У радянські часи ніхто із селян навіть не уявляв, як це – не красти в колгоспі, не тягти з нього все, що погано лежить і саме проситься до рук.
В одному селі довго пам’ятали діда Дуленка, котрий жив на крайній Садовій вулиці. Коли дочка забрала його до себе в місто, він розклеїв там оголошення: «Продається хата. У дворі колодязь, всі хозпостройки. Рядом – колгоспне поле». Саме в цьому уточненні була неабияка перевага. Виходиш із двору – і все вирощене колгоспом твоє!
Наш знайомий колгоспний бригадир Павло Степанович пригадує такий випадок зі свого життя. Не часто, але його посилали на ранкове доїння контролювати доярок.
– Треба було встати вдосвіта, а я вечором святкував, як слід не відпочив, тож уранці дуже боліла голова. Зайшовши до корівника, знайшов закуток, присів там і ненадовго задрімав. Прокинувшись, побачив інтересну картину. Доярки, не підозрюючи про присутність стороннього, заходилися готувати собі “подарунки”. Видоївши першу у своїй групі корову, тітка Зіна налила молока у принесений із дому бідончик і замаскувала його в соломі. Тітка Тетяна насипала відро дерті й віднесла до іншої схованки, вочевидь, давньої та невипадкової. А Лідка накидала до свого мішечка макухи.
– Ось тут я виходжу зі своєї засідки з ціпком, який трапився під руку, – сміється Павло Степанович. – Вітаюся з доярками і оголошую, що маю чарівну паличку, яка зараз усіх виведе на чисту воду. Вказую ціпком на купу соломи й вигукую: «Там схований Зінин бідончик молока!». Затим таким чином відшукав і відро з дертю, і мішок із макухою.
Сміху було досхочу – та й по тому. Адже ні для кого нічого надзвичайного не трапилося! Доярки від рання й до пізнього вечора без вихідних і святкових днів годували, доглядали, доїли корів. Тож і вони, і свинарки, і телятниці вважали, що по праву заслуговують на такі дрібнички, як прихоплені з роботи жмих, макуха чи дерть.
– Насамкінець розкажу справжній анекдот із мого життя, – підвів риску у розмові Павло Степанович. – Моя теща працювала на фермі до самісінької пенсії. А потім ще 20 років ночами сторожувала в корівниках. Якось уранці повертається вона з роботи і несе драбину. Мамо, кажу, навіщо ви її прете? У нас же своїх аж три. А вона у відповідь: «Сьогодні не було чого взяти на фермі – довелося хоч драбину прихопити. Не йти ж додому з порожніми руками!».
Звичайно, крадіжок в колективних господарствах вистачало. Але приклад, як кажуть, показувало начальство. Голова колгоспу, хоч і був для людей цар і бог, але над ним ще були вищі "боги". Багато хто з них, особливо чиновники з району або області, розглядали колективізоване село як особисту вотчину.
Деякі спритники ухитрялися в колгоспне стадо "включити" корівчину чи бичка, які годувалися разом із громадською худобою, а пізніше йшли на забій. Власник таким чином мав неабияку вигоду, а на столі у нього завше були свіже м'ясо й сало. Декому засівали площу пшеницею чи іншими культурами, за рахунок чого ті мали змогу вдома утримувати курей, гусей, качок, якщо дозволяли умови.
Для колгоспного керівництва було важливо догодити різного роду перевіряльникам – пожежникам, санітарній службі, податківцям, представникам правоохоронних органів тощо. Але найбільшим і найскладнішим завданням вважалося гідно прийняти представників обласного керівництва. Але спробуй вгадай, чим їх подивувати?
Розповідають, як одного разу на колгоспні звітно-виборні збори у недалеке від Ковеля село приїхав перший секретар обкому партії. Як годиться, після завершення зборів, виступу секретаря і виборів голови, останній запросив високопоставлену особу з Луцька у місцеве кафе. Разом з ним посунула і обслуга. На столі, як-то кажуть, лише пташиного молока не вистачало. Око тішило печене, смажене, варене, тушковане. Напої – від домашньої горілки до вірменських коньяків. Навіть узвар був.
Секретар, ще не присівши, окинув поглядом накритого стола, суворо запитав новоспеченого голову:
– А токмачі з кислим молоком де?
Господар здивовано подивився на обслугу першого. Та лише плечима здвигнула. Мовляв, мали б знати, що начальство любить.
А начальство, скрививши бузину, тільки й мовило сердито:
– Не вмієте гостей частувати, то самі їжте. Я поїхав до Луцька.
Отакі бували випадки в недалекому минулому. І не тільки такі…
Микола НЕЧИПОРЕНКО,
Михайло КУЗЬМУК.
