У мене на столі нещодавно з’явилася книга «Стратегія протистояння» Євгена Силкіна, військового кореспондента, полковника ЗСУ. Праця проливає світло правди на перші години і дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вона — про тих, хто став щитом на шляху агресора, зупинив рашистську навалу, натхненники якої планували за 3 дні окупувати Київ.
Досвідчений журналіст, полковник Євген Силкін зумів розкрити стратегічну складову нашої оборони, реалізація якої вимагала прийняття нестандартних рішень, мужності і сміливості. Про це написав відверто і правдиво, адже сам був безпосереднім учасником тих подій. А вони були водночас і трагічні, і героїчні. Нашим військовим довелося діяти в надскладних умовах війни, коли, наприклад, угруповання «Південь» станом на 23 лютого 2022 року було укомплектовано живою силою і технікою на 60-80 відсотків, налічувало всього 3,5 тисячі військовослужбовців тоді, як у ворога – 25,5 тисяч. Танків радянського зразка у нас було 39, у росіян – 172. Ускладнювало ситуацію й те, що командування дізналося про напад путінців лише перед самим їх вторгненням.
Відоме латинське прислів’я гласить: «Попереджений – значить озброєний». Остання оперативна нарада, яку провів генерал-лейтенант, командувач Об’єднаних сил ЗСУ Сергій Наєв, відбулася за 2 години до початку війни. На ній було віддано наказ про приведення сил і засобів оборони ЗСУ в готовність №1. Саме в цих стислих часових рамках прийняли рішення підняти літаки і гелікоптери та відвести їх в безпечну зону. Противник гатив по аеродромах, які були порожніми.
Ці з «коліс» накази Командувач приймав на свій страх і ризик під особисту відповідальність, тому що в ЗСУ не було правових підстав проводити активну підготовку до оборони в умовах воєнного стану. Ця легковажність, м’яко кажучи, лежить на совісті чиновників вищої ланки влади. Це й дало можливість росії рухатися швидко вглиб країни. Проте наші Збройні сили стали на захист держави і стримували переважаючого в рази ворога.
Сергій Наєв згадує: «Нашим оборонцям ставилось завдання наносити ворогу максимальних уражень і стримувати його. Але сили були нерівні, і ворог на початку війни мав успіх. Те, що противник був швидкий, тільки на початку дало йому перевагу, але потім ця перевага обернулася проти нього – він розтягнув свої логістичні ланцюжки, і вони не були прикриті з повітря, тому ми своєю авіацією почали бити і палити ворожі колони».
Євген Силкін пише: «Військова освіта, досвід, загартованість в боях, вміння думати на кілька кроків наперед, передбачити загрози, необхідні для кожного офіцера та командира. Саме такі риси характеру притаманні полковнику на псевдо «Парус». Аналізуючи вхідну смс-інформацію, він звернув увагу, на хаотичне переміщення рашистських військ. Після клопіткої, всесторонньої аналітики прийшов до висновку: ворог готується до наступу на Миколаїв та Одесу, маючи на меті відрізати центральну частину України від Чорного моря і прокласти сухопутний шлях від Криму до так званої Придністровської республіки, де знаходяться російські військові угруповання.
Більше того, на це вказувало і те, що неподалік Одеси стояли кораблі, готові до висадки десанту. Звичайно, «Парус» про своє відкриття доповів Командувачу. Негайно були вжиті відповідні заходи для посилення оборони регіону. В результаті ворог потрапив на наші бойові частини і був знищений. Зухвалий план путіна окупувати Миколаївщину і Одещину провалився завдяки чіткій та ефективній роботі офіцерського складу».
l
У книзі не оминає автор і міжнародної політики, від якої багато в чому залежить наша Перемога. Особливо цікаві нариси під рубрикою «Портрети на тлі війни», хоч я назвав би їх «Портрети Героїв війни». Та це так, до слова. Саме ці Герої вирішували і вирішують долю бойових зіткнень та успіхів чи невдач на тих або інших ділянках фронту.
