Розмова, яку започаткувала стаття («Ковельський футбол і газета: роки та люди» («Вісті Ковельщини», 12 лютого 2025 р.), сьогодні має продовження. Відомий у колі ентузіастів молодіжного футболу на Ковельщині та Волині Євгеній Селівончик надіслав до редакції інтерв’ю із ветераном популярної гри Миколою Володимировичем Лисом.
В розмові із інтерв’юером пан Микола розповідає про свій життєвий шлях у спорті, згадує події, які забути неможливо. Отож, надаємо йому слово.
l
— Народився на Хмельниччині у невеликому містечку Ярмолинці. В дитинстві і юності у вільний час з друзями грали у футбол, хокей, баскетбол, плавали в ставку. На той час “крутими” вважалися ті, хто добре грав у футбол, баскетбол, добре плавав, та “крутив сонце” на турніку.
У 1966 році, з «подачі» працівників оргкомітету Букреєва та Дзісько команда нашої школи заявилась в чемпіонат області серед команд спортивних шкіл, хоча у нас і тренера не було. Керував нами старший із братів Тамойко. Пройшли груповий етап і потрапили у фінал чотирьох команд (дві хмельницькі команди та одна з Кам’янець-Подільського). Виступили достойно. Але на закриття турніру не залишились, тому що добирались рейсовим автобусом з двома пересадками. Але вже в автобусі, перед відправленням, зайшов один з організаторів фіналу і вручив мені кришталеву вазу кращого захисника турніру, яку я зберігаю досьогодні.
Після цього мене запросили до групи підготовки команди майстрів «Динамо» (Хмельницький). Моїми першими тренерами були Л. Я. Зільберман та Є. А. Смирнов. На наших тренуваннях часто був старший тренер дорослої команди Євген Пилипович Лемешко, який регулярно підключав нас до тренувань дорослої команди. Але він перейшов у «Карпати» (Львів), і команду прийняв Микола Архипович Голяков, в минулому гравець «Динамо» (Київ). В команді моїми наставниками були Іван Герег, Олексій Лемещенко, Роберт Саркісов.
Думаю, з подачі Полякова мене призвали 1968 року в ГРВН (групу радянських військ в Німеччині). Це було неймовірно. З вдячністю згадую свого командира полковника Белічкова Івана Ніловича, який дав змогу займатися улюбленою справою — футболом, а також грати за місцеву команду «Динамо» (Віттенберг) в першості НДР. «Динамо» (Дрезден), «Уніон» (Берлін) - це був, як сон – грати з такими командами. Але в Дрездені отримав травму коліна, де мене й прооперували.
Після звільнення в запас повернувся у Хмельницький, але з такою травмою нереально було грати на високому рівні. Вступив до інституту, і грав за команду «Енергія» в чемпіонаті області, де були мої друзі по «Динамо» – В. Кохан, О. Лемещенко. Потім мене запросили до команди «Случ» (Красилів), чемпіона області та учасника всеукраїнських змагань. Згадую з радістю друзів Лісовського, Петлюка, Муравського, Віктора Безрядіна першого тренера Сергія Ковальця.
По закінченню інституту поїхав на роботу до Латвії в місто Лієпая. Працював на фірмі «Лієпаяс Апаві», паралельно з роботою грав і тренував місцеві команди.
Згодом переїхав у Ковель, звідки родом моя дружина, з якою я разом навчався і одружилися ще в інституті. Вона грала у волейбол, тренував Є. Фрейман. Почав працювати на «Ковельсільмаші». Організував підлітковий клуб «Юний сільмашівець», разом з колегою Федором Наконечним.
У нас не було нічого – ні полів, ні спортзалу. Але потім зробили один майданчик. Після цього – футбольне поле. Завод придбав модуль спортзалу (ФОК). Були суперечки з приводу місця встановлення, але завдяки ентузіастам Тамарі Жук та Сергію Судову було зібрано більше 300 підписів мешканців мікрорайону, і цей модуль встановили в селищі «Ковельсімашу», де й обладнали футбольне поле.
Спочатку брали участь в змаганнях на призи клубу «Шкіряний м’яч». Але на цьому не зупинились. Заявились на участь в чемпіонаті області серед команд ДЮСШ. І вже в першому році хлопці, 1976 р. н., зайняли друге місце. Наступний крок — Чемпіонат України. Заявились як команда ДЮСШ «Сільмаш». З боку Федерації футболу України знайшов повну підтримку керівництва (Банніков В. М., Котельніков Є. П., Козаченко О. І.). І почали грати з командами Львова, Чернігова, Тернополя, Івано-Франківська, Ужгорода. В 1997 році виграли турнір в західній зоні, і в Ковелі відбувся фінал. Чемпіоном стала команда київського спортінтернату, (тренер В. Г. Хмельницький). Вова Мельник, Саша Богдан і Саша Круцкевич стали гравцями «Шахтаря» Донецьк).
