Повідомлення в номер / Вогонь душі отця Петра Левочка

Отець Петро! Ти не сумуй

           на небесах,

Що кров Ісуса капала з

  хреста.

Той вищий таємничий

 знак тебе привів до віри

  неспроста.

Ти хмари розгортав, аби

         відчути Бога,

Спішив. Летів. Святилася

     дорога –

Ти добрий слід в серцях

  людських лишив.

Вірянину! Зупинися на перехресті вулиць «старого міста». Перехрестись і озирнись. Згадай 520-літню історію храму Благовіщення Пресвятої Богородиці. Подумай, скільки в тих роках спресовано битв і перемог праведної віри! Скільки пожеж і буревіїв пронеслося над святинею! Скільки світочків несли хрест віри Христової до сердець людей! 

Дорогоцінним сапфіром виблискує постать архієпископа Ігоря Губи. В ряду багаточисельного загону священнослужителів яскравою зіркою сяє постать отця Петра Левочка. Це він разом із вірянами, на зламі століть, взяв на свої плечі важку,  але почесну ношу відродження Благовіщенської святині, в народі охрещеної «українською церквою».

Народився 8 листопада 1960 року в селі Діброва, що на Львівщині,  у селянській, від діда-прадіда глибоко віруючій  сім’ї. Ще з дитячих років проникся високими духовними заповітами. У рідному селі церкви  не було, тож з батьками відвідував храм у сусідньому. Саме тоді познайомився із своєю   судженою Марією. 

У 1980 році закінчив Червоноградський гірничий технікум. Після служби в армії поринув у шахтарське життя. Працював майстром, а згодом прохідником. Прохідник – це передова підземних копалин з підвищеною небезпекою для життя. Саме там потрапив в аварію і дивом залишився живим. Дякував долі і вірив, що це – промисел Божий. Ймовірно, саме тоді й вирішив стати священником.  Отож, згодом, вступив до Одеської духовної семінарії. 

Через два роки молодий семінарист вже служив у церквах Донеччини. У 1990-му його висвячують на священнослужителя і скеровують на Львівщину, а згодом – до Києва служити в Свято-Андріївській церкві.

4 березня 1992  року отець Петро  отримує призначення на службу в храм Благовіщення Пресвятої Богородиці м. Ковеля.   Молодий настоятель з головою поринає у вир боротьби за становлення на Волині Української Православної церкви Київського Патріархату.

Бути поводирем нам, засліплених атеїстичною пропагандою, — подвиг. Потрібні були підходи, де духовно-релігійне мало йти пліч-о-пліч із соціально-суспільним. Він не боявся викликів і розгорнув активну просвітницьку діяльність. Вперше у Ковелі організовує хресні ходи, присвячені  патріотичним та історичним подіям, запроваджує масові водохрещення на міському водосховищі, освячує квартири та виробничі приміщення.  Бере активну участь в Різдвяних вертепах, відзначенні свята Миколая. Водночас дописує до «Вістей Ковельщини».

Люди довіряють своєму духовному пастирю, а тому згодом обирають депутатом міської ради. Отець Петро бере участь в Помаранчевій революції на Майдані, словом і ділом утверджує українську національну ідею разом з однодумцями.  Водночас  розбудовує будівлю храму.

— Хай там що, а церкву збудую,  — не раз казав. 

Щодня був на будівництві. Допомагав  готувати розчин, підносив майстрам цеглу, заготовляв ліс, вносив поправки в проєкт будови.

Коли матінка Марія дорікала  йому, що за роботою сім’ї не бачить, рішуче говорив: 

— Спочатку церква, а тоді сім’я.

Так минуло 14 років жертовної праці на духовній ниві. Він горів не свічкою, а смолоскипом. І за ним йшли віряни, які його шанували і любили. 

Фатальна звістка про трагічну смерть отця Петра розлетілась по всій Волині. Вона болем вразила серця віруючих. Лишились не тільки його добрі справи. Лишився дух, який за велінням Господа перейняв протоієрей  отець Василь Мичко. Естафетна паличка – в надійних руках.  Справу батька сьогодні продовжує його син о. Михайло.

l

Маємо зазначити,  що храм – це жива істота. Які парафіяни, такий і храм, яка святиня – такий і настоятель. І  я тішуся, що Свято-Благовіщенський собор за красою, духовним змістом займає чільне місце серед святинь Волині. Він, як батько, реагує на всі виклики життя. У мирний час розбудовувався, після бандитського нападу путінської росії став воїном-захисником.

Ось як в інтерв’ю відомій волинській журналістці Катерині Зубчук розповідав отець Василь Мичко:

«Коли почалася повномасштабна війна, кошти, які зібрали на оновлення інтер’єру, одразу вирішили передати на допомогу нашим захисникам.   Головне – захистити і зберегти Україну, а потім вже будемо храм розписувати.

Ми не можемо взяти в руки зброю, але в наших силах – організовувати підтримку ЗСУ коштами і своєю працею. Із 2014 року в нас є досвід плетіння маскувальних сіток, і наші парафіянки роблять це успішно та майстерно й сьогодні.

