У вирі буденного побутового життя ніхто не бачить наяву свого янгола-охоронця. Проте немало людей вірить в його існування. І він приходить, щоб дарувати своїм вірним миті неймовірного щастя. Ця оповідка народилася з історії одного життя, яке поруч нас.
l
Ми зустрілися після довготривалої перерви в спілкуванні. Здавалось, що й не було тієї перерви – все, як учора.
– Привіт! – сказав з усмішкою.
– Привіт! – відповів я. І продовжив:
– Як життя-буття, друже Миколо?
– Слава Богу. Гріх скаржитися. Рухаюсь. Працюю. Не сиджу, склавши руки. Я завжди кажу: "Спіши жити – життя прекрасне".
– Радію за тебе. Було, що напереживалися. Подейкували знавці всього і всіх, що хворість у тебе невиліковна. А воно, бач, як гарно на здоров'я повернуло. Сонце долі радість принесло.
– Ох, Анатолію, я й сам думав, що не подужаю хвороби. Яма, яку копають на цвинтарі, снилась мало не щодня. Лиходієві дуже хотілось забрати моє життя. Не вдалося! На моєму боці були рідні, близькі, і ти навідував не раз. Та найголовніше, що біля мене поруч знаходився Янгол-охоронець.
– Колю, ти ж в Бога не вірив і до церкви не ходив. А тут Янгол!
– Толіку, не повіриш – на свої очі бачив. Коли мені стало дуже погано і я втрачав свідомість, він щоразу пробуджував мене і щось тихо промовляв над головою. Мабуть, молився – не знаю…
– З крилами був чи без? – пожартував я недоречно.
– Не до жартів було. В критичні моменти ніхто за плечі не заглядає, – задумливо мовив Микола. – Наді мною були очі – ясні, світлі, неначе дві зорі небесні. В них я шукав надію. В них безмежно вірив. А вони променились в моє серце життєдайним теплом. Я жив мрією – ще раз побачити цей світлий образ. І мій милий, добрий Янгол приходив щодня і поступово зцілював мене.
Не пам'ятаю, скільки днів і ночей минуло, аж доки одного ранку я не прозрів і не побачив реальну картину буденного життя: палата, ліжка, лікарі, медсестри. Біля мене "ворожила" мила, доброзичлива, уважна медсестра. Мимохідь заглянув у її карі очі. І о, диво! Вони сяяли янгольським животворним світлом. Серце стукотіло в грудях і було готове летіти до небес, щоб подякувати Богу, за порятунок мого життя.
– Ви мій Янгол? – схвильовано запитав я.
– Слава Богу, ожив, – весела, життєрадісна усмішка метеликом злетіла з вуст сестрички.
– А як вас звати? – посміливішав я.
– Галя.
– А завтра прийдете?
– Так. Як же я вас в такому стані залишу буз догляду? – посміхнулась.
Вранці я з нетерпінням чекав тієї миті коли явиться вона – мій Янгол. Вона приходила і проводила лікувальні процедури, а я був щасливий від дотику її ніжних рук. Потому ми довго розмовляли про все і вся. Нам було цікаво, затишно і мило. Це було неймовірне диво. Знаєш, Толіку, я не раз задавав собі запитання: "А що вона в мені, тоді немічному, знайшла?"
Відповіді не знаходив. Всезнайки чесали язиками. Мовляв, виходила, вилікувала і закохала в себе. Нехай говорять. Я й сам відчував, що закохуюсь. Галя відповідала тим же. Невдовзі освідчився, і Галина стала офіційним моїм рідним дорогим до віку Янголом-цілителем. А ти питаєш за крила…
Не знаю, як у неї, а в мене, закоханого, виросли крила. І на них я влетів в обійми сімейного, щасливого життя…
– Миколо, друже, зворушив ти мою душу. Кажеш, за що вона тебе покохала? Випадковості тут не було. Кожна душа, як пилинка в безмежному хаосі, шукає собі подібну. Галя розпізнала цю спорідненість в тобі та прийняла виклик долі. Зрештою, ви просто щасливі люди…
Розмова лилася тихоплинною рікою. А на небесах Божий Янгол-охоронець загадково усміхався….
Анатолій СЕМЕНЮК.
У вирі буденного побутового життя ніхто не бачить наяву свого янгола-охоронця. Проте немало людей вірить в його існування. І він приходить, щоб дарувати своїм вірним миті неймовірного щастя. Ця оповідка народилася з історії одного життя, яке поруч нас.
