А чи задумувалися ви над простим запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?
Правильно: на 95 відсотків вони заклопотані буденними сімейними проблемами, переживаннями, думками про війну. Немає веселого родинного сонечка в очах. Така ознака сьогодення.
Та попри всі негаразди, я бачу і тих, що несуть у собі енергію, дух і весну.
х х х
Ось «пливе» диво-красуня, справжня модель. Все у неї до ладу. Звабливі стрункі ніжки. Стан — як очеретина. Хода спортивна, пружна, як у чемпіонки світу Ярослави Могучіх. Здається, вона хоче злетіти до неба чи повернутися до солодких снів. У неї ніби немає проблем, буденної суєти і «глобальних» проєктів, що “гризуть” мозок нав’язливими думками.
Зрештою, вона не сама. На відстані зігнутої руки з нею — її друг і порадник смартфон.
У цю мить вона приємно заклопотана цим шедевром інформаційної техніки. Поза ним у неї немає ні майбутнього, ні минулого. Точніше, вони є, але вміло перенесені на екран чудо-апарата. Спробуймо поринути у таємниці безтурботного ранкового спілкування:
– Раю, привіт! Як ти там?
– Привіт. Немає чим тішитися – хмурно, сіро. Як на небі захмареному.
– Співчуваю. А в мене настрій чудесний. Повіриш? Іду вчора по проспекту і чую: «Красуне, куди так спішите? Може, до щастя? Візьміть і мене з собою». А я йому: «Ви так з усіма дівчатами знайомитеся? Де ви бачили сьогодні те щастя?».
А незнайомець відповідає: «Як побачив вас, зрозумів: щастя – це ви! Пішли в «Класік», порозмовляємо».
Не знаю, чому, але я погодилась. Він такий толерантний, розумний, словом — класний. Вечір вдався на славу!
— Подружко, ти закохалася? І цілувались?
— Цілувались, але більше нічого такого...
Пливе красуня далі. Вона не бачить навколо себе похмурих облич. Дівчина несе в душі рай закоханості, немов безцінну реліквію, бачить у цьому сенс життя. Побажаймо ж їй успіху в задуманому, адже вона випромінює нам животворну весну, надію і красу.
х х х
Відводжу погляд вбік. Звідти в полі мого зору з’являється новий перехожий. Невисокий на зріст, аристократичної статури.
Він бадьорим кроком впевнено рухається до центру міста. У ньому — щось знайоме і рідне. Ба, та я ж його знаю – це Віктор Васильович, очільник поважної установи міста. Більше двох десятиліть у нас щирі, довірливі, навіть, дружні, стосунки. Радію, що пан Віктор не міняється. Як завжди, рухливий, відкритий до спілкування, надійний і молодецький духом.
Ми обмовились про поважність установи. Так ось, освітянська галузь вимагає, насамперед, відповідальності, а разом із тим толерантності, культури поведінки, етики у спілкуванні, високого професіоналізму та мудрості керівника. В нього це все є – воно з молоком матері!
Знаю, що освітянська нива Ковельської громади засіяна добірним зерном і дає добротні сходи та врожаї. На Волині вона займає передові позиції. З окремих дисциплін виходить на вищий рівень в Україні. Тут розвинена науково-практична освітня база, на основі якої працюють професіонали своєї справи. Саме вони на чолі з керівником кують і гартують майбутнє покоління, в основі якого – любов до України та патріотизм.
А ще Віктор Васильович Бичковський — рекордсмен. На цій почесній поважній відповідальній посаді він працює найдовше зі всіх попередніх керівників, починаючи з 1945 року. Були політичні бурі і соціальні шторми, а він, як скеля, розбиває брудну хвилю в бризки і перемагає, бо на його боці правда.
х х х
Час є, і я продовжую далі свої ранкові спостереження. Увагу привертає чоловік поважного віку з кийком у руці. На перший погляд, як дві краплі води схожий на добре знаного на Волині покійного Дмитра Пилиповича Корнелюка.
Бентежусь: чому раптом в образі живої людини я бачу покійника? Заспокоююсь думкою, що бувають в природі двійники. Але зблизька схожість розвіюється. Я бачу добросердечного, знесиленого життям дідуся, що поспішає до поліклініки за здоров’ям.
Дмитро Пилипович був не такий. В його очах світилася рішучість, а енергія, дух і розум останні роки були цілеспрямовані на запровадження в школах України та Волині предмета з основ християнської моралі та етики. Він одержимо втілював цю ідею в життя.
