Переді мною на столі – книга Михайла Юхти, Заслуженого журналіста України, прозаїка, поета, публіциста під промовистою назвою «Долю обрав сам».
Розкриваю книгу. Читаю перші речення, відчуваю, як звідти ніби витікає чистий весняний струмок. Він словесним потічком вливається у мою душу і пробуджує спогади про «споріднене» з автором минуле. Нагадує босоноге бідняцьке дитинство, хутір, піч теплу (на якій грівся малий Дмитрик), «Сіреньку» милу конячку, а в небі – вервечку журавлів, що кружляють над селом…
Та це ж я! Моє таке далеке і близьке дитинство ожило в уяві. Ох, Михайле, завів ти мене в долину спогадів та переживань, і вміло, вінком фактів, образів, епітетів відкрив комірки пам’яті. І вже, на цей час, у мене немає іншого заняття, як читати цей літопис життя, звідки до читача із сірої країни комунізму виходять титани духу.
Вслухаймося в сутність цієї боротьби: «Думаю про Україну... Як би то не було, Через терни і провалля йтиму до неї… До останнього подиху з вірою, молитвою і любов’ю нестиму ім’я Україна, Господніми дорогами долі, щоб вічно билося її серце…». Ці слова Дмитра Полікарповича Іващенка, вчителя від Бога, дисидента 60-их років, адресовані, нам теперішнім.
Автор бере мене за руку і веде через все життя нашого славетного земляка. Його дитинство позначене жахливими картинами Голодомору тридцятих років ХХ століття.
А за тим – страхіття кривавої фашистсько-сталінської війни, яку Дмитро Іващенко пізнав із студентської лави добровольцем і яку пройшов, як-то кажуть, вздовж і впоперек від першого дня до останнього. Вміло виходив із критичних смертельних ситуацій, прокладав понтонні переправи через майже всі ріки Європи, серед яких – Дніпро, Німан, Вісла, Одер та інші.
Тільки один приклад із його спогадів. На переправі перший танк із генералом звалився у воду. Воїн Дмитро не роздумував довго: миттєво одягнув відповідне вбрання, пірнув у холодну осінню воду, зачепив трос, вибравшись із смертельної пастки, подав команду тягнути танк. Цим врятував і танка, і генерала. А таких небезпечних випадків на дорогах війни було безліч.
У щоденнику Дмитро Іващенко писав: «Мені, як і кожному, хто пройшов фронтові дороги, доводилось не раз вмирати, горіти в огні, тонути у воді, задихатися без повітря. Але не вмер, не згорів, не втонув, не задихнувся. І кулі та осколки оминали мене. Ніколи не думав про смерть».
Повоєнне життя віщувало Дмитру Іващенку щасливі дні та роки. Ще б пак: улюблена робота – він вчитель української мови та літератури в Луцькій школі №3, що над Стиром, пізніше викладання цього предмета в Луцькому педагогічному інституті.
«Саме тут, як пише Михайло Юхта, народжувався дисидентський рух». З’явилися літературні гуртки, а відтак романтичні вітрила юних наповнювалися Симоненківськими віршами, проукраїнським духом, новими національними ідеями, нелегальною літературою, яка так чи інакше поширювалася в Україні. Такі патріотичні кроки жорстко переслідував і карав кдб, як, зрештою, вся радянська влада.
«Через образ свого героя я на документальних матеріалах розкриваю злочинну сутність радянсько-комуністичної влади», — підкреслює Михайло Юхта.
Арештували Дмитра Іващенка поблизу його дому 1 вересня 1965 року – грубо і дико. І розпочалися безперервні знущання, приниження, допити. Вдень не давали спати, а вночі постійні допити. Кадебістам не вдалося його зламати – Дмитро Полікарпович лишився вірним своїм переконанням і своїй незламній правді.
На відкритому судовому процесі, що відбувся у Луцьку, мужньо стояли дисиденти Дмитро Іващенко і його соратник по боротьбі Валентин Мороз. Їх судили за проукраїнську, патріотичну діяльність. Строк відбували в мордовських таборах, де таких борців за вільну Україну було немало. Витерпів ще більші знущання, зневагу з боку табірної адміністрації.