Серед них: повний кавалер трьох орденів Богдана Хмельницького Володимир Кравченко, Командувач, генерал-лейтенант Сергій Наєв, полковник на псевдо «Касандра», полковник на псевдо «Хижак», офіцер розвідки на псевдо «Батист», полковник, розвідник на псевдо «Парус», полковник Євген Коваленко, артилерист на псевдо «Фагот», полковник Андрій Братащук, полковник Андрій Андрей, полковник на псевдо «Олімп», Герой України Дмитро Красельников, командир десантників Дмитро Братишко, офіцер-розміновувач Вадим Райський, полковник Сергій Марценюк, полковник на псевдо «Валун», артилерист Ігор Хабло, розвідник на псевдо «Сармат» та інші.
На мою суб’єктивну думку, в цей почесний список Героїв війни – десантників, артилеристів, розвідників, танкістів, розміновувачів, льотчиків – слід внести військових журналістів. Бо саме вони вселяють віру в нашу Перемогу, підносять патріотичний дух воїнів, надихають бійців на самопожертву та на подвиг. «Журналістське слово – найгостріша зброя на війні. Газети і фото та відео репортажі загартовують душі наших воїнів», — так вважає військовий кореспондент Євген Силкін. І він має рацію! (Подумалось: таке б розуміння ставлення до друкованої преси та нашим чиновникам!).
l
…Розкрита книга залишається на столі – я буду її перечитувати ще не раз. Не помилюсь, коли від зацікавлених читачів висловлю щиру подяку автору за цей епічний правдивий твір і разом з тим – за його патріотичну позицію.
На тильній обкладинці книги – історичне фото бойових побратимів: Сергія Наєва і Євгена Силкіна. Воно підкреслює важливість журналістського слова і на фронті, і в тилу.
Сергій Наєв у своєму післяслові пише про Є. Силкіна: «Пам’ятаю кожен день нашого великого протистояння з першого дня і до сьогодні. І він (Євген Силкін – авт.) зазвичай завжди поруч. Але не лише на пункті управління силами оборони України, а й у військах, підрозділах на передових позиціях, завжди зберігав спокій та керував пресслужбами підпорядкованих військ, проявляв хороші організаторські здібності».
Про книгу ж каже таке: «Книга, яку ви тримаєте в руках, – це не лише результат творчості й власні почуття та спогади учасника бойових дій та журналіста, це відчуття емоцій та спогади всіх учасників тих подій. Всіх тих, хто разом наближає нашу Перемогу».
Що ж, і ми приєднаємось до цих слів.
Анатолій СЕМЕНЮК,
Почесний громадянин м. Ковеля, член Національної спілки журналістів України, член Асоціації українських письменників ім. Павла Чубинського.
l
Від редакції: вихід у світ книги Євгена Силкіна «Стратегія протистояння» – непересічна подія у культурно-просвітницькому житті України. У ній – гірка правда про перші дні війни, наші прорахунки і причини поразок. Разом з тим – непохитна віра в перемогу над ворогом. А щоб вона стала реальністю, потрібно зробити правильні висновки з уроків минулого, згуртуватись і консолідуватись так, як народ та армія об’єдналися в єдиному пориві у лютому 2022-го року.
Гадаємо, книга «Стратегія протистояння» варта того, щоб всі ми її уважно прочитали і, можливо, на основі прочитаного й осмисленого провели в Публічній бібліотеці дискусію у вигляді читацької конференції.
А як ви думаєте, шановні читачі газети?
l
НА СВІТЛИНІ: Євген СИЛКІН та Сергій НАЄВ під час презентації книги “Стратегія протистояння” в одній з бібліотек м. Києва.
У мене на столі нещодавно з’явилася книга «Стратегія протистояння» Євгена Силкіна, військового кореспондента, полковника ЗСУ. Праця проливає світло правди на перші години і дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вона — про тих, хто став щитом на шляху агресора, зупинив рашистську навалу, натхненники якої планували за 3 дні окупувати Київ.
