Розповідь про ще не відкритого нинішній генерації українців поета-патріота Івана Колядюка
Малий Іванко змалечку знав, що народився на Прип’яті, на хуторі Коляді, поряд з Хутором Панасі, біля Підріччя (Підгір’я), в Мавчинім краю, на Волині. Тато Івана має конфедератку й шаблю, бо був кавалеристом в самого генерала Пілсудського і воював проти комуністів-антихристів. Також добре знав, що не біло-червоний і не червоний прапор наші, а жовто-блакитний, який нагадував пташку іволгу.
Але не міг второпати, де той Мавчин край – чи то у Польщі, чи то в Германії , чи в Совєцькому Союзі, чи ще в Україні, бо знав, що живе у час війни (1939-1945). Війна, яка на волинських болотах долинала до хутора звуками грому, хаотичним клекотом пострілів, гірким запахом спалених сіл, розповідями очевидців та одним скаліченим беззбройним німцем, який прошкандибав кудись, просячи подати щось на їжу.
Приходили до обійстя й упівці-бульбаші, серйозного виду чоловіки, які чомусь сварилися з батьком. Може, хотіли взяти більше, ніж той мав відірвати від багатодітної сім’ї, а скоріше тому, що то була таки завидна в них польська хата посеред українського поселення навкруги. Упівці спробували спалити батьківську хату, єдину таку велику в окрузі, зроблену на польський манер, який підгледів Яким Колядюк на службі у війську польському, бо тутечки була тоді Польща, і парубок з хутора потрапив тоді до польського війська.
Закарбувалося в пам’яті Іванка й Божественне чудо: повстанець в ненависті до всього польського, Армії Крайової зокрема, поліз на дерево біля хати, аби підпалити дах. Та чека, що була в гранаті на поясі вояка, зачепилася за гілку … й гримнув вибух… Дах лишився не пошкодженим, дерево росте й понині, а завзятого чоловіка не стало. Упівці перехрестилися і пішли… Отак Іванко усвідомив, що є Бог.
Старші в окрузі, традиційно добрі мисливці, також не могли зрозуміти, що робиться навкруги, тому об’єдналися у ватагу і стріляли по всіх, хто наближався до їх предковічних слов’янських українських земель та обійсть зі зброєю.
А малий Іванко жив іншим – він народився в країні озер, пташок, жовто-синіх іволг, тетеруків, линів, щук, квітів, ягід, грибів, зайців, лисів, вовків, запахів та звуків і образів, які особливо чують поліщуки і бачать в корчах дрімучого лісу й берегів лісових Мавчиних озер.
l
Потім з’явилися радянські солдати, які запам’яталися дітям шоколадом. Діти сприймали їх добре. Бо то були льотчики, що літали в небі, як журавлі, і добрі до дітей люди. До того ж, солдати займалися розміновуванням навколишніх територій. Іванко навіть зрадів, що ті добрі люди замість того щоб збудувати з навколишнього лісу школу, зробили її просто в хаті тата, за радянською звичкою «ущільнивши» власників, і, звісно, не питаючи в них згоди. Але то була щаслива пора дитинства, коли не ти бігав до школи холодної пори, а вчителі і діти з інших хуторів та Підгір’я приходили до Іванка до дому.
Звісно, ким мав стати Іван після школи, як не вчителем? Нечувано для того глухого краю, ще в 15, юнкор з лісової глухомані Волині Іван Колядюк почав друкуватися в пресі. Пішов Іван у широкий світ, вступивши до Камінь-Каширського педучилища, яке закінчив вже у Луцьку. І саме тоді з його душі рікою полилася поезія і стала на папері щирими рядками. Закінчив Іван педучилище за фахом вчителя літератури й музики у 1957, а вже у 18 років вчителював в окремо збудованій школі Щедрогір Ратнівського району, й відкрив там корпункт всеукраїнської газети «Молодь України».
Звісно, тоді радянська влада дала йому все: освіту, якої в час війни не було, й улюблену професію. Радянська влада збудувала нову школу, провела дороги, прислала вчителів і лікарів на Волинь. Життя стало суттєво легше.
Оскільки совєти декларували досить симпатичний моральний кодекс, мир, дружбу між народами, то юнак вступив до комсомолу щиро. Гарний зовні і внутрішньо, витончений, веселий і запальний, він був дуже популярним вчителем і односельцем, який, до того ж, в пресі популяризував рідний край та земляків.
