Всерйоз і жартома
Ось погляньте на це фото,
Може, й вас візьме охота –
У селі наш дід Кіндрат
Змайстрував цей апарат.
Збоку дивишся: смішний,
Зате корисний, ще й простий.
Зверху – балія, чугун, якась кастрюля,
Все іде по процедурі.
На землі стоїть балійка,
У ній хлопчик миє спинку,
З краника вода дзюрчить,
Нікуди не побіжить,
І дивиться за порядком
Все, що має бігти в банку.
У селі, а чом би й ні?
Має бути на столі
Без домішок ГМО
Своє – «традиційне».
«Суперечить це закону» –
Кажуть хлопці у погонах.
Хай шукають чолов’ягу,
Що запарив тую брагу…
Є таке поняття: рана, що не загоюється. Це – про них, батьків, що «болять» нам із середини.
У нас завжди є «козирі», важливіші за батьків: друзі, подруги, розваги, компанії та інші «невідкладні» справи.
Батьки неохайно старіють, рано сивіють, не відповідають нашим ритмам життя, відстають від нас і розумово, і фізично.
Ми щедрі – але не з ними.
Ми ласкаві – але не до них.
Вони є і будуть завжди буркотливі, набридливі, все їм не так, і рахують кожну свою і нашу копійку (гривню).
А потім приходить день, який забирає їх назавжди.
І нема з ким сперечатися, нема з ким зводити рахунки, ображати, згадувати те, що у минулому було.
Все вже скінчилося. Назавжди.
І ми ошелешені тим, що настала тиша і вічне мовчання у відповідь. І нема кому вже щось сказати чи щось заперечити.
Але Всесвіт байдужий до наших криків і наших прохань про прощення.
Ми вже все зрозуміли. Заважає лише одне: що пізно...
Ольга ЛІЩУК.
с. Мощена.
Залишити коментар