У повоєнні роки жителі села Мизове, що на Старовижівщині (нині Ковельського району) Волині, навіть не здогадувалися, що їхня односельчанка Надія Жолинська у роки Другої світової війни рятувала життя повстанцям у шпиталі біля села Котуш на Камінь-Каширщині, де була волинська столиця УПА.
– Зі шкільних років добре запам'ятав цю милу молоду вчительку, якій іноді допомагав заносити в клас географічні карти, – розповідає місцевий краєзнавець Микола Шаясюк. – Але про повстанську сторінку її життя не знав доти, доки до рук не потрапив щоденник, який вона вела у 1943-1944 роках.
Він справді унікальний, бо до наших днів не так багато збереглося рукописних свідчень часів боротьби за волю й незалежність України. На схилі літ Надія передала його своїм племінникам Володимиру і Вірі – дітям старшої сестри Марії. Саме завдяки цьому документу, з яким мені вдалося познайомитися, дізнався ті факти життя, про які вона ніколи нікому не розповідала. Але сталося це вже після її смерті…
Із роду українських патріотів
Микола Олександрович певен: сила духу його землячки – у родинних традиціях. Він дослідив, що прадід Надії – Григорій, коли виросли й одружилися його діти, залишив сім'ю та рідне село і вирушив у паломництво до Єрусалима. Додому повернувся лише через чотири роки глибоко духовною людиною і доживав віку під впливом побаченого на Святій землі. А дід Василь десять років відслужив у царській армії, отримав чин унтер-офіцера, мав ліцензію на відкриття магазину, першим у Мизовому став передплачувати газету, що на той час у селі було великою рідкістю. Зі своєю дружиною Єлизаветою жили дружно і красиво, зверталися одне до одного тільки по імені та по батькові. Виховали трьох синів і трьох доньок, які створили міцні сім'ї.
Крім Надії, у її батьків Олександра та Анастасії Жолинських було ще троє дітей: старша від неї Марія та молодші Настасія і Петро. Змалечку дівчина не цуралася навіть найтяжчої роботи: вміла косити, ходити за плугом, їздила на конях. Попри втому після трудового дня вечорами поспішала до гурту мизівської молоді. Адже хлопці та дівчата ставили п'єси українських авторів, читали вголос художні твори та газети.
– Фашистська окупація не завадила Надії закінчити торговельний технікум у сусідньому селі Седлищі. Професію медсестри здобула підпільно у червні 1943-го. Після цього її дорога пролягла на Камінь-Каширщину. У своєму щоденнику, окремі сторінки якого її племінники дозволили скопіювати, детально описала, як вона проходила вишкіл, як потрапила до повстанців та допомагала пораненим бійцям, – зазначає Микола Олександрович.
Її зброєю стали медичні знання
Вісімнадцятирічній дівчині не довелося брати в руки зброю. Її зброєю стали медичні знання, які використовувала для порятунку поранених повстанців. А їх було багато, отож ліки та медсестринська допомога були вкрай необхідні. Вишкіл та перебування у загоні УПА Надія Жолинська описала так: "Дівчата моїх років ходили на вишколи, де вчили анатомію. Це було нелегко. Я також ходила і… все йшло на диво добре. Уроки з анатомії, медицини давала дуже гарна дівчина, трохи старша від нас. Усе було секретно. Я так і не знаю, хто організував подібні вишколи-курси".
"Фронт наближався. Всі, хто служив у німців поліцаями, пішли до лісу і зброю повернули на тих, хто дав її, – на німців. Організовувалась УПА – Українська повстанська армія. Багато молоді йшло до неї. Однак все робилося таємно, адже німці могли знищити не тільки сім'ю, а й все село".
"Одного разу я почула, як старша сестра Марія говорила мамі, що мене мають забрати в УПА, бо добре знаю анатомію. Там треба працювати медсестрою. По мені пройшли мурашки страху, але не подала виду, що чула їхню розмову, і тримала себе в рівновазі".
