Повідомлення в номер / Вони були в числі перших

Усі учасники ліквідації 38 років тому, не маючи досвіду, належних засобів захисту, обладнання, ціною власного життя та здоров’я   рятували нас, Україну і все людство від страшної біди. Їх об’єднує не лише мужність і самовідданість. Свій подвиг вони скромно применшують, віддаючи шану тим, хто загинув, хто першим вступив у боротьбу з ядерним монстром. 

При зустрічах з нами, журналістами, неохоче діляться пережитим та переводять розмову на важливішу проблему сьогодення – боротьбу з кремлівським диктатором. З гордістю розповідають про знайомих військових, пишаються стійкістю ЗСУ і з нетерпінням чекають на Перемогу, адже, як ніхто інший, розуміють, якою ціною вдається стримувати ворога.

l

Ігоря АЛЄКСЄЙЧУКА у нашому місті знають і поважають не лише як учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Він – лікар – акушер-гінеколог вищої категорії з багаторічним стажем роботи у Ковельському пологовому будинку Ковельського МТМО.

Бути медиком – його мрія, яку він здійснив, здобувши знання у Тернопільському державному медичному інституті. А до цього – проходив строкову службу у Білій Церкві в інженерно-саперному батальйоні на посаді заступника командира взводу-начальника радіостанції командно-штабної машини (КШМ). 

26 квітня 1986 року у теплий та сонячний день армійців насторожив сигнал «Тривога. Хімічна загроза» (перед «навчальною» тривогою завжди попереджали). Аж ввечері їм стало відомо про аварію на ЧАЕС, про реальні масштаби якої навіть і не здогадувались.

Підходив час демобілізації,  але  у серпні 1986 року прийшов наказ вирушити на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС на посаді начальника зв’язку   підрозділу. Ігор Григорович сюди прибув молодим 20-річним сержантом. 

«У інженерно-саперному батальйоні, де я служив,  була спеціальна техніка для проведення необхідних тоді дій. До того ж, у нас сформована понтонна рота, яка могла забезпечити  переправу наплавним мостом. Але оскільки через річку Прип’ять міст не можна було зробити, бо ходили баржі до вантажного порту, то організували  паромну переправу. 

Мене призначили начальником зв’язку цього підрозділу, хоча це  офіцерська посада. Для отримання подальших інструкцій прибули у штаб з ліквідації наслідків аварії, який розгорнули у приміщенні Чорнобильського міськкому партії. Присутніх здивувало, що старшого сержанта призначили на таку відповідальну посаду», – пригадує Ігор Алєксєйчук.

Справа в тому, що пан Ігор, перебуваючи на армійських навчаннях,   дуже добре себе зарекомендував. Адже єдиний з батальйону зумів вийти на зв’язок зі штабом округу. Своїми знаннями та вміннями завоював довіру і авторитет керівництва.

Тож, безсумнівно, таку відповідальну і вкрай необхідну справу доручили йому. Товариші по службі здійснювали понтонну переправу, а він мав оперативно забезпечувати зв’язок з усім штабом та Києвом, доповідаючи про ситуацію. Зв’язок встановлювали  за допомогою командно-штабної машини, оснащеної необхідною апаратурою. 

Керівництво високо оцінило роботу  старшого сержанта Ігоря Алєксєйчука, за що був нагороджений спеціальною Подякою від командування штабу з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, президентською  медаллю  «Захиснику Вітчизни» та медаллю     «За героїчний подвиг». Як учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії пізніше його неодноразово нагороджували подяками обласної та міської влади. 

Тепер усі вони зберігаються в архівному альбомі разом зі знімками, яких, до речі, дуже мало. Це дещо засмучує героя розповіді, адже він дуже любив фотографувати. Робив ексклюзивні та історичні світлини, перебуваючи у Чорнобильській зоні. На жаль, ці світлини  світ не побачив, адже плівку «засвітило». 

Ближче до зими, з настанням морозів та початком льодоставу на річці, їх роту відкликали на місце постійної дислокації у Білу Церкву.

