– Ви ж Блінова? Я з Сьомаків. Це ж ви допомогли нам отримати гроші за молоко. Без вас ми б тих грошей не побачили, – збентежило мене звернення незнайомого на вигляд чоловіка і нагадало епізод із моєї останньої депутатської каденції. Тоді, більш як десять років тому, на сесії облради озвучила лист селян із цього та навколишніх сіл тодішнього Старовижівського району, в якому йшлося про одвічну наболілу проблему селян-одноосібників.
Звернення з цього приводу на сесії облради скерувала до виконавчої влади, коли в залі був присутній керівник переробного підприємства, яке й боргувало власникам корів за молочну продукцію. Можливо, цей збіг обставин прискорив виплату грошей, і люди, які чекали їх місяцями, нарешті отримали зароблене.
Дуби, що вистояли,
і пам’ять, що не згасає
За час роботи в журналістиці переконалася: є такі села, громади, з якими складаються особливі стосунки, бо доля час від часу повертає дороги саме до них. Так у мене і з Сьомаками. Ще коли працювала у районній газеті «Сільські новини», довелося реагувати на скаргу тамтешніх мешканців, які стали на захист красенів-дубів, що ростуть вздовж сільської дороги в центрі села. Комусь із надто завзятих лісорубів спало на думку вирубати ці унікальні насадження, бо, мовляв, вони нібито уражені якоюсь хворобою. Тоді разом із екологічним інспектором Василем Волохом (нині покійним) вдалося захистити дуби. І дотепер вони задумливим шумом зустрічають кожного, хто в’їжджає у Сьомаки.
Здається, воно дрімає у зеленій колисці лісу: тиша, спокій, тут не чути бентежних сирен повітряної тривоги, гомону багатолюддя. Але в його минулому було багато кривавих потрясінь, гірких втрат і людської біди, про які старожили пам’ятають дотепер. Як відбирали майно у заможних господарів, розкуркулювали і вивозили їх в сибір. Як забирали в колгосп все нажите важкою працею. Як ховалися в хащах, коли наближався фронт у 1944-му. Але тоді ліс не врятував сьомаківців: в урочищі Циганки сталася страшна трагедія, яку замовчували аж до часів незалежності. Навіть тоді ті, хто пам’ятав страшні події, говорили про них неохоче.
Кривавий березень 1944-го: таємниця урочища Циганки
Тільки лише один мешканець селища Луків, з яким вдалося зустрітися під час відрядження, але який так і не захотів назвати своє прізвище, розповів деталі.
За його словами, у березні 1944-го німці стали активно відправляти українців на примусові роботи до Німеччини. Людей хапали на хуторах, у сусідніх селах. Жителі Сьомаків вирішили перечекати лиху годину в лісі. Навантажили підводи домашнім скарбом та харчами і сім’ями рушили в урочище Сологубівка. Однак біда прийшла не від гітлерівців, а від червоних партизан.
Коли вони зайшли у Сьомаки, то їх зустріли лише порожні хати. Запідозривши, що місцеві приєдналися до повстанців, кинулися на розшуки до лісу. Знайти селян було неважко. І хоча відразу було видно, що це мирні люди, партизани оточили їх, відокремили жінок і дітей від чоловіків, яких вишикували в стрій по четверо і повели на розстріл в урочище Циганки. Тоді загинуло 50 чоловіків, юнаків і навіть кілька підлітків – господарів, хліборобів, тих, хто прожив життя, і тих, хто ще навіть не встиг спізнати його смак.
Розстріл селян ковпаківці, а це була частина партизанського з’єднання під командуванням Ковпака, оголосили розправою над «бульбашами» – так вони називали воїнів УПА.
Нинішні жителі Сьомаків пригадують, як їхні батьки розповідали, що червоні партизани пиячили, відбирали в селян останнє. Натомість повстанці, коли з’являлися в селі, лише просили поділитися харчами.
Двадцять
три живих хати
З 1966 року, на час відновлення колишнього Старовижівського району, село Сьомаки входило до Руднянської сільської ради. Тут були медпункт, сільський клуб, школа, лісництво, а в 1960-1970-х роках навіть діяла тублікарня. За переписом населення 1989 року в селі мешкало 211 осіб, а в 2001-му – 165.