Досвідчений журналіст, полковник Євген Силкін зумів розкрити стратегічну складову нашої оборони, реалізація якої вимагала прийняття нестандартних рішень, мужності і сміливості. Про це написав відверто і правдиво, адже сам був безпосереднім учасником тих подій. А вони були водночас і трагічні, і героїчні. Нашим військовим довелося діяти в надскладних умовах війни, коли, наприклад, угруповання «Південь» станом на 23 лютого 2022 року було укомплектовано живою силою і технікою на 60-80 відсотків, налічувало всього 3,5 тисячі військовослужбовців тоді, як у ворога – 25,5 тисяч. Танків радянського зразка у нас було 39, у росіян – 172. Ускладнювало ситуацію й те, що командування дізналося про напад путінців лише перед самим їх вторгненням.
Відоме латинське прислів’я гласить: «Попереджений – значить озброєний». Остання оперативна нарада, яку провів генерал-лейтенант, командувач Об’єднаних сил ЗСУ Сергій Наєв, відбулася за 2 години до початку війни. На ній було віддано наказ про приведення сил і засобів оборони ЗСУ в готовність №1. Саме в цих стислих часових рамках прийняли рішення підняти літаки і гелікоптери та відвести їх в безпечну зону. Противник гатив по аеродромах, які були порожніми.
Ці з «коліс» накази Командувач приймав на свій страх і ризик під особисту відповідальність, тому що в ЗСУ не було правових підстав проводити активну підготовку до оборони в умовах воєнного стану. Ця легковажність, м’яко кажучи, лежить на совісті чиновників вищої ланки влади. Це й дало можливість росії рухатися швидко вглиб країни. Проте наші Збройні сили стали на захист держави і стримували переважаючого в рази ворога.
Сергій Наєв згадує: «Нашим оборонцям ставилось завдання наносити ворогу максимальних уражень і стримувати його. Але сили були нерівні, і ворог на початку війни мав успіх. Те, що противник був швидкий, тільки на початку дало йому перевагу, але потім ця перевага обернулася проти нього – він розтягнув свої логістичні ланцюжки, і вони не були прикриті з повітря, тому ми своєю авіацією почали бити і палити ворожі колони».
Євген Силкін пише: «Військова освіта, досвід, загартованість в боях, вміння думати на кілька кроків наперед, передбачити загрози, необхідні для кожного офіцера та командира. Саме такі риси характеру притаманні полковнику на псевдо «Парус». Аналізуючи вхідну смс-інформацію, він звернув увагу, на хаотичне переміщення рашистських військ. Після клопіткої, всесторонньої аналітики прийшов до висновку: ворог готується до наступу на Миколаїв та Одесу, маючи на меті відрізати центральну частину України від Чорного моря і прокласти сухопутний шлях від Криму до так званої Придністровської республіки, де знаходяться російські військові угруповання.
Більше того, на це вказувало і те, що неподалік Одеси стояли кораблі, готові до висадки десанту. Звичайно, «Парус» про своє відкриття доповів Командувачу. Негайно були вжиті відповідні заходи для посилення оборони регіону. В результаті ворог потрапив на наші бойові частини і був знищений. Зухвалий план путіна окупувати Миколаївщину і Одещину провалився завдяки чіткій та ефективній роботі офіцерського складу».
ххх
У книзі не оминає автор і міжнародної політики, від якої багато в чому залежить наша Перемога. Особливо цікаві нариси під рубрикою «Портрети на тлі війни», хоч я назвав би їх «Портрети Героїв війни». Та це так, до слова. Саме ці Герої вирішували і вирішують долю бойових зіткнень та успіхів чи невдач на тих або інших ділянках фронту.
Серед них: повний кавалер трьох орденів Богдана Хмельницького Володимир Кравченко, Командувач, генерал-лейтенант Сергій Наєв, полковник на псевдо «Касандра», полковник на псевдо «Хижак», офіцер розвідки на псевдо «Батист», полковник, розвідник на псевдо «Парус», полковник Євген Коваленко, артилерист на псевдо «Фагот», полковник Андрій Братащук, полковник Андрій Андрей, полковник на псевдо «Олімп», Герой України Дмитро Красельников, командир десантників Дмитро Братишко, офіцер-розміновувач Вадим Райський, полковник Сергій Марценюк, полковник на псевдо «Валун», артилерист Ігор Хабло, розвідник на псевдо «Сармат» та інші.
