У свій час на екрани кінотеатрів вийшла серія кінофільмів, що носили не досить оригінальні, але промовисті назви: «Дівчина з характером», «Дівчина без адреси», «Дівчина з гітарою» і т. д. Люди старшого покоління, мабуть, їх пам’ятають.
А згадалися ці назви мені, коли почав готувати розповідь про одну зі своїх давніх знайомих, ветеранку праці Віру Яківну Солоп, котрій 29 вересня виповниться 80 літ. Подумалося: а як назвати статтю про людину, яку в Ковелі знає багато людей, за плечима якої – славна трудова біографія і яка досі приємно вражає своєю молодечою вдачею, енергією, щирим патріотизмом?
Так прийшла в голову ідея озаглавити нотатки про ювілярку як про ЖІНКУ З ЛЮБОВ’Ю. Любов’ю не тільки до сім’ї, родини, а й до рідної землі, рідного обійстя, рідної і дорогої жінці України, за яку ось уже п’ятий рік поспіль проливають кров наші Герої. Тому не раз, коли зустрічаємось, пані Віра зі сльозами на очах завжди каже: «Найбільша моя мрія – дожити до Перемоги над рашистами. Отоді я буду найщасливішою людиною в світі». А ще додає: «І накрию я щедро святковий стіл, і неодмінно ми з вами, Григоровичу, затанцюємо на радощах».
На її обличчі з’являється усмішка. А на очах, замість сліз, зблискують іскринки віри, надії, любові, які не гаснуть у зболеній жіночій душі, незважаючи на важкі випробування, що випали на долю українців. «Дитина війни», вона добре знає ціну миру і спокою, які підступно порушили путінські головорізи в лютому 2022 року.
Непросто доводилося їй у важкі повоєнні літа. Сама родом з Турійщини, самостійно «пробивала» шлях до вершин фахової майстерності. Професією обрала зв’язок, присвятивши йому практично все своє свідоме життя. Трудилась у районному вузлі зв’язку, згодом перейшла на Ковельський телеретранслятор. Її вірним другом, колегою по фаху був чоловік Петро Улянович Солоп, з яким пов’язала свою долю. До речі, у сфері зв’язку трудився і свекор Улян Солоп. Старожили міста пам’ятають цього сумлінного і порядного чоловіка, який багато років був листоношею.
Віра Яківна і Петро Улянович зростили і виховали гарних дітей – доньку Світлану та сина Андрія, теж зв’язківця – він нині очолює невеликий, але дружний колектив одного з підприємств зв’язку. Світлана мешкає у Тернополі, працює на відповідальній посаді.
В дітей — свої сім’ї, але вони успадкували від матері оте почуття любові до людей, колег по роботі, друзів, про що я писав вище. Віра Яківна пишається донькою та сином, невісткою Оксаною та зятем Олександром, тішиться чотирма онуками і однією правнучкою. На жаль, у Вічність пішов Петро Улянович, пам’ять про якого свято бережуть в родині.
Ювілярка надзвичайно комунікабельна, щира і привітна людина. У неї чимало друзів, знайомих, які дуже поважають пані Віру. Цікаво, що вона народилася в один день зі свахою Олександрою Олександрівною Стицюк, ветеранкою педагогічної праці. Обидві свахи люблять і шанують одна одну, мають однакове захоплення – роботу на землі. Пані Олександра, щоправда, мусить доїжджати до дачі на велосипеді, але робить це вправно й охоче. Віра Яківна господарює на земельній ділянці, де до цих пір стоїть хатина покійних свекрів і є чималий шмат городу. У неї можна навчитися працелюбності, таланту землероба і садовода.
На подвір’ї, де стоїть хатина і споруджені нові житлові та господарчі приміщення, чисто, охайно, затишно. Милують око фрутові дерева, квіти, дбайливо доглянуті грядки з овочами. Щороку врожаються плодами груші, яблуні, сливи, виноград, які Віра Яківна вміло перетворює на варення, повидло, соки, закрутки і консервацію. Рецептами щедро ділиться з усіма, хто бажає, як, зрештою, і розсадою. Є парник, в якому надійно захищеними почуваються овочеві культури. А у ставку хлюпочеться риба, на водойму нерідко залітають каченята.
