Організацією, яка стала справжнім тилом для тих, чиє здоров’я підірвав «мирний атом», є Благодійний фонд «Інваліди Чорнобиля» у Ковелі. В осередку – 23 людей, серед них 10 ліквідаторів, а також потерпілі та вдови. Вже чотири роки фонд очолює Наталія Сітарова, чия енергія та небайдужість перетворили осередок на ефективний “механізм” допомоги.
Наталія Іванівна, вдова ліквідатора, який теж одним з перших став на захист світу від ядерного монстра. Олександр Сітаров (1956 р.н., помер у 2014 р.), працював на «швидкій». Дуже любив своїх рідних, захоплювався риболовлею. Отримавши повістку, в зону ЧАЕС потрапив у 1987 році, де перебував з травня по серпень. Виконував надскладну і відповідальну роботу. Про це свідчать архіви сімейних фото, де пан Олександр стоїть на даху реактора, з якого вручну прибирав графіт.
У подружжя народилося двоє дітей. Менший Тарас з дружиною теж виховують двох діток та проживають у Києві. Нині чоловік стоїть на захисті нашої держави та несе службу в Краматорську.
А старший Олександр проживає разом з Наталією Іванівною. Перебування батька у радіаційній зоні та висока доза опромінення позначились на здоров’ї сина, який з дитинства належить до осіб з інвалідністю внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Тож саме така особиста історія пані Наталі стала поштовхом до ініціатив, яка допомагає підтримати ліквідаторів, їх родини. Жінка з особистого досвіду розуміє проблеми і потреби таких сімей. Спільно з осередком «Союз Чорнобиль України», активістами пані Наталія є ініціатором організації багатьох змістовних заходів.
Наталія Сітарова разом із волонтером, дружиною ліквідатора, членом громадської ради при міському голові Ніною Хілюк постійно піклуються про людей, яких торкнулася Чорнобильська трагедія. Активно співпрацюють з місцевою владою щодо отримання муніципальних надбавок на оздоровлення потерпілих. Свої пропозиції обговорюють і узгоджують з членами ГО «Союз Чорнобиль України» на чолі з Оленою Чеханюк та іншими активістами. За те, що дослухаються до їх пропозицій, вдячні міському голові Ігорю Чайці та усім членам міськвиконкому.
– Минуло 40 років. Так, рани на серці й душі зажили, але шрами, які по собі залишили, будуть вічним спогадом і болем тих, хто це пережив, – каже Наталія Іванівна. – Сьогодні 26 квітня – важливе нагадування про те, як потрібно ставитися до природи, навколишнього середовища, поважати тих, хто виконує небезпечні роботи.
Нині Україна переживає нове випробування у боротьбі з рашистами. Знову гинуть молоді люди, страждають мирні жителі, які змушені покидати свої домівки, шукаючи прихистку в умовному тилу чи за кордоном.
Особливі слова підтримки пані Наталія адресує жінкам ліквідаторів, вдовам. І ми висловлюємо вдячність їм за силу та витримку, за те, що стали надійною опорою для чоловіків у подоланні наслідків трагедії. А ще – за турботу та віру в життя, попри всі випробування. Ваші самовідданість та мужність у вихованні дітей і подоланні життєвих труднощів заслуговують на найвищу повагу.
Наталія Сітарова дуже творча, енергійна, активна в різних культурних і спортивних заходах міста, про що ми неодноразово повідомляли на сторінках нашого видання. А ще вона й сама часто дописує до «Вістей Ковельщини». І сьогодні ми теж публікуємо підготовлений нею матеріал про окремих ліквідаторів та їх історію, пов’язану із аварією на ЧАЕС.
А на світлині в центрі ви бачите ліквідаторів (окремі з сім’ями): Тамару Орлову, Ніну та Сергія Хилюків, Юрія Сомського, Віктора Кудацького, вдову ліквідатора Наталію Сітарову, Ірину Дику, Віктора та Лілію Белінських, Василя Савчука, Анатолія СМаля.
l
Одним із перших «солдатів» Чорнобиля, який став на захист був Микола Панасович Демидюк (на світлині внизу).
Молодий 21-річний юнак у червні 1987 року отримав повістку з військкомату і був відправлений в Чорнобильську зону.