Як досвідчений релігійний знавець, філософ і просвітник, вважав, що «Любов до Бога, до рідної землі, до свого народу і до рідної мови є найсвятішою».
Був переконаний, що в Україні має діяти єдина Помісна Православна Церква. Дмитро Корнелюк не просто висловлював ідеї, а бив у дзвін, долучаючи до їх реалізації єпископів, деканів, благочинних, свідомих священників та владу. Світла пам’ять не згасає. Тіло зникло, а його неспокійна душа час від часу стукає в наше серце, спонукаючи до дій в ім’я Господа нашого і неньки-України.
х х х
Розтривожився спомином про друга, знову намагаючись у цьому царстві сірості віднайти світлячок радості. І вона впала в очі. Це – молода мама із двома хлопчиками-горобчиками. Вони такі рухливі, веселі та милі, немов янголята, що з неба прилетіли до богині-матері. Мама переживає. За надмірні рухи сварить, адже це вулиця, а не хата. Але спокій їй хіба що присниться. Ось один із них не розрахував швидкості бігу, спіткнувся і «приземлився» на руки. Боляче! Долоньки печуть, але не плаче. Подивився на маму, оцінив свої почервонілі пальчики і долоньки і заховав їх за спину. І братику не показав. Вміє терпіти біль – справжній боєць! Він навчиться колись воювати і захистить маму.
Але мама про це не думає, бо їй теж боляче. Дістала хустину, витирає ті поранені долоньки, дихає на них, щоб менше боліло. Пішли, розчуливши моє серце...
Ось така вималювалася світлина весняного ранку. Вже й мені пора! Хай буде світлим і радісним цей день для всіх ковельчан!
По рідних вулицях іду,
Свої і міста відчуваю
кроки.
Десь там, в вишневому
саду
Пташина лічить мої роки.
Вже сріблом всипане
волосся,
Гривасті коні невпинно
мчать удаль.
Мій милий Ковель! Ти
таки хороший –
З тобою розділяю радість
і печаль…
Сія над містом золота
підкова,
Вона пророчить щастя у
житті.
З тобою, рідне, нас
обвінчала доля –
Тепер до віку нам з тобою
разом йти.
Анатолій СЕМЕНЮК.
А чи задумувалися ви над простим запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?
Правильно: на 95 відсотків вони заклопотані буденними сімейними проблемами, переживаннями, думками про війну. Немає веселого родинного сонечка в очах. Така ознака сьогодення.
Та попри всі негаразди, я бачу і тих, що несуть у собі енергію, дух і весну.
х х х
Ось «пливе» диво-красуня, справжня модель. Все у неї до ладу. Звабливі стрункі ніжки. Стан — як очеретина. Хода спортивна, пружна, як у чемпіонки світу Ярослави Могучіх. Здається, вона хоче злетіти до неба чи повернутися до солодких снів. У неї ніби немає проблем, буденної суєти і «глобальних» проєктів, що “гризуть” мозок нав’язливими думками.
Зрештою, вона не сама. На відстані зігнутої руки з нею — її друг і порадник смартфон.
У цю мить вона приємно заклопотана цим шедевром інформаційної техніки. Поза ним у неї немає ні майбутнього, ні минулого. Точніше, вони є, але вміло перенесені на екран чудо-апарата. Спробуймо поринути у таємниці безтурботного ранкового спілкування:
– Раю, привіт! Як ти там?
– Привіт. Немає чим тішитися – хмурно, сіро. Як на небі захмареному.
– Співчуваю. А в мене настрій чудесний. Повіриш? Іду вчора по проспекту і чую: «Красуне, куди так спішите? Може, до щастя? Візьміть і мене з собою». А я йому: «Ви так з усіма дівчатами знайомитеся? Де ви бачили сьогодні те щастя?».
А незнайомець відповідає: «Як побачив вас, зрозумів: щастя – це ви! Пішли в «Класік», порозмовляємо».
Не знаю, чому, але я погодилась. Він такий толерантний, розумний, словом — класний. Вечір вдався на славу!
— Подружко, ти закохалася? І цілувались?
— Цілувались, але більше нічого такого...
Пливе красуня далі. Вона не бачить навколо себе похмурих облич. Дівчина несе в душі рай закоханості, немов безцінну реліквію, бачить у цьому сенс життя. Побажаймо ж їй успіху в задуманому, адже вона випромінює нам животворну весну, надію і красу.
х х х
Відводжу погляд вбік. Звідти в полі мого зору з’являється новий перехожий. Невисокий на зріст, аристократичної статури.