Газета «Радянська Волинь» писала в ті роки: «Він (учитель-поет) любить волинський край, квітучу землю, яка так щедро родить таланти, він шле синівський уклін Вітчизні, яка дала йому крила для творчості». «Поет з глибоким поетичним баченням світу» – так про Івана Колядюка писали газети «Радянська освіта» та «Радянська Волинь». За активну публіцистичну роботу в “Молоді України” юнак був нагороджений Почесною грамотою Центрального комітету ЛКСМУ, про що в цьому виданні було повідомлено на всю Україну поряд з портретом молодого поета. Це була путівка до столиці, і вже одружений Іван 1958-го (19 років) їде до Києва, аби вчитися в славетному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті філології.
l
У Києві творче життя буяло. Захоплений навчанням з філології, з-посеред іншого Іван публікує оди Університету, Тарасу Шевченку, Лесі Українці, Дніпру, Києву, неодноразово пише, що в Україні є середина Європи, Тобто мислить і декларує, що Україна не окраїна СРСР, а частина Європи. 1960 року за підтримки ЦК ЛКСМУ (підрозділу комуністичної партії СРСР) в Києві було засновано Клуб творчої української молоді, що нині виглядає неймовірно. Особливо, якщо усвідомити, що до того було понад 300 років утисків української книги зі сторони московії й російської імперії – з 1620 року друк книжок українською не вітався.
Наразі виглядає показово, що проукраїнський Клуб знаходився в приміщенні Жовтневого палацу, до того це приміщення НКВС, в підвалах якого розстрілювали неугодних радянській владі жителів України. Можливо, то був задум виявити всіх патріотів і взяти під контроль, можливо, така діалектика розвитку тираній, але примітно, що частина відвідувачів цього клубу в подальшому була репресована і навіть вбита.
Учасниками клубу були Алла Горська (вбита), Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус (вбитий), Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Василь Симоненко (вбитий). До слова, 1957 року Василь Симоненко закінчив факультет журналістики університету імені Т. Шевченка. Він вчився разом з Юрієм Мушкетиком, Борисом Олійником, з якими Іван Колядюк знався особисто і навіть товаришував. Василь Стус вступив до аспірантури університету з 1963 року, а Іван Колядюк закінчив університет 1964. Ото була “тусовка” творчої молоді!
Однодумці завжди знайдуть один одного. У виданій в США 1957 року книзі діаспорянина Г.М Гордієнка «Хліб наш насущний» засвідчено: поряд з віршем Василя Симоненка «Жорна» опубліковано проникливу поезію «Над жорнами» Івана Колядюка.
Підбірку поезій про хліб професійних українських поетів Г. М. Гордієнко вибудував так:
1. Петро Шкраб’юк. “Плуг”.
2. Василь Симоненко. “Жорна”.
3. Кирило Курашкевич. “Жорна”.
4. Іван Колядюк. “Над Жорнами”.
5. Олесь Доріченко. “Вітряк”.
Серед інших далі – Т. Шевченко, Іван Драч, Андрій Малишко, Любов Забашта, Євген Гуцало, Платон Воронько, Максим Рильський, Ліна Костенко, Дмитро Павличко та багато інших. Багато із них були знайомі з Іваном Колядюком.
Тема поезій Василя Симоненка і Івана Колядюка, які відвідували один Клуб творчої молоді, близькі настільки, що годі сумніватися в контактах талановитих поетів.
По смерті від побиття міліцією В. Симоненка в 1963 Іван Колядюк пише вірш- присвяту Василеві, де називає його українським Данте Аліг’єрі, великим поетом і всесвітньо визнаним філософом, провісником епохи Відродження… Смерть товариша назвав – «таємниця німа». «А на серці холодна рана, і морозяний подих зими», – неначе передбачення. Іван не знав, що живе в період, як потім назвуть історики, хрущовської відлиги. А за відлигою радянською наступить не літо, а холодна зима. Та, видать, передчував. Примітно, що власною музою Іван називав Україну.
В 1965, коли Івану було 25 років, у видавництві Молодь виходить у співавторстві збірка «Сонце в зіницях…» і тиражем 2 тисячі примірників перша авторська збірка Івана Колядюка в «Мавчинім краю» – 76 поезій, про що пише радянська преса України завдяки можливостям РАТАУ (радіотелеграфного агентства України). З преси:
- «В ній зібрані короткі поезії, в яких автор оспівує красу рідного краю, її людей – трудівників»
- «В серці його ліричного героя живуть подвиги батьків, старших сестер і братів, які завоювали свободу для нього і його сучасників».