Свою діяльність в Ковелі розпочав з «нуля», без полів, без спортзалу, але з великим бажанням створити такі умови, які були в дітей у Лієпаї. Тут мені допоміг син Роман, який міг грати в команді «Вентспілс» (Латвія), але повернувся додому і сказав: «Давай робити Європу у Ковелі».
Дуже радий за своїх вихованців. Так, Вова Мельник – учасник Ліги чемпіонів у складі «Сконто» (Рига), учасниками єврокубків були Саша Ятчук («Вентспілс»), Саша Круцкевич (Жетису) і (“Зімбру”), Толя Ворона (“Зімбру”), Рома Жерш і Рома Коц («Динамо» Брест).
Особлива гордість — Тарас Романчук легенда клубу «Ягеллонія». За 105-річну історію клубу зіграв найбільше матчів. З юних хлопців доброго слова вартий Сергій Корнійчук — гравець молодіжної збірної України. Думаю, гравці «Епіцентру» Саша Климовець, Вадим Сидун ще мене пам’ятають. До 4-го класу тренував гравців «Карпат» Абрамчука, Долюка, Гушинця.
Зараз є всі умови для праці тренерів. Я радий, що працюю з Віктором Романчуком. Хороший футболіст Віктор Мацюк став прекрасним керівником. Вихованці Олексій Федчук, Роман Жерш, Роман Шафранюк, Юрій Романчук, Назар Мигаль — тренери нашого футбольного центру. Радий за свого сина Романа, за Романа Романчука, Віктора Оліферовича, які продовжують справу, яку я започаткував. Збулася мрія Романа — маємо у Ковелі європейську інфраструктуру.
Безперечно, хочеться подякувати керівникам заводу «Ковельсільмаш», а також очільникам нашого міста за підтримку. Без їх сприяння це зробити було б неможливо.
Розмову вів
Євгеній Селівончик.
Розмова, яку започаткувала стаття («Ковельський футбол і газета: роки та люди» («Вісті Ковельщини», 12 лютого 2025 р.), сьогодні має продовження. Відомий у колі ентузіастів молодіжного футболу на Ковельщині та Волині Євгеній Селівончик надіслав до редакції інтерв’ю із ветераном популярної гри Миколою Володимировичем Лисом.
В розмові із інтерв’юером пан Микола розповідає про свій життєвий шлях у спорті, згадує події, які забути неможливо. Отож, надаємо йому слово.
ххх
— Народився на Хмельниччині у невеликому містечку Ярмолинці. В дитинстві і юності у вільний час з друзями грали у футбол, хокей, баскетбол, плавали в ставку. На той час “крутими” вважалися ті, хто добре грав у футбол, баскетбол, добре плавав, та “крутив сонце” на турніку.
У 1966 році, з «подачі» працівників оргкомітету Букреєва та Дзісько команда нашої школи заявилась в чемпіонат області серед команд спортивних шкіл, хоча у нас і тренера не було. Керував нами старший із братів Тамойко. Пройшли груповий етап і потрапили у фінал чотирьох команд (дві хмельницькі команди та одна з Кам’янець-Подільського). Виступили достойно. Але на закриття турніру не залишились, тому що добирались рейсовим автобусом з двома пересадками. Але вже в автобусі, перед відправленням, зайшов один з організаторів фіналу і вручив мені кришталеву вазу кращого захисника турніру, яку я зберігаю досьогодні.
Після цього мене запросили до групи підготовки команди майстрів «Динамо» (Хмельницький). Моїми першими тренерами були Л. Я. Зільберман та Є. А. Смирнов. На наших тренуваннях часто був старший тренер дорослої команди Євген Пилипович Лемешко, який регулярно підключав нас до тренувань дорослої команди. Але він перейшов у «Карпати» (Львів), і команду прийняв Микола Архипович Голяков, в минулому гравець «Динамо» (Київ). В команді моїми наставниками були Іван Герег, Олексій Лемещенко, Роберт Саркісов.
Думаю, з подачі Полякова мене призвали 1968 року в ГРВН (групу радянських військ в Німеччині). Це було неймовірно. З вдячністю згадую свого командира полковника Белічкова Івана Ніловича, який дав змогу займатися улюбленою справою — футболом, а також грати за місцеву команду «Динамо» (Віттенберг) в першості НДР. «Динамо» (Дрезден), «Уніон» (Берлін) - це був, як сон – грати з такими командами. Але в Дрездені отримав травму коліна, де мене й прооперували.