Він бадьорим кроком впевнено рухається до центру міста. У ньому — щось знайоме і рідне. Ба, та я ж його знаю – це Віктор Васильович, очільник поважної установи міста. Більше двох десятиліть у нас щирі, довірливі, навіть, дружні, стосунки. Радію, що пан Віктор не міняється. Як завжди, рухливий, відкритий до спілкування, надійний і молодецький духом.
Ми обмовились про поважність установи. Так ось, освітянська галузь вимагає, насамперед, відповідальності, а разом із тим толерантності, культури поведінки, етики у спілкуванні, високого професіоналізму та мудрості керівника. В нього це все є – воно з молоком матері!
Знаю, що освітянська нива Ковельської громади засіяна добірним зерном і дає добротні сходи та врожаї. На Волині вона займає передові позиції. З окремих дисциплін виходить на вищий рівень в Україні. Тут розвинена науково-практична освітня база, на основі якої працюють професіонали своєї справи. Саме вони на чолі з керівником кують і гартують майбутнє покоління, в основі якого – любов до України та патріотизм.
А ще Віктор Васильович Бичковський — рекордсмен. На цій почесній поважній відповідальній посаді він працює найдовше зі всіх попередніх керівників, починаючи з 1945 року. Були політичні бурі і соціальні шторми, а він, як скеля, розбиває брудну хвилю в бризки і перемагає, бо на його боці правда.
х х х
Час є, і я продовжую далі свої ранкові спостереження. Увагу привертає чоловік поважного віку з кийком у руці. На перший погляд, як дві краплі води схожий на добре знаного на Волині покійного Дмитра Пилиповича Корнелюка.
Бентежусь: чому раптом в образі живої людини я бачу покійника? Заспокоююсь думкою, що бувають в природі двійники. Але зблизька схожість розвіюється. Я бачу добросердечного, знесиленого життям дідуся, що поспішає до поліклініки за здоров’ям.
Дмитро Пилипович був не такий. В його очах світилася рішучість, а енергія, дух і розум останні роки були цілеспрямовані на запровадження в школах України та Волині предмета з основ християнської моралі та етики. Він одержимо втілював цю ідею в життя.
Як досвідчений релігійний знавець, філософ і просвітник, вважав, що «Любов до Бога, до рідної землі, до свого народу і до рідної мови є найсвятішою».
Був переконаний, що в Україні має діяти єдина Помісна Православна Церква. Дмитро Корнелюк не просто висловлював ідеї, а бив у дзвін, долучаючи до їх реалізації єпископів, деканів, благочинних, свідомих священників та владу. Світла пам’ять не згасає. Тіло зникло, а його неспокійна душа час від часу стукає в наше серце, спонукаючи до дій в ім’я Господа нашого і неньки-України.
х х х
Розтривожився спомином про друга, знову намагаючись у цьому царстві сірості віднайти світлячок радості. І вона впала в очі. Це – молода мама із двома хлопчиками-горобчиками. Вони такі рухливі, веселі та милі, немов янголята, що з неба прилетіли до богині-матері. Мама переживає. За надмірні рухи сварить, адже це вулиця, а не хата. Але спокій їй хіба що присниться. Ось один із них не розрахував швидкості бігу, спіткнувся і «приземлився» на руки. Боляче! Долоньки печуть, але не плаче. Подивився на маму, оцінив свої почервонілі пальчики і долоньки і заховав їх за спину. І братику не показав. Вміє терпіти біль – справжній боєць! Він навчиться колись воювати і захистить маму.
Але мама про це не думає, бо їй теж боляче. Дістала хустину, витирає ті поранені долоньки, дихає на них, щоб менше боліло. Пішли, розчуливши моє серце...
Ось така вималювалася світлина весняного ранку. Вже й мені пора! Хай буде світлим і радісним цей день для всіх ковельчан!
По рідних вулицях іду,
Свої і міста відчуваю кроки.
Десь там, в вишневому саду
Пташина лічить мої роки.
Вже сріблом всипане волосся,
Гривасті коні невпинно мчать удаль.
Мій милий Ковель! Ти таки хороший –
З тобою розділяю радість і печаль…
Сія над містом золота підкова,
Вона пророчить щастя у житті.
З тобою, рідне, нас обвінчала доля –
Тепер до віку нам з тобою разом йти.
Анатолій СЕМЕНЮК.
А чи задумувалися ви над простим запитанням: чим об’єднані перехожі, що рухаються вулицею?
Залишити коментар