Життя продовжувалось. Була мрія – стати лікарем. У цьому його підтримали батько Григорій Григорович, який був військовослужбовцем, та мама Галина Володимирівна, яка працювала вчителем і була завучем в школі. Тож, закінчивши курси, хлопець успішно склав іспити і вступив до Тернопільського державного медичного інституту. 

Доля зробила подарунок – в групі, де навчався, познайомився з майбутньою дружиною Іриною,  родом із Ковеля. Інтернатуру теж проходили у нашому місті. Так з 1996 року й до сьогодні обоє – практикуючі лікарі акушер-гінекологи. Мають доньку.

У Ковелі доля звела Ігоря Алєксєйчука  з нашими земляками-«чорнобильцями».  Потоваришував з Василем Бороною та іншими ліквідаторами, про яких ми теж писали у «Вістях Ковельщини». Друзі час від часу зустрічаються, а головне – шанують один одного за щирість і товариськість. 

Ігор Григорович дуже наполеглива людина. Усе, за що береться, робить з повною віддачею. Не зважаючи на стан здоров’я, заставляє себе жити повноцінним життям, не сидить на місці, адже вважає, що рух та фізична активність – це запорука здоров’я.

Віддушину знайшов у садівництві. І йому це чудово вдається! Натхненна праця приносить не лише задоволення. Гігантські розміри плодів вражають, а різноманітність сортів, – мов на виставці.

Тож хай і надалі Вам, Ігоре Григоровичу, все вдається!

(На світлинах ліворуч – миті життя Ігоря Алєксєйчука). 

l

Нещодавно в редакції відбулася ще одна приємна зустріч. До нас завітала Віра   ЛЯШУК, дружина одного з учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Микола Іванович, на жаль, нині покійний, як і його товариші, котрі разом з ним вимірювали рівень радіації води у так званій «30-кілометровій зоні».

З  «Ковельської  ПМК-62», де він працював у складі бурової бригади, його відрядили в Чорнобильську зону на травень-червень 1986 року. Тоді йому було 43 роки. Кремезного, сильного і спортивного чоловіка після повернення жінка не впізнала. Сильно схуд, змарнів, а далі «посипались» хвороби: аритмія, стенокардія, два перенесені на ногах інфаркти…

По собі Микола Іванович лишив тільки світлі  й теплі спогади. Адже був добрим, турботливим сім’янином. З дружиною жили, як кажуть, душа в душу, виховали чудових доньок Оксану та Ірину. Дітей любили, з великим задоволенням бавились з онуками, обов’язки ділили, пліч-о-пліч йшли по життю, тож нині Віра Олексіївна дуже сумує за чоловіком. 

Розрадою та підтримкою є онуки: Олег з дружиною Дариною, Олександр, Микола, Софія і правнучка Іларія. Всі проживають у Ковелі, тож часто бачаться, розділяючи і радості, й тривоги.

А їх чимало додалося з моменту повномасштабного вторгнення, відколи чоловік доньки Оксани – Ігор став на захист України. В числі перших він прибув у військкомат в лютому 2022 року. А торік отримав складне поранення  під час боїв на Куп’янському напрямку. 

Врятувати верхню кінцівку вдалось завдяки бойовим товаришам, які вчасно і правильно наклали турнікет. І досі в руці залишається чимало осколків. Зараз чоловік на реабілітації вдома. Розрадою є онука першокласниця Іларія, яка «заряджає» усіх своїм позитивом.

До речі, 58-річний Ігор Федчик  пройшов випробування не лише війною. В молоді  літа, на початку 1987 року,  теж був одним з учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, як, до речі, і його батько Іларіон. От так в одній родині, в різних поколіннях об’єднались долі мужніх і сміливих чоловіків. 

Ні на що не нарікає Віра Олексіївна, бо розуміє, що в житті по-різному буває, і до всього треба бути готовому. От, наприклад, вона 36 років   працювала в дитячій лікарні сестрою-хазяйкою, але були часи, що і на заробітки до Польщі їздила. 

Що незмінним в її житті залишається, то це любов до читання і вишивання.  До слова, пані Віра вже 55 років є постійною читачкою «Вістей Ковельщини». Зізнається, що без газети свого життя не уявляє, як і без вишивки. 

