Одне з найскладніших питань у польсько-українських стосунках – так звана "Волинська трагедія". І хоч з того часу минуло багато літ, згоди між обома народами, точніше їх політичними лідерами і керівниками держав, не досягнуто до цих пір.
Як результат, щороку 11 липня на державному рівні у Польщі вшановують пам’ять жертв трагічних подій на Волині у 1942-1943 р.р. Як стверджують польські історики, саме 11 липня 43-ого був апогей "волинської різанини", як вони називають ті страшні події. У той день майже одночасно було атаковано понад 100 польських сіл.
Українські науковці зазначають, що Волинська трагедія бере початок у квітні 1943 року, коли поляки разом з нацистами вбили понад 100 мирних мешканців волинських сіл. Всього кількість загиблих українців на всіх територіях українсько-польського конфлікту, за деякими оцінками, сягає 21-24 тисячі чоловік, включаючи Волинь. Польські історики стверджують, що з їх боку тоді загинули більше осіб.
Як би там не було, розв'язати проблему польсько-українського кривавого протистояння не вдалося до цих пір. Причин цього багато, але ми їх аналізувати не будемо. Лише зазначимо, що в минулому робилися спроби досягти консенсусу на рівні перших осіб Польщі та України. Так, ще у 2003 році з нагоди 60-річчя Волинської трагедії президенти Леонід Кучма та Олександр Кваснєвський відкрили пам'ятну дошку у селі Павлівці Іваничівського району. 13 травня 2006 року на греко-католицькому цвинтарі у польському селі Павлокома у присутності президентів Віктора Ющенка і Леха Качинського відбулося урочисте відкриття меморіалу загиблим українцям.
17 грудня 2014 року президент України Петро Порошенко під час свого виступу перед депутатами польського парламенту за присутності президента Польщі Броніслава Комаровського попросив пробачення у поляків за Волинську трагедію. Ще раніше, у 90-их роках минулого століття, за підтримки української влади, в тому числі Волинської державної адміністрації, у селі Засмики на Ковельщині було відкрито військовий цвинтар вояків Армії Крайової, зокрема її 27-ї дивізії піхоти, який чинний і нині.
На жаль, кроки до примирення, не завжди знаходять розуміння у деяких радикально налаштованих польських політиків, що особливо помітно сьогодні, коли точиться кривава російсько-українська війна. Зрозуміло, що це лише на руку ворогам України – путінським вбивцям і ґвалтівникам, мета яких – знищити Україну як державу, а українців як націю.
Х Х Х
В наш час залишилося порівняно небагато людей, які були свідками Волинської трагедії або зберегли згадки про неї, ті жертви, яких зазнала волинська земля. Одна з таких наших землячок – Олена Іванівна Чабан, дитинство і юність якої пройшли неподалік села Рокитниці. У книзі "Мій милий світе" в розділі "Події воєнного часу" вона, зокрема, згадує:
“Трагічною сторінкою стали 1943-1944 рр., коли великої активізації набрало польсько-українське протистояння. Місцеве населення дуже потерпало від 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової (27 WDPAK) – місцевої польської самооборони із сіл Засмики, Люблятина та ін. У січні 1944 р. за сигналом "Буря" ця дивізія відкрито заявила про своє формування. Почалося стягування всіх підрозділів у Засмиках і Купичеві, прийшло підкріплення польської поліції з Мацейова. І почалися великі рейди вже більшими силами, ніж загонами польської самооборони. Відбулися, скажімо, напади на Голоби (німці відбили), на Свинаринський ліс (зруйновано базу УПА).
Велика кількість армії потребувала й багато харчів. А тому самооборона, підпорядкована Армії Крайовій, здійснювала грабіжницькі напади на навколишні села. До Рокитниці було рукою подати – дуже близько. Тому село швидко обезлюдніло, було пограбоване, багато жителів знищено. Місцеві українські групи самооборони чинили опір нападникам, але сил було замало. Були жертви як серед мирних людей, так і їх захисників (вояків УПА). Особливо тяжко було тоді, коли у похід ішли ІІІ батальйон 43-го піхотного полку зі Засмик, де командиром був "Сивий". Йому завжди могли надати допомогу І та ІІ батальйони, що дислокувалися в селі Іванівка (Янівка).
Про велику силу, зосереджену поблизу нашого села, свідчить те, що 27-ма дивізія АК брала участь у боях за Турійськ, Володимир-Волинський. Зі спогадів Козла Андроніка Євтиховича (дата народження 30.05.1928 р.), який у роки війни був жителем села Рокитниця, взимку 1943 року, після нападу польських банд на село, люди втікали за його межі, щоб врятуватися. Та не всім це вдавалося.
"…Ми прийшли в Дроздні, тоді зібралися люди, бо привезли убитих із нашого села. Це були: Гламазда Уляна, Давидюк Микита, Давидюк Тетяна, Козел Федось, Козел Григорій, Козел Дарія, Конащук Яків (72 роки мав), Лозовицький Микола, Петрук Антон, Симоніки – Андрій, Володимир, Каленик, Марія Борисівна, Марія Пилипівна, Олександра, Павло; Яструби – Андрій, дочка Анастасія, Сергій, Уляна.
