Багато видатних, талановитих людей в різних сферах людської діяльності жило і живе на Ратнівщині, Ковельщині, у всій Волинській області та Україні.
Про одну з таких непересічних особистостей з мальовничого села Гута й хочу розповісти.
Людина ця і на теренах Ратнівщини, і в області у середовищі культпрацівників відома й шанована. Адже Народний аматорський ансамбль народної музики «Льонок» (в минулому – агіткультбригада) Гутнянського сільського будинку культури був учасником чи не кожного мистецького заходу у Ратно та Луцьку, інших населених пунктів Волині.
Незмінним керівником цього талановитого колективу була і є Заслужений працівник культури України, кавалер ордена Знак Пошани, володарка багатьох дипломів, грамот, працьовита, талановита, відповідальна, з чуйним і добрим серцем Марія Євгенівна Луцик. Так сказати маю повне право, адже сам особисто довгий час, починаючи з 1979 року, був учасником цього колективу. Отож, нічого вигадувати мені не потрібно, а лише постаратися правдиво розповісти про мою землячку, яка крізь все своє життя пронесла святе почуття любові до рідної землі, сім’ї і родини, обраної в юності професії.
l
А починалася творча біографія пані Марії у 70-ті роки минулого століття. Помітивши у доньки потяг до музики і пісні, батьки «пожертвували»… коровою, щоб продати її і купити баяна. А що означає для селянина корова (і тоді, і зараз), думаю, пояснювати не потрібно. Надалі юна Марія своєю старанністю, сумлінням і працьовитістю довела, що «жертва» була недаремною, виправдавши сподівання тата і мами.
Почавши свій трудовий шлях у 1965 році завідуючою клубом в рідній Гуті, вона у зрілому віці закінчувала його на «великій сцені» вже в якості ветерана праці: у вересні 2021 року на березі озера Пісочного, поблизу санаторію «Лісова пісня», взяла участь у транскордонному фестивалі «Озерна містерія» в рамках проєкту «Українсько-польське поозер’я – край легенд: відкрий та насолоджуйся незвіданим».
Між цими двома віхами життя – десятки років важкої і напруженої праці. Можливо, хтось подумає, що пісні співати – то не вугілля добувати, не сіяти-орати чи сталь виплавляти. Можливо, якщо працювати абияк. Але Марія Євгенівна так не вміла. В роботі вона, як-то кажуть, «горіла». Щоб розповісти про всі перипетії її біографії, газетної сторінки не вистачить. Було всього: і доброго, і поганого, але жінка ніколи не падала духом, вміла кожного учасника і підбадьорити, і заспокоїти, і втішити для того, щоб виступи на сцені пройшли якнайкраще. Як результат, колектив ніколи, як кажуть у народі, не зганьбився, завжди демонстрував справжній мистецький професіоналізм.
Йшли роки, змінювався склад ансамблю, але не змінювалося ставлення і керівника, і його «команди» до творчого процесу. Домінували почуття колективізму, взаємовиручки, бо об’єднувала спільна мета – любов до музики і пісні. Адже як інакше пояснити той факт, що у 70-90-их роках немісцеві учасники колективу добиралися до Гути на репетиції або концерти, незважаючи ні на відстань, ні на проблеми з доїздом.
Так, вихователька Лідія Книшук із Заболоття долала 10 кілометрів, вчителька Галина Бідзюра із Здомишля — 22 кілометри, вчитель Степан Головій з Кортеліс – 65 кілометрів, ветлікар Надія Головій із Забріддя – 45 кілометрів, викладач музичної школи Василь Рощинець із Заболоття – 10 кілометрів, викладач музичної школи Марко Кучапський з Ратного – 32 кілометри. А будівельник Микола Гайдучик приїжджав навіть з білоруського Хотислава – 17 кілометрів. І це – в різні пори року, в різний час.
Географія виступів гурту «Льонок» — надзвичайно широка. Найчастіше, звичайно, — в рідній Гуті, колишньому районному центрі Ратному, довколишніх селах. Гостювали у «кращі часи» в білорусів, і в столиці України місті Києві. А в 1979 році «Льонок» у складі Марії Луцик, Марії Оніщук, Надії Головій, Миколи Жука, Степана Леваха, Степана Головія, автора цих рядків удостоївся честі подорожувати туристичним потягом далекою-близькою Прибалтикою. Тож залізничні перони Вільнюса, Риги, Каунаса, Калінінграда «чули» веселі, щирі, бадьорі пісні й музику від українців. У відповідь – подяки й овації.