На мою суб’єктивну думку, в цей почесний список Героїв війни – десантників, артилеристів, розвідників, танкістів, розміновувачів, льотчиків – слід внести військових журналістів. Бо саме вони вселяють віру в нашу Перемогу, підносять патріотичний дух воїнів, надихають бійців на самопожертву та на подвиг. «Журналістське слово – найгостріша зброя на війні. Газети і фото та відео репортажі загартовують душі наших воїнів», — так вважає військовий кореспондент Євген Силкін. І він має рацію! (Подумалось: таке б розуміння ставлення до друкованої преси та нашим чиновникам!).
ххх
…Розкрита книга залишається на столі – я буду її перечитувати ще не раз. Не помилюсь, коли від зацікавлених читачів висловлю щиру подяку автору за цей епічний правдивий твір і разом з тим – за його патріотичну позицію.
На тильній обкладинці книги – історичне фото бойових побратимів: Сергія Наєва і Євгена Силкіна. Воно підкреслює важливість журналістського слова і на фронті, і в тилу.
Сергій Наєв у своєму післяслові пише про Є. Силкіна: «Пам’ятаю кожен день нашого великого протистояння з першого дня і до сьогодні. І він (Євген Силкін – авт.) зазвичай завжди поруч. Але не лише на пункті управління силами оборони України, а й у військах, підрозділах на передових позиціях, завжди зберігав спокій та керував пресслужбами підпорядкованих військ, проявляв хороші організаторські здібності».
Про книгу ж каже таке: «Книга, яку ви тримаєте в руках, – це не лише результат творчості й власні почуття та спогади учасника бойових дій та журналіста, це відчуття емоцій та спогади всіх учасників тих подій. Всіх тих, хто разом наближає нашу Перемогу».
Що ж, і ми приєднаємось до цих слів.
Анатолій СЕМЕНЮК, Почесний громадянин м. Ковеля, член Національної спілки журналістів України, член Асоціації українських письменників ім. Павла Чубинського.
ххх
Від редакції: вихід у світ книги Євгена Силкіна «Стратегія протистояння» – непересічна подія у культурно-просвітницькому житті України. У ній – гірка правда про перші дні війни, наші прорахунки і причини поразок. Разом з тим – непохитна віра в перемогу над ворогом. А щоб вона стала реальністю, потрібно зробити правильні висновки з уроків минулого, згуртуватись і консолідуватись так, як народ та армія об’єдналися в єдиному пориві у лютому 2022-го року.
Гадаємо, книга «Стратегія протистояння» варта того, щоб всі ми її уважно прочитали і, можливо, на основі прочитаного й осмисленого провели в Публічній бібліотеці дискусію у вигляді читацької конференції.
А як ви думаєте, шановні читачі газети?
ххх
НА СВІТЛИНІ: Євген СИЛКІН та Сергій НАЄВ під час презентації книги “Стратегія протистояння” в одній з бібліотек м. Києва.
У мене на столі нещодавно з’явилася книга «Стратегія протистояння» Євгена Силкіна, військового кореспондента, полковника ЗСУ. Праця проливає світло правди на перші години і дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вона — про тих, хто став щитом на шляху агресора, зупинив рашистську навалу, натхненники якої планували за 3 дні окупувати Київ. 
Більше того, на це вказувало і те, що неподалік Одеси стояли кораблі, готові до висадки десанту. Звичайно, «Парус» про своє відкриття доповів Командувачу. Негайно були вжиті відповідні заходи для посилення оборони регіону. В результаті ворог потрапив на наші бойові частини і був знищений. Зухвалий план путіна окупувати Миколаївщину і Одещину провалився завдяки чіткій та ефективній роботі офіцерського складу».
Залишити коментар