Промайнув термін ув’язнення. З гідністю його відбув: не зламався і не зрадив. Поспішив до Луцька. На жаль, працювати в цьому місті йому заборонили. Знущання над особистістю продовжувалась. Комуністична каральна машина працювала безвідмовно.
Та, попри все, завдяки добрим друзям з Міністерства освіти Дмитро Полікарпович повернувся до вчителювання в селі Поромів Іваничівського району, а по тому – в поліських селах Клітицьк, Річиця, Гірники… Це були щасливі дні і ночі. А ще більша радість засяяла в душі, коли, нарешті, прийшла звістка про реабілітацію.
l
Ще і ще раз перегортаю сторінки, перечитую літопис життя видатної особистості Дмитра Полікарповича Іващенка. Книга багата світлинами, спогадами друзів, колег учнів. Цікавим і захоплюючим є щоденник Дмитра Іващенка.
Лишається щиро подякувати Михайлу Юхті за цю титанічну працю. Це й роблю у віршованій йому посвяті.
Михайлу Юхті
Весна!.. Богиня світла і
тепла,
Богиня квітів і птахів
співучих.
Весна – вона, мов зіронька
ясна,
Єднає душі у
співозвучність
Октав, акордів звуків
дивних,
Надій, і мрій, і
Воскресіння.
Гуляє вітер понад нивами,
Несе для нас просте
прозріння,
Що рай – твоя земля
обітована,
Що центр буття – твій дім,
родина,
Що Сонце й Місяць та
прийдешній ранок
Утверджують святе, ти –
українець!
Несеш знаменно долі із
сумлінням.
Кривавиться дорога –
дорога ціна.
Стезя Героїв – заради волі
Вознесіння,
Вона до нас й нащадків
промовля.
Тримайсь, народе: гряде
година,
Коли і море, й гори, і Свята
Земля
Здригнуться болем, і
двоголовий згине,
І возсіяє радістю
провісниця зоря!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Переді мною на столі – книга Михайла Юхти, Заслуженого журналіста України, прозаїка, поета, публіциста під промовистою назвою «Долю обрав сам».
Розкриваю книгу. Читаю перші речення, відчуваю, як звідти ніби витікає чистий весняний струмок. Він словесним потічком вливається у мою душу і пробуджує спогади про «споріднене» з автором минуле. Нагадує босоноге бідняцьке дитинство, хутір, піч теплу (на якій грівся малий Дмитрик), «Сіреньку» милу конячку, а в небі – вервечку журавлів, що кружляють над селом…
Та це ж я! Моє таке далеке і близьке дитинство ожило в уяві. Ох, Михайле, завів ти мене в долину спогадів та переживань, і вміло, вінком фактів, образів, епітетів відкрив комірки пам’яті. І вже, на цей час, у мене немає іншого заняття, як читати цей літопис життя, звідки до читача із сірої країни комунізму виходять титани духу.
Вслухаймося в сутність цієї боротьби: «Думаю про Україну... Як би то не було, Через терни і провалля йтиму до неї… До останнього подиху з вірою, молитвою і любов’ю нестиму ім’я Україна, Господніми дорогами долі, щоб вічно билося її серце…». Ці слова Дмитра Полікарповича Іващенка, вчителя від Бога, дисидента 60-их років, адресовані, нам теперішнім.
Автор бере мене за руку і веде через все життя нашого славетного земляка. Його дитинство позначене жахливими картинами Голодомору тридцятих років ХХ століття.
А за тим – страхіття кривавої фашистсько-сталінської війни, яку Дмитро Іващенко пізнав із студентської лави добровольцем і яку пройшов, як-то кажуть, вздовж і впоперек від першого дня до останнього. Вміло виходив із критичних смертельних ситуацій, прокладав понтонні переправи через майже всі ріки Європи, серед яких – Дніпро, Німан, Вісла, Одер та інші.
Тільки один приклад із його спогадів. На переправі перший танк із генералом звалився у воду. Воїн Дмитро не роздумував довго: миттєво одягнув відповідне вбрання, пірнув у холодну осінню воду, зачепив трос, вибравшись із смертельної пастки, подав команду тягнути танк. Цим врятував і танка, і генерала. А таких небезпечних випадків на дорогах війни було безліч.