Порубали їх. Шкодували куль. Ховали їх у Дрозднях, порубаних…" (Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Ковельський район. Твердиня, Луцьк – 2011 р. Стор. 148-149).
Так, зі спогадів Козел (Симонік) Устини Климентівни (дата народження 14.10.1926 р.) дізнаємося, що в селі було вбито за часів протистояння 22 душі. В сусідньому селі Гончий Брід, де були біженці з Рокитниці, на свято Водохреща 1944 року розстріляно понад 60 мирних українців. Тут була забита тітка Устини. Але як проходила страта! Спершу жінку поранили в живіт, а потім кинджалом пронизали її в око. Ще була поранена Соломія, її двоюрідна сестра. Сама очевидиця теж була поранена, батько і мати – також. Ще поранили дочку рідного брата в руку. Устині куля пройшла поблизу серця, але залишилася живою. "Село наше, – оповідала Козел У. К., – повністю спалили і пограбували…"
В роки нацистської окупації, з 1941 до середини березня 1944 року, Рокитниця була під контролем старости, і селяни змушені були виконувати поставки продуктів для вермахту (зерно, м'ясо, молоко). Податок цей був посильним. Виконувалися інші обов'язкові роботи. З переходом української поліції в ліси, з квітня 1943 року, в селі організовано загін самооборони. Влада в селі перейшла до голови управи, який виконував розпорядження командування УПА. Так було до вересня 1943 року. А далі село потрапило в залежність від Армії Крайової, яка нещадно грабувала всіх. Сюди приходила і група ра-дянських партизанів, які чекали матеріальної підтримки.
В період вигнання з Ковельщини німецьких загарбників через Рокитницю проходив важливий транспортний шлях. Тут підвозились боєприпаси, військова техніка, особовий склад поповнення військових з'єднань. В урочищі Боданиха та прилеглих рокитненських хуторах розміщалася 175-та Уральсько-Варшавська дивізія, яка потім брала участь в боях за Ковель. Великою приманкою для ворожої авіації була дорога, що вела із села Ворона через річку до Рокитниці, а далі через міст – до села Білашів, на Зелену і до Будищ, де були бойові окопи. Часто піддавався обстрілам транспорт, були вбиті, поранені.
До сільських хуторів і лісів перевозилися поранені бійці з передової під Ковелем. Багато з них помирало в місцевих медсанбатах. Тому в сільській окрузі, на кладовищі і навіть біля церкви знаходилися солдатські могили воїнів 60-ї, 76-ї стрілецьких дивізій 47-ї Армії. У повоєнний час рештки воїнів були перевезені до братської могили на кладовище села Білашів.
Сільський міст вороги знищили. У 1944 році до лав червоної армії призвали 90 жителів села (100 відсотків чоловіків). Після детальної перевірки всіх частина їх потрапила до запасного полку, друга частина – на роботи, треті – за вироком суду – на заслання, у тюрми-табори. Цими третіми були в переважній більшості учасники руху самооборони від польських банд та воїнів УПА. Після закінчення війни 22 чоловіки не повернулися з полів битв, кілька – з таборів. Реабілітацію пережили лише 3.
Так, у сім'ї Давидюка Маркіяна троє синів забрала війна: Микита (вояк самооборони, поранений у боях з польськими бандами) помер, Іван (вояк самооборони, засуджений радянською владою) помер у таборі, Михайло (червоноармієць 23-ї стрілецької дивізії) загинув смертю хоробрих у лютому 1945 року у Німеччині. Нагороджений орденом Червоної Зірки.
Односельчани воювали на різних фронтах. Але найбільше їх було у Прибалтиці, Польщі, Німеччині, Чехословаччині. За бойову участь нагороджені орденом Слави Козел Ф. А., Мельник Ф. П., Чуль А. К. Всі фронтовики були активними у відбудові в повоєнний час".
Х Х Х
Продовжуючи тему, хочу зазначити, що у селі Гончий Брід, про який згадує Олена Чабан, у січні 1944 року вояками Армії Крайової було вбито понад 60 мирних жителів, знищено до 40 садиб. Про цю жахливу трагедію у свій час писала і громадська дописувачка "Вістей Ковельщини" Лідія Гарлінська з Голоб.
З ініціативи тодішнього голови Волинської облдержадміністрації Бориса Клімчука 13 жовтня 2011 року тут було відкрито та освячено пам'ятник українцям – жертвам польсько-українського конфлікту. Серед вбитих був і рідний дід Бориса Петровича – Іван, який нині покоїться на цвинтарі села Волошки.
Пам'ять невинно убієнних у липні 2018 року вшанував і колишній Президент України Петро Порошенко за участю голови облдержадміністрації Олександра Савченка та голови райдержадміністрації Віктора Козака, громадськості Ковельщини.
Михайло КУЗЬМУК.
НА СВІТЛИНАХ: пам’ятник жертвам польсько-українського конфлікту в с. Гончий Брід; військовий цвинтар вояків Армії Крайової у с. Засмики.
Залишити коментар