У творчому доробку має чимало робіт, які колись презентувала на виставці. І донині голку з рук не випускає, бо любить цю справу, називає її «ліками» від усіх хвороб. У кожному хрестику –  переживання, сподівання і молитва за щасливу, мирну долю дітей, онуків, правнуків, і, звісно, нашої незламної України та її мужніх захисників.  

Розмовляла 

Аліна РОМАНЮК.

l

Смаль Анатолій Дмитрович народився в далекому 1953 році  у  с. Доротищі Ковельського району. Швидко промайнуло дитинство,  і на майбутнє юнак обрав професію кранівника. Спочатку працював на комбінаті будматеріалів, потім – на «Ковельсільмаші».

Згодом Анатолій зустрів Олену, і незабаром пара одружилася, народилися донька та син. Ощасливила сім’ю новина про отримання квартири.

Та Чорнобиль зруйнував спокійне, розмірене життя сімейства Смалів. У червні 1987 року Анатолій Дмитрович поїхав на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Тяжко тоді довелося дружині Олені. Працювала вона медсестрою на півтори ставки, а дітки ходили в різні садочки. Зараз, як згадує ті часи, каже, що було надзвичайно важко самій.

Непросто було і Анатолію. Він працював у Чорнобилі на ліквідації  Рудого лісу. Літо 1987 року було спекотним, тож робота на цій небезпечній ділянці  ускладнювалась.   Спочатку зрізували дерева, рили траншеї, куди складали повалений ліс та все вирівнювали трактором, на якому й працював Анатолій. Жили хлопці у великих палатках. 

Робота в «радіоактивному лісі» дала про себе знати через декілька років. Почались проблеми  зі здоров’ям. Але, попри випробування, ні на що не нарікаючи, Анатолій Дмитрович продовжував працювати кранівником на заводі «Ковельсільмаш». 

Скромний, добрий, готовий прийти на допомогу іншим. Таким до сьогодні залишається Анатолій Смаль, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії. Він з тих людей, хто  ніколи не вважав, що в 1987 році, будучи у Чорнобилі, здійснював подвиг, рятуючи нас від радіації. 

Наталія Сітарова,

голова  

благодійного фонду «Інваліди Чорнобиля».

Усі учасники ліквідації 38 років тому, не маючи досвіду, належних засобів захисту, обладнання, ціною власного життя та здоров’я   рятували нас, Україну і все людство від страшної біди. Їх об’єднує не лише мужність і самовідданість. Свій подвиг вони скромно применшують, віддаючи шану тим, хто загинув, хто першим вступив у боротьбу з ядерним монстром. 

При зустрічах з нами, журналістами, неохоче діляться пережитим та переводять розмову на важливішу проблему сьогодення – боротьбу з кремлівським диктатором. З гордістю розповідають про знайомих військових, пишаються стійкістю ЗСУ і з нетерпінням чекають на Перемогу, адже, як ніхто інший, розуміють, якою ціною вдається стримувати ворога.

ххх

Ігоря АЛЄКСЄЙЧУКА у нашому місті знають і поважають не лише як учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Він – лікар – акушер-гінеколог вищої категорії з багаторічним стажем роботи у Ковельському пологовому будинку Ковельського МТМО.

Бути медиком – його мрія, яку він здійснив, здобувши знання у Тернопільському державному медичному інституті. А до цього – проходив строкову службу у Білій Церкві в інженерно-саперному батальйоні на посаді заступника командира взводу-начальника радіостанції командно-штабної машини (КШМ). 

26 квітня 1986 року у теплий та сонячний день армійців насторожив сигнал «Тривога. Хімічна загроза» (перед «навчальною» тривогою завжди попереджали). Аж ввечері їм стало відомо про аварію на ЧАЕС, про реальні масштаби якої навіть і не здогадувались.

Підходив час демобілізації,  але  у серпні 1986 року прийшов наказ вирушити на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС на посаді начальника зв’язку   підрозділу. Ігор Григорович сюди прибув молодим 20-річним сержантом. 

«У інженерно-саперному батальйоні, де я служив,  була спеціальна техніка для проведення необхідних тоді дій. До того ж, у нассформована понтонна рота, яка могла забезпечити  переправу наплавним мостом. Але оскільки через річку Прип’ять міст не можна було зробити, бо ходили баржі до вантажного порту, то організували  паромну переправу. 