Як згадує Микола Панасович, жили вони в наметах у селі Нова Радча, що знаходиться за 70 км від реактора. На роботу в зону ліквідатори їздили автобусом через день. Кожна група військових чекала своєї черги, щоб піднятися ліфтом на дах реактора. Працювали по 1, 2, 3 хвилини, доза радіації була смертельна. На даху розчищали завали високорадіоактивних уламків за допомогою крана та вручну прибирали графіт. І зразу заступала друга група, третя черги...
За один день проходила величезна кількість людей. Після роботи змінювали роби та чоботи. Медики вимірювали тиск та показники крові. Ліквідатори працювали в умовах вкрай високої радіації, із захисту були тільки свинцеві фартухи та марлеві пов’язки.
Організацією, яка стала справжнім тилом для тих, чиє здоров’я підірвав «мирний атом», є Благодійний фонд «Інваліди Чорнобиля» у Ковелі. В осередку – 23 людей, серед них 10 ліквідаторів, а також потерпілі та вдови. Вже чотири роки фонд очолює Наталія Сітарова, чия енергія та небайдужість перетворили осередок на ефективний “механізм” допомоги.
Наталія Іванівна, вдова ліквідатора, який теж одним з перших став на захист світу від ядерного монстра. Олександр Сітаров (1956 р.н., помер у 2014 р.), працював на «швидкій». Дуже любив своїх рідних, захоплювався риболовлею. Отримавши повістку, в зону ЧАЕС потрапив у 1987 році, де перебував з травня по серпень. Виконував надскладну і відповідальну роботу. Про це свідчать архіви сімейних фото, де пан Олександр стоїть на даху реактора, з якого вручну прибирав графіт.
У подружжя народилося двоє дітей. Менший Тарас з дружиною теж виховують двох діток та проживають у Києві. Нині чоловік стоїть на захисті нашої держави та несе службу в Краматорську.
А старший Олександр проживає разом з Наталією Іванівною. Перебування батька у радіаційній зоні та висока доза опромінення позначились на здоров’ї сина, який з дитинства належить до осіб з інвалідністю внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Тож саме така особиста історія пані Наталі стала поштовхом до ініціатив, яка допомагає підтримати ліквідаторів, їх родини. Жінка з особистого досвіду розуміє проблеми і потреби таких сімей. Спільно з осередком «Союз Чорнобиль України», активістами пані Наталія є ініціатором організації багатьох змістовних заходів.
Наталія Сітарова разом із волонтером, дружиною ліквідатора, членом громадської ради при міському голові Ніною Хілюк постійно піклуються про людей, яких торкнулася Чорнобильська трагедія. Активно співпрацюють з місцевою владою щодо отримання муніципальних надбавок на оздоровлення потерпілих. Свої пропозиції обговорюють і узгоджують з членами ГО «Союз Чорнобиль України» на чолі з Оленою Чеханюк та іншими активістами. За те, що дослухаються до їх пропозицій, вдячні міському голові Ігорю Чайці та усім членам міськвиконкому.
– Минуло 40 років. Так, рани на серці й душі зажили, але шрами, які по собі залишили, будуть вічним спогадом і болем тих, хто це пережив, – каже Наталія Іванівна. – Сьогодні 26 квітня – важливе нагадування про те, як потрібно ставитися до природи, навколишнього середовища, поважати тих, хто виконує небезпечні роботи.
Нині Україна переживає нове випробування у боротьбі з рашистами. Знову гинуть молоді люди, страждають мирні жителі, які змушені покидати свої домівки, шукаючи прихистку в умовному тилу чи за кордоном.
Особливі слова підтримки пані Наталія адресує жінкам ліквідаторів, вдовам. І ми висловлюємо вдячність їм за силу та витримку, за те, що стали надійною опорою для чоловіків у подоланні наслідків трагедії. А ще – за турботу та віру в життя, попри всі випробування. Ваші самовідданість та мужність у вихованні дітей і подоланні життєвих труднощів заслуговують на найвищу повагу.
Наталія Сітарова дуже творча, енергійна, активна в різних культурних і спортивних заходах міста, про що ми неодноразово повідомляли на сторінках нашого видання. А ще вона й сама часто дописує до «Вістей Ковельщини». І сьогодні ми теж публікуємо підготовлений нею матеріал про окремих ліквідаторів та їх історію, пов’язану із аварією на ЧАЕС.
