Днями у редакцію завітали сім’ї, теж об’єднані горем Чорнобиля. Це – Віктор Белінський з дружиною Лілією Михайлівною та Наталія Сітарова (на світлині) . Долі цих та інших людей з організації “Благодійний фонд «Інваліди Чорнобиля» пов’язані не лише болем, а й багатолітньою дружбою. Адже найкраще тебе зрозуміє і підтримає той, хто й сам пережив подібне.
У 1986 році ліквідовувати наслідки аварії на ЧАЕС відправили сотні тисяч осіб, які не мали уявлення про ризик радіоактивного опромінення. В результаті наслідки катастрофи відгукуються й до сьогодні. Тож історії “ліквідаторів”, які ми часто чуємо, закарбувались не лише в їх пам’яті, а й шрамами на тілі наступних поколінь.
l
Віктору БЕЛІНСЬКОМУ було 23 роки, як його відправили у чорнобильську зону. Правда, про небезпеку змовчали.
– Ми знаходились в 30-кілометровій зоні Чорнобильської АЕС. Жили в наметовому містечку, з якого було видно реактор. Поруч з нами – “Рудий ліс”, дерева якого взяли на себе потужний удар радіації. Це ж був травень, червень – вся природа оживає, набуває соковито-зеленого кольору, а тут вмить, як кажуть, «на очах» все жовтіє та сохне.
Згодом ця природа нас і надалі вражала. Ягоди суниць – як величезні полуниці, чорниці теж дуже великі й блискучі, мов намальовані. А скільки грибів було – хоч косою коси. Я завзятий грибник, але в житті стільки їх не бачив.
Стояла страшенна спека, а як з’являлася хмаринка, то її розганяли ракетою, аби не було опадів.
– Як довго Ви перебували у зоні лиха? Що доводилось робити?
– Нас відрядили в квітні, а лише в листопаді я повернувся додому. Ми точно не знали, з чим маємо справу. Та, думаю, тоді ніхто не розумів наслідків катастрофи. Я працював у будівельній фірмі, тож відправили мене від організації, ще й платили чималі відрядні (по 109 карбованців).
У Києві ми завантажили 26 вагонів труб, які потім прокладали від річки Уж до КПП, де змивали заражені машини. В той час там працювали естонці, а ми чергували на підстанціях для перекачки, паралельно виконуючи й інші завдання.
Спочатку нам усім давали дозиметри, але фіксацію рівня радіації не проводили, хоча офіцери мали спеціальні ручки з дозиметром і щодня записували покази.
Цікаво, як одного разу навіть японці прилітали. Вертоліт сів, але з нього ніхто так і не вийшов (відкрилося лише віконечко, з якого виднівся дозиметр).
Неподалік жив генерал, правда, у свинцевому вагончику, з якого за пів року так і не вийшов. З ним мешкали четверо солдатів, але всі у різних кімнатах. Тоді ми цьому дивувалися і навіть сміялися, але згодом зрозуміли: боялися заразитися один від одного.
– Які ще спогади закарбувались у Вашій пам’яті?
– Пам’ятаю, як обкопували будинки під час змивання, аби вода не розтікалась по всій території, а йшла в землю. Довкола населені пункти були безлюдні, тиша страшенна: навіть ворон не чути.
Ми не були поінформовані, радіо нам слухати забороняли. А от згодом, коли дозволили виїжджати в Коростень, то й дізнавалися всі новини. У багатьох розташованих тут селах життя продовжувалось. Магазини працювали, на прилавках всього було вдосталь.
– Хто із земляків був з Вами в цей час?
– Нас, ковельчан, було близько десяти чоловіків. Серед них – Віктор Кудацький, фельдшер, та Олександр Мєзенцев, великий патріот, чоловік дуже розумний, сміливий, добросовісний, жертовний, беручкий до роботи. Він і організував у нашому місті рух за права ліквідаторів ЧАЕС. Удвох з дружиною вони вболівали за кожного члена організації, відстоювали їх права, підказували куди треба звернутися, щоб отримати певну допомогу. За це їм – велика вдячність!
l
Після перебування у зоні відчуження Віктор Белінський з підтримкою дружини Лілії взялись відновлювати здоров’я чоловіка, адже згодом почали «вилазити» різні захворювання. Луцьк, Львів, Вінниця, санаторні лікування, 2 роки постійних комісій, аби затвердити статус для надання пільг.
