Хоч пройшли вже роки,
І ми стали батьки.
Але наша любов не зів'яла.
Із пісні.
Олена і Павло ще під час вступних екзаменів до вузу запримітили один одного і в думках бажали, щоб обом “пройти” на навчання. А коли це сталося, то всі роки їх бачили разом скрізь.
Дівчина була киянка, він з глибинки, далекого села на Тернопільщині. Тож і вирішила Олена помогти Павлові акліматизуватися в столиці, аби й він почувався міським. Знайомила його з пам'ятками культури історії Києва, відвідувала з ним театри, музеї, бібліотеки. На останньому курсі познайомила з батьками. Хлопець їм сподобався.
– Знаєш, Павлуню, я зрозуміла, що перед нами наше майбутнє, то ж давай про нього подбаємо.
– А я тільки за, бо бачу, до чого йдеться. Ти вийдеш за мене заміж, поїдеш зі мною у моє село на роботу?
– О, тільки не в село. Ти ж відмінник, навчання, то вибір за тобою про місце призначення. Я думала, що вибереш Київ, і будемо разом. Бо в село я не поїду. Різниця між містом і селом велика.
– Та ні, я ж колгоспний стипендіат, і треба відпрацювати ті роки, які я вчився за рахунок колгоспу.
– Так твої батьки за тебе відпрацювали за цей час.
– А що люди скажуть? Що я зрадив їх? Ні, їдемо зі мною.
– Не обіцяю, але трохи почекаю. Побачу, що з того вийде…
Вдома батько сказав: "Якщо любить і це твоя доля, то будете разом". Не міг Павло заспокоїтись, бо кохав по-справжньому, а вона, виходить, розміняла любов на розкіш. Два місяці ледь витримав, бо повністю віддався як навчанню, так і роботі. Зателефонував якось. Взяла слухавку мати Олени і сказала, що вони в театрі.
– Я потім зателефоную.
– Та, мабуть, не дзвони, бо вона скоро заміж виходить, в неї налагоджується сімейне життя. Хлопець надійний. За Оленкою в вогонь і воду.
– Хай щастить, – сказав на прощання. А сам не міг повірити, ніби сон закінчився.
Батьки бачили, як він страждає вирішили чимось підтримати.
– Це зрада, сину, ти не переживай. Пригадуєш бувальщину?
...Дівчина подарувала свою фотографію однокласникові, той пішов у армію служити. Через пів року вона написала: "Я зустріла іншого, поверни фото". Хлопець зібрав у всіх друзів фотографії їхніх дівчат і відіслав колишній зі словами: “Не пам'ятаю, де ти, вибери свою, решту фото вишли назад”.
Легше не стало, звичайно. Але й час не лікував. Тільки робота й рятувала. Пройшло 2 роки, а він ще й не думав про одруження. Батьки старіли, вже були пенсіонери. А по сусідству дівчина із нього очей не спускала і пропонувала йому то в кіно, то на концерт піти, то з молоддю на відпочинок.
А роки не чекають, летять... І батьки натякали не раз, що пора вже одружуватись – он, мовляв, Ніна не дочекається від нього пропозицій.
– Так я ж її не люблю.
– Зате вона тебе он як любить. З часом і ти полюбиш. Кого чекаєш? Вже одну чекав, а ми хочемо онуків, бо вже старі.
Ну, що ж, крапля й камінь точить. Одружились молодята. Зажили щасливо. Ніна була, як бальзам на рану. Народились два синочки один за одним. Бабуся й дідусь не могли натішитись онуками. Через 10 років народилась онучка, але батьки вже відійшли у Вічність.
l
Хлопці вивчились, стали жити і працювати у Києві. А донька підростала. Ніна всю любов дарувала чоловікові, дітям, роботі. Ніколи з нею навіть не посварився, бо не було за що. Та щастя не довго панувало в родині, бо невиліковна хвороба осиротила дітей і чоловіка.
Залишились вдвох з донькою. Вона в селі працювала терапевтом, і була для батька домашнім лікарем, тримала під контролем, бо і його здоров'я почало здавати. Заміж не виходила, все чогось чекала, женихам відмовляла.
– Доню, я дочекаюсь онуків чи ні? Чи ти так і будеш ходити біля мене? Кого чекаєш?
– Принца на білому лімузині з Києва.
– Ну й ну! Я не дочекався принцеси, а тобі, може, повезе.
– Ловлю на слові, таточку, ану розказуй, що то за принцеса? Дуже хочу знати, хто це такому суперовому татові та й колись відмовила.
Діватись не було куди, розказав і адресу не забув. І задумала донька влаштувати їм зустріч. Спочатку домовились з братом, щоб розвідав про неї. Вона вже теж була вдова.
– Тату, щось мої брати давно гостювали в нас, а давай поїдемо до них. Ото буде сюрприз!
– Може, хай вони до нас їдуть?
– Е, то не буде сюрприз.