Сьогодні Сьомаки вже не ті, що колись. Більшість осель із зачиненими віконницями, наглухо забитими вікнами, сумно дивляться на сільські вулиці, а їхні подвір’я позаростали бур’янами. Після децентралізації село увійшло до Смідинської територіальної громади. Але навіть, на перший погляд, прогресивні реформи не врятували його від поступового вимирання – сумної долі багатьох маленьких населених пунктів.
– Нині у Сьомаках залишилося лише двадцять три будинки, де живуть люди, – розповідають тутешні мешканці. – Майже всі – жінки і лише семеро чоловіків. Вважайте всі пенсіонери.
У селі не залишилося ні клубу, ні медпункту, ні поштового відділення, ні школи. На все село лише троє господарів тримають корови. З-поміж них – подружжя Галина та Іван Карпуки. Саме випадкова зустріч із Іваном Яковичем нагадала той давній випадок із виплатою йому та односельцям заборгованих грошей за молоко. На порозі пенсійного віку обоє з дружиною опинилися без роботи, отож власна господарка та дари лісу – єдине джерело виживання.
Люди кажуть, що спокій і тиша у маленькому селі, де жили їхні батьки чи родичі, – найкращі ліки від стресу, підвищеної тривожності та посттравматичних синдромів нинішньої війни. Ось чому колишні містяни залишають міські квартири і перебираються сюди, де хоч і менше побутового комфорту, зате ближче до природи, а вона, як відомо, – найкращий лікар від багатьох хвороб. Ті, на кому тримається це маленьке село, осучаснюють будинки, старанно впорядковують свої подвір’я, дбайливо доглядають квітники, де у лагідних променях сонця купається осіннє різнобарв’я. Усе це – від щедрості душі господарів, їхньої любові до рідного села, до навколишньої природи. От саме за неї і переймаються вони, бо ліс навколо Сьомаків уже не той, що колись.
Ліс і нагодує,
і захистить,
і… постраждає
Мудрі поліщуки твердили: «Входиш у ліс – поклонися йому, бо він і нагодує, й обігріє, і захистить». Додам: і неабияк здивує. Саме в лісі поблизу Сьомаків у серпні 2000 року знайшли гриба, який увійшов до Книги рекордів Волині. Той красень-боровик заважив майже 3 кілограми!
Але нині з перших сотні-двох метрів у навколишньому лісі відчуваєш: правилами дбайливого поводження з природними багатствами по-варварськи нехтують. Ні, не місцеві жителі, а якісь злодії-негідники. Чи не на кожному кроці – зрубані дерева. Товстий стовбур спиляли і забрали, а крону із зеленим листям залишили. Трактори вибили глибокі колії на лісових стежках. На вирубаних ділянках гниють гілки. Невже цього безчинства не бачать лісівники?
Понад те, торік якраз перед Великоднем, коли господині пекли паски, на околиці лісу спалахнула пожежа і вогонь рухався до Сьомаків. Якби громадою не взялися гасити, він міг би дійти до осель. Скільки тепер потрібно років, щоб природа сама залікувала згарище? Але ліс милосердний, він мовчазно пробачає людську байдужість і наругу, щедро обдаровуючи кожного, хто заходить під його шати, ягодами, грибами, цілющими травами. А подекуди навіть береже пам’ять про хутірські обійстя, стежину до яких лише яблуні позначають червонобокими плодами.
Села вмирають мовчки, але тут буде життя
Села вмирають мовчки – без гучних протестів і маніфестацій. Мовчки противляться безглуздим рішення і свавіллю чиновників. Хоча офіційно з карти Волині зняли лише одне село – Крем’яне Локачинської громади, насправді безлюдних, «мертвих» є набагато більше, як-от Октавин Зимненської громади Володимирського району чи Явірник колишнього Любомльського району. Під час відрядження кілька десятків років тому переконалася: життя тут трималося на одному-двох мешканцях, які вперто не залишали рідні обійстя.
Найбільш промовисто про сумну долю малих сіл свідчить скорочення мережі закладів загальної середньої освіти. Так, за роки повномасштабної війни на Волині закрито 45 шкіл: якщо у 2022 році їх було 551, то в цього року – 506.