Днями у редакцію завітали сім’ї, теж об’єднані горем Чорнобиля. Це – Віктор Белінський з дружиною Лілією Михайлівною та Наталія Сітарова (на світлині) . Долі цих та інших людей з організації “Благодійний фонд «Інваліди Чорнобиля» пов’язані не лише болем, а й багатолітньою дружбою. Адже найкраще тебе зрозуміє і підтримає той, хто й сам пережив подібне.
У 1986 році ліквідовувати наслідки аварії на ЧАЕС відправили сотні тисяч осіб, які не мали уявлення про ризик радіоактивного опромінення. В результаті наслідки катастрофи відгукуються й до сьогодні. Тож історії “ліквідаторів”, які ми часто чуємо, закарбувались не лише в їх пам’яті, а й шрамами на тілі наступних поколінь.
ххх
Віктору БЕЛІНСЬКОМУ було 23 роки, як його відправили у чорнобильську зону. Правда, про небезпеку змовчали.
– Ми знаходились в 30-кілометровій зоні Чорнобильської АЕС. Жили в наметовому містечку, з якого було видно реактор. Поруч з нами – “Рудий ліс”, дерева якого взяли на себе потужний удар радіації. Це ж був травень, червень – вся природа оживає, набуває соковито-зеленого кольору, а тут вмить, як кажуть, «на очах» все жовтіє та сохне.
Згодом ця природа нас і надалі вражала. Ягоди суниць – як величезні полуниці, чорниці теж дуже великі й блискучі, мов намальовані. А скільки грибів було – хоч косою коси. Я завзятий грибник, але в житті стільки їх не бачив.
Стояла страшенна спека, а як з’являлася хмаринка, то її розганяли ракетою, аби не було опадів.
– Як довго Ви перебували у зоні лиха? Що доводилось робити?
– Нас відрядили в квітні, а лише в листопаді я повернувся додому. Ми точно не знали, з чим маємо справу. Та, думаю, тоді ніхто не розумів наслідків катастрофи. Я працював у будівельній фірмі, тож відправили мене від організації, ще й платили чималі відрядні (по 109 карбованців).
У Києві ми завантажили 26 вагонів труб, які потім прокладали від річки Уж до КПП, де змивали заражені машини. В той час там працювали естонці, а ми чергували на підстанціях для перекачки, паралельно виконуючи й інші завдання.
Спочатку нам усім давали дозиметри, але фіксацію рівня радіації не проводили, хоча офіцери мали спеціальні ручки з дозиметром і щодня записували покази.
Цікаво, як одного разу навіть японці прилітали. Вертоліт сів, але з нього ніхто так і не вийшов (відкрилося лише віконечко, з якого виднівся дозиметр).
Неподалік жив генерал, правда, у свинцевому вагончику, з якого за пів року так і не вийшов. З ним мешкали четверо солдатів, але всі у різних кімнатах. Тоді ми цьому дивувалися і навіть сміялися, але згодом зрозуміли: боялися заразитися один від одного.
– Які ще спогади закарбувались у Вашій пам’яті?
– Пам’ятаю, як обкопували будинки під час змивання, аби вода не розтікалась по всій території, а йшла в землю. Довкола населені пункти були безлюдні, тиша страшенна: навіть ворон не чути.
Ми не були поінформовані, радіо нам слухати забороняли. А от згодом, коли дозволили виїжджати в Коростень, то й дізнавалися всі новини. У багатьох розташованих тут селах життя продовжувалось. Магазини працювали, на прилавках всього було вдосталь.
– Хто із земляків був з Вами в цей час?
– Нас, ковельчан, було близько десяти чоловіків. Серед них – Віктор Кудацький, фельдшер, та Олександр Мєзенцев, великий патріот, чоловік дуже розумний, сміливий, добросовісний, жертовний, беручкий до роботи. Він і організував у нашому місті рух за права ліквідаторів ЧАЕС. Удвох з дружиною вони вболівали за кожного члена організації, відстоювали їх права, підказували куди треба звернутися, щоб отримати певну допомогу. За це їм – велика вдячність!