«Справжній рай, святе місце», — кажу господині, коли вдається тут побувати. І одразу роблю цілком заслужений комплімент: «Ви молодчина, бо вашій енергії, завзяттю, активності можуть позаздрити молодші за віком».
Пані Віра не сперечається, лише додає, що допомагають діти й онуки, хоча основна робота – за нею. Пояснює: «Я не можу сидіти, склавши руки. Так мене вчили батьки, така наша «ковалівська порода» (Коваль — це дівоче прізвище ювілярки – ред.). Не один раз запитував поради в неї і я, хоча до вершин господарського вміння мені до жінки далекувато.
Віра Солоп – активна читачка газети «Вісті Ковельщини», дуже шанує і любить поетичну творчість свого земляка Анатолія Семенюка, як, зрештою, і його прозу, статті в «міськрайонці». Водночас щиро ненавидить брехунів, лицемірів, корупціонерів, а найбільше – ворогів України. Народжена у селі колишнього Турійського району під назвою Вербичне-2, вона пам’ятає, скільки горя і страждань принесли червонозоряні «визволителі» її рідним, землякам, як люто переслідували українських патріотів.
— Не дай, Боже, повторення минулого, — мовить з тривогою у голосі. – Але Україна мусить вистояти, бо захищають її найкращі в світі воїни ЗСУ. Честь їм і слава!
Пані Віра – активна прихожанка Свято-Володимирського собору ПЦУ, де настоятелем є о. Василь Гушинець. Вона постійно відвідує богослужіння у храмі, дуже цінує і поважає священника за його мудрість, людяність, любов до парафіян. Бо знає: без любові нічого доброго у нашому житті не було і не буде.
Отака вона, жінка з любов’ю. Нехай же Господь подарує їй та родині многі і благі літа, активне довголіття, а найголовніше – омріяний переможний мир в Україні.
З ювілеєм, пані Віро!
Микола ВЕЛЬМА.
У свій час на екрани кінотеатрів вийшла серія кінофільмів, що носили не досить оригінальні, але промовисті назви: «Дівчина з характером», «Дівчина без адреси», «Дівчина з гітарою» і т. д. Люди старшого покоління, мабуть, їх пам’ятають.
А згадалися ці назви мені, коли почав готувати розповідь про одну зі своїх давніх знайомих, ветеранку праці Віру Яківну Солоп, котрій 29 вересня виповниться 80 літ. Подумалося: а як назвати статтю про людину, яку в Ковелі знає багато людей, за плечима якої – славна трудова біографія і яка досі приємно вражає своєю молодечою вдачею, енергією, щирим патріотизмом?
Так прийшла в голову ідея озаглавити нотатки про ювілярку як про ЖІНКУ З ЛЮБОВ’Ю. Любов’ю не тільки до сім’ї, родини, а й до рідної землі, рідного обійстя, рідної і дорогої жінці України, за яку ось уже п’ятий рік поспіль проливають кров наші Герої. Тому не раз, коли зустрічаємось, пані Віра зі сльозами на очах завжди каже: «Найбільша моя мрія – дожити до Перемоги над рашистами. Отоді я буду найщасливішою людиною в світі». А ще додає: «І накрию я щедро святковий стіл, і неодмінно ми з вами, Григоровичу, затанцюємо на радощах».
На її обличчі з’являється усмішка. А на очах, замість сліз, зблискують іскринки віри, надії, любові, які не гаснуть у зболеній жіночій душі, незважаючи на важкі випробування, що випали на долю українців. «Дитина війни», вона добре знає ціну миру і спокою, які підступно порушили путінські головорізи в лютому 2022 року.
Непросто доводилося їй у важкі повоєнні літа. Сама родом з Турійщини, самостійно «пробивала» шлях до вершин фахової майстерності. Професією обрала зв’язок, присвятивши йому практично все своє свідоме життя. Трудилась у районному вузлі зв’язку, згодом перейшла на Ковельський телеретранслятор. Її вірним другом, колегою по фаху був чоловік Петро Улянович Солоп, з яким пов’язала свою долю. До речі, у сфері зв’язку трудився і свекор Улян Солоп. Старожили міста пам’ятають цього сумлінного і порядного чоловіка, який багато років був листоношею.