- «У своїх творах він оспівує ті грандіозні перетворення, що відбулися на Волині в останні роки, красу і молодість життя, радість розкутої праці. Часто в його схвильованому співі звучать ноти щастя, дружби, любові. Чимало він пише і про рідні краєвиди, пейзажі»
l
Чи міг молодий поет родом з хутора, до якого не могла дістатися навіть війна, не бути вдячним радянській владі, яка допомогла реалізувати мрії хлопчика з волинського лісу? Не міг. Тому Іван і пише вірші і репортажі, прославляючи працю, майстрів свого ремесла, рідну землю, дружбу – все те, що було близьке людям.
“Літературна Україна” друкує його критику та поради вчителям для підготовки шанувальникам красного письменства. А газета – це ж орган правління Спілки письменників України!
Не помітив Іван, як наступила в Україні «зима». Як патріот України, в розмовах зі своїми згадував бульбашів, бандерівців, особливо часто Мазепу, мазепинців – можливо, існувала і якась така дисидентська група чи течія. Відомо, що мазепинство – це національно-визвольний рух українців в російській імперії, як повідомляє Вікіпедія.
Згодом, у ХХ сторіччі, тобто в час, в якому жив Іван Колядюк, на зміну тавру «мазепинці» з подібним смислом почали вживати терміни «петлюрівці» та «бандерівці», якими позначали прихильників незалежності України.
«Досвітні вогні будили
світання,
Леся іскрила пломенем
гнів.
І линуло в пісні
Волі шукання –
До наших і завтрашніх
днів»
(І.Колядюк «Думка про волю», з неопублікованого).
l
Щира й глибока любов до України Івана Колядюка і його захоплення Іваном Мазепою та мазепинцями на заламі 60-их не пройшли поза увагою КДБ, яким було нашпиговане РАТАУ як республіканська частина «ТАСС», підконтрольна і навіть чи була не органом спецслужб радянської імперії. Як повідомляє Вікіпедія, під час «холодної війни» більшість закордонних кореспондентів «ТАСС» були офіцерами зовнішньої розвідки КДБ, які шпигували «під прикриттям» журналістських посад за кордоном. Іван стурбовано й із болем розповідав молодій дружині про сексотів – “сєкрєтніх сотрудников” з числа тодішніх журналістів і українських радянських письменників.
На початку 70-их років, коли Івану було вже за 30, одного літнього дня просто з робочого місця в РАТАУ, його, без повідомлення сім’ї і згоди, було примусово доставлено до психіатричної лікарні з загратованими вікнами ім. І.Павлова у Києві. Сім’ї сказали: тяжко психічно хворий, і то прийшлося прийняти на віру. З огляду на те, що дружині Марії не показували «хворого» Івана майже рік (!), можна припустити, що він був репресований за класичною технологією КДБ – «каральна психіатрія». А показали вже сколотого галопередолом тощо змученого бородатого діда.
Український Інститут Національної Пам’яті (УІНП) і стверджує, що «лікування» галоперидолом, який пригнічує розумову діяльність, – улюблений метод радянської “психіатрії” для боротьби з неугодними. Застосовується в наш час, зокрема в окупованому Криму, до українських політв’язнів.
УІНП зазначає, що «голова КГБ СРСР Юрій Андропов у квітні 1969-го направив у ЦК КПРС проєкт плану розширення мережі психлікарень і вдосконалення їх використання “для захисту інтересів держави та суспільства”. Окрім понад десятка спецпсихлікарень МВС СРСР (до 1961 року їх називали тюремними), існували також спецвідділення в психлікарнях загального типу Міністерства охорони здоров’я СРСР. Підставою для поміщення в психіатричну лікарню будь-кого була копія рішення суду про направлення на примусове лікування (проте «лікували» й без рішення суду).
l
Як зазначено у Вікіпедії, в СРСР брежнєвської доби існувала практика боротьби радянської влади з дисидентами та правозахисниками, політичними опонентами, українськими націоналістами тощо, яка полягала у зловживанні психіатричним діагнозом, лікуванням і утримуванням в ізоляції. Винесення психіатричного діагнозу дозволяло владі уникати гласного судового процесу над інакодумцями шляхом направлення їх у психіатричні лікарні без суду й на невизначений строк.