ххх
Ми зустрілися після довготривалої перерви в спілкуванні. Здавалось, що й не було тієї перерви – все, як учора.
– Привіт! – сказав з усмішкою.
– Привіт! – відповів я. І продовжив:
– Як життя-буття, друже Миколо?
– Слава Богу. Гріх скаржитися. Рухаюсь. Працюю. Не сиджу, склавши руки. Я завжди кажу: "Спіши жити – життя прекрасне".
– Радію за тебе. Було, що напереживалися. Подейкували знавці всього і всіх, що хворість у тебе невиліковна. А воно, бач, як гарно на здоров'я повернуло. Сонце долі радість принесло.
– Ох, Анатолію, я й сам думав, що не подужаю хвороби. Яма, яку копають на цвинтарі, снилась мало не щодня. Лиходієві дуже хотілось забрати моє життя. Не вдалося! На моєму боці були рідні, близькі, і ти навідував не раз. Та найголовніше, що біля мене поруч знаходився Янгол-охоронець.
– Колю, ти ж в Бога не вірив і до церкви не ходив. А тут Янгол!
– Толіку, не повіриш – на свої очі бачив. Коли мені стало дуже погано і я втрачав свідомість, він щоразу пробуджував мене і щось тихо промовляв над головою. Мабуть, молився – не знаю…
– З крилами був чи без? – пожартував я недоречно.
– Не до жартів було. В критичні моменти ніхто за плечі не заглядає, – задумливо мовив Микола. – Наді мною були очі – ясні, світлі, неначе дві зорі небесні. В них я шукав надію. В них безмежно вірив. А вони променились в моє серце життєдайним теплом. Я жив мрією – ще раз побачити цей світлий образ. І мій милий, добрий Янгол приходив щодня і поступово зцілював мене.
Не пам'ятаю, скільки днів і ночей минуло, аж доки одного ранку я не прозрів і не побачив реальну картину буденного життя: палата, ліжка, лікарі, медсестри. Біля мене "ворожила" мила, доброзичлива, уважна медсестра. Мимохідь заглянув у її карі очі. І о, диво! Вони сяяли янгольським животворним світлом. Серце стукотіло в грудях і було готове летіти до небес, щоб подякувати Богу, за порятунок мого життя.
– Ви мій Янгол? – схвильовано запитав я.
– Слава Богу, ожив, – весела, життєрадісна усмішка метеликом злетіла з вуст сестрички.
– А як вас звати? – посміливішав я.
– Галя.
– А завтра прийдете?
– Так. Як же я вас в такому стані залишу буз догляду? – посміхнулась.
Вранці я з нетерпінням чекав тієї миті коли явиться вона – мій Янгол. Вона приходила і проводила лікувальні процедури, а я був щасливий від дотику її ніжних рук. Потому ми довго розмовляли про все і вся. Нам було цікаво, затишно і мило. Це було неймовірне диво. Знаєш, Толіку, я не раз задавав собі запитання: "А що вона в мені, тоді немічному, знайшла?"
Відповіді не знаходив. Всезнайки чесали язиками. Мовляв, виходила, вилікувала і закохала в себе. Нехай говорять. Я й сам відчував, що закохуюсь. Галя відповідала тим же. Невдовзі освідчився, і Галина стала офіційним моїм рідним дорогим до віку Янголом-цілителем. А ти питаєш за крила…
Не знаю, як у неї, а в мене, закоханого, виросли крила. І на них я влетів в обійми сімейного, щасливого життя…
– Миколо, друже, зворушив ти мою душу. Кажеш, за що вона тебе покохала? Випадковості тут не було. Кожна душа, як пилинка в безмежному хаосі, шукає собі подібну. Галя розпізнала цю спорідненість в тобі та прийняла виклик долі. Зрештою, ви просто щасливі люди…
Розмова лилася тихоплинною рікою. А на небесах Божий Янгол-охоронець загадково усміхався….
Анатолій СЕМЕНЮК.
У вирі буденного побутового життя ніхто не бачить наяву свого янгола-охоронця. Проте немало людей вірить в його існування. І він приходить, щоб дарувати своїм вірним миті неймовірного щастя. Ця оповідка народилася з історії одного життя, яке поруч нас.
Залишити коментар