Звичайно, основу «Льонка» складали і складають місцеві мешканці Гути. Тут – і листоноша, і кіномеханік, і агроном, і вчителі та механізатори, і бібліотекарі, і домогосподарки. Є аптекар, доярки, бухгалтер, студенти, техпрацівники, водій, працівники будинку культури та ін. Зайве говорити, як непросто було їх об’єднати в одну мистецьку «сім’ю», зацікавити, переконати, заохотити, навчити і т. д., і т.п. От що значить, коли за справу взялася людина, котра в роботу вкладає всю свою душу!
l
Дехто може дорікнути: а чи потрібно в час жорстокої кровопролитної війни з рашистами писати про аматорів сцени? Чи не краще розповісти про щось патріотично-героїчне? Думаю, що про це краще напишуть професіонали-журналісти, військові, волонтери. Однак вважаю, що мистецтво і культура – теж фронт, тільки духовний. Фронт, де утверджується національний дух, українська самобутність. Недаремно ж бо кажуть: «Наша мова, наша пісня не вмруть, не загинуть!».
Мабуть, саме тому любов до пісні й музики передалися і сину, а пізніше – онукам. Син Борис закінчив Луцьке державне музичне училище, а згодом і Луцький інститут мистецтв імені Лесі Українки. Нині викладає в музичній школі. Онуки, хоча й обрали професії, не пов’язані з культурою, але на сцені виступали з чотирьох років. Бо і мама, художній керівник Гутянського будинку культури, як і тато, і бабуся, любить пісню. Як кажуть, вдатися є в кого.
До речі, онуки брали участь у різних дитячих фестивалях, займаючи призові місця, концертах, а згодом стали виступати на сцені як родинний, сімейний колектив (на світлині), даруючи радість й насолоду собі, батькам, рідним, а найбільше, мабуть, – бабусі, яка ними пишається і гордиться.
Багато видатних, талановитих людей в різних сферах людської діяльності жило і живе на Ратнівщині, Ковельщині, у всій Волинській області та Україні.
Про одну з таких непересічних особистостей з мальовничого села Гута й хочу розповісти.
Людина ця і на теренах Ратнівщини, і в області у середовищі культпрацівників відома й шанована. Адже Народний аматорський ансамбль народної музики «Льонок» (в минулому – агіткультбригада) Гутнянського сільського будинку культури був учасником чи не кожного мистецького заходу у Ратно та Луцьку, інших населених пунктів Волині.
Незмінним керівником цього талановитого колективу була і є Заслужений працівник культури України, кавалер ордена Знак Пошани, володарка багатьох дипломів, грамот, працьовита, талановита, відповідальна, з чуйним і добрим серцем Марія Євгенівна Луцик. Так сказати маю повне право, адже сам особисто довгий час, починаючи з 1979 року, був учасником цього колективу. Отож, нічого вигадувати мені не потрібно, а лише постаратися правдиво розповісти про мою землячку, яка крізь все своє життя пронесла святе почуття любові до рідної землі, сім’ї і родини, обраної в юності професії.
ххх
А починалася творча біографія пані Марії у 70-ті роки минулого століття. Помітивши у доньки потяг до музики і пісні, батьки «пожертвували»… коровою, щоб продати її і купити баяна. А що означає для селянина корова (і тоді, і зараз), думаю, пояснювати не потрібно. Надалі юна Марія своєю старанністю, сумлінням і працьовитістю довела, що «жертва» була недаремною, виправдавши сподівання тата і мами.
Почавши свій трудовий шлях у 1965 році завідуючою клубом в рідній Гуті, вона у зрілому віці закінчувала його на «великій сцені» вже в якості ветерана праці: у вересні 2021 року на березі озера Пісочного, поблизу санаторію «Лісова пісня», взяла участь у транскордонному фестивалі «Озерна містерія» в рамках проєкту «Українсько-польське поозер’я – край легенд: відкрий та насолоджуйся незвіданим».