Після звільнення в запас повернувся у Хмельницький, але з такою травмою нереально було грати на високому рівні. Вступив до інституту, і грав за команду «Енергія» в чемпіонаті області, де були мої друзі по «Динамо» – В. Кохан, О. Лемещенко. Потім мене запросили до команди «Случ» (Красилів), чемпіона області та учасника всеукраїнських змагань. Згадую з радістю друзів Лісовського, Петлюка, Муравського, Віктора Безрядіна першого тренера Сергія Ковальця.
По закінченню інституту поїхав на роботу до Латвії в місто Лієпая. Працював на фірмі «Лієпаяс Апаві», паралельно з роботою грав і тренував місцеві команди.
Згодом переїхав у Ковель, звідки родом моя дружина, з якою я разом навчався і одружилися ще в інституті. Вона грала у волейбол, тренував Є. Фрейман. Почав працювати на «Ковельсільмаші». Організував підлітковий клуб «Юний сільмашівець», разом з колегою Федором Наконечним.
У нас не було нічого – ні полів, ні спортзалу. Але потім зробили один майданчик. Після цього – футбольне поле. Завод придбав модуль спортзалу (ФОК). Були суперечки з приводу місця встановлення, але завдяки ентузіастам Тамарі Жук та Сергію Судову було зібрано більше 300 підписів мешканців мікрорайону, і цей модуль встановили в селищі «Ковельсімашу», де й обладнали футбольне поле.
Спочатку брали участь в змаганнях на призи клубу «Шкіряний м’яч». Але на цьому не зупинились. Заявились на участь в чемпіонаті області серед команд ДЮСШ. І вже в першому році хлопці, 1976 р. н., зайняли друге місце. Наступний крок — Чемпіонат України. Заявились як команда ДЮСШ «Сільмаш». З боку Федерації футболу України знайшов повну підтримку керівництва (Банніков В. М., Котельніков Є. П., Козаченко О. І.). І почали грати з командами Львова, Чернігова, Тернополя, Івано-Франківська, Ужгорода. В 1997 році виграли турнір в західній зоні, і в Ковелі відбувся фінал. Чемпіоном стала команда київського спортінтернату, (тренер В. Г. Хмельницький). Вова Мельник, Саша Богдан і Саша Круцкевич стали гравцями «Шахтаря» Донецьк).
Свою діяльність в Ковелі розпочав з «нуля», без полів, без спортзалу, але з великим бажанням створити такі умови, які були в дітей у Лієпаї. Тут мені допоміг син Роман, який міг грати в команді «Вентспілс» (Латвія), але повернувся додому і сказав: «Давай робити Європу у Ковелі».
Дуже радий за своїх вихованців. Так, Вова Мельник – учасник Ліги чемпіонів у складі «Сконто» (Рига), учасниками єврокубків були Саша Ятчук («Вентспілс»), Саша Круцкевич (Жетису) і (“Зімбру”), Толя Ворона (“Зімбру”), Рома Жерш і Рома Коц («Динамо» Брест).
Особлива гордість — Тарас Романчук легенда клубу «Ягеллонія». За 105-річну історію клубу зіграв найбільше матчів. З юних хлопців доброго слова вартий Сергій Корнійчук — гравець молодіжної збірної України. Думаю, гравці «Епіцентру» Саша Климовець, Вадим Сидун ще мене пам’ятають. До 4-го класу тренував гравців «Карпат» Абрамчука, Долюка, Гушинця.
Зараз є всі умови для праці тренерів. Я радий, що працюю з Віктором Романчуком. Хороший футболіст Віктор Мацюк став прекрасним керівником. Вихованці Олексій Федчук, Роман Жерш, Роман Шафранюк, Юрій Романчук, Назар Мигаль — тренери нашого футбольного центру. Радий за свого сина Романа, за Романа Романчука, Віктора Оліферовича, які продовжують справу, яку я започаткував. Збулася мрія Романа — маємо у Ковелі європейську інфраструктуру.
Безперечно, хочеться подякувати керівникам заводу «Ковельсільмаш», а також очільникам нашого міста за підтримку. Без їх сприяння це зробити було б неможливо.
Розмову вів Євгеній Селівончик.
Розмова, яку започаткувала стаття («Ковельський футбол і газета: роки та люди» («Вісті Ковельщини», 12 лютого 2025 р.), сьогодні має продовження. Відомий у колі ентузіастів молодіжного футболу на Ковельщині та Волині Євгеній Селівончик надіслав до редакції інтерв’ю із ветераном популярної гри Миколою Володимировичем Лисом.
Залишити коментар