Варто зазначити, що корифей українського слова Максим Рильський подарував талановитому поету збірку «Слово про рідну матір». Дар книги, виданої ще в 1942 році, свідчив про справжнє пошанування визнаним майстром слова таланту молодого українського поета, що стимулювало амбіції Івана.
Іван Колядюк не здавався – знову й знову писав. Завдяки тому, що журнали і газети приймали матеріали не тільки від штатних дописувачів, то Івану вдавалося час від часу публікувати патріотичні, з любов’ю до людей і краю поезії, в тому числі й для дітей. Та книжки видати не міг. Помер, як і жив - стоячи, від пережитого, від зупинки пошматованого зраненого рубцями серця в надвечір’я 7 жовтня 2000 року, за хвилину після слів: «Все буде добре, сину…».
Похований український поет на Поліссі, в селі Головино Черняхівського району на Житомирщині, як і вірна дружина (на її батьківщині). На пам’ятнику – козацький хрест і слова з власного вірша поета:
«О світе мій, як я тебе
люблю.
Під спів розгойданий
лісного шуму
Я виколисую блакитну
думу,
ЇЇ в кришталь пісенний
переллю…»
Ми мусимо знати про тих, хто плідно працював на імперію, хто був сексотом КДБ, і відрізняти їх від таких, як Василь Стус, Василь Симоненко, Іван Колядюк - дійсно щирих українських поетів.
Роман Колядюк,
син поета.
P. S. Дізнавшись, що книга Івана Колядюка є навіть у фондах Каліфорнійського Університету, молодий український кінорежисер Вячеслав Лісовий зазначив: «Увесь світ знає, а ми ні!». В Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого талановита молодь нової української генерації готує до зйомки документальний короткометражний фільм про постать Івана Колядюка, справжнього українця, чия глибоко патріотична позиція має бути прикладом новітнім українцям і нашою національною гордістю.
(Стаття подається із скороченнями, повний текст – на сайті видання).
Малий Іванко змалечку знав, що народився на Прип’яті, на хуторі Коляді, поряд з Хутором Панасі, біля Підріччя (Підгір’я), в Мавчинім краю, на Волині. Тато Івана має конфедератку й шаблю, бо був кавалеристом в самого генерала Пілсудського і воював проти комуністів-антихристів. Також добре знав, що не біло-червоний і не червоний прапор наші, а жовто-блакитний, який нагадував пташку іволгу.
Але не міг второпати, де той Мавчин край – чи то у Польщі, чи то в Германії , чи в Совєцькому Союзі, чи ще в Україні, бо знав, що живе у час війни (1939-1945). Війна, яка на волинських болотах долинала до хутора звуками грому, хаотичним клекотом пострілів, гірким запахом спалених сіл, розповідями очевидців та одним скаліченим беззбройним німцем, який прошкандибав кудись, просячи подати щось на їжу.
Приходили до обійстя й упівці-бульбаші, серйозного виду чоловіки, які чомусь сварилися з батьком. Може, хотіли взяти більше, ніж той мав відірвати від багатодітної сім’ї, а скоріше тому, що то була таки завидна в них польська хата посеред українського поселення навкруги. Упівці спробували спалити батьківську хату, єдину таку велику в окрузі, зроблену на польський манер, який підгледів Яким Колядюк на службі у війську польському, бо тутечки була тоді Польща, і парубок з хутора потрапив тоді до польського війська.
Закарбувалося в пам’яті Іванка й Божественне чудо: повстанець в ненависті до всього польського, Армії Крайової зокрема, поліз на дерево біля хати, аби підпалити дах. Та чека, що була в гранаті на поясі вояка, зачепилася за гілку … й гримнув вибух… Дах лишився не пошкодженим, дерево росте й понині, а завзятого чоловіка не стало. Упівці перехрестилися і пішли… Отак Іванко усвідомив, що є Бог.
Старші в окрузі, традиційно добрі мисливці, також не могли зрозуміти, що робиться навкруги, тому об’єдналися у ватагу і стріляли по всіх, хто наближався до їх предковічних слов’янських українських земель та обійсть зі зброєю.
А малий Іванко жив іншим – він народився в країні озер, пташок, жовто-синіх іволг, тетеруків, линів, щук, квітів, ягід, грибів, зайців, лисів, вовків, запахів та звуків і образів, які особливо чують поліщуки і бачать в корчах дрімучого лісу й берегів лісових Мавчиних озер.