Між цими двома віхами життя – десятки років важкої і напруженої праці. Можливо, хтось подумає, що пісні співати – то не вугілля добувати, не сіяти-орати чи сталь виплавляти. Можливо, якщо працювати абияк. Але Марія Євгенівна так не вміла. В роботі вона, як-то кажуть, «горіла». Щоб розповісти про всі перипетії її біографії, газетної сторінки не вистачить. Було всього: і доброго, і поганого, але жінка ніколи не падала духом, вміла кожного учасника і підбадьорити, і заспокоїти, і втішити для того, щоб виступи на сцені пройшли якнайкраще. Як результат, колектив ніколи, як кажуть у народі, не зганьбився, завжди демонстрував справжній мистецький професіоналізм.
Йшли роки, змінювався склад ансамблю, але не змінювалося ставлення і керівника, і його «команди» до творчого процесу. Домінували почуття колективізму, взаємовиручки, бо об’єднувала спільна мета – любов до музики і пісні. Адже як інакше пояснити той факт, що у 70-90-их роках немісцеві учасники колективу добиралися до Гути на репетиції або концерти, незважаючи ні на відстань, ні на проблеми з доїздом.
Так, вихователька Лідія Книшук із Заболоття долала 10 кілометрів, вчителька Галина Бідзюра із Здомишля — 22 кілометри, вчитель Степан Головій з Кортеліс – 65 кілометрів, ветлікар Надія Головій із Забріддя – 45 кілометрів, викладач музичної школи Василь Рощинець із Заболоття – 10 кілометрів, викладач музичної школи Марко Кучапський з Ратного – 32 кілометри. А будівельник Микола Гайдучик приїжджав навіть з білоруського Хотислава – 17 кілометрів. І це – в різні пори року, в різний час.
Географія виступів гурту «Льонок» — надзвичайно широка. Найчастіше, звичайно, — в рідній Гуті, колишньому районному центрі Ратному, довколишніх селах. Гостювали у «кращі часи» в білорусів, і в столиці України місті Києві. А в 1979 році «Льонок» у складі Марії Луцик, Марії Оніщук, Надії Головій, Миколи Жука, Степана Леваха, Степана Головія, автора цих рядків удостоївся честі подорожувати туристичним потягом далекою-близькою Прибалтикою. Тож залізничні перони Вільнюса, Риги, Каунаса, Калінінграда «чули» веселі, щирі, бадьорі пісні й музику від українців. У відповідь – подяки й овації.
Звичайно, основу «Льонка» складали і складають місцеві мешканці Гути. Тут – і листоноша, і кіномеханік, і агроном, і вчителі та
механізатори, і бібліотекарі, і домогосподарки. Є аптекар, доярки, бухгалтер, студенти, техпрацівники, водій, працівники будинку культури та ін. Зайве говорити, як непросто було їх об’єднати в одну мистецьку «сім’ю», зацікавити, переконати, заохотити, навчити і т. д., і т.п. От що значить, коли за справу взялася людина, котра в роботу вкладає всю свою душу!
ххх
Дехто може дорікнути: а чи потрібно в час жорстокої кровопролитної війни з рашистами писати про аматорів сцени? Чи не краще розповісти про щось патріотично-героїчне? Думаю, що про це краще напишуть професіонали-журналісти, військові, волонтери. Однак вважаю, що мистецтво і культура – теж фронт, тільки духовний. Фронт, де утверджується національний дух, українська самобутність. Недаремно ж бо кажуть: «Наша мова, наша пісня не вмруть, не загинуть!».
Мабуть, саме тому любов до пісні й музики передалися і сину, а пізніше – онукам. Син Борис закінчив Луцьке державне музичне училище, а згодом і Луцький інститут мистецтв імені Лесі Українки. Нині викладає в музичній школі. Онуки, хоча й обрали професії, не пов’язані з культурою, але на сцені виступали з чотирьох років. Бо і мама, художній керівник Гутянського будинку культури, як і тато, і бабуся, любить пісню. Як кажуть, вдатися є в кого.
До речі, онуки брали участь у різних дитячих фестивалях, займаючи призові місця, концертах, а згодом стали виступати на сцені як родинний, сімейний колектив (на світлині), даруючи радість й насолоду собі, батькам, рідним, а найбільше, мабуть, – бабусі, яка ними пишається і гордиться.
