Батьки і сини воюють разом в 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа ВеликогоРозповідь про батьків і синів з Волині, які разом воюють у складі Князівської бригади. Андрій та Анатолій з Луцького району, а Іван та Анатолій – з Ковеля.
– Я навчався в університеті. З часом ухвалив рішення — пора! Взяв академічну відпустку й добровільно долучився до війська.
Нещодавно Андрій відсвяткував своє двадцятип’ятиріччя вже в рідній 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Місце служби довго вибирати не довелося, бо тут служить його батько – Анатолій.
Вчився на інженера-механіка в аспірантурі, захоплювався автомобільним транспортом і проєктуванням будівель для його ремонту.
– Цьогоріч у травні, порадившись з батьком, я взяв письмову згоду у військовій частині й пішов до ТЦК. Далі – базова військова підготовка і розподіл у артилерійський підрозділ, де й служить батько.
Свій фах опанував швидко, бо мав бажання і побратимів поряд, які ввели у курс справи.
Батьку Андрія, Анатолію – 47 років. Мав досвід бойових дій ще в часи ООС, а 4 березня 2022-го повернувся на службу. На питання: “Що найбільше подобається в артилерії?”, без вагань відповідає.
– Калібр!
Тепер чоловіки служать і живуть неподалік, бачаться ледь не щодня. Але, визнають, через це і хвилювань мають більше.
– Переживань більше, бо знаємо обстановку, те, з чим доводиться зіштовхуватися. Але все одно, як-то кажуть, ми на очах один у одного! А це – головне, – у два голоси говорять батько і син.
Служить разом з батьком і тридцятирічний артилерист Іван. Три місяці тому він, порадившись з ним, вирішив підписати контракт і доєднатися до Князівської бригади.
Батька Івана також звати Анатолієм. Служив на Луганщині під час проведення ООС ще з 2020 року у підрозділі забезпечення. Возив хлопцям БК, пальне, продукти. Фактично, цей досвід він застосовує і нині, будучи на Харківщині у складі 14-ї бригади.
– Мені спокійніше, що син поряд зі мною. Я заїжджаю до нього майже через добу, коли розвожу хлопцям на позиції продукти і необхідні речі.
У травні Анатолію виповниться шістдесят років – серце сповнене гордості за пройдений шлях, але й тягне додому, де на нього чекає дружина. Проте, перш, ніж повернутися на рідну Волинь, планує зробити дещо надзвичайно важливе: допомогти синові освоїтись у військовій справі, передати йому знання та досвід, як військові так і життєві.
Анатолій мріє знову взятися за цивільну роботу, бачити як ростуть онуки, насолоджуватися дитячим сміхом... Він чекає того дня, коли врешті повернеться додому, спокійно пригорне до себе дружину і відчує себе знову просто чоловіком, батьком і дідусем, а потім – дочекається повернення сина з Перемогою!
Майор Надія ЗАМРИГА,
начальник відділення комунікації 14-ї ОМБр імені Князя Романа Великого.
Залишити коментар