Призначення храму – творити добро. Приємно, що наш собор приносить користь громаді та суспільству. Ми купили і передали на фронт майже сотню генераторів, придбали 20 автомобілів, немало пригнали пошкоджених у боях машин для ремонту (сьогодні значно більше – авт.).  

Останнім часом на передовій служать наші РЕБи (пристрої для приглушення мобільних та супутникових засобів зв’язку), які дезорієнтують ворога.

Парафіяни знають, що потрібно нести в поминальну суботу, адже їхні дари теж відправляють на фронт.

А ще у нас – благодійна кооперація. До храму приходять волонтери із шкіл, садочків  та прості мешканці міста, щоб передати зібрані кошти на потреби ЗСУ. Нам довіряють, і це тішить».

(«Газета «Волинь»).

l

Вище ми згадували про незгасний дух о. Петра Левочка. Той дух і сьогодні палахкотить у душах вірян. Парафіянки-волонтерки храму організувались в «жіночий батальйон швидкого реагування», добрими справами відповідають на виклики часу і потреби ЗСУ.

Скажімо, вони не тільки плетуть сітки чи збирають благодійні «дарунки» воїнам, але й відвідують сім’ї загиблих Героїв і поранених.

Серед активістів – невтомні патріотки: Алла Жигаревич (комбат), Валентина Турчик, Лариса Морозюк, Світлана Мандзюк, Марія Кравчик, Валентина Наумчик, Тетяна Василевська, Олена Місюра та багато інших. На них рівняються чоловіки.  Їх кредо: «Хто не на війні, той має працювати на фронт».

l

12 квітня минуло 20 років з того часу, як із нами нема отця Петра Левочка. Він  пішов передчасно у Вічність, але пам’ять про нього, його величні справи живе й досі. Це і є безсмертя душі,  яке благодатним вогнем зігріває нас у цей важкий час.

Анатолій СЕМЕНЮК.

l

В день Лазаревої суботи і 20-річчя з дня загибелі протоієрея Петра Левочка 12 квітня ц. р. у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці м. Ковеля була відслужена поминальна панахида, а згодом  на могилі священика – заупокійна літія.

Духовенство собору в мережі Фейсбук написало: «Дякуємо усім, хто прийшов, хто пам’ятає і шанує пам’ять протоієрея Петра Левочка.

Царство Небесне і вічний спокій Вам, Отче!

Ви пішли... Щоб залишитись. Щоб жити. З нами. В наших серцях. Словах і вчинках.

Світла пам’ять про Вас, Отче, назавжди збережеться в наших серцях».

На світлинах:  о. Петро ЛЕВОЧКО; під час заупокійної літії.

Фото з архіву громади храму. 

Вірянину! Зупинися на перехресті вулиць «старого міста». Перехрестись і озирнись. Згадай 520-літню історію храму Благовіщення Пресвятої Богородиці. Подумай, скільки в тих роках спресовано битв і перемог праведної віри! Скільки пожеж і буревіїв пронеслося над святинею! Скільки світочків несли хрест віри Христової до сердець людей! 

Дорогоцінним сапфіром виблискує постать архієпископа Ігоря Губи. В ряду багаточисельного загону священнослужителів яскравою зіркою сяє постать отця Петра Левочка. Це він разом із вірянами, на зламі століть, взяв на свої плечі важку,  але почесну ношу відродження Благовіщенської святині, в народі охрещеної «українською церквою».

Народився 8 листопада 1960 року в селі Діброва, що на Львівщині,  у селянській, від діда-прадіда глибоко віруючій  сім’ї. Ще з дитячих років проникся високими духовними заповітами. У рідному селі церкви  не було, тож з батьками відвідував храм у сусідньому. Саме тоді познайомився із своєю   судженою Марією. 

У 1980 році закінчив Червоноградський гірничий технікум. Після служби в армії поринув у шахтарське життя. Працював майстром, а згодом прохідником. Прохідник – це передова підземних копалин з підвищеною небезпекою для життя. Саме там потрапив в аварію і дивом залишився живим. Дякував долі і вірив, що це – промисел Божий. Ймовірно, саме тоді й вирішив стати священником.  Отож, згодом, вступив до Одеської духовної семінарії. 

Через два роки молодий семінарист вже служив у церквах Донеччини. У 1990-му його висвячують на священнослужителя і скеровують на Львівщину, а згодом – до Києва служити в Свято-Андріївській церкві.

4 березня 1992  року отець Петро  отримує призначення на службу в храм Благовіщення Пресвятої Богородиці м. Ковеля.   Молодий настоятель з головою поринає у вир боротьби за становлення на Волині Української Православної церкви Київського Патріархату.

Бути поводирем нам, засліплених атеїстичною пропагандою, — подвиг. Потрібні були підходи, де духовно-релігійне мало йти пліч-о-пліч із соціально-суспільним. Він не боявся викликів і розгорнув активну просвітницьку діяльність. Вперше у Ковелі організовує хресні ходи, присвячені  патріотичним та історичним подіям, запроваджує масові водохрещення на міському водосховищі, освячує квартири та виробничі приміщення.  Бере активну участь в Різдвяних вертепах, відзначенні свята Миколая. Водночас дописує до «Вістей Ковельщини».

