В народі побутує думка, що доля обирає життєвий шлях для кожного із нас. Тобто куди йти, кому і на яку вершину життя піднятись, де і коли впасти. Щось у цьому є. Судіть самі.
В Україні точиться війна. Один воює десять літ, і подряпинки немає. А другий, який ще військові строї не встиг приміряти, загинув: біля нього ворожа міна розірвалася. І опинився воїн в списку «двохсотих». Батьки в траурі – у них останнє бажання залишилося – поховати по-людськи, а тіло сина лежить біля ворожих окопів, в зоні бойових дій. Як забереш і доставиш на батьківську землю?
На щастя, до Ковеля приходять з фронту і приємні звістки, які мають в собі майже містичну складову. Ось деякі з таких невигаданих історій.
l
Розказує старший лейтенант, корегувальник Ігор: «Отримав я наказ спостерігати за дислокацією і переміщенням ворожих частин і техніки на заданому відтинку фронту. Завдання небезпечне, бо всі дані потрібно в штаб батальйону передавати. А ворог не спить, фіксує кожну розмову з нашого боку.
Той воістину історичний для мене день не віщував небезпеки. Погода тиха, ясна й тепла. Ворог немов заснув – не атакує і не стріляє. Подумав: «Хай би ті орки назавжди згинули, і швидше б настав мир». Тож я вибрав місце на пагорбі і приступив до роботи. Передаю потрібну інформацію.
Раптом підсвідомо почув попередження: «Втікай звідси!». Сам собі не вірю. Страху немає, продовжую працювати. А мені знову: «Втікай!». Я про всяк випадок перемістився на метрів двадцять в бік бліндажа. І тільки опинився на новій позиції, як на попереднє місце щось прилетіло і вибухнуло, лишивши після себе глибоку вирву.
Тепер часто згадую про той випадок. І думаю: мабуть, я ще на цій Землі для чогось потрібен, коли доля мене вберегла».
l
Сьогодні відчутна посилена увага до братів наших менших і на передовій, і тут, у відносно спокійному Ковелі. Ці пухнастики давно зарекомендували себе, як вправні «реабілітатори». Ось моя дружина марить котами. Посадить «Принца» на коліна і гладить спинку, тішиться. Я спостерігаю і думаю: «Кого ж вона любить більше – мене як чоловіка, чи білого в чорних чоботях котика?». Та це так – до слова.
Але погодьтеся, що не випадково чотирилапі гарно приживаються у наших оборонців. Вони теж «воюють» по-своєму.
Якось після чергового бомбардування у районі Бахмута до частини завітав непосидючий, веселий гавкотун. Гарний такий — шерсть кольору какао, лапки білі, ще й на грудках яскрава, мов Сонце, плямка. Побратими його швидко назвали по-сучасному: «Дрон». Ні, не той, що в серіалі по телевізору показують. Там – неповоротка, велика і зла на бандитів німецька вівчарка, а тут майже домашній дворовий песик.
Тішаться хлопці. Коли спокійно і тихо, «Дрон» гасає довкола бліндажа. Тільки відчує небезпеку – ховається в укриття. Тож запримітивши цю закономірність, бійці переміщуються у безпечніше місце. Словом, «Дрон» якоюсь мірою – це янгол-охоронець. Бо і справді: своєю інтуїтивною поведінкою врятував немало життів.
Та війна жорстока і непередбачувана. Пішли якось московити у наступ. Зайняли наші воїни оборону. А поруч – інша частина. Десь злегковажив командир, допустив помилку в розташуванні своїх бійців. Ворог цим скористався – «накрив» смертельним вогнем. Загинуло 13 бійців. Довелося командиру сусідньої частини своїми бійцями закривати небезпечну “діру”. «Дрон» біля нього як біля рідного. А сили нерівні – орків втричі більше.
Безвихідь. Щоб зберегти бійців, командир дав наказ на відступ, а сам залишився прикривати хлопців. Тільки й почув від своїх: «Вернися живим!». «Дрон» теж пішов з ними.
Довго тримав оборону командир. Вийшли хлопці з небезпечної зони. Та раптом ворожа куля вразила і тяжко поранила офіцера. Ворог – поруч. Москалі подумали, що він вбитий, але тіла не чіпали. Так минули ніч і день. Надії ніякої. Молися Богу і прощайся із світом.
Та доля розпорядилася по-іншому. В час надвечір’я, коли сірий морок накрив поле бою, командир почув тихе скавучання. Відчув лагідну шерсть і холодний ніс песика, а поруч – побачив портативну радіостанцію. Це «Дрон» приніс йому порятунок. Набрався сил і відправив позивний у свою частину. Побратими, почувши, що командир живий, не забарились: організували групу спасіння. І через мінне поле (яке влаштували наші, щоб зупинити орків), із самого досвітку були біля побратима. Діяли злагоджено, швидко і тихо. Поклали пораненого на ноші і доставили до своїх.
«Дрон» був щасливий. Він бігав, лащився до врятованого, а той, хоч і був безсилий і знекровлений, гладив песика, дякував долі за порятунок. Його швидко доставили в госпіталь, а «Дрон» залишився на позиції. Він не підлягав ротації...
Анатолій СЕМЕНЮК.
В народі побутує думка, що доля обирає життєвий шлях для кожного із нас. Тобто куди йти, кому і на яку вершину життя піднятись, де і коли впасти. Щось у цьому є. Судіть самі.