Війна, жорстока і кривава, внесла свої корективи в життя кожної сім’ї, кожної родини. Отож, зібратися нині всім Луцикам разом майже нереально. Та й не до співу і веселощів нині. Українці просять Бога про одне: допомогти здолати ворога, вигнати так званого «старшого брата» з рідної землі у його ведмежу «барлогу», звідки прийшов. Щоб ми, наші діти, онуки і правнуки, всі українці, могли спокійно спати, господарювати, відбудувати зруйноване, побудувати нове, у повний голос заспівати від щирої української душі.
Бажаємо і Марії Євгеніївні, щоб якнайшвидше у сімейному колі зазвучали, як і раніше до війни, чарівні українські пісні, щоб дав їй Господь можливість і здоров’я виступати із колективом під мирним небом України.
І на закінчення спробую мою прозову розповідь викласти поетичними рядками:
Й полинула пісня грайливо
По рідних просторах Волині,
Молода, енергійна, смілива,
Зазвучала про очі сині
Й про льон, що навкруги голубів,
Про Гуту, Волинь, Україну…
У клубі ж з’явивсь колектив –
Щира, співуча родина.
Із льону звабливий вінок,
Й барвінок ще в ньому зелений.
Й «дитятко» назвали «Льонок» –
Окрасу усякої сцени.
«Льонок» розквітав, розвивався,
Підкоряв й зарубіжні простори.
За славою хоч й не ганявся,
Та знаним був і за морем.
Співали чарівно, з завзяттям,
Мов соловейки поліські.
Дружні, мов сестри, мов браття,
Зріднили їх музика, пісня.
Чи в спеку, чи у пору холодну
Співали про мир, про надії.
І «Льонок» доспівавсь до Народного,
Й до нагород – Марія.
То ж стала Євгенівна асом
У культосвітній справі.
Визнання приходить з часом,
А талант лиш купається в славі.
Але прийшла злата осінь,
Що значить: пора на спочинок.
Та душа ще благає і просить:
«Співай ще, співай для Вкраїни!».
І ще сімнадцять років
Невгамовна Марія
Душі дарувала неспокій…
Від того душа й не старіє.
ххх
Зважаючи на те, що весна – це час пробудження природи, перших барвистих квітів, а ще пора, коли вшановуємо наших дружин, матерів, коханих з нагоди Дня української жінки, Міжнародного жіночого дня, хочу привітати усіх представниць прекрасної половини людства, в тому числі колективу «Льонок», з весною, побажати миру, добра, любові, віри в краще майбутнє, дочекатися повернення з війни живими і здоровими всіх чоловіків, братів, батьків, синів і дочок!
Не старійте, не впадайте у відчай, а на очах Ваших нехай завжди будуть лише сльози радості. Вірмо: все буде Україна!
Василь КОВЧ.
Село Гута на Ратнівщині.
Багато видатних, талановитих людей в різних сферах людської діяльності жило і живе на Ратнівщині, Ковельщині, у всій Волинській області та Україні.
Між цими двома віхами життя – десятки років важкої і напруженої праці. Можливо, хтось подумає, що пісні співати – то не вугілля добувати, не сіяти-орати чи сталь виплавляти. Можливо, якщо працювати абияк. Але Марія Євгенівна так не вміла. В роботі вона, як-то кажуть, «горіла». Щоб розповісти про всі перипетії її біографії, газетної сторінки не вистачить. Було всього: і доброго, і поганого, але жінка ніколи не падала духом, вміла кожного учасника і підбадьорити, і заспокоїти, і втішити для того, щоб виступи на сцені пройшли якнайкраще. Як результат, колектив ніколи, як кажуть у народі, не зганьбився, завжди демонстрував справжній мистецький професіоналізм.
механізатори, і бібліотекарі, і домогосподарки. Є аптекар, доярки, бухгалтер, студенти, техпрацівники, водій, працівники будинку культури та ін. Зайве говорити, як непросто було їх об’єднати в одну мистецьку «сім’ю», зацікавити, переконати, заохотити, навчити і т. д., і т.п. От що значить, коли за справу взялася людина, котра в роботу вкладає всю свою душу!
До речі, онуки брали участь у різних дитячих фестивалях, займаючи призові місця, концертах, а згодом стали виступати на сцені як родинний, сімейний колектив (на світлині), даруючи радість й насолоду собі, батькам, рідним, а найбільше, мабуть, – бабусі, яка ними пишається і гордиться. 
Залишити коментар