Люди довіряють своєму духовному пастирю, а тому згодом обирають депутатом міської ради. Отець Петро бере участь в Помаранчевій революції на Майдані, словом і ділом утверджує українську національну ідею разом з однодумцями.  Водночас  розбудовує будівлю храму.

— Хай там що, а церкву збудую,  — не раз казав. 

Щодня був на будівництві. Допомагав  готувати розчин, підносив майстрам цеглу, заготовляв ліс, вносив поправки в проєкт будови.

Коли матінка Марія дорікала  йому, що за роботою сім’ї не бачить, рішуче говорив: 

— Спочатку церква, а тоді сім’я.

Так минуло 14 років жертовної праці на духовній ниві. Він горів не свічкою, а смолоскипом. І за ним йшли віряни, які його шанували і любили. 

Фатальна звістка про трагічну смерть отця Петра розлетілась по всій Волині. Вона болем вразила серця віруючих. Лишились не тільки його добрі справи. Лишився дух, який за велінням Господа перейняв протоієрей  отець Василь Мичко. Естафетна паличка – в надійних руках.  Справу батька сьогодні продовжує його син о. Михайло.

ххх

Маємо зазначити,  що храм – це жива істота. Які парафіяни, такий і храм, яка святиня – такий і настоятель. І  я тішуся, що Свято-Благовіщенський собор за красою, духовним змістом займає чільне місце серед святинь Волині. Він, як батько, реагує на всі виклики життя. У мирний час розбудовувався, після бандитського нападу путінської росії став воїном-захисником.

Ось як в інтерв’ю відомій волинській журналістці Катерині Зубчук розповідав отець Василь Мичко:

«Коли почалася повномасштабна війна, кошти, які зібрали на оновлення інтер’єру, одразу вирішили передати на допомогу нашим захисникам.   Головне – захистити і зберегти Україну, а потім вже будемо храм розписувати.

Ми не можемо взяти в руки зброю, але в наших силах – організовувати підтримку ЗСУ коштами і своєю працею. Із 2014 року в нас є досвід плетіння маскувальних сіток, і наші парафіянки роблять це успішно та майстерно й сьогодні.

Призначення храму – творити добро. Приємно, що наш собор приносить користь громаді та суспільству. Ми купили і передали на фронт майже сотню генераторів, придбали 20 автомобілів, немало пригнали пошкоджених у боях машин для ремонту (сьогодні значно більше – авт.).  

Останнім часом на передовій служать наші РЕБи (пристрої для приглушення мобільних та супутникових засобів зв’язку), які дезорієнтують ворога.

Парафіяни знають, що потрібно нести в поминальну суботу, адже їхні дари теж відправляють на фронт.

А ще у нас – благодійна кооперація. До храму приходять волонтери із шкіл, садочків  та прості мешканці міста, щоб передати зібрані кошти на потреби ЗСУ. Нам довіряють, і це тішить».

(«Газета «Волинь»).

ххх

Вище ми згадували про незгасний дух о. Петра Левочка. Той дух і сьогодні палахкотить у душах вірян. Парафіянки-волонтерки храму організувались в «жіночий батальйон швидкого реагування», добрими справами відповідають на виклики часу і потреби ЗСУ.

Скажімо, вони не тільки плетуть сітки чи збирають благодійні «дарунки» воїнам, але й відвідують сім’ї загиблих Героїв і поранених.

Серед активістів – невтомні патріотки: Алла Жигаревич (комбат), Валентина Турчик, Лариса Морозюк, Світлана Мандзюк, Марія Кравчик, Валентина Наумчик, Тетяна Василевська, Олена Місюра та багато інших. На них рівняються чоловіки.  Їх кредо: «Хто не на війні, той має працювати на фронт».

ххх

12 квітня минуло 20 років з того часу, як із нами нема отця Петра Левочка. Він  пішов передчасно у Вічність, але пам’ять про нього, його величні справи живе й досі. Це і є безсмертя душі,  яке благодатним вогнем зігріває нас у цей важкий час.

ххх

В день Лазаревої суботи і 20-річчя з дня загибелі протоієрея Петра Левочка 12 квітня ц. р. у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці м. Ковеля була відслужена поминальна панахида, а згодом  на могилі священика – заупокійна літія.

Духовенство собору в мережі Фейсбук написало: «Дякуємо усім, хто прийшов, хто пам’ятає і шанує пам’ять протоієрея Петра Левочка.

Царство Небесне і вічний спокій Вам, Отче!

Ви пішли... Щоб залишитись. Щоб жити. З нами. В наших серцях. Словах і вчинках.

Світла пам’ять про Вас, Отче, назавжди збережеться в наших серцях».

На світлинах:  о. Петро ЛЕВОЧКО; під час заупокійної літії.

Фото з архіву громади храму.