Мене призначили начальником зв’язку цього підрозділу, хоча це  офіцерська посада. Для отримання подальших інструкцій прибули у штаб з ліквідації наслідків аварії, який розгорнули у приміщенні Чорнобильського міськкому партії. Присутніх здивувало, що старшого сержанта призначили на таку відповідальну посаду», – пригадує Ігор Алєксєйчук.

Справа в тому, що пан Ігор, перебуваючи на армійських навчаннях,   дуже добре себе зарекомендував. Адже єдиний з батальйону зумів вийти на зв’язок зі штабом округу. Своїми знаннями та вміннями завоював довіру і авторитет керівництва.

Тож, безсумнівно, таку відповідальну і вкрай необхідну справу доручили йому. Товариші по службі здійснювали понтонну переправу, а він мав оперативно забезпечувати зв’язок з усім штабом та Києвом, доповідаючи про ситуацію. Зв’язок встановлювали  за допомогою командно-штабної машини, оснащеної необхідною апаратурою. 

Керівництво високо оцінило роботу  старшого сержанта Ігоря Алєксєйчука, за що був нагороджений спеціальною Подякою від командування штабу з ліквідаціїнаслідків аварії на ЧАЕС, президентською  медаллю  «Захиснику Вітчизни» та медаллю     «За героїчний подвиг». Як учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії пізніше його неодноразово нагороджували подяками обласної та міської влади. 

Тепер усі вони зберігаються в архівному альбомі разом зі знімками, яких, до речі, дуже мало. Це дещо засмучує героя розповіді, адже він дуже любив фотографувати. Робив ексклюзивні та історичні світлини, перебуваючи у Чорнобильській зоні. На жаль, ці світлини  світ не побачив, адже плівку «засвітило». 

Ближче до зими, з настанням морозів та початком льодоставу на річці, їх роту відкликали на місце постійної дислокації у Білу Церкву.

Життя продовжувалось. Була мрія – стати лікарем. У цьому його підтримали батько Григорій Григорович, який був військовослужбовцем, та мама Галина Володимирівна, яка працювала вчителем і була завучем в школі. Тож, закінчивши курси, хлопець успішно склав іспити і вступив до Тернопільського державного медичного інституту. 

Доля зробила подарунок – в групі, де навчався, познайомився з майбутньою дружиною Іриною,  родом із Ковеля. Інтернатуру теж проходили у нашому місті. Так з 1996 року й до сьогодні обоє – практикуючі лікарі акушер-гінекологи. Мають доньку.

У Ковелі доля звела Ігоря Алєксєйчука  з нашими земляками-«чорнобильцями».  Потоваришував з Василем Бороною та іншими ліквідаторами, про яких ми теж писали у «Вістях Ковельщини». Друзі час від часу зустрічаються, а головне – шанують один одного за щирість і товариськість. 

Ігор Григорович дуже наполеглива людина. Усе, за що береться, робить з повною віддачею. Не зважаючи на стан здоров’я, заставляє себе жити повноцінним життям, не сидить на місці, адже вважає, що рух та фізична активність – це запорука здоров’я.

Віддушину знайшов у садівництві. І йому це чудово вдається! Натхненна праця приносить не лише задоволення. Гігантські розміри плодів вражають, а різноманітність сортів, – мов на виставці.

Тож хай і надалі Вам, Ігоре Григоровичу, все вдається!

(На світлинах ліворуч – миті життя Ігоря Алєксєйчука). 

ххх

Нещодавно в редакції відбулася ще одна приємна зустріч. До нас завітала Віра   ЛЯШУК, дружина одного з учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Микола Іванович, на жаль, нині покійний, як і його товариші, котрі разом з ним вимірювали рівень радіації води у так званій «30-кілометровій зоні».