У радянські часи ніхто із селян навіть не уявляв, як це – не красти в колгоспі, не тягти з нього все, що погано лежить і саме проситься до рук.
В одному селі довго пам’ятали діда Дуленка, котрий жив на крайній Садовій вулиці. Коли дочка забрала його до себе в місто, він розклеїв там оголошення: «Продається хата. У дворі колодязь, всі хозпостройки. Рядом – колгоспне поле». Саме в цьому уточненні була неабияка перевага. Виходиш із двору – і все вирощене колгоспом твоє!
Наш знайомий колгоспний бригадир Павло Степанович пригадує такий випадок зі свого життя. Не часто, але його посилали на ранкове доїння контролювати доярок.
– Треба було встати вдосвіта, а я вечором святкував, як слід не відпочив, тож уранці дуже боліла голова. Зайшовши до корівника, знайшов закуток, присів там і ненадовго задрімав. Прокинувшись, побачив інтересну картину. Доярки, не підозрюючи про присутність стороннього, заходилися готувати собі “подарунки”. Видоївши першу у своїй групі корову, тітка Зіна налила молока у принесений із дому бідончик і замаскувала його в соломі. Тітка Тетяна насипала відро дерті й віднесла до іншої схованки, вочевидь, давньої та невипадкової. А Лідка накидала до свого мішечка макухи.
– Ось тут я виходжу зі своєї засідки з ціпком, який трапився під руку, – сміється Павло Степанович. – Вітаюся з доярками і оголошую, що маю чарівну паличку, яка зараз усіх виведе на чисту воду. Вказую ціпком на купу соломи й вигукую: «Там схований Зінин бідончик молока!». Затим таким чином відшукав і відро з дертю, і мішок із макухою.
Сміху було досхочу – та й по тому. Адже ні для кого нічого надзвичайного не трапилося! Доярки від рання й до пізнього вечора без вихідних і святкових днів годували, доглядали, доїли корів. Тож і вони, і свинарки, і телятниці вважали, що по праву заслуговують на такі дрібнички, як прихоплені з роботи жмих, макуха чи дерть.
– Насамкінець розкажу справжній анекдот із мого життя, – підвів риску у розмові Павло Степанович. – Моя теща працювала на фермі до самісінької пенсії. А потім ще 20 років ночами сторожувала в корівниках. Якось уранці повертається вона з роботи і несе драбину. Мамо, кажу, навіщо ви її прете? У нас же своїх аж три. А вона у відповідь: «Сьогодні не було чого взяти на фермі – довелося хоч драбину прихопити. Не йти ж додому з порожніми руками!».
Звичайно, крадіжок в колективних господарствах вистачало. Але приклад, як кажуть, показувало начальство. Голова колгоспу, хоч і був для людей цар і бог, але над ним ще були вищі "боги". Багато хто з них, особливо чиновники з району або області, розглядали колективізоване село як особисту вотчину.
Деякі спритники ухитрялися в колгоспне стадо "включити" корівчину чи бичка, які годувалися разом із громадською худобою, а пізніше йшли на забій. Власник таким чином мав неабияку вигоду, а на столі у нього завше були свіже м'ясо й сало. Декому засівали площу пшеницею чи іншими культурами, за рахунок чого ті мали змогу вдома утримувати курей, гусей, качок, якщо дозволяли умови.
Для колгоспного керівництва було важливо догодити різного роду перевіряльникам – пожежникам, санітарній службі, податківцям, представникам правоохоронних органів тощо. Але найбільшим і найскладнішим завданням вважалося гідно прийняти представників обласного керівництва. Але спробуй вгадай, чим їх подивувати?
Розповідають, як одного разу на колгоспні звітно-виборні збори у недалеке від Ковеля село приїхав перший секретар обкому партії. Як годиться, після завершення зборів, виступу секретаря і виборів голови, останній запросив високопоставлену особу з Луцька у місцеве кафе. Разом з ним посунула і обслуга. На столі, як-то кажуть, лише пташиного молока не вистачало. Око тішило печене, смажене, варене, тушковане. Напої – від домашньої горілки до вірменських коньяків. Навіть узвар був.
Секретар, ще не присівши, окинув поглядом накритого стола, суворо запитав новоспеченого голову:
– А токмачі з кислим молоком де?
Господар здивовано подивився на обслугу першого. Та лише плечима здвигнула. Мовляв, мали б знати, що начальство любить.
А начальство, скрививши бузину, тільки й мовило сердито:
– Не вмієте гостей частувати, то самі їжте. Я поїхав до Луцька.
Отакі бували випадки в недалекому минулому. І не тільки такі…
Микола НЕЧИПОРЕНКО,
Михайло КУЗЬМУК.
Залишити коментар