Сказано-зроблено. Набрали гостинців: фруктів (якраз в саду гілля гнулось від плодів), меду, бо ж пасіку мали, пирогів за маминим рецептом напекли – і поїхали.
l
День в одного сина-брата гостювали, другий день – в іншого: ще один день мали в запасі. Вирішили завітати на запрошення до пані Олени (із нею раніше брат домовився).
– Для чого, доню, сиплеш сіль на рану? Що було – загуло.
– А, може, навпаки, прийде заспокоєння, що все так вийшло.
На порозі зустріла їх жінка на вигляд ще не зовсім стара, а поруч стояв син, як дві краплі води схожий на маму.
– Заходьте, гості дорогі, довгождані, бажані, незабутні. Павлушо (це я до сина звертаюсь, бач, щоб не забути тебе, назвала його твоїм іменем), ти з Оленкою (знаю, що й ти мене не забув і назвав доньку моїм іменем) накрийте стіл, а ми, двоє старих сивих голубів, згадаємо юність.
Молоді зразу пішли на кухню і знайшли спільну мову, а після обіду подалися гуляти по Києву (точно як колись їх батьки). Павло з Оленою не могли наговоритися.
– Ну що ж, Олено, продовжимо розмову в селі, запрошую в гості. Оленко, ти теж Павлика запрошуєш?
– Аякже, я з радістю. Ми з ним ніби 100 років знайомі.
У селі Олена була здивована і картала себе, що колись не схотіла їхати сюди. А тут якраз сад вродив на диво, на грядках боки вигрівали огірки і помідори, на клумбах цвіли різнобарвні квіти, в глибині саду над вуликами літали бджілки-трудівниці, достигав виноград - райський куточок навкруги. І все своє.
Після вечері ніхто й не думав про сон. Молоді взялись за руки і пішли прогулятись, а Павло й Олена розглядали альбоми. Спати, вірніше відпочити трохи на дорогу, бо вже світанок заглядав у вікно, розмістились у чотирьох кімнатах по одному.
А другого дня пані Олена заявила, що вона звідти вже нікуди не поїде, залишиться тут назавжди.
Павло, в свою чергу, заявив, що без Олени до Києва не поїде.
– Що я чую, синку, так швидко?
– А я чекати не буду майже 30 літ, як ви обоє з Олениним татом.
– Я дуже рада. Не забудьте на весілля запросити.
– І мене, – обізвався Павло, усміхнувшись: – Таки дочекалась, доню, принца?
Ось такий кінець цієї веселої і сумної історії.
Валентина ОСТАПЧУК.
Хоч пройшли вже роки,І ми стали батьки.
Але наша любов не зів'яла.
Із пісні.
Олена і Павло ще під час вступних екзаменів до вузу запримітили один одного і в думках бажали, щоб обом “пройти” на навчання. А коли це сталося, то всі роки їх бачили разом скрізь.
Дівчина була киянка, він з глибинки, далекого села на Тернопільщині. Тож і вирішила Олена помогти Павлові акліматизуватися в столиці, аби й він почувався міським. Знайомила його з пам'ятками культури історії Києва, відвідувала з ним театри, музеї, бібліотеки. На останньому курсі познайомила з батьками. Хлопець їм сподобався.
– Знаєш, Павлуню, я зрозуміла, що перед нами наше майбутнє, то ж давай про нього подбаємо.
– А я тільки за, бо бачу, до чого йдеться. Ти вийдеш за мене заміж, поїдеш зі мною у моє село на роботу?
– О, тільки не в село. Ти ж відмінник, навчання, то вибір за тобою про місце призначення. Я думала, що вибереш Київ, і будемо разом. Бо в село я не поїду. Різниця між містом і селом велика.
– Та ні, я ж колгоспний стипендіат, і треба відпрацювати ті роки, які я вчився за рахунок колгоспу.
– Так твої батьки за тебе відпрацювали за цей час.
– А що люди скажуть? Що я зрадив їх? Ні, їдемо зі мною.
– Не обіцяю, але трохи почекаю. Побачу, що з того вийде…
Вдома батько сказав: "Якщо любить і це твоя доля, то будете разом". Не міг Павло заспокоїтись, бо кохав по-справжньому, а вона, виходить, розміняла любов на розкіш. Два місяці ледь витримав, бо повністю віддався як навчанню, так і роботі. Зателефонував якось. Взяла слухавку мати Олени і сказала, що вони в театрі.
– Я потім зателефоную.
– Та, мабуть, не дзвони, бо вона скоро заміж виходить, в неї налагоджується сімейне життя. Хлопець надійний. За Оленкою в вогонь і воду.
– Хай щастить, – сказав на прощання. А сам не міг повірити, ніби сон закінчився.
Батьки бачили, як він страждає вирішили чимось підтримати.
– Це зрада, сину, ти не переживай. Пригадуєш бувальщину?
...Дівчина подарувала свою фотографію однокласникові, той пішов у армію служити. Через пів року вона написала: "Я зустріла іншого, поверни фото". Хлопець зібрав у всіх друзів фотографії їхніх дівчат і відіслав колишній зі словами: “Не пам'ятаю, де ти, вибери свою, решту фото вишли назад”.