Торік через нові правила фінансування з державного бюджету під загрозою закриття опинилися 25 малокомплектних шкіл області. У підсумку лише 3 із них продовжили роботу за рахунок коштів місцевих громад, тоді як решту довелося ліквідувати або понизити у ступені. Головні причини: зменшення кількості учнів (зокрема, кількість першокласників за роки війни впала майже на чверть), а також припинення державного фінансування малокомплектних шкіл. Тепер малі волиняни здобувають освіту у школах Польщі, Чехії, Німеччини, Португалії, Канаді, США та інших країнах, і чи повернуться колись додому, у рідні села, туди, де коріння їхнього роду, – питання риторичне.
Чи повторять Сьомаки сумну долю сусіднього Довгого Лісу, де побувала у відрядженні двадцять років тому? Тоді тут мешкало троє людей, а тепер на його місці залишилося лише однойменне урочище, старі сади та, можливо, поодинокі фундаменти, які поглинає ліс. Сьомаківці впевнені: ні, їхнє село житиме, бо свої обійстя заповідають дітям, які вже прикипіли до цих прекрасних місць усім серцем, а навколишня природа невтомно лікуватиме їх від стресів нинішньої війни.
Валентина БЛІНОВА,
депутат Волинської обласної
ради V-VI скликань.
НА СВІТЛИНАХ: в’їзний знак Сьомаків; подружжя Карпуків; окраса села – могутні дуби; осіннє різнобарв’я прикрашає сільське подвір’я.
– Ви ж Блінова? Я з Сьомаків. Це ж ви допомогли нам отримати гроші за молоко. Без вас ми б тих грошей не побачили, – збентежило мене звернення незнайомого на вигляд чоловіка і нагадало епізод із моєї останньої депутатської каденції. Тоді, більш як десять років тому, на сесії облради озвучила лист селян із цього та навколишніх сіл тодішнього Старовижівського району, в якому йшлося про одвічну наболілу проблему селян-одноосібників.
Звернення з цього приводу на сесії облради скерувала до виконавчої влади, коли в залі був присутній керівник переробного підприємства, яке й боргувало власникам корів за молочну продукцію. Можливо, цей збіг обставин прискорив виплату грошей, і люди, які чекали їх місяцями, нарешті отримали зароблене.
Дуби, що вистояли, і пам’ять, що не згасає
За час роботи в журналістиці переконалася: є такі села, громади, з якими складаються особливі стосунки, бо доля час від часу повертає дороги саме до них. Так у мене і з Сьомаками. Ще коли працювала у районній газеті «Сільські новини», довелося реагувати на скаргу тамтешніх мешканців, які стали на захист красенів-дубів, що ростуть вздовж сільської дороги в центрі села. Комусь із надто завзятих лісорубів спало на думку вирубати ці унікальні насадження, бо, мовляв, вони нібито уражені якоюсь хворобою. Тоді разом із екологічним інспектором Василем Волохом (нині покійним) вдалося захистити дуби. І дотепер вони задумливим шумом зустрічають кожного, хто в’їжджає у Сьомаки.
Здається, воно дрімає у зеленій колисці лісу: тиша, спокій, тут не чути бентежних сирен повітряної тривоги, гомону багатолюддя. Але в його минулому було багато кривавих потрясінь, гірких втрат і людської біди, про які старожили пам’ятають дотепер. Як відбирали майно у заможних господарів, розкуркулювали і вивозили їх в сибір. Як забирали в колгосп все нажите важкою працею. Як ховалися в хащах, коли наближався фронт у 1944-му. Але тоді ліс не врятував сьомаківців: в урочищі Циганки сталася страшна трагедія, яку замовчували аж до часів незалежності. Навіть тоді ті, хто пам’ятав страшні події, говорили про них неохоче.
Кривавий березень 1944-го: таємниця урочища Циганки
Тільки лише один мешканець селища Луків, з яким вдалося зустрітися під час відрядження, але який так і не захотів назвати своє прізвище, розповів деталі.
За його словами, у березні 1944-го німці стали активно відправляти українців на примусові роботи до Німеччини. Людей хапали на хуторах, у сусідніх селах. Жителі Сьомаків вирішили перечекати лиху годину в лісі. Навантажили підводи домашнім скарбом та харчами і сім’ями рушили в урочище Сологубівка. Однак біда прийшла не від гітлерівців, а від червоних партизан.