А на світлині в центрі ви бачите ліквідаторів (окремі з сім’ями): Тамару Орлову, Ніну та Сергія Хилюків, Юрія Сомського, Віктора Кудацького, вдову ліквідатора Наталію Сітарову, Ірину Дику, Віктора та Лілію Белінських, Василя Савчука, Анатолія СМаля.
ххх
Одним із перших «солдатів» Чорнобиля, який став на захист був Микола Панасович Демидюк (на світлині внизу).
Молодий 21-річний юнак у червні 1987 року отримав повістку з військкомату і був відправлений в Чорнобильську зону.
Як згадує Микола Панасович, жили вони в наметах у селі Нова Радча, що знаходиться за 70 км від реактора. На роботу в зону ліквідатори їздили автобусом через день. Кожна група військових чекала своєї черги, щоб піднятися ліфтом на дах реактора. Працювали по 1, 2, 3 хвилини, доза радіації була смертельна. На даху розчищали завали високорадіоактивних уламків за допомогою крана та вручну прибирали графіт. І зразу заступала друга група, третя черги...
За один день проходила величезна кількість людей. Після роботи змінювали роби та чоботи. Медики вимірювали тиск та показники крові. Ліквідатори працювали в умовах вкрай високої радіації, із захисту були тільки свинцеві фартухи та марлеві пов’язки.
Коли не було виїзду на реактор, то допомагали в Поліському місцевим жителям облаштувати житло, перекривати дахи, прибирати територію.
Пан Микола згадує про свого побратима Івана Савчука і про багатьох чоловіків, яким було на той час 40-45 років і яких вже давно немає з нами.
У Миколи Панасовича було 19 виїздів на реактор, він отримав величезну дозу опромінення, що зафіксовано у документах. А яка справжня доза радіації, то ніхто не знає. Він досить скромна людина, і не вважає себе героєм – просто виконував роботу з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, як часто каже.
А далі життя пішло своєю чергою. Працював водієм, на будівництві, одружився. Сім’я отримала квартиру, підросли діти: син та донька. Син Андрій – кадровий військовий, 8 років воює у 14-й бригаді. А Микола Панасович ще працює на фірмі сторожем.
Любить рибалити, але найбільше його захоплення – «тихе» полювання. Своїм велосипедом об’їздив всі навколишні ліси, добре знає грибні місця. Любов до природи додає йому сил та здоров’я.
ххх
Чорнобильська трагедія змінила життєві долі. В містечку Поліське проживала молода сім’я Сергія та Світлани Балюрко. Вони приїхали сюди працювати по закінченню навчальних закладів. Освоїлись, тут познайомились та одружились. Все життя було попереду. Сповнені планів і надій, 26 квітня 1986 року сім’я Балюрко ще не знала про те, що її чекає.
Наступного дня, коли Сергій їхав на роботу разом з бригадою, він помітив, що дорогою поодинці та групами йшли люди до траси «Поліське – Київ». Він ще тоді подумав про себе: «Ну, як біженці у фільмах про війну». Це атакував людей «мирний» атом…
Але роботу ніхто не відміняв. Сергій Адамович працював майстром з меліорації. Його бригада виконувала роботи з осушення низин біля траси. Працювали в спеку, роздягнені. Час від часу приїздили військові, робили заміри, але про результати їм нічого не повідомляли.
Потім перекинули бригаду в пункт пропуску с. Дитятки. Там будували огорожу із залізобетонних плит для сільськогосподарського підприємства. Також споруджували «могильники», куди звозили радіоактивний грунт. Сергій Адамович керував перекриттям річки Уги. Засипали камінням течію, щоб зменшити скид води у р. Прип’ять. Далі було багато робіт з очищення та меліорації.
З часом на бригаду Сергія Балюрко звернули увагу, переглянули місця роботи та видали їм тимчасові посвідчення ліквідаторів. Але ніякого захисту від радіації робітники не мали. Та й стан здоров’я ніхто не перевіряв.
Світлана Балюрко на той час працювала у райвиконкомі заступником начальника відділу охорони навколишнього середовища. Після 26 квітня 1986 року її робота полягала в тому, що вона виїздила на об’єкти після дезактивації та проводила там заміри рівня радіації. Була окрема лабораторія для перевірки продуктів, які приносило населення. Всі дані передавали в Київ.