Легше не стало, звичайно. Але й час не лікував. Тільки робота й рятувала. Пройшло 2 роки, а він ще й не думав про одруження. Батьки старіли, вже були пенсіонери. А по сусідству дівчина із нього очей не спускала і пропонувала йому то в кіно, то на концерт піти, то з молоддю на відпочинок.
А роки не чекають, летять... І батьки натякали не раз, що пора вже одружуватись – он, мовляв, Ніна не дочекається від нього пропозицій.
– Так я ж її не люблю.
– Зате вона тебе он як любить. З часом і ти полюбиш. Кого чекаєш? Вже одну чекав, а ми хочемо онуків, бо вже старі.
Ну, що ж, крапля й камінь точить. Одружились молодята. Зажили щасливо. Ніна була, як бальзам на рану. Народились два синочки один за одним. Бабуся й дідусь не могли натішитись онуками. Через 10 років народилась онучка, але батьки вже відійшли у Вічність.
ххх
Хлопці вивчились, стали жити і працювати у Києві. А донька підростала. Ніна всю любов дарувала чоловікові, дітям, роботі. Ніколи з нею навіть не посварився, бо не було за що. Та щастя не довго панувало в родині, бо невиліковна хвороба осиротила дітей і чоловіка.
Залишились вдвох з донькою. Вона в селі працювала терапевтом, і була для батька домашнім лікарем, тримала під контролем, бо і його здоров'я почало здавати. Заміж не виходила, все чогось чекала, женихам відмовляла.
– Доню, я дочекаюсь онуків чи ні? Чи ти так і будеш ходити біля мене? Кого чекаєш?
– Принца на білому лімузині з Києва.
– Ну й ну! Я не дочекався принцеси, а тобі, може, повезе.
– Ловлю на слові, таточку, ану розказуй, що то за принцеса? Дуже хочу знати, хто це такому суперовому татові та й колись відмовила.
Діватись не було куди, розказав і адресу не забув. І задумала донька влаштувати їм зустріч. Спочатку домовились з братом, щоб розвідав про неї. Вона вже теж була вдова.
– Тату, щось мої брати давно гостювали в нас, а давай поїдемо до них. Ото буде сюрприз!
– Може, хай вони до нас їдуть?
– Е, то не буде сюрприз.
Сказано-зроблено. Набрали гостинців: фруктів (якраз в саду гілля гнулось від плодів), меду, бо ж пасіку мали, пирогів за маминим рецептом напекли – і поїхали.
l
День в одного сина-брата гостювали, другий день – в іншого: ще один день мали в запасі. Вирішили завітати на запрошення до пані Олени (із нею раніше брат домовився).
– Для чого, доню, сиплеш сіль на рану? Що було – загуло.
– А, може, навпаки, прийде заспокоєння, що все так вийшло.
На порозі зустріла їх жінка на вигляд ще не зовсім стара, а поруч стояв син, як дві краплі води схожий на маму.
– Заходьте, гості дорогі, довгождані, бажані, незабутні. Павлушо (це я до сина звертаюсь, бач, щоб не забути тебе, назвала його твоїм іменем), ти з Оленкою (знаю, що й ти мене не забув і назвав доньку моїм іменем) накрийте стіл, а ми, двоє старих сивих голубів, згадаємо юність.
Молоді зразу пішли на кухню і знайшли спільну мову, а після обіду подалися гуляти по Києву (точно як колись їх батьки). Павло з Оленою не могли наговоритися.
– Ну що ж, Олено, продовжимо розмову в селі, запрошую в гості. Оленко, ти теж Павлика запрошуєш?
– Аякже, я з радістю. Ми з ним ніби 100 років знайомі.
У селі Олена була здивована і картала себе, що колись не схотіла їхати сюди. А тут якраз сад вродив на диво, на грядках боки вигрівали огірки і помідори, на клумбах цвіли різнобарвні квіти, в глибині саду над вуликами літали бджілки-трудівниці, достигав виноград - райський куточок навкруги. І все своє.
Після вечері ніхто й не думав про сон. Молоді взялись за руки і пішли прогулятись, а Павло й Олена розглядали альбоми. Спати, вірніше відпочити трохи на дорогу, бо вже світанок заглядав у вікно, розмістились у чотирьох кімнатах по одному.
А другого дня пані Олена заявила, що вона звідти вже нікуди не поїде, залишиться тут назавжди.
Павло, в свою чергу, заявив, що без Олени до Києва не поїде.
– Що я чую, синку, так швидко?
– А я чекати не буду майже 30 літ, як ви обоє з Олениним татом.
– Я дуже рада. Не забудьте на весілля запросити.
– І мене, – обізвався Павло, усміхнувшись: – Таки дочекалась, доню, принца?
Ось такий кінець цієї веселої і сумної історії.
Валентина ОСТАПЧУК.
Хоч пройшли вже роки,
Залишити коментар