ххх
Потім з’явилися радянські солдати, які запам’яталися дітям шоколадом. Діти сприймали їх добре. Бо то були льотчики, що літали в небі, як журавлі, і добрі до дітей люди. До того ж, солдати займалися розміновуванням навколишніх територій. Іванко навіть зрадів, що ті добрі люди замість того щоб збудувати з навколишнього лісу школу, зробили її просто в хаті тата, за радянською звичкою «ущільнивши» власників, і, звісно, не питаючи в них згоди. Але то була щаслива пора дитинства, коли не ти бігав до школи холодної пори, а вчителі і діти з інших хуторів та Підгір’я приходили до Іванка до дому.
Звісно, ким мав стати Іван після школи, як не вчителем? Нечувано для того глухого краю, ще в 15, юнкор з лісової глухомані Волині Іван Колядюк почав друкуватися в пресі. Пішов Іван у широкий світ, вступивши до Камінь-Каширського педучилища, яке закінчив вже у Луцьку. І саме тоді з його душі рікою полилася поезія і стала на папері щирими рядками. Закінчив Іван педучилище за фахом вчителя літератури й музики у 1957, а вже у 18 років вчителював в окремо збудованій школі Щедрогір Ратнівського району, й відкрив там корпункт всеукраїнської газети «Молодь України».
Звісно, тоді радянська влада дала йому все: освіту, якої в час війни не було, й улюблену професію. Радянська влада збудувала нову школу, провела дороги, прислала вчителів і лікарів на Волинь. Життя стало суттєво легше.
Оскільки совєти декларували досить симпатичний моральний кодекс, мир, дружбу між народами, то юнак вступив до комсомолу щиро. Гарний зовні і внутрішньо, витончений, веселий і запальний, він був дуже популярним вчителем і односельцем, який, до того ж, в пресі популяризував рідний край та земляків.
Газета «Радянська Волинь» писала в ті роки: «Він (учитель-поет) любить волинський край, квітучу землю, яка так щедро родить таланти, він шле синівський уклін Вітчизні, яка дала йому крила для творчості». «Поет з глибоким поетичним баченням світу» – так про Івана
Колядюка писали газети «Радянська освіта» та «Радянська Волинь». За активну публіцистичну роботу в “Молоді України” юнак був нагороджений Почесною грамотою Центрального комітету ЛКСМУ, про що в цьому виданні було повідомлено на всю Україну поряд з портретом молодого поета. Це була путівка до столиці, і вже одружений Іван 1958-го (19 років) їде до Києва, аби вчитися в славетному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті філології.
ххх
У Києві творче життя буяло. Захоплений навчанням з філології, з-посеред іншого Іван публікує оди Університету, Тарасу Шевченку, Лесі Українці, Дніпру, Києву, неодноразово пише, що в Україні є середина Європи, Тобто мислить і декларує, що Україна не окраїна СРСР, а частина Європи. 1960 року за підтримки ЦК ЛКСМУ (підрозділу комуністичної партії СРСР) в Києві було засновано Клуб творчої української молоді, що нині виглядає неймовірно. Особливо, якщо усвідомити, що до того було понад 300 років утисків української книги зі сторони московії й російської імперії – з 1620 року друк книжок українською не вітався.
Наразі виглядає показово, що проукраїнський Клуб знаходився в приміщенні Жовтневого палацу, до того це приміщення НКВС, в підвалах якого розстрілювали неугодних радянській владі жителів України. Можливо, то був задум виявити всіх патріотів і взяти під контроль, можливо, така діалектика розвитку тираній, але примітно, що частина відвідувачів цього клубу в подальшому була репресована і навіть вбита.
Учасниками клубу були Алла Горська (вбита), Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус (вбитий), Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Василь Симоненко (вбитий). До слова, 1957 року Василь Симоненко закінчив факультет журналістики університету імені Т. Шевченка. Він вчився разом з Юрієм Мушкетиком, Борисом Олійником, з якими Іван Колядюк знався особисто і навіть товаришував. Василь Стус вступив до аспірантури університету з 1963 року, а Іван Колядюк закінчив університет 1964. Ото була “тусовка” творчої молоді!
Однодумці завжди знайдуть один одного. У виданій в США 1957 року книзі діаспорянина Г.М Гордієнка «Хліб наш насущний» засвідчено: поряд з віршем Василя Симоненка «Жорна» опубліковано проникливу поезію «Над жорнами» Івана Колядюка.
