«За свій вік я аж три війни пережила»Саме так говорить 90-літня бабуся із роду довгожителів (до речі, найстарша серед сільської громади) із Старого Мосира. Це – Любов Максимівна ЖОВНІРУК. Дивлячись на цю милу літню жіночку, відразу і не скажеш, що до сотні їй залишилось зовсім небагато (хоча в такому віці рік сміливо можна рахувати за цілих десять). Та лише вона знає, що приховується за дрібними морщинками на її сонячному обличчі, яке, не дивлячись ні на що, випромінює доброту та щирість душі.
Любов Максимівна — корінна жителька цього невеличкого села, мальовничі видноколи якого не можуть залишити байдужими нікого. Саме тут пройшло її босоноге дитинство.
У багатодітній сім'ї виховувалось чотири сини та чотири дочки. Діти з самого малечку не цурались ніякої роботи, стараючись бути батькам хоч якоюсь підмогою.
"У 19 років я вийшла заміж за сільського парубка", — згадує Любов Максимівна.
"Жили ми в свекрухи. В клуні у нас госпіталь був, куди привозили під час Другої світової війни поранених з Ковеля. Тож ми, як тільки могли, намагалися рятувати життя молодих хлопців, котрі мужньо боронили свою Батьківщину від ворога. Там я була санітаркою, хоч і не мала відповідної освіти", — продовжує далі Любов Жовнірук.
Під час військових дій, коли через село проходила лінія фронту, людей вивезли в сусідні Бруховичі. З ними була і героїня нашої розповіді.
Згодом, після воєнних лихоліть, життя мало-помалу почало налагоджуватись. Потихеньку налаштовувало господарку і молоде подружжя Жовніруків. Чоловік став працювати на виробництві в Голобах, дружина ж клопоталася по дому, виховувала двійко дітей, вкладаючи у них свої любов, тепло та ласку.
"Мій батько зазнав сталінських репресій. Його зробили куркулем. Все, що було в господарстві, забрали. Я тоді вже заміжньою була, середній брат служив в армії.
Розкуркуливши сім'ю, 60-річному Максимові дали 10 років ув'язнення (на той час вони були масовими). Але, дякувати Богові, відсидів він лише 5 із них, бо незадовго після цього диктатор Сталін помер", – пригадує події із минулого дочка того, якого ні за що назвали "ворогом народу".
Варто зазначити, що і рідний дядько Любові Жовнірук Андрій теж був висланий на 25 років у Воркуту.
… Любов Максимівна 43 роки працювала в колгоспі. Фізична робота забрала в неї немало сил та здоров'я. Але витривала і міцна духом жінка ніколи не опускала рук перед труднощами. Нині чоловіка вже немає в живих (з ним у парі прожили 50 літ). Тож багато роботи лягло на тендітні плечі жінки, яка мусила бути і господарем, і господинею водночас. Не залишали матері і бабусі люблячі діти та онуки, які підтримували свою сивочолу голубку і в радості, і в горі, при першій нагоді приїжджали в село на поміч. 
Коли ми завітали в гості до сімейства Жовніруків, бабуся Люба грілася на весняному Сонечку, присівши на лавочку біля паркану. На подвір'ї поралися по господарству дочка Валентина та зять Петро.
"От сидить наша матуся і нарікає на те, що, мовляв, ми не даємо їй зайнятися тим, чим хоче. Та ж роки вже не ті", — кажуть рідні.
Та все-таки всидіти, за їх словами, без хоч якоїсь роботи жінка не може. Бо до праці звикла ще із самого молоду.
"Як влітку грибів із лісу повні кошики принесемо, то мати найперша сідає їх чистити. Раніше вишивала, в'язала (тепер зір підводить). А скільки наткала ряден та полотен замолоду, то й не злічити", — так знову щиро і душевно про матір відгукується любляча донька.
"У 82 роки наша бабця ще велосипедом в Голоби їздила", — по секрету ділиться тим, що знає про свою тещу, зять Петро Григорович.
"Коли немає роботи, а це переважно у свята, ми всі дружно читаємо пресу, серед якої — і "Вісті Ковельщини". Для мене це найкраща газета серед усіх, бо все тут рідне та знайоме", – жваво долучається до бесіди Любов Максимівна.
А наостанок бабуся побажала: "Дай, Боже, всім до моїх літ дожити".
Вже покидаючи село, коли за вікном машини блимотіли маленькі й великі, чепурні й не дуже хатини, ніби "хизувався" своїм зовнішнім виглядом зруйнований сільський клуб, а дороги так і "просили", аби їх, нарешті, відремонтували, мені пригадалися слова бабусі Люби: "Село в нас невеличке, всі майже старшого віку, а молодь не хоче до нас їхати".
Але, дивлячись на таких людей, як вона, можна сказати лише одне: село розцвіте тоді, коли життєва мудрість і досвід таких людей, як Любов Максимівна, передаватимуться тим, в кого за плечима ще невеликий багаж прожитого та побаченого. Після цього відразу з'явиться бажання до чогось кращого, а вже згодом настануть і самі зміни — як для себе, так і для оточуючих.
Оксана БІРУК.
НА ЗНІМКАХ: Любов Максимівна ЖОВНІРУК – героїня нашої розповіді; в колі рідних.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА та з домашнього архіву.
Залишити коментар