічені долі мільйонів людей. Проте поразки нам не треба. Легковажити ціною волі не можна в жодному разі, щоб не віддавати ворогу наші землі. Гине цвіт нації. Наші найталановитіші ковельчани віддали своє життя на війні. Ціна надто висока.
Я не раз розповідав, що у Другу світову війну була ніяка не «побєда», а втрата мільйонів людських життів. Ті, хто повернувся з фронтів, залишилися без рук і ніг, а матері і вдови з маленькими дітьми на руках, оплакували свої синів і чоловіків.
Але ми не маємо права опускати руки. Господь милосердний, а сила молитви зцілює рани і душі. Як писав Тарас Шевченко:
«Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»
ххх
Розмова з Іваном Оринчаком спонукає думати, відчувати, вселяє віру і надію. Отець Іван прийшов у цей світ відкрити нам істину, на якій тримається людина і людський світ. Любити, бути добрим і милосердним, вчитися, творити, знати свою історію, мову, не коритися ворогу, а боротися з ним.
Світлана ТРОЦЮК.
НА СВІТЛИНАХ: під час одного з богослужінь; благодійний ярмарок, організований для підтримки ЗСУ.
Фото Олега СЛЮСАРЯ.
Бог щедро наділив його даром Слова, життєвою мудрістю, невсипущою творчою енергією, добрим серцем і відкритою душею. Як священник та людина, він має багато чеснот, серед яких — порядність, відвертість, щирість, людяність та простота.
Всередині над входом розташовані хори. Віруючих зустрічає різьблений іконостас на високих з позолотою царських воротах. Стіни та іконостас прикрашені сучасними іконами. Фасад з вулиці оздоблений фресками святих.
призначенням. Але час летить настільки стрімко, що не встигаєш зробити усе те, що хотілося б. 
— Спілкуючись з людьми, помічаю, що у декого починають опускатися руки, згасати віра, з’являються панічні настрої і тривоги. Можливо, мої спостереження не зовсім об’єктивні, але бачу, що у душах українців з’явилися сумніви. Як розвіяти сумні думки, які десь закралися у підсвідомість і не дозволяють спокійно жити?
В наш храм стало приходити більше парафіян. Це не може не втішати. І дуже важливо, аби людина відчувала себе потрібною. Від першого дня повномасштабної війни прихожани згуртувалися задля допомоги фронту, підтримки ЗСУ. 
Старосамбірського району Львівської області. Нас у батьків було п’ятеро. Мама працювала продавцем у магазині, а тато – будівельником. Моя мала батьківщина знаходиться в горах, люди живуть на камінні. Але тут дихаєш на повні груди, тут свіже повітря і цілюща джерельна вода.
Залишити коментар