"Через деякий час мене сповістили, що маю йти в сусіднє село, там переночувати і вирушати далі… У другій половині червневого недільного дня зібралася й пішла з доми… Переночувала в клуні Кратка в Секуні з двома гарними дівчатами.
Ранком пішли до села Мильці. Зайшли до священника в якомусь наче монастирі… Він поздоровався привітливо з нами, поговорив про нашу молодість-красу. Човном допливли до села Ниці, де переночували. Тут зібрався цілий обоз, із яким відправилися в путь через Датинь, Велимче, Бузаки. У Хотешові обідали в школі. Підкріпившись, вирушили далі через село Котуш до лісу на хутір, де розташувався медичний пункт. Тут лікували ранених стрільців, кожен із яких мав своє псевдо. Їх було чоловік 12 – молоді хлопці".
"Одного разу ми переїхали з лісу в село Котуш, де в школі розташувалась наша медчастина. Сюди везли ранених повстанців і цивільних. Тут робили перев'язки й ампутували, коли було потрібно… Я була хірургічною медсестрою. Не боялася на операціях. З мене вийшов би хороший лікар, бо в критичних моментах… прибавлялося сили і вміння. Приходилося зі школи ранених виносити в ліс, який був поруч, коли німецькі літаки бомбили, літали так низько, що строчили з кулемета. Нашу медчастину прикривали повстанці, але збивати літаки не насмілювалися, щоб не видавати себе".
"…Я швидко запам'ятовувала назви ліків, мазей… На одному місці не стояли, а переїжджали з одного на інше. Я дуже нудьгувала за домом, сім'єю, з якої пішла, не попрощавшись і нічого не сказавши. Ночами, щоб ніхто не чув, плакала. Дуже хотілося додому, де було так весело в сім'ї".
– У повстанському загоні Надія рятувала життя поранених разом із лікарем Євгеном Карановичем, який був головним у медичній службі УПА на Волині, – доповнює сторінки щоденника Надії Жолинської Микола Шаясюк. – Деякий час він разом із медсестрами лікував повстанців в угрупованні "Озеро". У 1943-му потрапив у засідку і загинув разом із медсестрою Марією. Їх похоронили на цвинтарі біля Хотешова у спільній могилі вояків УПА.
У своїх записах Надія Жолинська згадує цього лікаря: "Якось повстанці напали на місто Камінь-Каширський, де був німецький шпиталь. Там забрали постіль, ліки, білизну, а також двох лікарів і медсестру. Один із них – лікар Каранович. Медсестра була його рідною сестрою. Вони були схожі між собою. Дівчина гарно грала на гітарі та співала…"
Ляпас радянському офіцеру
У той страшний час, незважаючи на смертельні ризики і небезпеки, молодість таки брала своє. Навіть під кулями у серцях молодих народжувалося кохання. Щоправда, у своєму щоденнику Надія не пише про це прямо, але окремі записи явно свідчать про душевну драму дівчини.
"На Спаса в 1943 році я втратила не тільки спокій, а й рівновагу. Перестала їсти, спати. Щось наче мучило мене. Через тиждень дізналася, що саме на Спаса вбили мого друга Міхала. Я дуже переживала, здавалося, втратила частину себе, що ніколи і нікого більше не буду так поважати, як його.
Мені здавалося, що навіть сонце не так світить, як раніше, коли в мене був такий хороший друг. Тут було багато гарних хлопців. Але я навіть жодного разу не подумала про те, щоб знайти ще друга. Для мене всі вони були якимись чужими, далекими, хоча бачила, що кожен із них не проти подружити зі мною. Були тут два Василі – галичани.
Високі, стрункі, гарні. В одного псевдо – “Мрія”, в другого – “Думний”. Видно, що вони освічені, ґречні. Їхня поведінка подобалася мені, але зближуватися я нізащо не хотіла. Мені було сумно, жаль ранених, які мучилися від болю. Деякі вмирали. На щастя, таке траплялося не на моїй зміні", – так відобразила Надійка у своєму щоденнику стосунки, які у мирний час могли б перерости у сильні і красиві почуття.
Валентина БЛІНОВА.
(Далі буде).
Залишити коментар