Підбірку поезій про хліб професійних українських поетів Г. М. Гордієнко вибудував так:
1. Петро Шкраб’юк. “Плуг”.
2. Василь Симоненко. “Жорна”.
3. Кирило Курашкевич. “Жорна”.
4. Іван Колядюк. “Над Жорнами”.
5. Олесь Доріченко. “Вітряк”.
Серед інших далі – Т. Шевченко, Іван Драч, Андрій Малишко, Любов Забашта, Євген Гуцало, Платон Воронько, Максим Рильський, Ліна Костенко, Дмитро Павличко та багато інших. Багато із них були знайомі з Іваном Колядюком.
Тема поезій Василя Симоненка і Івана Колядюка, які відвідували один Клуб творчої молоді, близькі настільки, що годі сумніватися в контактах талановитих поетів.
По смерті від побиття міліцією В. Симоненка в 1963 Іван Колядюк пише вірш- присвяту Василеві, де називає його українським Данте Аліг’єрі, великим поетом і всесвітньо визнаним філософом, провісником епохи Відродження… Смерть товариша назвав – «таємниця німа». «А на серці холодна рана, і морозяний подих зими», – неначе передбачення. Іван не знав, що живе в період, як потім назвуть історики, хрущовської відлиги. А за відлигою радянською наступить не літо, а холодна зима. Та, видать, передчував. Примітно, що власною музою Іван називав Україну.
В 1965, коли Івану було 25 років, у видавництві Молодь виходить у співавторстві збірка «Сонце в зіницях…» і тиражем 2 тисячі примірників перша авторська збірка Івана Колядюка в «Мавчинім краю» – 76 поезій, про що пише радянська преса України завдяки можливостям РАТАУ (радіотелеграфного агентства України). З преси:
- «В ній зібрані короткі поезії, в яких автор оспівує красу рідного краю, її людей – трудівників»
- «В серці його ліричного героя живуть подвиги батьків, старших сестер і братів, які завоювали свободу для нього і його сучасників».
- «У своїх творах він оспівує ті грандіозні перетворення, що відбулися на Волині в останні роки, красу і молодість життя, радість розкутої праці. Часто в його схвильованому співі звучать ноти щастя, дружби, любові. Чимало він пише і про рідні краєвиди, пейзажі»
ххх
Чи міг молодий поет родом з хутора, до якого не могла дістатися навіть війна, не бути вдячним радянській владі, яка допомогла реалізувати мрії хлопчика з волинського лісу? Не міг. Тому Іван і пише вірші і репортажі, прославляючи працю, майстрів свого ремесла, рідну землю, дружбу – все те, що було близьке людям.
“Літературна Україна” друкує його критику та поради вчителям для підготовки шанувальникам красного письменства. А газета – це ж орган правління Спілки письменників України!
Не помітив Іван, як наступила в Україні «зима». Як патріот України, в розмовах зі своїми згадував бульбашів, бандерівців, особливо часто Мазепу, мазепинців – можливо, існувала і якась така дисидентська група чи течія. Відомо, що мазепинство – це національно-визвольний рух українців в російській імперії, як повідомляє Вікіпедія.
Згодом, у ХХ сторіччі, тобто в час, в якому жив Іван Колядюк, на зміну тавру «мазепинці» з подібним смислом почали вживати терміни «петлюрівці» та «бандерівці», якими позначали прихильників незалежності України.
«Досвітні вогні будили світання,
Леся іскрила пломенем гнів.
І линуло в пісні
Волі шукання –
До наших і завтрашніх днів»
(І.Колядюк «Думка про волю», з неопублікованого).
ххх
Щира й глибока любов до України Івана Колядюка і його захоплення Іваном Мазепою та мазепинцями на заламі 60-их не пройшли поза увагою КДБ, яким було нашпиговане РАТАУ як республіканська частина «ТАСС», підконтрольна і навіть чи була не органом спецслужб радянської імперії. Як повідомляє Вікіпедія, під час «холодної війни» більшість закордонних кореспондентів «ТАСС» були офіцерами зовнішньої розвідки КДБ, які шпигували «під прикриттям» журналістських посад за кордоном. Іван стурбовано й із болем розповідав молодій дружині про сексотів – “сєкрєтніх сотрудников” з числа тодішніх журналістів і українських радянських письменників.