Віра Яківна і Петро Улянович зростили і виховали гарних дітей – доньку Світлану та сина Андрія, теж зв’язківця – він нині очолює невеликий, але дружний колектив одного з підприємств зв’язку. Світлана мешкає у Тернополі, працює на відповідальній посаді.
В дітей — свої сім’ї, але вони успадкували від матері оте почуття любові до людей, колег по роботі, друзів, про що я писав вище. Віра Яківна пишається донькою та сином, невісткою Оксаною та зятем Олександром, тішиться чотирма онуками і однією правнучкою. На жаль, у Вічність пішов Петро Улянович, пам’ять про якого свято бережуть в родині.
Ювілярка надзвичайно комунікабельна, щира і привітна людина. У неї чимало друзів, знайомих, які дуже поважають пані Віру. Цікаво, що вона народилася в один день зі свахою Олександрою Олександрівною Стицюк, ветеранкою педагогічної праці. Обидві свахи люблять і шанують одна одну, мають однакове захоплення – роботу на землі. Пані Олександра, щоправда, мусить доїжджати до дачі на велосипеді, але робить це вправно й охоче. Віра Яківна господарює на земельній ділянці, де до цих пір стоїть хатина покійних свекрів і є чималий шмат городу. У неї можна навчитися працелюбності, таланту землероба і садовода.
На подвір’ї, де стоїть хатина і споруджені нові житлові та господарчі приміщення, чисто, охайно, затишно. Милують око фрутові дерева, квіти, дбайливо доглянуті грядки з овочами. Щороку врожаються плодами груші, яблуні, сливи, виноград, які Віра Яківна вміло перетворює на варення, повидло, соки, закрутки і консервацію. Рецептами щедро ділиться з усіма, хто бажає, як, зрештою, і розсадою. Є парник, в якому надійно захищеними почуваються овочеві культури. А у ставку хлюпочеться риба, на водойму нерідко залітають каченята.
«Справжній рай, святе місце», — кажу господині, коли вдається тут побувати. І одразу роблю цілком заслужений комплімент: «Ви молодчина, бо вашій енергії, завзяттю, активності можуть позаздрити молодші за віком».
Пані Віра не сперечається, лише додає, що допомагають діти й онуки, хоча основна робота – за нею. Пояснює: «Я не можу сидіти, склавши руки. Так мене вчили батьки, така наша «ковалівська порода» (Коваль — це дівоче прізвище ювілярки – ред.). Не один раз запитував поради в неї і я, хоча до вершин господарського вміння мені до жінки далекувато.
Віра Солоп – активна читачка газети «Вісті Ковельщини», дуже шанує і любить поетичну творчість свого земляка Анатолія Семенюка, як, зрештою, і його прозу, статті в «міськрайонці». Водночас щиро ненавидить брехунів, лицемірів, корупціонерів, а найбільше – ворогів України. Народжена у селі колишнього Турійського району під назвою Вербичне-2, вона пам’ятає, скільки горя і страждань принесли червонозоряні «визволителі» її рідним, землякам, як люто переслідували українських патріотів.
— Не дай, Боже, повторення минулого, — мовить з тривогою у голосі. – Але Україна мусить вистояти, бо захищають її найкращі в світі воїни ЗСУ. Честь їм і слава!
Пані Віра – активна прихожанка Свято-Володимирського собору ПЦУ, де настоятелем є о. Василь Гушинець. Вона постійно відвідує богослужіння у храмі, дуже цінує і поважає священника за його мудрість, людяність, любов до парафіян. Бо знає: без любові нічого доброго у нашому житті не було і не буде.
Отака вона, жінка з любов’ю. Нехай же Господь подарує їй та родині многі і благі літа, активне довголіття, а найголовніше – омріяний переможний мир в Україні.
З ювілеєм, пані Віро!
Микола ВЕЛЬМА.
У свій час на екрани кінотеатрів вийшла серія кінофільмів, що носили не досить оригінальні, але промовисті назви: «Дівчина з характером», «Дівчина без адреси», «Дівчина з гітарою» і т. д. Люди старшого покоління, мабуть, їх пам’ятають.
Залишити коментар