Авторська сторінка Олександра Хоменчука
12 березня 1970 року розпочався професійний шлях у журналістиці Олександра Хоменчука, багатолітнього редактора Любомльської районної газети “Наше життя”, ветерана преси Волині, автора ряду прозових і поетичних збірок, лауреата обласних премій “Золоте перо”, “Кращий редактор” та інших. Сьогодні він – гість газети.
Про силову структуру радянської влади — комітет державної безпеки (кдб), одна назва якої викликала панічний страх у людей, написано багато. І буде ще написано, оскільки архіви відкривають свої таємниці поступово, дозовано. На багатьох справах цієї зловісної служби дотепер стоїть гриф «совершенно секретно».
Тому-то з’ява нової книги цієї тематики у публічному просторі України викликає непідробний інтерес у читачів та шанувальників історії. Вона називається «Архіви КДБ. Невигадані історії». Її автор — Едуард Андрющенко — історик, кандидат історичних наук, родом із Запоріжжя та нині живе в Києві. З 2018 року вивчає розсекречені справи в архівах СБУ. З 2022 року — головний редактор Youtube-каналу та сайту WAS.
Книга вийшла друком у 2023 році в Харкові (видавництво «Vivat»). У ній вміщено 18 історій. Окремі справи, змайстровані “кухарями”, де готують сумнівне вариво, важко назвати «невигаданими». Вони цинічно сфабриковані, висмоктані, як мовиться, з пальця. Та ті, хто їх писав, отримували нові зірки на погонах, підвищення по службі, ордени та медалі за «усердіє», купалися в пільгах. За рахунок державного бюджету, звісно ж, поправляли «підірване» здоров’я у санаторіях. Справи були дутими, а страждали конкретні люди, розплачуючись за надумані звинувачення, здоров’ям, а то й життям. Страждали їх сім’ї, родини, друзі. Не дивуюся, що досі лавина фіктивних справ накрита покривалом таємничості. Є що приховувати.
Отже, перша липова справа у книзі під цифрами 547. 21 квітня 1937 року у кіосках Києва з’явився черговий номер газети «Комуніст». На ту пору це був головний рупор пропаганди в Україні. На третій сторінці помістили фото котельні «Шовкобуду» — київського комплексу фабрик легкої промисловості. Його зводили у Дарницькому районі.
Звичайну фотографію у своєму кабінеті уважно розглянув молодший лейтенант нквс мирон акимов. І побачив — о, Боже! «На знімку серед дерев над дахом будинку з лівого боку чітко вимальовується обличчя контрреволюціонера, фашиста Троцького», — таке повідомлення полетіло у москву від заступника наркома внутрішніх справ урср Володимира Іванова. І завертілася карусель. Через два тижні заарештували фоторепортера Всеволода Скамандру, художника-ретушера Володимира Цетнаровського. Доповіли про “вороже фото” наркому миколі єжову...
Тут необхідне пояснення. лев троцький після смерті леніна (1924) став заклятим ворогом Сталіна. Нещадно критикував його. За що був позбавлений усіх державних посад і видворений із срср за кордон. Згодом убитий агентом кремля перед Другою світовою війною. Та на момент виходу газети він ще жив і готував чергові звинувачення тирана.
Ну, добре, скаже читач, в якого є знання з логіки. Нехай хлопчик з лейтенантськими зірочками, не маючи чим зайнятися, надумав показати свою пильність. А його начальники чим думали? Тим самим, що й Мирон. Люди такого обмеженого мислення здебільшого й служили в «органах». Вони вміли ламати хребти, ребра, бити голови затриманим, та не здатні були мислити, аналізувати, бо виявилися невеликого розуму. На бездумних виконавцях й довго трималася антинародна влада. На цьому тримається нині й путін зі своїм кагалом в росії.
Що дивує ще? Матеріали розслідування опинилися і в Київському інституті науково-судової експертизи. Там взялися ретельно їх вивчати і висновок з’явився «ґрунтовним»: «...профіль троцького вбачається в гілках дерева. Подібність цих плям із його портретом посилена ретушшю, що відтінила плями, які відповідають носу, лобу та щокам». Комедія доходила фінішу. Фоторепортера Владислава Скамандру, приліпивши йому ще звинувачення у шпигунстві, розстріляли. Художника-ретушера виправдали. Таке бувало, але дуже рідко.
У цьому ж ряду – й справа №412 (про спалення свастики і пошматування портрета фюрера). У жовтні 1940-го з Кишинева до Києва надіслали повідомлення, що «злочин» скоїв сторож Іван Нагорняк. Після підписання договору з Німеччиною (1939) про дружбу й ненапад, портрети гітлера, символи німецькі в радянському союзі охоронялися законом. Їх знищення та псування вважалося серйозним злочином. Держбезпека отримала необмежені можливості для фальшування справ. На диво, до суду не дійшло. Сторожа відпустили, бо сказав, що символіку вкрали невідомі люди... Та й німці не вчиняли бучі.