На початку 70-их років, коли Івану було вже за 30, одного літнього дня просто з робочого місця в РАТАУ, його, без повідомлення сім’ї і згоди, було примусово доставлено до психіатричної лікарні з загратованими вікнами ім. І.Павлова у Києві. Сім’ї сказали: тяжко психічно хворий, і то прийшлося прийняти на віру. З огляду на те, що дружині Марії не показували «хворого» Івана майже рік (!), можна припустити, що він був репресований за класичною технологією КДБ – «каральна психіатрія». А показали вже сколотого галопередолом тощо змученого бородатого діда.
Український Інститут Національної Пам’яті (УІНП) і стверджує, що «лікування» галоперидолом, який пригнічує розумову діяльність, – улюблений метод радянської “психіатрії” для боротьби з неугодними. Застосовується в наш час, зокрема в окупованому Криму, до українських політв’язнів.
УІНП зазначає, що «голова КГБ СРСР Юрій Андропов у квітні 1969-го направив у ЦК КПРС проєкт плану розширення мережі психлікарень і вдосконалення їх використання “для захисту інтересів держави та суспільства”. Окрім понад десятка спецпсихлікарень МВС СРСР (до 1961 року їх називали тюремними), існували також спецвідділення в психлікарнях загального типу Міністерства охорони здоров’я СРСР. Підставою для поміщення в психіатричну лікарню будь-кого була копія рішення суду про направлення на примусове лікування (проте «лікували» й без рішення суду).
ххх
Як зазначено у Вікіпедії, в СРСР брежнєвської доби існувала практика боротьби радянської влади з дисидентами та правозахисниками, політичними опонентами, українськими націоналістами тощо, яка полягала у зловживанні психіатричним діагнозом, лікуванням і утримуванням в ізоляції. Винесення психіатричного діагнозу дозволяло владі уникати гласного судового процесу над інакодумцями шляхом направлення їх у психіатричні лікарні без суду й на невизначений строк.
Варто зазначити, що корифей українського слова Максим Рильський подарував талановитому поету збірку «Слово про рідну матір». Дар книги, виданої ще в 1942 році, свідчив про справжнє пошанування визнаним майстром слова таланту молодого українського поета, що стимулювало амбіції Івана.
Іван Колядюк не здавався – знову й знову писав. Завдяки тому, що журнали і газети приймали матеріали не тільки від штатних дописувачів, то Івану вдавалося час від часу публікувати патріотичні, з любов’ю до людей і краю поезії, в тому числі й для дітей. Та книжки видати не міг. Помер, як і жив - стоячи, від пережитого, від зупинки пошматованого зраненого рубцями серця в надвечір’я 7 жовтня 2000 року, за хвилину після слів: «Все буде добре, сину…».
Похований український поет на Поліссі, в селі Головино Черняхівського району на Житомирщині, як і вірна дружина (на її батьківщині). На пам’ятнику – козацький хрест і слова з власного вірша поета:
«О світе мій, як я тебе люблю.
Під спів розгойданий лісного шуму
Я виколисую блакитну думу,
ЇЇ в кришталь пісенний переллю…»
Ми мусимо знати про тих, хто плідно працював на імперію, хто був сексотом КДБ, і відрізняти їх від таких, як Василь Стус, Василь Симоненко, Іван Колядюк - дійсно щирих українських поетів.
Роман Колядюк, син поета.
P. S. Дізнавшись, що книга Івана Колядюка є навіть у фондах Каліфорнійського Університету, молодий український кінорежисер Вячеслав Лісовий зазначив: «Увесь світ знає, а ми ні!». В Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого талановита молодь нової української генерації готує до зйомки документальний короткометражний фільм про постать Івана Колядюка, справжнього українця, чия глибоко патріотична позиція має бути прикладом новітнім українцям і нашою національною гордістю.
(Стаття подається із скороченнями, повний текст – на сайті видання).
Розповідь про ще не відкритого нинішній генерації українців поета-патріота Івана Колядюка
Колядюка писали газети «Радянська освіта» та «Радянська Волинь». За активну публіцистичну роботу в “Молоді України” юнак був нагороджений Почесною грамотою Центрального комітету ЛКСМУ, про що в цьому виданні було повідомлено на всю Україну поряд з портретом молодого поета. Це була путівка до столиці, і вже одружений Іван 1958-го (19 років) їде до Києва, аби вчитися в славетному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті філології. 
Залишити коментар