На той час по селах району було перекрито багато покрівель, прокладено нові дороги. Контроль рівня радіації теж здійснювала Світлана. Вона контролювала якість миття багатоповерхових будинків, доріг, транспорту. Також їздила на «могильники» виміряти рівень радіації. Це була досить небезпечна робота, про яку ніхто не говорив відкрито.
Одного разу, коли на селекторну нараду приїхав генерал і помітив, що Світлана вагітна, то її одразу перевели на більш безпечну ділянку без контактів з військовими. Це був 1988 рік.
ххх
Методи дезактивації не допомогли мешканцям Поліського – навесні 1990 року почалось відселення жителів. Поліське «закрили». На світлині ви бачите колишніх жителів Поліського (зліва направо): Сергій Кривошеїн, Юрій Лещенко, Сергій Балюрко, 2006 рік.
А сьогодні його взагалі немає, бо в 2022 році там пройшли російські окупанти, які сплюндрували, спалили все, що не знищила природа. «Наші спогади про молодість забрав Чорнобиль, а зараз залишились руїни», – із смутком у голосі говорить Світлана Михайлівна.
У вересні 1990 року сім’я Балюрко прийняла рішення переїхати в місто Ковель, ближче до рідної домівки, бо Світлана родом із Любитова.
Поступово почало налагоджуватись життя. Отримали квартиру як переселенці, у них народився другий син. Андрій Адамович знайшов роботу в Люблинці у ПМК майстром, потім 20 років працював майстром у ковельському цеху «Вторчормет». Згодом Сергій та Світлана Балюрко відчули на собі вплив Чорнобиля, значне погіршення здоров’я. Так склалось, що документи Світлани про роботу в Поліському загубились, то вона не змогла оформити пенсію.
ххх
Демидюк Микола та Сергій і Світлана Балюрко були серед перших. Коли їм сказали: «Треба», вони нічого не питали, їхали в «зону», жили в «зоні». Працювали. Кожен з них робив свою значну справу. Це зараз ми усвідомили, що через сотні тисяч таких «непомітних», на перший погляд, подвигів був створений надійний захист від радіації. На превеликий жаль, людям, які в молодості пройшли великі випробування, держава не в змозі забезпечити достойне життя та лікування. Це стосується і Миколи Демидюка та Сергія та Світлани Балюрко. Прийнято багато «чорнобильських законів», більшість з яких не працює.
…Пройшли роки після аварії на ЧАЕС. А біль не вщухає, тривога не покидає людей, пов’язаних зі скорботним часом ядерного апокаліпсису. Чорнобильська біда назавжди залишилася у нашій пам’яті. Ще довго ми будемо відчувати на собі її наслідки, ще довго чутимемо її дзвони.
Вони лунатимуть за тими, кого вже немає, кого не стане завтра, хто заплатив за чиюсь помилку своїм здоров’ям і життям.
Підготували Аліна РОМАНЮК, Наталія Сітарова.
Фото Аліни Романюк та з сімейного архіву Сергія Балюрко.
Організацією, яка стала справжнім тилом для тих, чиє здоров’я підірвав «мирний атом», є Благодійний фонд «Інваліди Чорнобиля» у Ковелі. В осередку – 23 людей, серед них 10 ліквідаторів, а також потерпілі та вдови. Вже чотири роки фонд очолює Наталія Сітарова, чия енергія та небайдужість перетворили осередок на ефективний “механізм” допомоги.
Особливі слова підтримки пані Наталія адресує жінкам ліквідаторів, вдовам. І ми висловлюємо вдячність їм за силу та витримку, за те, що стали надійною опорою для чоловіків у подоланні наслідків трагедії. А ще – за турботу та віру в життя, попри всі випробування. Ваші самовідданість та мужність у вихованні дітей і подоланні життєвих труднощів заслуговують на найвищу повагу. 
Чорнобильська трагедія змінила життєві долі. В містечку Поліське проживала молода сім’я Сергія та Світлани Балюрко. Вони приїхали сюди працювати по закінченню навчальних закладів. Освоїлись, тут познайомились та одружились. Все життя було попереду. Сповнені планів і надій, 26 квітня 1986 року сім’я Балюрко ще не знала про те, що її чекає.
Залишити коментар