Ця поетична посвята не приурочена до якоїсь дати. Вона написана у буденний день для людини з великої літери:
СЕМЕНЮК
Віктор Вікентієвич (25.02.1942 р.–3.06.2017 р.).
Він з тих невгамовних романтиків, яких не застанеш вдома. Ліс. Ягоди. Гриби. Рибалка майже на всіх водоймах та річках Волині. В буремні дев’яності – він у вирі боротьби за Незалежність. Учасник живого ланцюга за єдину Україну в день, який пізніше назвуть Днем Соборності. Та, попри все, від початку і до кінця він відданий водоканалізаційній службі міста.
«Живий комп’ютер», — казали (і сьогодні говорять) про нього колеги.
І не помилялися. Бо й справді: він досконало знав мережі водоканалізаційної системи міста, її недоліки, слабкі місця і методи їх вдосконалення та покращення роботи.
А ще мав професійну музичну освіту, вправно грав на акордеоні та баяні, був душею культурно-масових заходів на Турійщині.
Людину судять за її якостями, вчинками, справами. Віктор Вікентієвич був носієм доброчинства і любові. Цим все сказано!
l
Віктору СЕМЕНЮКУ присвячую
Золотий Ірис
Він наближається – отой
останній день!
То фатум долі — його не
відвернути.
Летять на крилах луни
Давидових пісень,
Надія мерехтить без
сповіді й спокути.
Мій брат, він відчував
свою останню мить –
І завітав прощатися із
квітами.
Та найлюбиміша не
розцвіла, мовчить:
Вона ж бо так хотіла
здивувати його цвітом.
Не сталося – поринув у
таємничі засвітИ,
Лишив саму, немов
сирітку при дорозі.
Та невмирущі пам’яті святі
мости
Об’єднують небесне і
земне у дощ і грози.
І ця незбагненна та
нев’януча краса
Нас повертає у реальність
цього світу.
Цей Золотий Ірис – він
творить чудеса,
Нагадує про смутку день і
світла.
Десятий рік минув, як
тебе нема.
Ми згадуєм, як ти умів
добро творити,
І рідна комуналка, і
революції весна –
Усе твоє! А ще з тобою
друзі, рідні й діти.
Пісня романтиків
Надокучило йти і назад
озиратися,
І вдивлятись в зажурені
втомлені очі.
Надокучило у вчинках своїх
сумніватися
І на кавовій гущі власну
долю пророчити.
Підіймемо келих за вічних
романтиків,
За тих, кого кличе хвиля
морська,
Хто підкорює гори й
Антарктику,
За тих, в серці кого
пульсує весна.
Надокучило чути
зануджених нитиків
Про гріховність людського
життя і кохання.
Надокучило чути
пустодзвонних політиків
Про війну і стратегію
зрання й до рання.
Піднімемо чаші за дружбу
і вірність,
За тих, в кого вітром
напнуті вітрила.
Хто святу Перемогу
виборює й вірить,
За тих, хто Любові
роздарює силу.
Несеться вітрильник,
повен мрій і надій,
Праведних істин несе
повні трюми.
Ідуть Аргонавти – ставаймо
у стрій,
І гімну хмільного
розносяться луни.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Ця поетична посвята не приурочена до якоїсь дати. Вона написана у буденний день для людини з великої літери:
СЕМЕНЮК
Віктор Вікентієвич (25.02.1942 р.–3.06.2017 р.).
Він з тих невгамовних романтиків, яких не застанеш вдома. Ліс. Ягоди. Гриби. Рибалка майже на всіх водоймах та річках Волині. В буремні дев’яності – він у вирі боротьби за Незалежність. Учасник живого ланцюга за єдину Україну в день, який пізніше назвуть Днем Соборності. Та, попри все, від початку і до кінця він відданий водоканалізаційній службі міста.
«Живий комп’ютер», — казали (і сьогодні говорять) про нього колеги.
І не помилялися. Бо й справді: він досконало знав мережі водоканалізаційної системи міста, її недоліки, слабкі місця і методи їх вдосконалення та покращення роботи.
А ще мав професійну музичну освіту, вправно грав на акордеоні та баяні, був душею культурно-масових заходів на Турійщині.
Людину судять за її якостями, вчинками, справами. Віктор Вікентієвич був носієм доброчинства і любові. Цим все сказано!
ххх
Віктору СЕМЕНЮКУ присвячую
Золотий Ірис
Він наближається – отой останній день!
То фатум долі — його не відвернути.
Летять на крилах луни
Давидових пісень,
Надія мерехтить без сповіді й спокути.
Мій брат, він відчував свою останню мить –
І завітав прощатися із квітами.
Та найлюбиміша не розцвіла, мовчить:
Вона ж бо так хотіла здивувати його цвітом.
Не сталося – поринув у таємничі засвітИ,
Лишив саму, немов сирітку при дорозі.
Та невмирущі пам’яті святі мости
Об’єднують небесне і земне у дощ і грози.
І ця незбагненна та нев’януча краса
Нас повертає у реальність цього світу.
Цей Золотий Ірис – він творить чудеса,
Нагадує про смутку день і світла.
Десятий рік минув, як тебе нема.
Ми згадуєм, як ти умів добро творити,
І рідна комуналка, і революції весна –
Усе твоє! А ще з тобою друзі, рідні й діти.
Пісня романтиків
Надокучило йти і назад озиратися,
І вдивлятись в зажурені втомлені очі.
Надокучило у вчинках своїх сумніватися
І на кавовій гущі власну долю пророчити.
Підіймемо келих за вічних романтиків,
За тих, кого кличе хвиля морська,
Хто підкорює гори й Антарктику,
За тих, в серці кого пульсує весна.
Надокучило чути зануджених нитиків
Про гріховність людського життя і кохання.
Надокучило чути пустодзвонних політиків
Про війну і стратегію зрання й до рання.
Піднімемо чаші за дружбу і вірність,
За тих, в кого вітром напнуті вітрила.
Хто святу Перемогу виборює й вірить,
За тих, хто Любові роздарює силу.
Несеться вітрильник, повен мрій і надій,
Праведних істин несе повні трюми.
Ідуть Аргонавти – ставаймо у стрій,
І гімну хмільного розносяться луни.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Ця поетична посвята не приурочена до якоїсь дати. Вона написана у буденний день для людини з великої літери: 
Залишити коментар