З  «Ковельської  ПМК-62», де він працював у складі бурової бригади, його відрядили в Чорнобильську зону на травень-червень 1986 року. Тоді йому було 43 роки. Кремезного, сильного і спортивного чоловіка після повернення жінка не впізнала. Сильно схуд, змарнів, а далі «посипались» хвороби: аритмія, стенокардія, два перенесені на ногах інфаркти…

По собі Микола Іванович лишив тільки світлі  й теплі спогади. Адже був добрим, турботливим сім’янином. З дружиною жили, як кажуть, душа в душу, виховали чудових доньок Оксану та Ірину. Дітей любили, з великим задоволенням бавились з онуками, обов’язки ділили, пліч-о-пліч йшли по життю, тож нині Віра Олексіївна дуже сумує за чоловіком. 

Розрадою та підтримкою є онуки: Олег з дружиною Дариною, Олександр, Микола, Софія і правнучка Іларія. Всі проживають у Ковелі, тож часто бачаться, розділяючи і радості, й тривоги.

А їх чимало додалося з моменту повномасштабного вторгнення, відколи чоловік доньки Оксани – Ігор став на захист України. В числі перших він прибув у військкомат в лютому 2022 року. А торік отримав складне поранення  під час боїв на Куп’янському напрямку. 

Врятувати верхню кінцівку вдалось завдяки бойовим товаришам, які вчасно і правильно наклали турнікет. І досі в руці залишається чимало осколків. Зараз чоловік на реабілітації вдома. Розрадою є онука першокласниця Іларія, яка «заряджає» усіх своїм позитивом.

До речі, 58-річний Ігор Федчик  пройшов випробування не лише війною. В молоді  літа, на початку 1987 року,  теж був одним з учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, як, до речі, і його батько Іларіон. От так в одній родині, в різних поколіннях об’єднались долі мужніх і сміливих чоловіків. 

Ні на що не нарікає Віра Олексіївна, бо розуміє, що в житті по-різному буває, і до всього треба бути готовому. От, наприклад, вона 36 років   працювала в дитячій лікарні сестрою-хазяйкою, але були часи, що і на заробітки до Польщі їздила. 

Що незмінним в її житті залишається, то це любов до читання і вишивання.  До слова, пані Віра вже 55 років є постійною читачкою «Вістей Ковельщини». Зізнається, що без газети свого життя не уявляє, як і без вишивки. 

У творчому доробку має чимало робіт, які колись презентувала на виставці. І донині голку з рук не випускає, бо любить цю справу, називає її «ліками» від усіх хвороб. У кожному хрестику –  переживання, сподівання і молитва за щасливу, мирну долю дітей, онуків, правнуків, і, звісно, нашої незламної України та її мужніх захисників.  

ххх

Смаль Анатолій Дмитрович народився в далекому 1953 році  у  с. Доротищі Ковельського району. Швидко промайнуло дитинство,  і на майбутнє юнак обрав професію кранівника. Спочатку працював на комбінаті будматеріалів, потім – на «Ковельсільмаші».

Згодом Анатолій зустрів Олену, і незабаром пара одружилася, народилися донька та син. Ощасливила сім’ю новина про отримання квартири.

Та Чорнобиль зруйнував спокійне, розмірене життя сімейства Смалів. У червні 1987 року Анатолій Дмитрович поїхав на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Тяжко тоді довелося дружині Олені. Працювала вона медсестрою на півтори ставки, а дітки ходили в різні садочки. Зараз, як згадує ті часи, каже, що було надзвичайно важко самій.

Непросто було і Анатолію. Він працював у Чорнобилі на ліквідації  Рудого лісу. Літо 1987 року було спекотним, тож робота на цій небезпечній ділянці  ускладнювалась.   Спочатку зрізували дерева, рили траншеї, куди складали повалений ліс та все вирівнювали трактором,на якому й працював Анатолій. Жили хлопці у великих палатках. 

Робота в «радіоактивному лісі» дала про себе знати через декілька років. Почались проблеми  зі здоров’ям. Але, попри випробування, ні на що не нарікаючи, Анатолій Дмитрович продовжував працювати кранівником на заводі «Ковельсільмаш». 

Скромний, добрий, готовий прийти на допомогу іншим. Таким до сьогодні залишається Анатолій Смаль, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії. Він з тих людей, хто  ніколи не вважав, що в 1987 році, будучи у Чорнобилі, здійснював подвиг, рятуючи нас від радіації.