В Україні точиться війна. Один воює десять літ, і подряпинки немає. А другий, який ще військові строї не встиг приміряти, загинув: біля нього ворожа міна розірвалася. І опинився воїн в списку «двохсотих». Батьки в траурі – у них останнє бажання залишилося – поховати по-людськи, а тіло сина лежить біля ворожих окопів, в зоні бойових дій. Як забереш і доставиш на батьківську землю?
На щастя, до Ковеля приходять з фронту і приємні звістки, які мають в собі майже містичну складову. Ось деякі з таких невигаданих історій.
ххх
Розказує старший лейтенант, корегувальник Ігор: «Отримав я наказ спостерігати за дислокацією і переміщенням ворожих частин і техніки на заданому відтинку фронту. Завдання небезпечне, бо всі дані потрібно в штаб батальйону передавати. А ворог не спить, фіксує кожну розмову з нашого боку.
Той воістину історичний для мене день не віщував небезпеки. Погода тиха, ясна й тепла. Ворог немов заснув – не атакує і не стріляє. Подумав: «Хай би ті орки назавжди згинули, і швидше б настав мир». Тож я вибрав місце на пагорбі і приступив до роботи. Передаю потрібну інформацію.
Раптом підсвідомо почув попередження: «Втікай звідси!». Сам собі не вірю. Страху немає, продовжую працювати. А мені знову: «Втікай!». Я про всяк випадок перемістився на метрів двадцять в бік бліндажа. І тільки опинився на новій позиції, як на попереднє місце щось прилетіло і вибухнуло, лишивши після себе глибоку вирву.
Тепер часто згадую про той випадок. І думаю: мабуть, я ще на цій Землі для чогось потрібен, коли доля мене вберегла».
ххх
Сьогодні відчутна посилена увага до братів наших менших і на передовій, і тут, у відносно спокійному Ковелі. Ці пухнастики давно зарекомендували себе, як вправні «реабілітатори». Ось моя дружина марить котами. Посадить «Принца» на коліна і гладить спинку, тішиться. Я спостерігаю і думаю: «Кого ж вона любить більше – мене як чоловіка, чи білого в чорних чоботях котика?». Та це так – до слова.
Але погодьтеся, що не випадково чотирилапі гарно приживаються у наших оборонців. Вони теж «воюють» по-своєму.
Якось після чергового бомбардування у районі Бахмута до частини завітав непосидючий, веселий гавкотун. Гарний такий — шерсть кольору какао, лапки білі, ще й на грудках яскрава, мов Сонце, плямка. Побратими його швидко назвали по-сучасному: «Дрон». Ні, не той, що в серіалі по телевізору показують. Там – неповоротка, велика і зла на бандитів німецька вівчарка, а тут майже домашній дворовий песик.
Тішаться хлопці. Коли спокійно і тихо, «Дрон» гасає довкола бліндажа. Тільки відчує небезпеку – ховається в укриття. Тож запримітивши цю закономірність, бійці переміщуються у безпечніше місце. Словом, «Дрон» якоюсь мірою – це янгол-охоронець. Бо і справді: своєю інтуїтивною поведінкою врятував немало життів.
Та війна жорстока і непередбачувана. Пішли якось московити у наступ. Зайняли наші воїни оборону. А поруч – інша частина. Десь злегковажив командир, допустив помилку в розташуванні своїх бійців. Ворог цим скористався – «накрив» смертельним вогнем. Загинуло 13 бійців. Довелося командиру сусідньої частини своїми бійцями закривати небезпечну “діру”. «Дрон» біля нього як біля рідного. А сили нерівні – орків втричі більше.
Безвихідь. Щоб зберегти бійців, командир дав наказ на відступ, а сам залишився прикривати хлопців. Тільки й почув від своїх: «Вернися живим!». «Дрон» теж пішов з ними.
Довго тримав оборону командир. Вийшли хлопці з небезпечної зони. Та раптом ворожа куля вразила і тяжко поранила офіцера. Ворог – поруч. Москалі подумали, що він вбитий, але тіла не чіпали. Так минули ніч і день. Надії ніякої. Молися Богу і прощайся із світом.
Та доля розпорядилася по-іншому. В час надвечір’я, коли сірий морок накрив поле бою, командир почув тихе скавучання. Відчув лагідну шерсть і холодний ніс песика, а поруч – побачив портативну радіостанцію. Це «Дрон» приніс йому порятунок. Набрався сил і відправив позивний у свою частину. Побратими, почувши, що командир живий, не забарились: організували групу спасіння. І через мінне поле (яке влаштували наші, щоб зупинити орків), із самого досвітку були біля побратима. Діяли злагоджено, швидко і тихо. Поклали пораненого на ноші і доставили до своїх.
«Дрон» був щасливий. Він бігав, лащився до врятованого, а той, хоч і був безсилий і знекровлений, гладив песика, дякував долі за порятунок. Його швидко доставили в госпіталь, а «Дрон» залишився на позиції. Він не підлягав ротації...
Анатолій СЕМЕНЮК.
В народі побутує думка, що доля обирає життєвий шлях для кожного із нас. Тобто куди йти, кому і на яку вершину життя піднятись, де і коли впасти. Щось у цьому є. Судіть самі. 
Залишити коментар