Коли вони зайшли у Сьомаки, то їх зустріли лише порожні хати. Запідозривши, що місцеві приєдналися до повстанців, кинулися на розшуки до лісу. Знайти селян було неважко. І хоча відразу було видно, що це мирні люди, партизани оточили їх, відокремили жінок і дітей від чоловіків, яких вишикували в стрій по четверо і повели на розстріл в урочище Циганки. Тоді загинуло 50 чоловіків, юнаків і навіть кілька підлітків – господарів, хліборобів, тих, хто прожив життя, і тих, хто ще навіть не встиг спізнати його смак.
Розстріл селян ковпаківці, а це була частина партизанського з’єднання під командуванням Ковпака, оголосили розправою над «бульбашами» – так вони називали воїнів УПА.
Нинішні жителі Сьомаків пригадують, як їхні батьки розповідали, що червоні партизани пиячили, відбирали в селян останнє. Натомість повстанці, коли з’являлися в селі, лише просили поділитися харчами.
Двадцять три живих хати
З 1966 року, на час відновлення колишнього Старовижівського району, село Сьомаки входило до Руднянської сільської ради. Тут були медпункт, сільський клуб, школа, лісництво, а в 1960-1970-х роках навіть діяла тублікарня. За переписом населення 1989 року в селі мешкало 211 осіб, а в 2001-му – 165.
Сьогодні Сьомаки вже не ті, що колись. Більшість осель із зачиненими віконницями, наглухо
забитими вікнами, сумно дивляться на сільські вулиці, а їхні подвір’я позаростали бур’янами. Після децентралізації село увійшло до Смідинської територіальної громади. Але навіть, на перший погляд, прогресивні реформи не врятували його від поступового вимирання – сумної долі багатьох маленьких населених пунктів.
– Нині у Сьомаках залишилося лише двадцять три будинки, де живуть люди, – розповідають тутешні мешканці. – Майже всі – жінки і лише семеро чоловіків. Вважайте всі пенсіонери.
У селі не залишилося ні клубу, ні медпункту, ні поштового відділення, ні школи. На все село лише троє господарів тримають корови. З-поміж них – подружжя Галина та Іван Карпуки. Саме випадкова зустріч із Іваном Яковичем нагадала той давній випадок із виплатою йому та односельцям заборгованих грошей за молоко. На порозі пенсійного віку обоє з дружиною опинилися без роботи, отож власна господарка та дари лісу – єдине джерело виживання.
Люди кажуть, що спокій і тиша у маленькому селі, де жили їхні батьки чи родичі, – найкращі ліки від стресу, підвищеної тривожності та посттравматичних синдромів нинішньої війни. Ось чому колишні містяни залишають міські квартири і перебираються сюди, де хоч і менше побутового комфорту, зате ближче до природи, а вона, як відомо, – найкращий лікар від багатьох хвороб. Ті, на кому тримається це маленьке село, осучаснюють будинки, старанно впорядковують свої подвір’я, дбайливо доглядають квітники, де у лагідних променях сонця купається осіннє різнобарв’я. Усе це – від щедрості душі господарів, їхньої любові до рідного села, до навколишньої природи. От саме за неї і переймаються вони, бо ліс навколо Сьомаків уже не той, що колись.
Ліс і нагодує, і захистить, і… постраждає
Мудрі поліщуки твердили: «Входиш у ліс – поклонися йому, бо він і нагодує, й обігріє, і захистить». Додам: і неабияк здивує. Саме в лісі поблизу Сьомаків у серпні 2000 року знайшли гриба, який увійшов до Книги рекордів Волині. Той красень-боровик заважив майже 3 кілограми!
Але нині з перших сотні-двох метрів у навколишньому лісі відчуваєш: правилами дбайливого поводження з природними багатствами по-
варварськи нехтують. Ні, не місцеві жителі, а якісь злодії-негідники. Чи не на кожному кроці – зрубані дерева. Товстий стовбур спиляли і забрали, а крону із зеленим листям залишили. Трактори вибили глибокі колії на лісових стежках. На вирубаних ділянках гниють гілки. Невже цього безчинства не бачать лісівники?