У щоденнику Дмитро Іващенко писав: «Мені, як і кожному, хто пройшов фронтові дороги, доводилось не раз вмирати, горіти в огні, тонути у воді, задихатися без повітря. Але не вмер, не згорів, не втонув, не задихнувся. І кулі та осколки оминали мене. Ніколи не думав про смерть».
Повоєнне життя віщувало Дмитру Іващенку щасливі дні та роки. Ще б пак: улюблена робота – він вчитель української мови та літератури в Луцькій школі №3, що над Стиром, пізніше викладання цього предмета в Луцькому педагогічному інституті.
«Саме тут, як пише Михайло Юхта, народжувався дисидентський рух». З’явилися літературні гуртки, а відтак романтичні вітрила юних наповнювалися Симоненківськими віршами, проукраїнським духом, новими національними ідеями, нелегальною літературою, яка так чи інакше поширювалася в Україні. Такі патріотичні кроки жорстко переслідував і карав кдб, як, зрештою, вся радянська влада.
«Через образ свого героя я на документальних матеріалах розкриваю злочинну сутність радянсько-комуністичної влади», — підкреслює Михайло Юхта.
Арештували Дмитра Іващенка поблизу його дому 1 вересня 1965 року – грубо і дико. І розпочалися безперервні знущання, приниження, допити. Вдень не давали спати, а вночі постійні допити. Кадебістам не вдалося його зламати – Дмитро Полікарпович лишився вірним своїм переконанням і своїй незламній правді.
На відкритому судовому процесі, що відбувся у Луцьку, мужньо стояли дисиденти Дмитро Іващенко і його соратник по боротьбі Валентин Мороз. Їх судили за проукраїнську, патріотичну діяльність. Строк відбували в мордовських таборах, де таких борців за вільну Україну було немало. Витерпів ще більші знущання, зневагу з боку табірної адміністрації.
Промайнув термін ув’язнення. З гідністю його відбув: не зламався і не зрадив. Поспішив до Луцька. На жаль, працювати в цьому місті йому заборонили. Знущання над особистістю продовжувалась. Комуністична каральна машина працювала безвідмовно.
Та, попри все, завдяки добрим друзям з Міністерства освіти Дмитро Полікарпович повернувся до вчителювання в селі Поромів Іваничівського району, а по тому – в поліських селах Клітицьк, Річиця, Гірники… Це були щасливі дні і ночі. А ще більша радість засяяла в душі, коли, нарешті, прийшла звістка про реабілітацію.
ххх
Ще і ще раз перегортаю сторінки, перечитую літопис життя видатної особистості Дмитра Полікарповича Іващенка. Книга багата світлинами, спогадами друзів, колег учнів. Цікавим і захоплюючим є щоденник Дмитра Іващенка.
Лишається щиро подякувати Михайлу Юхті за цю титанічну працю. Це й роблю у віршованій йому посвяті.
Михайлу Юхті
Весна!.. Богиня світла і тепла,
Богиня квітів і птахів співучих.
Весна – вона, мов зіронька ясна
Єднає душі у співозвучність
Октав, акордів звуків дивних,
Надій, і мрій, і Воскресіння.
Гуляє вітер понад нивами,
Несе для нас просте прозріння,
Що рай – твоя земля обітована,
Що центр буття – твій дім, родина,
Що Сонце й Місяць та прийдешній ранок
Утверджують святе, ти – українець!
Несеш знаменно долі із сумлінням.
Кривавиться дорога – дорога ціна.
Стезя Героїв – заради волі Вознесіння,
Вона до нас й нащадків промовля.
Тримайсь, народе: гряде година,
Коли і море, й гори, і Свята Земля
Здригнуться болем, і двоголовий згине,
І возсіяє радістю провісниця зоря!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Переді мною на столі – книга Михайла Юхти, Заслуженого журналіста України, прозаїка, поета, публіциста під промовистою назвою «Долю обрав сам».
Залишити коментар