ххх
Після перебування у зоні відчуження Віктор Белінський з підтримкою дружини Лілії взялись відновлювати здоров’я чоловіка, адже згодом почали «вилазити» різні захворювання. Луцьк, Львів, Вінниця, санаторні лікування, 2 роки постійних комісій, аби затвердити статус для надання пільг.
Але це все нічого в порівнянні з подальшими випробуваннями. У 1993 в подружжя народилась донечка Ірина (зі злоякісним утворенням внаслідок Чорнобильської катастрофи). Разом вони пережили багато операцій, першу з яких дівчинці зробили в чотири місяці. Постійні поїздки в «Охматдит», Інститут серця, відділення дитячої мікрохірургії не зламали їх. Нині вони щасливі за доньку, яка має вже свою сім’ю та з чоловіком Андрієм виховують двох здорових діток Славка та Ігоря.
ххх
Що ж до сім’ї
СІТАРОВИХ, то вона теж пройшла чимало випробувань. Олександр Олександрович трудився фельдшером на “швидкій”, але відповідно до наказу прибув у Чорнобильську зону в 1987 році (травень-липень). Працював на самому реакторі, будуючи укриття.
Перед цим пара подала заяву і планувала у червні весілля. Закохані спочатку хвилювались як бути, але нареченого відпустили на 10 днів. Після того, пригадує пані Наталія, дуже сумувала і наважилась поїхати до нього. Побачивши – заспокоїлась: на той час Олександр вже проживав у будинку, куди їм доставляли мінеральну воду та все необхідне. Та й у магазинах можна було придбати продукти на будь-який смак.
– Він з тих людей, які не хотіли відстоювати свої права та отримати статус ліквідатора. Але хвороби змусили. Спочатку – збій роботи щитовидної залози, потім проблеми з тиском, атеросклероз та серцево-судинні захворювання (переніс декілька операцій на серці). А коли ти молодий, то не бережешся, працюєш на повну, думаючи, що все минеться, – розповідає дружина Наталія.
Олександр Сітаров був життєрадісною людиною. Захоплювався риболовлею, яка була його хобі, та не раз дивував уловом своїх друзів та рідних.
Працював фельдшером на “швидкій”. Був відмінним спеціалістом, якого поважали і цінували як висококваліфікованого фахівця. А ще був чуйним і співчутливим, завжди переживав за своїх пацієнтів.
Вже 10 років, як його немає. Біль розриває жіноче серце, адже без тата залишилося двоє синів. Старший Олександр переніс декілька операцій головного мозку, які йому робили в Німеччині, Києві, Луцьку. І хоч всі хірургічні втручання успішні, хвороба не відступає. Утворення росте, тож боротьба триває. Менший син Тарас з дружиною проживають у столиці, куди жінка періодично навідується, аби побачитись з онуками Олесею та Іванком.
Як би не було, Наталія Іванівна оптимізму не втрачає. Позитивна, життєрадісна. Вона зараз очолює організацію “Благодійний фонд «Інваліди Чорнобиля» у Ковелі та опікується близькими по духу та життєвих обставинах людьми.
Аліна РОМАНЮК.
НА СВІТЛИНАХ: Віктор та Лілія БЕЛІНСЬКІ; Олександр СІТАРОВ.
Фото автора та з архіву Наталії Сітарової.
Днями у редакцію завітали сім’ї, теж об’єднані горем Чорнобиля. Це – Віктор Белінський з дружиною Лілією Михайлівною та Наталія Сітарова (на світлині) . Долі цих та інших людей з організації “Благодійний фонд «Інваліди Чорнобиля» пов’язані не лише болем, а й багатолітньою дружбою. Адже найкраще тебе зрозуміє і підтримає той, хто й сам пережив подібне. 
Спочатку нам усім давали дозиметри, але фіксацію рівня радіації не проводили, хоча офіцери мали спеціальні ручки з дозиметром і щодня записували покази.
Що ж до сім’ї СІТАРОВИХ, то вона теж пройшла чимало випробувань. Олександр Олександрович трудився фельдшером на “швидкій”, але відповідно до наказу прибув у Чорнобильську зону в 1987 році (травень-липень). Працював на самому реакторі, будуючи укриття. 
Залишити коментар