Сміх викликає справа №6099 — про гадання на тарілочці (спіритизм). Ним зайнялася група людей з Києва. Справа дійшла до суду столиці 10.03.1948 року. Суть сеансів: учасники дійства «викликають дух» конкретної померлої чи вбитої людини і ставлять питання.
Кого викликали? леніна й питали: товариш сталін геніальний чи ні? Ще троцького, горького, купріна, ціолковського, дружину вождя надію аллілуєву. Кадебісти учасників посиденьок звинуватили в антирадянських настроях, а сеанси у справі називали «зручною ширмою для наклепницької агітації». І справжній вирок: організатор заходу художник Ілля Горбань отримав 25 років таборів (по максимуму!), його колежанки — 39-річна Ольга Розова і Віра Сорокіна, її ровесниця, по 10 років. Обидві жінки працювали бібліотекарями. У 1992 році всі троє були реабілітовані. Горбань посмертно — помер у таборі на річці Об у 1950 році, маючи 47 літ від народження.
Було б помилково вважати, що абсурдні справи проти своїх громадян народжувалися знічев’я. Ні. кдб мав певні плани на місяць, квартал, рік. Це підтвердив полковник у відставці Ярослав Карпович у своєму листі «Соромно мовчати» (журнал «Огоньок», №29. 1988, Москва). Тему продовжив ветеран війни і праці з Рівного Іван Присяжнюк. «У 1947 році, після демобілізації, мене партія відрядила в органи для служби. Я був схвильований до глибини душі за довір’я. Але, зіткнувшись з практичною роботою, де завчасно планувалася кількість арештів, допитів, викликів, почав прозрівати... Я усвідомлюю, що наша робота оцінюється за кількістю арештів антирадянщиків, а це породжувало порочну практику — марафонську гонку за об’єктами арештів», — згадував колишній кадебіст («Огоньок», №34, 1988). Доведено, що українські кадебісти часто зверталися до москви за додатковими лімітами на арешти.
Автор книги, гортаючи окремі справи, знайшов і відмінності між фактами слідства і звинувачувальними висновками. Що свідчить про фальсифікацію, надумані нібито докази для підсилення вини заарештованого. Це доводить і справа луцьких та київських студентів. Кінець шістдесятих і початок сімдесятих років — пора розростання на Заході молодіжного протестного руху «хіпі». Захопилася новизною і частина молоді урср.
Лучанин Олег Покальчук згадував: на другому ряді своєї книжної полиці якось помітив дві пачки фотографій. На знімках були сторінки книги про секс і негативи, з яких знімки надрукували... Він, студент на ту пору КДУ (це 1974 р.), вважав, що все йому підкинули чекісти руками свого агента — якогось студента. Аби знайти під час обшуку та пришити додатково ще статтю про виготовлення порнографічних матеріалів. Оскільки Олег вважався організатором та двигуном нової течії протесту, але бракувало доказів, щоб затримати й посадити. Цей брутальний прийом із підкинутими наркотиками або іншими забороненими предметами (патрони, порох і т.д.) вже давно описаний в ЗМІ. Він і досі в арсеналі роботи спецслужб багатьох країн, користується ним і поліція. Класика! Вона ж не старіюча.
Учасників руху «хіпі» не судили — бракувало фактів. Але кдб показало свій норов: декого з Покальчуком було відраховано з університету, комусь перекрили дорогу на конкурси (були в їх групі і музиканти, співаки), комусь довелося покинути рідний край. Зламані молоді долі за нізащо.
Є в книзі розповіді про те, за що судили відомого каратиста; чому за поетом Володимиром Сосюрою шпигувала його дружина Марія; чому колишній офіцер намагався підірвати свою дружину й дочку разом з літаком, в якому вони летіли; чому з’явилась справа за переплутані портрети вождів на демонстрації.
Вони – про епоху, коли полювання за так званими «ворогами народу», інакодумцями було державною політикою. Зухвале беззаконня, ігнорування конституції, самодурство було характерною ознакою сталінського періоду правління.
Коментарів до новини: 0
Переглядів новини: 9
Четвер. Ясно. Температура: 16оС. Вітер південний помірний.
Вірш-подяка колективу “Вістей Ковельщини”
Прийшов четвер. День, якого я найбільше чекаю. Є газета «Вісті Ковельщини»! Великими літерами блакитним кольором заголовок «155 літ боротьби і натхнення». Стаття чудова. Доходить до серця. 
Авторська сторінка Олександра Хоменчука
Я благаю Тебе, Всевишній
Розмова, яку започаткувала стаття («Ковельський футбол і газета: роки та люди» («Вісті Ковельщини», 12 лютого 2025 р.), сьогодні має продовження. Відомий у колі ентузіастів молодіжного футболу на Ковельщині та Волині Євгеній Селівончик надіслав до редакції інтерв’ю із ветераном популярної гри Миколою Володимировичем Лисом.
13 березня, п’ятниця
ОВЕН. Тиждень сприятливий для нових справ, пошуку партнерiв i однодумцiв. Єдине, що може затьмарювати настрiй, – спiзнення, накладки i непорозумiння, тому постарайтеся розраховувати час. 