Понад те, торік якраз перед Великоднем, коли господині пекли паски, на околиці лісу спалахнула пожежа і вогонь рухався до Сьомаків. Якби громадою не взялися гасити, він міг би дійти до осель. Скільки тепер потрібно років, щоб природа сама залікувала згарище? Але ліс милосердний, він мовчазно пробачає людську байдужість і наругу, щедро обдаровуючи кожного, хто заходить під його шати, ягодами, грибами, цілющими травами. А подекуди навіть береже пам’ять про хутірські обійстя, стежину до яких лише яблуні позначають червонобокими плодами.
Села вмирають мовчки, але тут буде життя
Села вмирають мовчки – без гучних протестів і маніфестацій. Мовчки противляться безглуздим рішення і свавіллю чиновників. Хоча офіційно з карти Волині зняли лише одне село – Крем’яне Локачинської громади, насправді безлюдних, «мертвих» є набагато більше, як-от Октавин Зимненської громади Володимирського району чи Явірник колишнього Любомльського району. Під час відрядження кілька десятків років тому переконалася: життя тут трималося на одному-двох мешканцях, які вперто не залишали рідні обійстя.
Найбільш промовисто про сумну долю малих сіл свідчить скорочення мережі закладів загальної середньої освіти. Так, за роки повномасштабної війни на Волині закрито 45 шкіл: якщо у 2022 році їх було 551, то в цього року – 506.
Торік через нові правила фінансування з державного бюджету під загрозою закриття опинилися 25 малокомплектних шкіл області. У підсумку лише 3 із них продовжили роботу за рахунок коштів місцевих громад, тоді як решту довелося ліквідувати або понизити у ступені. Головні причини: зменшення кількості учнів (зокрема, кількість першокласників за роки війни впала майже на чверть), а також
припинення державного фінансування малокомплектних шкіл. Тепер малі волиняни здобувають освіту у школах Польщі, Чехії, Німеччини, Португалії, Канаді, США та інших країнах, і чи повернуться колись додому, у рідні села, туди, де коріння їхнього роду, – питання риторичне.
Чи повторять Сьомаки сумну долю сусіднього Довгого Лісу, де побувала у відрядженні двадцять років тому? Тоді тут мешкало троє людей, а тепер на його місці залишилося лише однойменне урочище, старі сади та, можливо, поодинокі фундаменти, які поглинає ліс. Сьомаківці впевнені: ні, їхнє село житиме, бо свої обійстя заповідають дітям, які вже прикипіли до цих прекрасних місць усім серцем, а навколишня природа невтомно лікуватиме їх від стресів нинішньої війни.
Валентина БЛІНОВА, депутат Волинської обласної ради V-VI скликань.
НА СВІТЛИНАХ: в’їзний знак Сьомаків; подружжя Карпуків; окраса села – могутні дуби; осіннє різнобарв’я прикрашає сільське подвір’я.
– Ви ж Блінова? Я з Сьомаків. Це ж ви допомогли нам отримати гроші за молоко. Без вас ми б тих грошей не побачили, – збентежило мене звернення незнайомого на вигляд чоловіка і нагадало епізод із моєї останньої депутатської каденції. Тоді, більш як десять років тому, на сесії облради озвучила лист селян із цього та навколишніх сіл тодішнього Старовижівського району, в якому йшлося про одвічну наболілу проблему селян-одноосібників.
Тільки лише один мешканець селища Луків, з яким вдалося зустрітися під час відрядження, але який так і не захотів назвати своє прізвище, розповів деталі. 
забитими вікнами, сумно дивляться на сільські вулиці, а їхні подвір’я позаростали бур’янами. Після децентралізації село увійшло до Смідинської територіальної громади. Але навіть, на перший погляд, прогресивні реформи не врятували його від поступового вимирання – сумної долі багатьох маленьких населених пунктів. 
варварськи нехтують. Ні, не місцеві жителі, а якісь злодії-негідники. Чи не на кожному кроці – зрубані дерева. Товстий стовбур спиляли і забрали, а крону із зеленим листям залишили. Трактори вибили глибокі колії на лісових стежках. На вирубаних ділянках гниють гілки. Невже цього безчинства не бачать лісівники? 
припинення державного фінансування малокомплектних шкіл. Тепер малі волиняни здобувають освіту у школах Польщі, Чехії, Німеччини, Португалії, Канаді, США та інших країнах, і чи повернуться колись додому, у рідні села, туди, де коріння їхнього роду, – питання риторичне. 
Залишити коментар